Основні завдання проекту в стосунках з Україною. 5 страница

5 травня 1955 Парижські протоколи ратифіковані ФРН, 7 травня СРСР розірвав союзницькі угоди часів війни з Англією (1942) та Францією (1944). 14 травня 1955 р. у Варшаві СРСР, Польща, Болгарія, НДР, Румунія, Угорщина, Албанія (з 1962 не бере участь, 1968 вийшла) та Чехословаччина - договір про створення ОВД – Договір про дружбу, співробітництво і взаємодопомогу (11 статей): 1. ств військово-політ оборонного союзу; 2. консультації з військ-політ питань; 3. розвиток екон і культ зв’язків на основі суверенітету і невтручання у внутрішні справи; 4. договір відкритий для будь-якої країни не залежно від режиму. Фактично не змінював ситуацію, оскільки на той час уже існували с-ма двосторонніх договорів в Східній Європі, підписаних протягом другої половини 40-их. Були створені об’єднані збройні сили, об’єднане командування (для координації і підвищення обороноздатності), головним органом став Політичний консультативний комітет для проведення консультацій. Головнокомандувачем об’єднаних ЗС вирішили зробити воєначальника від СРСР І. Конєва, його заступниками стали всі міністри оборони країн-учасників ОВД. Договір продовжувався в 1975 і 1985. Лютий 1990 ліквідовані військові органи, 1 липня 1991 в Празі Протокол про припинення дії Варшавського договору (Болгарія, Польща, Румунія, СРСР, Чехословаччина).

1. Суецька криза.

Суецька криза 1956 (Друга арабо-ізраїль-ська війна, Англійсько-французько-ізраїльська агресія 1956 проти Єгипту) — війна Великої Британії, Франції та Ізраїлю проти Єгипту за контроль над Суецьким каналом та військ.-політ, домінування на Бл. Сході. Приводом для війни стала націоналізація єгипетським урядом Г. Насера Суецького каналу, згідно з декретом, оприлюдненим 26.07.1956 в Олександрії. Націо­налізація англ.-франц. Загальної компанії Суець­кого каналу була здійснена урядом Єгипту після відмови з боку США у наданні фінанс. допомоги на будівництво першої черги Асуансь­кої греблі, що мала велике значення для роз­витку єгипетської економіки. Дії Єгипту ви­кликали негативну реакцію з боку Франції — власника 52% акцій компанії і Великої Бри­танії — основного користувача каналу і влас­ника 44% акцій компанії, які почали плану­вання військ, акції проти Єгипту. 2.08.1956 США, Велика Британія і Франція виступили зі спільною заявою про необхідність встано­вити міжнар. контроль над каналом; 16.08.1956 у Лондоні відкрилась конференція користу­вачів каналу за участю 22-х країн, на розгляд якої була винесена англ.-франц.-амер. пропози­ція.

Втім, вона не знайшла одностайної підтрим­ки як така, що невиправдано обмежує сувере­нітет Єгипту. Тоді питання було винесене Ве­ликою Британією та Францією на розгляд Ради Безпеки ООН (5-13.10.1956), при цьому вони заявили, що залишають за собою право застосувати силу. Але запропонований Британією і Францією проект резолюції не був прийнятий через вето СРСР. Після провалу дип. спроб урегулювання кризи Велика Британія і Франція розробили спільний з Ізраїлем план бойових дій проти Єгипту. Метою Ізраїлю у війні було вирішення проблеми блокади арабами Акабсь-кої затоки і заборони Єгиптом проходу Суець-ким каналом суднам, що направлялися в Із­раїль чи йшли з його портів. Велика Британія і Франція сподівалися використати напад Ізраї­лю як привід для військ, втручання. У ніч з 29 на 30.10.1956 ізраїльські війська напали на Єгипет. 31.10.1956 Велика Британія і Франція пред'явили Єгипту й Ізраїлю ультиматум з ви­могою не пізніше, ніж через 12 годин припи­нити воєнні дії, відвести їхні війська на десять миль від Суецького каналу і дозволити ввести англ.-франц. війська в Порт-Саїд. Ізраїль, Армія оборони (ЦАХАЛ) котрого знаходилися далеко від каналу, прийняв ультиматум, а Єгипет його відхилив. Увечері 31.10.1956 англ.-франц. авіація піддала бомбардуванням Каїр, Олек­сандрію і міста зони каналу; 5.11.1956 повітр. десантами було захоплено Порт-Саїд та Порт-Фуад, а 6.11.1956 на захоплених плацдармах було висаджено потужний мор. десант.

РБ ООН, що зібралася 30.10.1956 після нападу Ізраїлю на Єгипет, розглянула проект резолюції, яка за­суджувала Ізраїль, вимагала негайного припи­нення вогню і відведення ізраїльських військ на лінію перемир'я, а також закликала країни-члени ООН утриматися від застосування сили чи загрози застосування сили і не надавати Ізраїлю військ, допомоги. Однак резолюція не була прийнята через застосування вето Ве­ликою Британією і Францією.

1.11.1956 відкри­лось надзвичайне засідання Генеральної Асамблеї ООН, яка наступного дня прийняла переваж­ною більшістю голосів резолюцію про припи­нення вогню і відведення військ агресора. 4.11.1956 ГА ООН прийняла рішення про ство­рення надзвичайних збройних сил ООН і вве­дення їх в Єгипет. СРСР різко засудив англ.-франц.-ізраїльську агресію проти Єгипту; 5.11.1956 рад. уряд звернувся до урядів Великої Британії, Франції і Ізраїлю з посланнями, в яких вимагав негайно припинити війну в Єгипті і вивести інозем. війська з його тери­торії та попереджував про небезпечні наслідки, до яких може привести продовження інтервен­ції. 6.11.1956 із вимогою припинити воєнні дії виступив Президент США Д. Ейзенхауер. Співпадіння рад. і амер. позицій в конфлікті спону­кали до припинення агресії проти Єгипту. 6.11.1956 брит. уряд повідомив ООН про своє рішення припинити вогонь, а 7.11.1956 воєнні дії були припинені повсюди, того ж дня ГА ООН прийняла рішення про створення міжнар. сил ООН для контролю за виведенням англ.-франц.-ізраїльських військ із території Єгипту, перші підрозділи яких прибули в Єгипет вже 15.11.1956. Велика Британія та Фран­ція завершили виведення військ з території Єгипту 22.12.1956. Ізраїль, який фактично вже 2.11.1956 реалізував свої головні цілі, відкривши для судноплавства Тиранську протоку, ще про­тягом майже 3 місяців продовжував окупацію єгипетської території і його війська були оста­точно виведені 7.03.1957. Перемога Єгипту в б-бі проти англ.-франц.-ізраїльської агресії, підтриманій світовою громадськістю, приско­рила розпад колоніальної системи, сприяла зростанню авторитету Єгипту і Г. Насера в арабських країнах і у світі в цілому. Водночас, політ, і екон. позиції Великої Британії і Франції в бл.-схід. регіоні були підірвані, і він оста­точно перетворився на зону рад.-амер. супер­ництва.

Билет №31

1. Проблема близькосхідного врегулювання на початку ХХІ ст.

24 червня 2002 р план Буша «дорожня карта»:

1) цей план передбачає «міжнародний контроль» за його виконанням, здійснювати його будуть ЄС, США, Росія, ООН;

2) врегулювання процесу поділяється на три етапи, в результаті завершення яких на Західному березі Йордану і в секторі Гази до 2005 р. буде утворено державу Палестина.

1-й етап: палестинці зобов'язані створити новий кабінет міністрів, ввести посаду прем'єр-міністра, відмовитися від дій на підтримку терору по відношенню до ізраїльтян. Від ізраїльтян потрібно знищити поселення, створені під час правління А. Шарона, вивести війська з територій, які вони зайняли після повстання, розпочатого в 2000 р., і призупинити будівництво в ізраїльських поселеннях.

2-й етап: зусилля концентруються на створенні незалежної палестинської держави з тимчасовими кордонами, визначаються атрибути суверенітету.

3-й етап: угода по постійному статусу і закінчення палестино-ізраїльського конфлікту. Цілі третього етапу - продовження реформ, зміцнення палестинських інститутів, виконання палестинцями зобов'язань з безпеки, ізраїльсько-палестинські переговори, націлені на досягнення угоди про постійне статус протягом 2005 року.

США підтримають створення палестинської держави тільки за умови, що «у палестинського народу будуть нові лідери, нові інститути влади і нова організація заходів безпеки з сусідніми державами». Було очевидно, що в цей вислів вкладався сенс неприйнятність Ясіра Арафата як лідера ПНА і учасника майбутніх переговорів про мир. Росія, ЄС і ООН визнавали Арафата єдиним законно обраним лідером палестинського народу.

Євросоюз виступає за негайне припинення Ізраїлем будівництва нових поселень без попередніх умов. США, продовжуючи дотримуватися традиційного думки, що поселення - основна перешкода для світу, тим не менш згодні, з ізраїльською позицією, що не можна заморожувати їх будівництво, поки продовжуються теракти з боку палестинців.

З питання про палестинських біженців ізраїльтяни наполягають на обмеженому повернення їх на колишнє місце проживання, мотивуючи це твердження вельми нескладними математичними підрахунками. В Ізраїлі проживає 5,1 млн. євреїв і близько 1,26 млн. арабів. Якщо ж всі біженці повернуться додому, то арабське населення збільшитися приблизно до 6 млн. чоловік, а це означатиме фактичний кінець єврейського національного держави.

Планом оголошено обмежена кількість палестинських біженців, що мають легальне право на повернення додому, а на думку палестинців, кожний біженець має право на повернення.

У період з 26 березня - з 1 квітня 2007р. самітом країн-членів ЛАД у Ер-Ріяді (28-29 березня) і Іраном. Нарада вищих керівників арабських держав практично без змін підтвердило саудівський план арабо-ізраїльського врегулювання від 2002 р. Цей документ передбачає вихід Ізраїлю з усіх арабських територій, захоплених в 1967 р, визнання ним незалежної палестинської держави зі столицею в Східному Єрусалимі і справедливе вирішення проблеми палестинських біженців (право повернення на колишні місця їх проживання). У відповідь араби зобов'язуються визнати Ізраїль, підписати з ним мирні угоди та налагодити нормальні відносини. Створена спеціальна комісія в складі Єгипту, Йорданії, ОАЕ і Саудівської Аравії, яка повинна налагодити контакти з генеральним секретарем ООН, членами РБ ООН, міжнародним «квартетом» з близькосхідного врегулювання (РФ, США, ЄС, ООН) та іншими зацікавленими сторонами. Мета контактів - відновлення мирного процесу і забезпечення підтримки арабської ініціативи. Рішення саміту з БВУ підтримали Росія, Євросоюз, генеральний секретар ООН. США розцінюють їх як спробу «йти на контакти з Ізраїлем» і «діяти конструктивно в інтересах усіх держав регіону». Ізраїль поставився до рішень саміту з дуже обережним оптимізмом, але, як і колись, не згоден з вимогою про право повернення біженців на колишні місця проживання.

План ХАМАСу з неофіційного перемир’я (квітень 2008 р.) ХАМАС обіцяє припинити напади на Ізраїль в обмін на зняття економічної блокади і припинення ізраїльських військових операцій в Газі. Ізраїль відкинув запропонований рухом ХАМАС, контролюючим сектор Газу, план неофіційного перемир'я. Представник ізраїльського уряду назвав цю пропозицію прийомом, який лише дозволить силам ХАМАС перегрупуватися і поповнити запаси зброї.

Ініціатива Тоні Блера (травень 2008). Раніше віце-прем'єр Ізраїлю Ш. Перес запропонував створити 500-кілометрову «долину миру» спільну економічну зону між Ізраїлем, Палестиною та Йорданією, щоб інтенсифікувати економічне співробітництво, яке у перспективі буде сприяти зближенню Ізраїлю з Палестиною та Йорданією.

29 листопада 2012 р Палестинська автономія отримала визнання ООН як держава-спостерігач, яка не є членом ООН. "За" проголосували 138 країн, включаючи Росію, Францію та Китай; дев'ять держав, у тому числі США, Ізраїль, Канада і Чехія, висловилися проти. Отримання статусу держави-спостерігача в ООН дозволить Палестині безпосередньо звертатися в міжнародні організації під егідою ООН. Зокрема, в Міжнародний кримінальний суд у Гаазі. Палестина отримає офіційний статус незалежної держави, окупованої іншою країною. Цей статус визначить кордони Палестини: вони будуть зафіксовані по лінії розмежування, яка передувала війні 1967 року - з Східним Єрусалимом і без єврейських поселень на Західному березі.

1. Створення та еволюція Європейського Союзу.

Підписання Маастрихтських угод було черговим етапом на шляху інтеграційного процесу в рамках ЄС. Його необхідність була закладена ще в Європейському акті (1986 р.), який передбачав необхідність еволюції і розширення власних рамок, починаючи орієнтовно з 1992-1993 рр. (початок другого етапу утворення валютно-економічного союзу та початок функціонування європейського внутрішнього ринку). Положення Єдиного Акту могли лише орієнтувати на досягнення окремих перспектив, але не могли надати ЄС нової якості та максимально прискорити його інтеграційні процеси. Важливе значення мало й те, що поняття „європейський союз” із символу перетворилось в юридично закріплену формулу.

На нараді представників голів держав та урядів країн-членів Європейського співтовариства, що проходила в грудні 1991 р. в Маастрихті, були прийняті два документи: Договір про Європейський союз і Заключний акт про валютно-фінансовий союз, що мав силу договору. У лютому 1992 р. в Маастрихті відбулось підписання цих актів, що ознаменувало утворення єдиного політичного, економічного і валютно-фінансового союзу.

Договір про Європейський союз передбачав утворення Союзу на основі Європейських співтовариств (ЄЕС, ЄСВС, Євратому).

Згідно з Маастрихтським договором ЄС тримається на трьох основних „стовпах”:

1. Згідно з положеннями колишнього договору про ЄЕС та теперішнього Договору ЄС першою колоною є Європейське співтовариство. До складу цієї самої колони входять існуючі й надалі правові спільноти: ЄСВС ті Євратом. Перша колона є власне серцевиною процесу інтеграції. За своїми властивостями це „наднаціональний” феномен, тут діє право ЄС.

2. Спільна зовнішня політика та політика у сфері безпеки (СЗПБ). Вона ґрунтується на Європейському політичному співробітництві (ЄПС), яке існує з початку 70-х років. Під назвою СЗПБ відбувається розширення ЄПС, досягається його якісно новий рівень.

3. Співробітництво у сфері внутрішньої політики та правосуддя. Ще у 70-х роках між окремим країнами членами існували форми співробітництва в галузі внутрішньої політики та правосуддя. Після Договору про ЄС вони стали складовою частиною європейської договірної системи.

Необхідність ревізії та внесення суттєвих змін і доповнень, або навіть заключення нової угоди, обговорювалися фактично відразу ж після підписання Маастрихтських документів. Проблема реформування інституційної системи ЄС тісно пов’язана із перспективою значного розширення його географічних рамок. При збереженні колишніх форм і методів функціонування перед ЄС неминуче виникли б серйозні труднощі в проведенні своєї політики. На сесії ЄР, що проходила на вищому рівні в Амстердамі в червні 1997 р. був в цілому схвалений проект нового Договору. У жовтні 1997 р. договір був остаточно схвалений головами держав та урядів країн-членів ЄС. Його повна назва – амстердамський договір про зміни Договору про ЄС, договорів, що затверджували європейські співтовариства та пов’язаних з ним актів.

Перегляд окремих положень договору стосувався насамперед другої та третьої „колони” у загальній побудові ЄС. Найважливіші зміни В Амстердамському договорі, порівняно з Маастрихтським, відбуваються насамперед у таких сферах:

1. Основні права та створення простору свободи, безпеки і права – реформа третьої „колони” в загальній побудові ЄС, тобто співробітництва у сфері охорони порядку та правосуддя, а також перенесення більшої частини положень Шенгенських угод із третьої до першої „колони” в загальній побудові ЄС; розширення системи захисту основних прав, заборона дискримінації, механізм санкцій проти країн-членів, які систематично порушують права людини.

2. СЗПБ - відбувається підвищення ролі ЄС у цій сфері, колишнє положення Маастрихтської угоди, що передбачало подвійну відповідальність за визначення та реалізацію спільної зовнішньої політики та політики безпеки ЄС та країн-членів було замінено на інше, де лишився тільки Союз; вищим виконавчим органом, який має визначати принципи, розробляти спільну стратегію, проводити спільні заходи, а також закріплювати систематичне співробітництво держав-членів, є ЄР; покладання функцій Генерального секретаря Ради на „високоповажного представника” СЗПБ; посилення зв’язків між ЄС та ЗЄС на інституційному рівні; поступове впровадження голосування у певних випадках кваліфікованою більшістю.

3. Інститути та процедури ЄС – були розширені повноваження голови ЄК (спочатку обирають голову, а потім з його згоди вже інших членів Комісії, також він отримав право на ініціативи у сфері боротьби зі злочинністю та СЗПБ); обмеження кількості комісарів до 20; посилення ролі ЄП шляхом розширення прав на участь у голосуванні та ухваленні рішень, призначення Голови та складу ЄК повинно затверджуватись ЄП, ЄП приймає також бюджет; кількість членів ЄП була обмежена до 700; були розширені функції Економічного та Соціального комітетів, Комітету регіонів та Європейського Суду; була розширена сфера застосування процедури спільного рішення (лише 10 % вимагали одностайного рішення – питання конституційного характеру); введенні положення про відкритість і гласність інститутів ЄС; розширена сфера захисту прав людини.

У грудні 2000 р. у Ніцці проходив самміт ЄС, який почав розробляти новий договір по реформуванню інститутів ЄС. 26 лютого 2001 р. була підписана Ніццька угода, яка набула чинності 1 лютого 2003 р.

Найважливіші зміни стосувались таких сфер:

 була розширена сфера застосування голосування кваліфікованою більшістю в Раді ЄС (вибори керівництва ЄС, контроль за бюджетом, торгівля фінансовими послугами), такі питання як соціальна політика, податки, еміграційна політика, торгівля аудіо-візуальною продукцією вимагали одностайності.

 відбулось перебалансування позицій по голосуванню в Раді міністрів (після розширення), найбільше голосів у Німеччини, Англії, Франції та Італії – 29 (Іспанія – 27), тобто перерозподіл голосів відбувся на користь цих країн. Для майбутніх членів кількість голосів буде залежати від кількісного складу населення.

 після розширення ЄС всі країни матимуть по 1 комісару в ЄК (всього 27 комісарів). У випадку подальшого розширення – на ротаційній основі.

 почалась глобальна реформа судової системи.

Ще був проект Договору про конституцію для Європи. Конвент приняв її в 2003 р., ЄР – влітку 2003 року на засід. в Римі. Але Франція та Нідерланди на референдумах в травні та червні 2005 р. її провалили. Це був потужний удар по євроінтеграторах, від якого вони досі не оправились.

Билет №32

1. "Німецьке питання" після Другої світової війни.

Одразу по війні Німеччина була розділена на чотири зони окупації: амер, брит, рад і фр. За рішенням Потсдамської конференції було утворено Союзну контрольну раду – орган, до якого входили чотири командувачі окупаційних військ, та який був покликаний здійснювати управління окупованою Німеччиною та забезпечити виконання рішень Потсдамської конференції. ПРОГРАМА 4-х Д: денацифікація, декартелізація, демілітаризація, денацифікація. В Потсдамській угоді вперше термін «західні зони» - фактично зафіксувала поділ Німеччини.

«План з репарацій та рівня по­воєнної німецької економіки» 1946 р.- схвалений чотирма союзниками. Передбачав збереження традиційних господарських зв'язків, незважаючи на міжзональні кордони, тобто мова йшла про збережен­ня єдності країни. Репарації: обладнання, продукція, праця німців.

Документ про мирне врегулювання мав бути розроблений РМЗС. На Паризькій сесії РМЗС (Молотов – СРСР, Бідо – Фр, Бернс – США, Бевін – Вб) в квітні—липні 1946р. Проект бірнса – швидке підписання мирної угоди, забезпечення гарантій її демілітаризації. Молотов – неподільність Нім та розвиток мирної промисловості. Бідо – розчленувати. Не було досягнуто ніякого компромісного рішення, проголошено намір створ амер-брит «Бізонію».

Московська сесія РМЗС, яка проходила з 10 березня до 24 квітня 1947 р. у новому складі (Бірнса змінив Маршалл), Почалася вона з сим­волічного акту ліквідації Прусської держави, який під­тверджував щире прагнення сторін знищити націона­лістичну спадщину в історії Німеччини. Було узгоджено питання про заснування Інформаційно-консультативної ради, на яку покладалися такі завдання: 1) інформувати союзні уряди про підготовку німецької мирної угоди Радою міністрів закордонних справ; 2) передавати союзним уря­дам усю документацію РМЗС стосовно підготовки мирної угоди; 3) проводити консультації з представниками союзних урядів з питань, пов'язаних із німецькою проб­лемою. Вирішено створити постійні комітети Ради міністрів закордонних справ: а) з політичної структури Німеччини; б) з територіальних змін; в) з еконо­мічної реорганізації Німеччини та з репарацій; г) з роз­зброєння і демілітаризації Німеччини.

Лондонська сесії РМЗС (25 листопада-— 15 грудня 1947 р.). Проте її фактично було зірвано. створення «Тризонії».:

Лондонська конференція без участі СРСР (лют-бер/квіт/черв 48 року)проголосила курс на ство­рення західнонімецької держави та її інтеграцію в західний блок. Це, Відповідні заходи з боку Радянського Союзу. Було роз­роблено план запровадження обмежень на комунікаціях Берліна з західними зонами окупації.

Дата добавления: 2015-05-26