Основні завдання проекту в стосунках з Україною. 4 страница

1964 р. прихід Брежнєва У зв’язку з тонкынським інцидентом поміняв місцями зп пріоритети СРСР 1) зміцнення соц. табору 2) підтримка нац. визв рухів 3) мирне співіснування. Формування доктрини «обмеженого суверенітету»: 1. ніхто не має права втручатися у внутрішні справи будівництва соціалізму; 2. але навпаки коли загроза існуванню соціалізму; 3. нічого не говориться хто визначає загрозу.

70-ті ядерний паритет – СРСР звертається до концепції ядерного стримування (залякування). Але друга пол 70-их поч 80 критичні зауваження щодо концепції, яка не може гарантувати безпеку. Як наслідок промова Брежнєва 1977 (Тула): 1.СРСР не прагне стратегічної переваги над США; 2. не розглядає превентивний удар. Таким чином гонка озброєнь не гарантує виграш у війні.

«НПМ»: 1. досягти компромісу з США; 2. зближення з Заходом, поступки щодо Нім; 3. нормалізація з КНР; 4. співробітництво із Заходом для врегулювання регіональних конфліктів; 5. реформування режимів Східної Європи 6. гармонізація законодавства СРСР до міжн, особливо прав людини. Відмова від доктрини «обмеженого суверенітету» щодо Сх. Європи, формування «доктрини Сенатри» (право кожному вибирати шлях розвитку).

1. Інтеграційні процеси в Західній Європі в 70-80-і роки

Наступним кроком європейської інтеграції стало підписанння 22 липня 1972 року угоди між ЄЕС та ЄАВТ про загальноєвропейську зону вільної торгівлі (взаємна торгівля на пільгових умовах), яка діє і сьогодні.

На зустрічі на вищому рівні в Гаазі в грудні 1969 року, політичні лідери Співтовариства на Паризьких Самітах 1972 й 1974 років проголосили своєю метою створення Європейського Союзу до закінчення цього десятиліття. Прем'єр-міністрові Бельгії Лео Тіндемансу було доручено виробити послідовний план для Європейського союзу на основі ідей, висунутих Комісією, Європейським Парламентом, Верховним Судом і Соціально-економічним Комітетом у ранніх звітах. Його план (Доповідь Тіндеманса) визначав завершення створення союзу до 1980 року за допомогою установи економічного й валютного союзу, реформування інститутів Співтовариства, здійснення загальної зовнішньої політики, а також регіональної й соціальної політики.

1970-і роки принести відчутний прогрес, а також цілий ряд нових політичних інструментаріїв для Співтовариства, що розширюють спектр політики координації й національної політики. Першим з них було Європейське політичне співробітництво (EPC), що було засновано в 1970 як інструмент добровільного регулювання зовнішньої політики, і з тих пор стабільно розширюється й удосконалиться. Другим великим кроком було створення Європейської Валютної Системи (EMS) у березні 1979 р., що вивела на якісно новий рівень європейське співробітництво в цій області. Її метою було і є створення зони валютної стабільності в Європі, по можливості вільної від стихійних коливань валюти. Зараз EMS є одним з наріжних каменів мети ЄС - економічної й валютної єдності.

30 червня 1970 у Люксембурзі відбулася врочиста церемонія відкриття переговорів про приєднання до співтовариств ВБ, Ірландії, Данії й Норвегії. 7-8 жовтня того ж року Комісія на чолі з люксембурзьким прем'єр-міністром Пьєром Вернером представила свій проект створення Економічного й валютного союзу ("план Вернера"). Одночасно були розширені бюджетні повноваження Парламенту. 27 жовтня Рада схвалила проект створення політичного союзу ("план Давіньона"). Уже 19 листопада в Мюнхені відбулася перша зустріч міністрів закордонних справ а рамках знову створеної системи політичного співробітництва. 22 березня 1971 Рада й представники держав-членів схвалили "план Вернера". Було ухвалене рішення про початок координації економічної політики. Всі ці проекти дали підставу Раді заявити 19-21 жовтня 1972 про намір держав-членів "перетворити всю сукупність своїх взаємин у Європейський Союз" не пізніше 1980. Була створена Европ. рада (4 рази в рік), посада європ. кореспондентів - повноцінно працює з 1974 р.

Новий зліт європейської інтеграції був перерваний серією міжнародних кризових явищ. Першим серйозним шоком для західноєвропейської економіки стало однобічне скасування урядом США вільного обміну долара на золото. Це рішення, прийняте 15 серпня 1971, підірвало основи міжнародної валютної системи, що була створена в Бреттон-Вудсі в 1944. ще більш серйозні наслідки мали події, що пішли за черговою арабо-ізраїльською війною 6-27 жовтня 1973. Рішення ОПЕК про різке підвищення цін на нафту й скорочення або припинення поставок у деякі країни боляче вдарило по Західній Європі у зв'язку з її високою залежністю від поставок близькосхідної нафти.

Наступив тривалий період "евроскептицизма", або "евросклерозу". Створена в березні 1972 система так званої "валютної змії", покликана нейтралізувати різкі коливання обмінних курсів, виявилася невдалою. Уже через рік ВБ, Ірландія й Італія вийшли з її й установили принцип "вільного плавання" своїх валют. За ними пішла Франція. Проект Економічного й валютного союзу залишився без руху у зв'язку з різкою зміною економічних умов. Не одержав подальшого розвитку й проект створення політичного союзу. Таким чином, основні передумови перетворення Європейських співтовариств у Європейський Союз до 1980 виявилися недосяжними.

Незважаючи на те що здійснення великомасштабних проектів було відкладено, інтеграційне будівництво тривало. 3-10 грудня 1974 у Парижу відбулася чергова зустріч у верхах. Керівники держав-членів прийняли два важливих інституціональних рішення: 1. починаючи з 1978 увести прямі загальні вибори депутатів Європейського парламенту; 2. замість того щоб з епізодичні зустрічі на вищому рівні, створити Європейська рада в складі глав держав й урядів держав-членів, що повинен регулярно збиратися на свої засідання як у рамках системи співтовариств, так й у рамках системи політичного співробітництва.

13 травня 1976 набутило чинності рішення про створення Європейської валютної системи, що проіснувала аж до початку 90-х років. 20 вересня 1976 представники держав-членів ЄС підписали в Брюсселі угоду про формування Європейського парламенту за допомогою прямих загальних виборів. Перші прямі вибори були проведені в червні 1979.

Протягом 70-х років Європейська рада й Рада ЄС неодноразово розглядали й вирішували актуальні питання загальної с/г політики. Постійним пунктом порядку денного були фінансові претензії ВБ, що, як думало британський уряд, несла невиправдано більші витрати по змісту співтовариств, зокрема по фінансуванню загальної с/г політики.

1 січня 1973 року сталося перше розширення ЄЕС: до нього приєднуються Великобританія, Ірландія та Данія (відповідно вони вийшли з ЄАВТ). Через два роки розширюється сфера діяльності ЄЕС і у третьому світі: у 1975 році була підписана Ломейська конвенція (Того), згідно з якою до сфери дії ЄЕС приєдналося ще 20 країн третього світу Африки та Азії – колишні англійські колонії та домініони.

Наступним кроком стало перетворення ЄЕС у червні 1979 року з суто економічної організації у політично-економічну структуру. Відбулися перші прямі вибори до Європарламенту.

Трохи більше жваво розвивалася в цей період міжнародна діяльність ЄС. Успішне проведення загальної торговельної політики сприяло істотному зміцнень позицій ЄС у системі міжнародної економічної дипломатії. У червні 1971 Рада схвалила пропозицію Комісії про створення системи генеральних преференций, распростроняющейся на 91 країну, що розвивається. В 1973 ЄС взяв повноправну участь в "Токійському раунді" багатобічних торговельних переговорів у рамках ГААТ. Під егідою ЄС розвивався політичний діалог з арабськими країнами. 11 жовтня 1974 ГА ООН надала Європейським співтовариствам статус спостерігача. 28 лютого 1975 була підписана перша Ломейская конвенція між ЄС й 46 державами Африки, Карибського басейну й Азіатсько-Тихоокеанського регіону (набутила чинності 1 квітня 1976), що стала головним інструментом політики ЄС у країнах "третього миру". У 1976-1977 були підписані договори про співробітництво з п'ятьма арабськими державами Північної Африки.

Починаючи із травня 1977 ЄС стає офицальным учасником засідань "великої сімки". В 1978 відбувся перший в історії візит президента США в штаб-квартиру ЄС у Брюсселі. Хоча й украй повільно, розвиваються й відносини ЄС із соціалістичним миром. Установлюються перші контакти з Радою економічної взаємодопомоги. У квітні 1978 була підписана перша торговельна угода між ЄС і КНР.

На середину 80-х років країни-члени ЄЕС прийшли до висновку, що ЄЕС як суто економічна структура вже себе вичерпала і готова поширити свою сферу впливу на всі сфери буття людини (окрім військової). У 1986 році в еволюції ЄЕС відбулася дуже важлива подія, яка заклала підвалини того, що на сьогодні називається Європейським Союзом: 17 лютого 1986 р. підписується Єдиний європейський акт. Він став першим кроком на шляху до економічного союзу. В ньому мова йшла про уніфікацію більш ніж 300 норм внутрішнього законодавства. Крім того, цей договір привніс такі нововведення:

- формалізував Європейське політичне співробітництво, Європейську валютну систему та Європейську раду;

- до компетенції ЄС було додано 6 нових галузей: єдиний ринок, валютне співробітництво, соціальна політика, зв’язки, науково-дослідні та дослідно-конструкторські розробки, стандарти захисту навколишнього середовища;

- розширено повноваження Європейського парламента: Європейська рада тепер могла подолати вето Європарламенту в питання єдиного ринку лише одностайно;

- в Європейській раді було введено принцип голосування простою більшістю, скасовано принцип національного вето в більшості питань стосовно єдиного ринку;

- країни-члени погодились приймати спільні принципи та стандарти в різних аспектах, від податків до найму на роботу, від здоров’я до захисту середовища;

- було створено Суд першої інстанції для розгляду справ фізичних осіб, організацій та корпорацій.

Було також встановлено термін до 1 січня 1993 року для створення “єдиної Європи”.

У 1986 році також починаються переговори про підписання нового документу, який би інституціоналізував повне об’єднання Європи (ця ідея знайшла втілення у Маастрихтському договорі).

Билет №29

1. Паризька нарада країн-учасниць НБСЄ. Договір про звичайні збройні сили в Європі.

Нарада глав держав та урядів 34 країн — учасниць НБСЄ тривала з 18 по 21 листопада 1990 р. у французькій столиці був прийнятий безпрецедентний для європейської політики пакет документів та рішень: Паризька Хартія для нової Європи, Спільна декларація 22 країн Варшавського Договору та НАТО, ДЗЗСЄ. Був підтверджений Віденський документ про заходи зміц­нення довіри та безпеки. У контекст паризьких рішень органічно вписувався і Договір про остаточне врегулю­вання стосовно Німеччини, який було підписано в Москві 12 вересня 1990 р.

Наріжним документом Наради стала Паризька Хартія для нової Європи, яка констатувала: «Ера конфронтації та роз­колу Європи завершилася. Ми заявляємо, що віднині наші відносини будуватимуться на взаємній повазі та співробіт­ництві». Важливим положенням Хартії стала формула: «Безпека є неподільною, і безпека кожної країни-учасниці нерозривно пов'язана з безпекою всіх інших».

Паризька Хартія поклала початок процесу інституціалізації НБСЄ. Насамперед мова йшла про триступеневий механізм регулярних політичних консультацій: зустрічі у верхах; засідання Ради міністрів закордонних справ як центрального форуму політичних консультацій; Комітет старших посадових осіб. У Празі створювався Секретаріат НБСЄ, у Відні — Центр із за­побігання конфліктів, у Варшаві — Бюро з вільних виборів. Передбачалося заснування Парламентської асамб­леї НБСЄ.

Ще одним важливим документом паризького пакету стала Спільна декларація 22 держав. Вона засвідчила подолання блокового менталітету. Запропонована Радянським Союзом у формі Договору між НАТО і ОВД, вона врешті постала як багатостороння угода суверенних держав.

Договір про звичайні збройні сили в Єв­ропі (ДЗЗСЄ) підписаний 19.11.1990 у Пари­жі представниками 22 держав-членів НАТО й ОВД; був спрямований на встановлення однакових рівнів озброєнь між двома воєнними блоками, усунення дисбалансу й асиметрії в розвитку озброєнь та зменшення небезпечної концентрації військ і сил, насамперед у Центр. Європі, а також у прилеглих районах. В основу ДЗЗСЄ покладений блоковий підхід, за яким встановлювались однакові між НАТО й ОВД рівні озброєнь: танки — по 20 000, бойові бро­ньовані машини (ББМ) — по 30 000, артилерія калібром 100 мм і більше — по 20 000, бойові літа­ки — по 6 800, бойові вертольоти — по 2 000. Фак­тичне припинення дії Варшавського договору 1955 на час підписання ДЗЗСЄ призвело до додат­кового закріплення в його тексті розподілу озброєнь між СРСР й іншими країнами ОВД: танки— 13 300 та 6 700; ББМ — 20 000 та 10 000; артсистеми — 13 700 та 6 300; бойові літаки -5 150 та 1 650; бойові гелікоптери — 1 500 та 500.

Виконання зобов'язань за ДЗЗСЄ щодо рівнів озброєнь мало бути здійснене протягом 44-міс. терміну в три етапи: період підтвердження вихідних даних (120 днів); період скорочень (З роки); період підтвердження кінцевих рівнів (120 днів). ДЗЗСЄ має безстроковий термін, передбачає систему обміну інформацією про склад, кількість та місця розташування озброєнь, а також заходи верифікації, головним із яких стали інспекції на місцях: інспекції оголошених місць без права відмови та інспекції на вимогу в межах зазначених районів (із правом відмови). Уся європ. територія держав-учасниць, згідно з ДЗЗСЄ, поділялась на три райони: централь­ний, фланговий і тиловий. Для кожного з них були визначені максимальні квоти бойової тех­ніки та озброєнь, що можуть бути розміщені в бойових частинах та окремо зберігатись на скла­дах. У кордонах колишнього СРСР під дію ДЗЗСЄ підпали військ, угруповання Ленінградського, Прибалтійського, Білоруського, Київського, При­карпатського, Одеського, Півн.-Кавказького, За­кавказького, Московського та Приволзько-Уральського військ, округів.

Після розпаду СРСР і виникнення на його території нових незалежних д-ав, 8 із яких стали учасницями ДЗЗСЄ, постала необхідність адаптувати його до нових умов. У грудні 1991 розпочались переговори між Україною, РФ, Бі­лорусією, Казахстаном, Молдовою, Вірменією, Азербайджаном і Грузією про розподіл бойової техніки та озброєнь рад. армії, які були роз­горнуті на території дії ДЗЗСЄ. 15.05.1992 в Ташкенті ці д-ви підписали Угоду про принципи і порядок виконання договору про звичайні збройні сили в Європі, у якій було підтверджено всі зобов'язання колишнього СРСР, визначено основні принципи взаємодії та співробітництва учасників ДЗЗСЄ, для кожної д-ви встановлено макс. індивід, рівні озброєнь і техніки відповідно до ДЗЗСЄ. У період скорочення з 17.07.1992 до 16.11.1995 держави-учасниці зменшили озброєння й техніку для досягнення встановле­них макс. рівнів.

Нова необхідність зміни умов дог-ру виникла у зв'язку з приєднанням Польщі, Угорщини та Чехії до НАТО. Ці зміни були враховані в новій редакції дог-ру, закріпленій в Угоді про адаптацію ДЗЗСЄ та Заключному акті конфе­ренції держав-учасниць договору під час Стам­бульського саміту ОБСЄ 1999. В адаптованому дог-рі блоковий принцип його побудови був замінений на позаблоковий, який полягав у за­безпеченні нац. безпеки держав-учасниць власними силами, незалежно від приєднання країни до того чи іншого блоку. НАТО погоджу­валась на зменшення граничних рівнів наземних озброєнь. Сумарні скорочення нац. рівнів озбро­єнь 19 членів НАТО склали: танків — бл. 4,8 тис. одиниць, ББМ — 4,0 тис. одиниць, артсистем — понад 4,0 тис. одиниць. У результаті адаптації для кожної з держав-учасниць дог-ру були за­кріплені нац. та територ. граничні рівні озброєнь. Нац. рівень визначає макс. кількість озброєнь, яку може мати кожна окрема країна згідно з дог-ром. Територ. рівень визначає сумарну кількість озброєнь, яка може бути розміщена на території тієї чи іншої д-ви, включно з її нац. збройними силами та розміщеними на її тери­торії інозем. військами. При цьому територ. рівні поширюються тільки на наземні озброєння й не розповсюджуються на авіацію. Згідно з умо­вами адаптованого дог-ру, дозволяється також передача наземних озброєнь держав-учасниць одна одній. Адаптований договір у цілому ство­рює більш жорсткий і стабільний режим, який практично виключає неконтрольоване накопи­чення наземних озброєнь і проведення широко­масштабних наступальних операцій.

Для країн, що входили до ОВД, в адаптованому дог-рі нац. рівні озброєнь відповідають рівням територіальним. Для країн НАТО рівень назем­них озброєнь зменшений, але при цьому для таких країн, як Німеччина, Італія, Іспанія та ін., визначена значна різниця між нац. та територ. рівнями, шо дає можливість перекидання на їхні території військ інших країн НАТО. Така ж схема у визначенні різниці рівнів прийнята й для Угорщини, Польщі, Словаччини, Чехії. Ці країни заявили, що зберігають за собою право при тимчасовому розгортанні збільшити військ, угруповання на своїй території на 459 танків, 723 ББМ і 420 артсистем. Право на таке збіль­шення тимчасового розгортання передбачено також для інших учасниць дог-ру, включаючи й Україну. Для 7 країн ЦСЄ, колишніх членів ОВД, а також для України залишились обмеження на озброєння, що знаходяться в регулярних

військ, частинах; так, Україна у військ, части­нах може мати не більше 3,13 тис. танків, 4,35 тис. ББМ і 3,24 тис. артсистем.

В адаптованому дог-рі для України та Росії збереглись вимоги щодо «флангових зон», але па­раметри цих зон суттєво змінені в бік змен­шення. В Україні «флангова зона» звузилась до меж території однієї Одеської області. Згідно з новими умовами, в Одеській області може розміщуватись не більше 400 танків, 400 ББМ і 350 артсистем. Перевищити цю стелю з метою запобігання загрозам нац. безпеці Україна може тимчасово, додатково розгорнувши в Одеській області 153 танки, 241 ББМ і 140 артсистем. Інозем. війська на території держави-учасниці дог-ру можуть бути присутні тільки з її згоди. Для проведення миротворчих операцій інозем. військ, контингенти можуть бути розгорнуті тільки на підставі резолюції Ради Безпеки ООН або рішення ОБСЄ. Після набуття чинності Угоди про адаптацію дог-ру приєднатися до нього може будь-яка європ. д-ва на добро­вільній основі та в індивід, порядку.

1. Політика сусідства ЄС та «Східне партнерство».

Європейська політика сусідства (ЄПС) — нова політика Європейського Союзу; має на меті створити на південь і схід від нових кордонів розширеного Європейського Союзу зону стабільності миру і добробуту шляхом налагодження тісних довготривалих відносин з сусідніми країнами.Європейський Союз

Європейська політика сусідства (ЄПС) спрямована на те, щоб не припустити виникнення нової лінії розподілу між розширеним ЄС та його сусідами, і надати їм можливість брати участь в різних видах діяльності ЄС шляхом тіснішої політичної, економічної, культурної співпраці та взаємодії в галузі безпеки. Концепція ЄПС охоплює такі країни: Алжир, Азербайджан, Білорусь, Вірменія, Грузія, Єгипет, Ізраїль, Йорданія, Ліван, Лівія, Молдавія, Марокко, Сирія, Туніс, Україна, а також Палестинська автономія.

Вперше концепція ЄПС була викладена у зверненні Комісії «Ширша Європа» у березні 2003 року. Вона засвідчила, що формування відносин з сусідами — один з пріоритетів зовнішньої політики розширеного ЄС. ЄПС не торкається питання потенційного членства. Вона пропонує сусіднім країнам привілейовані відносини, які будуватимуться на взаємному визнанні спільних цінностей, головним чином у сфері верховенства права; справедливого управління; дотримання прав людини, зокрема, прав меншин; принципів ринкової економіки та безперервного розвитку. Глибина цих відносин залежатиме від того, наскільки ефективно втілюватимуться спільні цінності.

Європейський Союз повинен зміцнювати політику сусідства в регіоні, орієнтуючись на два основні завдання:

Співпраця з партнерами з метою зниження рівня бідності та створити зону спільного процвітання й цінностей, які базуються на глибшій економічній інтеграції, міцних політичних й культурних зв'язках, посиленій транскордонній співпраці та спільній відповідальності за запобігання конфліктам між ЄС та її сусідами.

Закріплення позицій ЄС щодо конкретної вигоди а привілейованих відносин у межах диференційованих рамок, які відповідають прогресу, зробленому партнерськими країнами в політичних та економічних реформах.

Підхід Європейського Союзу базується на таких цілях:

• розширення внутрішнього ринку та регуляторних структур;
• привілейовані торговельні відносини та відкриття ринку;
• перспективи для законної міграції та руху людей;
• інтенсивна співпраця з метою запобігання і боротьби зі спільними загрозами для безпеки;
• активне політичне залучення ЄС для запобігання конфліктам і їх вирішення;
• активніші зусилля для сприяння правам людини, глибшій культурній співпраці та поглибленню взаєморозуміння;
• інтеграція в торговельні, енергетичні та телекомунікаційні мережі і європейську дослідницьку зону;
• нові інструменти для сприяння і захисту інвестицій;
• підтримка інтеграції у глобальну торговельну систему;
• посилена допомога, краще реагування на потреби;
• нові джерела фінансування.

Для фінансування діяльності в рамках ЄПС запроваджується новий «Інструмент європейського сусідства й партнерства» (ІЄСП), який починаючи з 2007 року замінить чинні програми технічної допомоги «ТАСІС» і «МЕДА» в країнах ЄПС і в Росії. Його мета - надання допомоги Європейським Співтовариством з метою розвитку зони процвітання та добросусідства та її ефективнішого використання. Період дії - 2007-2013 роки[1]. ІЄСП має новий спеціальний компонент для підтримки транскордонного співробітництва на кордонах ЄС. До 2006 року включно для фінансування транскордонної співпраці Комісія буде спрямовувати кошти за допомогою чинних інструментів у так звані «Програми сусідства».

12 травня 2004 року Комісія представила конкретну Стратегію реалізації ЄПС і аналітичні доповіді щодо семи перших країн з «кола друзів»: Ізраїлю, Йорданії, Мароко, Молдови, Палестинської автономії, Тунісу та України. На основі стратегії виробляються детальні плани дій з кожною країною-партнером. Плани дій визначають пріоритетні завдання, виконання яких має зблизити країну з ЄС. Моніторинг виконання чинних Планів дій здійснює як Європейська комісія, так і громадське експертне середовище країн «кола друзів».

Східне партнерство — політика ЄС, що має на меті зміцнення стосунків зі східними сусідами ЄС і є продовженням східного напрямку існуючої Європейської політики сусідства.

Ініціатива Східного партнерства була представлена Польщею за підтримки Швеції у травні 2008 року на Раді ЄС. Ця ініціатива передбачала участь 6 країн Східної Європи — України, Молдови, Білорусі, Грузії, Вірменії та Азербайджану.

Метою ПСП є створення умов для прискорення переходу до відносин у межах асоціації з ЄС. ПСП слугує так званою парасолькою для укладання угод про асоціацію з кожною окремою країною - східним партнером. Такі угоди мають включати створення поглибленої і широкої зони вільної торгівлі, гармонізацію внутрішнього законодавства цих країн з правом і стандартами Союзу і тим самим заохочувати інвестиції.

ПСП також має сприяти ліквідації відмінностей у розвитку партнерів.

Інструментами імплементації ПСП виступають програми ЄС зі створення інститутів у країнах-партнерах з метою поліпшення адміністративної здатності шляхом організації підготовки, технічної допомоги тощо.

Передбачено укладання угод з країнами-партнерами у сфері мобільності громадян і лібералізації візового режиму. Вони мають підготувати ЄС та країн-партнерів до повної лібералізації візового режиму для окремих країн.

У сфері енергетичної безпеки також передбачено укладання угод.У червні 2008 року на саміті Ради ЄС ініціатива знайшла підтримку усіх представників членів ЄС.

В проекті зроблено акцент на створенні зони вільної торгівлі, підписанні угоди про асоціацію, лібералізації візового режиму для країн, що беруть участь у проекті, співпраці задля енергетичної безпеки, одночасно збільшивши фінансування проекту до 600 млн. євро до 2013 року. 20 березня 2009 року Рада ЄС остаточно затвердила проект Східного партнерства, оголосивши про те, що його офіційний старт відбудеться 7 травня 2009 року у Празі.

7 травня 2009 під час установчого саміту «Східного партнерства» у м. Прага прийнято спільну заяву, згідно з якою «Східне партнерство» буде доповненням до двосторонніх договірних відносин між ЄС та кожною з держав-партнерів.

«Східне партнерство» передбачає:

• подальше спрощення візового режиму та поступовий рух до його лібералізації,
• укладення поглиблених зон вільної торгівлі,
• підтримку процесу адаптації законодавства та зміцнення інституційної здатності країн-партнерів,
• сприяння регіональному розвитку на основі політики регіонального вимірювання ЄС,
• створення інтегрованої системи управління кордонами,
• співпрацю у сфері енергетичної безпеки.

У рамках ініціативи передбачено багатосторонній діалог на чотирьох рівнях:

• зустрічі глав держав і урядів;
• щорічні зустрічі на рівні міністрів закордонних справ;
• зустрічі чотирьох тематичних платформ:

• демократія, належне управління та стабільність;
• економічна інтеграція та наближення;
• енергетична безпека;
• міжлюдські контакти;

• панелі для підтримки роботи платформ.

У червні 2009 р. проведено перші установчі засідання всіх тематичних платформ, під час яких схвалено загальні принципи і привила процедури їх діяльності.

За підсумками установчих засідань Європейська Комісія має намір підготувати проект основних цілей діяльності кожної з платформ, який буде винесено на розгляд наступних засідань (орієнтовно — у листопаді 2009). Крім того, Єврокомісія доопрацює концепції майбутніх проектів в рамках «Східного партнерства» і представить їх на розгляд Української Сторони.

Східне партнерство буде фінансуватися з фонду Інструменту Європейського Сусідства і Партнерства, що передбачає виділення 600 млн. євро (2009—2013), з яких:

250 млн. — кошти, що вже передбачені Європейською політикою сусідства,

350 млн. євро — це нові кошти, які були виділені на реалізацію проекту Східного партнерства.

Билет №30

1. Становлення блокового протистояння в Європі після Другої світової війни.

4 березня 1946 р. у Дюнкерку Договір про союз та взаємну допомогу між Великобританією та Францією на 50 років.

17 березня 1948 р. у Брюсселі Англія, Франція, Бельгія, Нідерланди та Люксембург підписали Договір про економічне, соціальне, культурне співробітництво та колективну безпеку (Брюссельський пакт) на 50 р. Мета - перешкодити повторенню агресії з боку Німеччини. Договір передбачав автоматичне надання допомоги у разі агресії проти будь-якої країни Європи з тих, що підписали пакт. Планувалося створення Західного Союзу, об'єднаної військової організації - його координуючими органами були консультативна рада міністрів закордонних справ, військовий комітет міністрів оборони та військовий штаб. Об'єднане військове командування, яке було створене у жовтні 1948р., очолив англійський фельдмаршал Монтгомері.

11 червня 1948 р. конгрес США ухвалив так звану «резолюцію Ванденберга» -надавала дозвіл уряду США укладати в мирні часи договори про союзи з державами за межами Американського континенту. Ця резолюція означала офіційну відмову Вашингтона від практики неприєднання до військово-політичних об’єднань за межами західної півкулі в мирний час.

4 квітня 1949 р., підписання Статуту Організації Північноатлантичного Договору (НАТО). (БеНіЛюкс, ВБ, Фр, Данії, Ісландії, Італії, Канади, Норвегії, Португалії, США. Термін НАТО появився у вересні 1951 р.

З метою підтримки атлантичної інтеграції в жовтні 1949 р. сенат США затвердив закон «Про взаємну військову допомогу». Вже в січні 1950 р. згідно з цим законом СПІА уклали вісім двосторонніх угод із західноєвропейськими членами НАТО про фінансову допомогу у військовій сфері. В 1951 р., керуючись законом, конгрес затвердив суму асигнувань — 9,5 млрд доларів — для кредитування закупок військової техніки та обладнання членами НАТО.

19липня 1951 р. конвенції «Про статус збройних сил країн—учасниць НАТО». Згідно з її положеннями США одержували право Утримувати в Європі військові бази, збройні сили альянсу могли розташовуватися на території інших країн—членів НАТО, в обох випадках іноземні збройні сили фактично користувалися правом екстериторіальності.

США з 1950 орієнтуються на включення ФРН до НАТО (Фр виступає на інтегруванні Нім до– ЄОВС). Жовтень 1950 р. Плевен ідею ств Європейського оборонного співтовариства (єдина європейська армія під наднаціон командуванням, тісна співпраця з ЄОВС з подальшим злиттям). 1952 СРСР пропонує проект «Основи мирного договору з Німеччиною», щоб перешкодити в НАТО – єдина Німеччина має свої ЗС за умов нейтралітету і невходження в блоки. Не прийнято.

26 травня 1952 США, Фр, GB, ФРН в Бонні підписали договір, за яким відміна окупаційного режиму і надання суверенітету, хоча війська зберігали до остаточного врегулювання. Вступав в дію, якщо буде ств Єдине оборонне співтовариство, яке підписали 27 травня 1952, але Фр не ратифікувала. 23 жовтня 1954 в Парижі Протоколи про приєднання ФРН до Брюссельського пакту, окремим протоколом про приєднання до НАТО (ств нім армії під контролем західноєвр союзу).

Дата добавления: 2015-05-26