Січня 1919 року - акт злуки УНР та ЗУНР

Кордон

ЧФ.

9 червня 1995 в Сочі Борисом Єльциним і Леонідом Кучмою підписано Угоду про роздільне базування російського Чорноморського флоту Росії і Військово-морських сил України.

28 травня 1997 глави урядів Росії та України підписали в Києві три угоди

1. "Про статус і умови перебування Чорноморського флоту РФ на території України".

Чорноморський флот РФ з головною базою, розташованою у Севастополі, перебуватиме в Україні до 2017 року. Певні обмеження: особового складу не більше 25 тис, бойових літаків не більше 22, бойових броньованих машин не більше 132 одиниць, артилерії не більше 24 одиниць. Ядерну зброю на території України Чорноморському флоту мати заборонено.

2. "Про взаєморозрахунки, пов'язані з поділом Чорноморського флоту та перебуванням Чорноморського флоту РФ на території України".

до моменту погашення українського боргу за російські державні кредити за отримані російські енергоносії плата за використання земельних ділянок і розміщених на них об'єктів берегової інфраструктури та акваторій бухт здійснюється за рахунок щорічного погашення цього боргу рівними частинами у сумі 97,75 млн. дол. США

3. "Про параметри поділу Чорноморського флоту". Майно флоту розподіляється 50/5, плавзасоби 20/80, гідронавігаційне забезпечення – окрема угода. Через відсутність договорів про оренду об’єктів інфраструктури Україна втратила і продовжує втрачати щорічно мільярди доларів.

НЕ ВИРІШЕНО:

-використання під час військових дій

-можливості модернізації флоту

-екологічне питання

Відповідальність за невиконання

21 квітня 2010 року у Харкові президентом України Віктором Януковичем та президентом Росії Дмитром Медведєвим була підписана Угода, згідно з якою термін перебування продовжено з 2017 до 2042 року з автоматичним продовженням на 5 років, якщо будь-яка сторона не висловить заперечення та встановлена орендна плата (100 млн за рік)

1998 – угода про делімітацію (демаркація розпочалася у листопаді 2012 року)

2003 – Договір про державний кордон

Азовське море:

Укр – замкнене море – складова світового океану – конв 82 р 70/30

Рос – внутрішні води – 50/50

2003 р – криза з приводу о Тузла

2003 р – угода про спільне використання Азовського моря (ратиф 2004)

- внутрішні вод

- кордон спец угодою

-торгівельні обох можуть проходити

-військові на запрошення однієї з сторін

2008 р – середня модифікована лінія, але кожний своє

2001 делімітація керч – енікальського каналу (рос пропонує консорціум)

Керч-Єнікальський канал - це штучно поглиблена ділянка Керченської протоки. Це єдиний шлях для проходження протокою великих кораблів.

Економічна сфера:

РФ – один з ключових зт партнерів

1993 Угода між Урядом України та Урядом Російської Федерації про вільну торгівлю (1994 набуття чинності). До 2011 року – 115 вилучень з боку Росії.!!! 89% економіки України контролюється російським капіталом- нафтова галузь – Одеський та Лисичанський- хімічна пр.-сть- металургія – Індустріальний союз Донбасу- суднобудівна, цементна, космічнаНа відміну від 90х – проникнення капіталу відбувається у металургію, енергетику, атомну, фінансову сферу. Енергетичне питання: 2009 рік – припинення поставок газу у ЄС через Україну1 січня 2009 – 31 грудня 2019 – Угода про поставку та транзит450$ +20 % знижки на 2009Україна має стабільно викуповувати 80%. Бери або плати – передплата 100%, якщо Україна хоч раз зірве оплату.Харківські угоди – менше 333 дол – мінус 30 відс, більше 333 дол – мінус 100 дол

2 Зовнішня політика українських національних урядів у 1917-21 рр.

4 березня 1917 р – створення ЦР.

10 червня 1917 – Перший Універсал – створення нац.-тер автономії

15 червня 17 – Генеральний секретаріат на чолі з Винниченком. У його складі - секретаріат міжнаціональних справ.

3 липня 1917 –Другий універсал – нац.-культ автономія

25 жовтня Більшовицький переворот. Український уряд не визнає нову владу, не втручається уборотьбу між Штабом Київського військового округу та більшовиками.

7 листопада 1917 – Третій універсал – створення УНР.

22 січня 1918 - незалежна держава. Україна відсилає делегацію під проводом Голубовича до Брест Литовська.

9 лютого 1918 року підписаноБрестський мирний договір між УНР і Центральними державами Складався з власне дого­вору мирного (основного док-та), 4 додаткових дог-рів до нього — укр.-нім., укр.-болг., укр.-тур., укр.-австр.-угорського і ряду таємних до­датків (протоколів).

- завершення стану війни між УНР й центральними державами

- дипломатичні відносини

- взаємна відмова від анексій та контрибуцій

- УНР зобов’язувалася постачати продовольство в обмін на захист від Червоної армії.

- Австро-Венгрия согласилась объединить к в одной коронной земле те области восточной Галиции и Буковины, где украинское население преобладало. Но 4 июля аннулировала это секретное соглашение под предлогом, что Украина не поставила столько количество зерна, сколько обещала по соглашению. + Холмщина та Підляшшя.

-кордони між УНР та Австро-Угорщиною визначалися по довоєнних кордонах Росії з Австро-Угорщиною. Кордон з Польщею мав бути встановлений змішаною комісією «на основі етнографічних відносин і бажань людності»

Дипломатія Української Держави. Гетьман П. Скоропадського прийшов до влади внаслідок перевороту 29 квітня 1918 року.

Скоропадський розширив коло партнерів: Швейцарія, Швеція, Грузинська, Вірменська й Азербайджанська демократична республіка, Всевелике Військо Донське, Кубанська й Білоруська народні республіки, Польща та Фінляндія. У Києві тоді 11 інозем. дипл. представництв.

Пріоритет становили відносини з Четвертними країнам и: безпроблемні з Болгарією і Туреччиною; взаємовигідні із Німеччиною; напружені з Австро-Угорщиною (через Західну Україну).

Важливим елементом політики Скоропадського стало обєднання етнічних укр земель, а також формування регіонального союзу, який би складався з колишніх земель царської Росії (пізніше проводяться Балтійські конференції).

На відміну від дещо однобокої позиції Цент­ральної Ради, важливим напрямом гетьманату було міжнародно-правове врегулювання відносин із РСФРР. Завдання: забезпечення миру й недоторканності державних кордонів, відвернення втру­чання у внутрішні справи через підтримку комуністичної опозиції; встановлення нормальних торгівельних відносин. Україн­сько-російські мирні переговори1918 (з травня), 12 червня досягнуто підписання прелімі­нарного мирного договору між Українською Дер­жавою і РСФРР 1918 проприпинення бойових дій. Проте переговорний процес в жовтні 1918 фактично припинилися.

9 гр 1918 р Директорія переїджає з Вінниці до Києва. Скрутне становище: Захід – поляки, Півняч –червоні, Південний Схід – Денікін, Південь – Антанта. Місія Семена мазуренка до Москви. Умови – підписання миру та визнання самостійності УНР, припинення воєнних дій, виведення всіх російських частин. За це – військовий союз проти білогвардійців та Антанти.Паралельно з цим місія до Антанти. Антанта вимагає усунути з уряду представників соціалістичних партій, підпорядкувати війська Антанті. Антанта підтримувала білий рух.

Наприкінці жовтня 1918 Австро-Угорщина капітулювала у Першій світовій. 13 листопада 1918 – проголошено ЗУНР. Від самого початкуу складних умовах. За згодою Антанти північну буковину захопила Румунія, а Закарпаття спочатку Угорщина, а потім Чехословаччина.

Варшавский договор — соглашение между правительствами Польши и Украинской Народной Республики, заключенное в разгар Советско-польской войны 1919—1921 годов. Подписан Юзефом Пилсудским и Симоном Петлюрой 21 апреля 1920 года.

В состав польского государства должны были войти населенные преимущественно украинцами Галиция, Западная Волынь, Лемковщина, Надсанье и Холмщина. Фактически граница устанавливалась по линии, занятой на момент заключения договора польскими войсками. Договор негативно оценивался большинством населения подпадавших под его действие территорий.

Союз с Петлюрой позволил полякам значительно улучшить свои стратегические позиции, развернуть наступление на Украине. 7 мая 1920 года пилсудчики заняли Киев, затем — плацдармы на левом берегу Днепра. Однако в результате Киевской операции Красной армии во второй половине мая польские войска были вынуждены начать отступление..

18 березня 1921 року Ризький договір між Польщею та РСФРР. Західноукраїнські та Західнобілоруські землі входили до складу Польщі.

Зовнішня політика Центральної Ради (березень 1917- квітень 1918р.)

Як уже зазначалося, певні зовнішньополі­тичні повноваження були покладені на сек­ретаріат міжнаціональних справ Центральної Ради. Проголошення УНР у листопаді 1917 р. дало змогу Україні активно включи­тися у міжнародну діяльність в рамках бо­ротьби за припинення Першої світової війни. Формується перша дипломатична місія рес­публіки — делегація на мирні переговори у Брест-Литовську. Протягом грудня 1917 р. секретаріат міжнаціональних справ трансфор­мується у відомство міжнародних справ. До Швейцарії відряджається представник уряду УНР Ю. Гасенко для погодження умов запро­вадження постійного представництва України за кордоном. Англія та Франція призначають своїх представників в Україні. З січня 1918 р. починає діяти міністерство закордонних справ УНР. Після укла­дення Брестської угоди з Центральними державами Укра­їна відправляє послів до Німеччини, Австро-Угорщини, Туреччини, Румунії. Була тут і серйозна проблема: зов­нішньополітична залежність України від австро-німець­кого блоку гальмувала встановлення нормальних зносин з державами Антанти.

Зовнішня політика та дипломатія уряду П.Скоропадського.

досить ефективним засобом зовнішньої полі­тики гетьмана П. Скоропадського, що прийшов до влади внаслідок держ. перевороту 29.04.1918 й усунення від влади Центральної Ради. Але водночас П. Скоропад­ський, на відміну від своїх попередників із Цент­ральної Ради, в умовах порівняної внутр.-політ. стабілізації приділяв набагато більше уваги міжнар. проблемам й особисто контролював здійснення головних напрямків зовн. політики д-ви. Серед них: відносини з країнами Чет­верного союзу; взаємини з РСФРР та іншими д-вами й держ. утвореннями, що постали на те­ренах колишньої Російської імп. («окраїнними державами»); відносини з нейтральними д-вами і (з поч. листопада 1918) з Антантою.

З огляду на заг. становище гетьманату та пріо­ритетні цілі дипломатії Української Держави, хронологічно її можна поділити на два нерівні за тривалістю періоди: 29.04-14.11.1918, коли віт­чизняна дипломатія, незалежно від політ. упо­добань її керівників, спрямовувала свої зусилля на утвердження Української Держави як повно­правного суб'єкта міжнародних відносин; 14.11-14.12.1918, коли намітилось повернення до федералістського зовн.-політ, курсу. Коло партнерів Української Держави розширилось за рахунок Швейцарії, Швеції та нових незалежних д-ав на построс. просторі -Грузинської, Вірменської й Азербайджанської демократичних республік, Всевеликого Війська Донського, Кубанської й Білоруської народних республік, Польщі та Фінляндії. У Києві тоді перебувало 11 інозем. дипл. представництв.

Із приходом до влади П. Скоропадський під­твердив усі міжнар. зобов'язання Центральної Ради й у бесідах з інозем. держ. діячами та дип­ломатами, численних інтерв'ю зарубіжній пресі постійно наголошував на миролюбності Ук­раїнської Держави, а також її прагненні всіляко розвивати взаємовигідні та рівноправні стосунки з усіма країнами. Але, безперечно, першорядне місце серед них для Києва посідали д-ви австр.-нім. блоку, дипломатичні відносини з якими різнились: від приязних і безпроблемних із Бол­гарією та Туреччиною, певною мірою конфлікт­них, але в цілому взаємовигідних із Німеччиною, до вельми напружених з Австро-Угорщиною.

Наступність дипломатії Української Держави з добою Центральної Ради виявилась і в по­дальшому здійсненні курсу на згуртування навколо Києва «окраїнних держав», що ускладню­валось окупацією значної їх частини (Фінляндія, балт. країни, Польща, Білорусь) нім. військами та розгортанням громадян, війни на теренах Кубані й Дону.

Важливим напрямком діяльності дипломатії гетьманату було забезпечення реалізації ідеї соборності укр. етнічних земель і приєднання територій, історично пов'язаних з Україною, зокрема це стосувалось окупованої Румунією на поч. 1918 Бессарабії. До моменту вирішення проблеми держ. належності Бессарабії Київ вирішив не встановлювати дип. відносини з Бу­харестом на рівні послів, а 11.05.1918 гетьмансь­кий уряд видав розпорядження «Про заборону вивозу товарів у Румунію і Бессарабію». Т. зв. «митна війна» тривала протягом усього літа, доки до Києва не прибула для відп. переговорів румунська урядова делегація. Проте заг. зміна військ.-політ, ситуації в Європі у зв'язку з на­ближенням перемоги Антанти в Першій світо­вій війні змусила гетьманський уряд піти на під­писання з Бухарестом 26.10.1918 угоди, що фактично визнавала статус-кво в Бессарабії.

Окрім поступливої позиції в Бессарабському питанні, дипломатія Української Держави роз­раховувала використати для пошуку шляхів на­лагодження контактів з Антантою посольства в нейтральних Швейцарії (Є. Лукасевич) і Швеції (генерал-майор Б. Баженов). На доручення П. Скоропадського Д. Дорошенко і Є. Лукасе­вич на поч. листопада 1918 здійснили спробу порозуміння з представниками союзних д-ав у Берні. Б. Баженов спробував переконати військ, представника США в Стокгольмі у вимушеному характері запрошення німців в УНР улютому 1918 та готовності гетьманського уряду встановити торг, зв'язки із США. Але ця дип. активність, як і місія спец. представника гетьмана І. Ко-ростовця до Ясс, де перебували військ, пред­ставництва Антанти, на жаль, не мали успіху. Корекція зовн.-політ, курсу Української Держави відповідно результатів Першої світової війни від­булась занадто пізно, а оприлюднення 14.11.1918 т. зв. «федеративної грамоти» гетьмана про по­новлення держ. зв'язку з майбутньою небільшовицькою Росією лише прискорило початок повстання під проводом Директорії й утрату значної частки дип. здобутків.

П. Скоропадським влади 14.12.1918 і відновлення УНР співпало з виведенням із тери­торії України нім.-австр. військ (що позбавило її захисту від зовн. загрози), висадкою десанту Антанти на чорноморському узбережжі, понов­ленням збройної агресії з боку РСФРР і від­криттям двох нових фронтів: проти Добро­вольчої армії на півд. сході та Польщі на заході й півн. заході. Т. ч., якщо роком раніше УНР доби Центральної Ради безуспішно намагалась утриматися між більшовицькою Росією, Цент­ральними державами й Антантою, то із завер­шенням Першої світової війни на сході Європи залишилось два центри сили — Антанта, яка зробила ставку на «білий рух», і «червона» Росія, що, в кращому випадку, неприхильно стави­лись до укр. незалежності.

Відповідно до змін акцентів у визначенні пріоритетних напрямків зовнішньої політики та стратегічних партнерів УНР, розстановці політ, сил у її керівництві вітчизняну дипломатію за­значеної доби умовно можна поділити на 4 пе­ріоди: 1) 14.12.1918 — поч. лютого 1919 —спроби збереження нейтралітету УНР і формування системи зарубіжного дип. представництва; 2) поч. лютого — поч. квітня 1919 — орієнтація на Ан­танту; 3) сер. квітня - сер. листопада 1919 — «орієнтація на власні сили»; 4) із сер. листопа­да 1919 — формування укр.-польського військ.-політ. і дип. союзу (після залишення 21.11.1920 Армією УНР нац. території й відступу до союз­ної Польщі він переріс у Тарнівський період дипломатії Державного Центру УНР в екзилі).

Билет №37

1. Проблема та етапи розширення Європейського Союзу.

У 1997 році Європейська Рада прийняла рішення розпочати процес розширення Європейського Союзу, який мав відбуватися "поетапно, в темпах, властивих кожній майбутній державі-члену залежно від ступеня її готовності". Тривалий процес переговорів з країнами Центральної та Східної Європи і Кіпром почався з моменту падіння берлінського муру та розпаду Радянського Союзу. На Паризькому саміті в липні 1989 року провідні розвинуті країни звернулися до Європейської комісії з проханням скоординувати програму економічної допомоги Угорщині та Польщі. Згодом програму PHARE (саме так називалася програма допомоги в економічній реструктуризації Польщі й Угорщини) було поширено на Чехію, Словаччину, Румунію, Болгарію, Албанію, три країни Балтії та деякі держави колишньої Югославії. Провідною метою подання цієї допомоги стало полегшення процесу економічних та політичних змін у країнах з перехідними системами. Основними напрямками програм допомоги є відкриття доступу товарам, виробленим країнами-одержувачами, на ринки країн-донорів, розвиток харчової промисловості і сільського господарства, освіти, сприяння та заохочення інвестицій, збереження й охорона довкілля. Програми допомоги змінювалися відповідно до внутрішніх змін у Союзі та зовнішніх у світі. Основними віхами на шляху до розширення Союзу і трансформації програм допомоги є:

• засідання Європейської Ради в Копенгагені 1993 року, на якому було встановлено критерії для країн, що мають на меті набуття членства в організації (Копенгагенські критерії);
• засідання Європейської Ради в Ессені 1994 року, де було прийнято стратегію входження (pre-accession strategy) країн-кандидатів до ЄС з метою подання цим країнам-партнерам допомоги в підготовці до вступу в організацію;
• прийняття Порядку денного–2000 та рекомендацій Єврокомісії (Commission's Opinions) стосовно заявок на членство кожної країни-кандидата;
• засідання Європейської Ради в Люксембурзі, на якому процес розширення було визнано всебічним випробуванням для всіх країн-кандидатів і вирішено, що процес переговорів з п'ятьма з них – Угорщиною, Польщею, Естонією, Чехією та Словенією – має початися навесні 1998 року.

Таким чином, сьогодні програма PHARE є головним каналом фінансового і технічного співробітництва Європейського Союзу з країнами Центральної та Східної Європи. Започаткована в 1989 році з метою підтримки економічних та політичних змін у країнах, що долають перехідний період, програма PHARE на початок 1996 року охоплювала 13 країн регіону. Запланований на період 1990–1994 років бюджет (4,2 млрд. євро) зріс у 1995–1999 роках до 6,693 млрд.

В Порядку денному–2000 Європейська комісія запропонувала націлити програму на підготовку країн-кандидатів до членства в Європейському Союзі, концентруючись на двох найважливіших моментах у прийнятті принципів "спільного набутку"): інституціональній розбудові та здійсненні інвестицій. Під поняттям інституціональної розбудови мається на увазі адаптація й зміцнення демократичних суспільних інститутів, вкорінення громадської адміністрації та організацій, що відповідають за впровадження й дотримання законодавчих норм життєдіяльності суспільства. Процес інтеграції – це не просто підтягнення норм законодавства країн-кандидатів до стандартів співтовариства, а й забезпечення їх ефективного та професійного виконання. Він включає також і розбудову відповідних структур, розвиток людських ресурсів та навичок управління.

Приблизно 30% фондів програми спрямовані саме на потреби процесу інституціональної розбудови.

Розширивши програму PHARE, Союз уклав угоди про асоційоване членство з країнами Центральної і Східної Європи та державами Балтії. Ці "європейські угоди" охоплюють сфери національної і союзної компетенції. Головними цілями цих угод є:

• політичний діалог;
• вільна торгівля і свобода пересування;
• економічне співробітництво;
• фінансова співпраця;
• співробітництво в питаннях культури.

Наслідуючи приклад програми PHARE для країн Центральної і Східної Європи, Європейський Союз розробив програму TACIS для держав колишнього Радянського Союзу (Вірменії, Азербайджану, Білорусі, Грузії, Казахстану, Киргизії, Молдови, Росії, Таджикистану, Туркменистану, України та Узбекистану) і Монголії.

Програма TACIS дозволяє подавати країнам технічну та економічну допомогу, а також підтримувати процес передання європейських "ноу-хау" з метою розвитку в цих країнах ринкової економіки та демократичного суспільства. Ця програма працює в різних напрямках, основними з яких є інституціональна реформа, підтримка економічних реформ та розвиток приватного сектора, енергетика й охорона довкілля, ядерна безпека.

Паралельно з програмою TACIS з деякими країнами було укладено прямі угоди. Метою укладених у червні 1994 року угод між ЄС і Росією та Україною є запровадження вільної торговельної зони і заохочення до розвитку справжньої ринкової економіки, стабілізації валют в обох країнах.

Водночас жоден з проектів за програмою TACIS не передбачає адаптації інституцій, базових умов їх функціонування, створення умов для розвитку політичних, економічних, бізнесових, інтелектуальних еліт, підготовки кадрів відповідно до вимог Європейського Союзу, що є одним з головних принципів програми PHARE. Програма TACIS не орієнтована на вступ до ЄС колишніх радянських республік (за винятком балтійських

Дата добавления: 2015-05-26