Нбсє-обсє у 1990-тих – на поч. ХХІ ст

Загальноєвропейський (або гельсінський) процес, розпочатий влітку 1975 р. на заключ­ному етапі Наради з безпеки й співробітництва в Європі, набув якісно нових ознак після Паризького самміту НБСЄ і підписання 21 листопа­да 1990 р його заключного документу – «Хар­тії для нової Європи». Результатом цього стало, зокрема, створення нових інституційних структур процесу НБСЄ. Також було вирішено, що чергові зустрічі держав-учасниць будуть, як правило, проводитися двічі на рік, але триватимуть не довше трьох місяців, якщо не буде досягнуто іншої домовле­ності.

Цим документом було засновано Раду міністрів закордонних справ країн — учасниць НБСЄ як головний форум для регулярних політичних консультацій. Відповідно до Хартії також було створено Комітет старших посадовців, відповідальний за розгляд поточних питань, підготовку засідань Ради та виконання ухвалених нею рішень, та три постійні органи НБСЄ: Секретаріат у Празі, який згодом увійшов до загального Секретаріату у Відні, Центр запобігання конфліктам у Відні та Бюро вільних виборів (Варшава), пізніше перейменоване на Бюро демократичних інститутів та прав людини (БДІПЛ). 19 червня 1991 р. в Берліні відбулося перше засідання Ради міністрів закордонних справ. Рада затвердила механізм консультацій та співпраці з надзвичайних ситуацій в межах діяльності НБСЄ. Цей механізм було задіяно для врегулювання ситуації в колишній Югославії та Нагірному Карабаху.

Крім цього, було при­йнято низку документів принципового й страте­гічного характеру, учасники зустрічі зробили значний внесок до створення найсприятливіших передумов для поступового подолання стану нерівноваги, який виникнув унаслідок розпаду СРСР та політичних змін у регіоні ЦСЄ Паризька Хартія констатувала, що "ера конфронтації та розколу в Європі закінчилася".

Наступна зустріч, що відбулася у Гельсінкі у липні 1992 р, відзначалася тим, що стала свого роду підбиттям підсумків розвитку про цесу НБСЄ після падіння Берлінського муру Якщо у Гельсінкі розроблявся кодекс поведінки двох систем, які не сприймали одна одну, то у Гельсінкі-92 йшлося про згоду держав, відмінних за своїм суспільно-політичним ла­дом, але які висловили готовність будувати єдину Європу, узявши за основу спільні прин­ципи та цінності.

Прийнятий на гельсінському самміті 10 ли­пня 1992 р заключний документ під назвою "Виклик часу перемін" визначав орієнтири на майбутнє, являючи собою програму заходів щодо активізації співробітництва в інтересах демократії й процвітання, забезпечення рівних прав на безпеку У цьому документі чітко ви значалася необхідність ефективного управління процесом НБСЄ.

На зустрічі в Празі (січень 1992) Ради міністрів закордонних справ країн-учасниць був ухвалений рішення підсилити роль Центра по запобіганню конфліктів, що займається плануванням миротворчих місій. В основному місії Організації переслідують два завдання: урегулювання або запобігання конфліктів на території країн-членів ОБСЄ й інформування про кризові ситуації. Як правило, місії відрізняються друг від друга по числу задіяних співробітників (від 3 до 600 чоловік) і по конкретних завданнях, обумовленим відповідним мандатом ОБСЄ.

На початку 21 в. ОБСЄ підтримує 8 місій в Албанії, Боснії й Герцеговині, Хорватії, Сербії й Чорногорії, Македонії, Молдові, Грузії, Вірменії й 7 бюро в Мінську, на Україні, у Баку, Алма-Аті, Бішкеку, Ташкенті й Душанбе. Так, наприклад, основне завдання місії ОБСЄ в Боснії й Герцеговині (створені 8 грудня 1995) полягали в моніторингу дотримання Загальної рамкової угоди про мир у Боснії й Герцеговині ("Дейтонскиі угоди") і зміцнення миру демократії й стабільності в регіоні.

Безсумнівним успіхом ОБСЄ в Закавказзя було створення Мінської контактної групи по Нагорному Карабаху (1992) для врегулювання збройного конфлікту між Азербайджаном і Вірменією. Група, куди ввійшли представники Великобританії, Німеччині, Російській Федерації, США й Франції, займалася вирішенням карабаського конфлікту, а її спостерігачі стежили за дотриманням перемир'я між конфліктуючими сторонами. В 1993 Мінська група запропонувала план урегулювання територіальних суперечок Баку і Єревана ("Уточнений графік"), але ці положення не були прийняті ні Вірменією, ні Азербайджаном. Зрештою, в 1994 обидві сторони, за посередництвом Росії, домовилися дотримувати неофіційної угоди про припинення вогню, що діє по теперішній час.

Розробкою й просуванням мирної угоди між Вірменією й Азербайджаном займається Група планування високого рівня (ГПВУ) ОБСЄ, але, на даний момент, її зусилля так і не увінчалися успіхом.

Будапештський саміт (1994) завершився рядом інституціональних реформ. НБСЄ було перетворено в постійну організацію ОБСЄ, договірні сторони приділили додаткову увагу проблематиці вирішення карабаського конфлікту й т.д. Система безпеки, запропонована ОБСЄ на самміті в Будапешті 5-6 грудня 1994 р. глав держав та урядів країн НБСЄ започаткували широке комплексне обговорення усіх аспектів безпеки з метою розробки її концепції на 21 сторіччя й з урахуванням поточних дебатів з цих питань у країнах-учасницях.

Декларація Лісабонського самміту 1996 року про Систему спільної всеосяжної безпеки Європи у 21 сторіччі підтвердила, що європейська безпека вимагає якнайширшої співпраці і координації між країнами — учасницями ОБСЄ та європейськими і трансатлантичними організаціями і визначила ОБСЄ як особливо ефективний форум для розвитку співпраці та взаємодоповнення між такими організаціями та установами. Наступним етапом у розбудові Системи безпеки стала зустріч країн — членів ОБСЄ на рівні міністрів закордонних справ у Копенгагені в грудні 1997 р., яка ухвалила рішення про Основні напрямки розробки Документа-хартії ОБСЄ з питань європейської безпеки. Документ-хартію має бути розроблено на платформі безпеки, що базується на співробітництві і має на меті поглиблення співпраці між взаємопідсилюючими інституціями через неієрархічні робочі стосунки, зорієнтовані на практичну діяльність. На зустрічі в Копенгагені було вирішено, що Спільна концепція розвитку співпраці між взаємопідсилюючими інституціями має закласти підвалини для такої роботи.

Стамбульський саміт (1999) завершився підписанням Хартії європейської безпеки. Під час зустрічі російська делегація зазнала твердої критики через політику Москви в Чечні. Росія зобов'язалася скоротити свою військову присутність у Закавказзя й у Наддністрянщину.

XXІ століття. (Протистояння Росії й ОБСЄ):

o 2000 - зустріч РМЗС у Відні. Прийнято Декларацію "Про роль ОБСЄ в Південно-Східній Європі", рішення про посилення діяльності ОБСЄ по боротьбі з торгівлею людьми, схвалений документ по обмеженню незаконного обороту й поширення легкої й стрілецької зброї. Через принципові розбіжності міністрам не вдалося прийняти підсумковий загальнополітичний документ зустрічі - міністерську декларацію.

o 2001 - зустріч РЗМС у Бухаресті. Прийнято міністерську декларацію, план з по боротьбі з тероризмом, документ про зміцнення ролі ОБСЄ як форуму для політичного діалогу, заяви по регіональних проблемах (Грузія, Молдавія, Нагорний Карабах, Південно-Східна Європа й Центральна Азія).

o 12 червня 2002 - Лісабонська міжнародна конференція. Прийнято заключний документ "Запобігання тероризму й боротьба з ним" з оцінкою ролі міжнародних і регіональних організацій у протидії тероризму.

o 2003 - зустріч РМЗС у Маастрихті. Затверджено рішення в області військово-політичної безпеки (про знищення надлишків звичайних боєприпасів, про посилення контролю за поширенням переносних зенітно-ракетних комплексів, Посібник із кращої практики в області легкої й стрілецької зброї). Починаючи з 2003, у зв'язку з конфліктом між Росією й більшістю країн-членів ОБСЄ політичні декларації не приймалися. У Маастрихті державний секретар США Колін Пауелл заявив, що Росія повинна виконувати Стамбульські угоди 1999 (про вивід військ із Грузії й Наддністрянщини) і на це повинне бути зазначене в декларації. Росія заблокувала документ.

o 15 січня 2004 - засідання Постійної ради ОБСЄ - Росія запропонувала змінити існуючий погляд на ОБСЄ як на "інструмент обслуговування інтересів окремих держав й угруповань".

o 2004 - зустріч РМЗС у Софії збіглася з "Помаранчовою революцією" в Україні (Україна - чемпіон). Заключний документ був заблокований.

o 2005 - засідання ради глав МЗС у Любляні (Словенія) завершилося без прийняття підсумкової декларації. Триває протистояння між Росією й іншими членами ОБСЄ, що вимагають від її виводу військ з Придністров”я й осудливими її за законопроект, що готується, про некомерційні організації, відповідно до якого буде ужесточен контроль за ними з боку держави. Росія, зі своєї сторони, обрушилася із критикою на діяльність ОБСЄ в останні роки, особливо на діяльність спостерігачів ОБСЄ, що забезпечують моніторинг виборів у СНД. МЗС Росії Сергій Лаврів представив свій план - "Дорожню карту реформи ОБСЄ". На засіданні єдиним фронтом проти Росії виступили країни ГУАМ.

1. Радянсько-американські відносини у 60-70-і рр.. ХХ ст.

В грудні 1969 року США зняли деяке обмеження у торговельній сфері з СРСР, через місяць конгрес ратифікував підписаний 1968 ДНЯЗ. Розпочалися американо-радянські попередні переговори в Гельсінкі, а потім у Відні про обмеження систем протиракет­ної оборони та стратегічних озброєнь.

1971 у Вашингтоні підписано угоду про зменшення небезпеки виникнення ядерної війни та вдос­коналення прямого телефонного зв'язку між США і СРСР.

1972 року - Ніксон в СРСР; 1973 року — Брежнєв в США; 1974 року - Ніксон і Л.Брежнєв в Криму; Форд і Бреж­нєва у Владивостоці. Як наслідок більше угод ніж за всю попередню історію стосунків СРСР та США: - про основи взаємовідносин СРСР-США; Договір про заборону розгортання ЯЗ на дні морів та океанів 1971; ОСВ-1 1972; ПРО 1972; Договір про обмеження порогу ядерних випробувань 1974; торгівельна угода СРСР-США (але в 1974 році поправка Джексона Веніка –вимоги по лібералізації міграційного законодавства – удар по відносинах); договір про мирні ядерні вибухи 1976; угоди про співпрацю в науці, екології, космосі. 1975 – стикування СОЮЗ-АПОЛЛОН.

В ядерній сфері – концепція переваги замінена на „достатність для стримування”. Скорочення армії, США в 1973 відмінили призив.

Відносини дещо захмарювалися візитом Ніксона 1972 року в КНР та його визнання Тайваню провінцією КНР, адже на той час СРСР та Китай ворогували. Іще гірше все стало в 1978 року – коли США та КНР проголосили про встановлення дипломатичних відносин.

Піком розрядки було підписання Заключного акту НБСЄ в Гельсінкі в 1975 році – він ознаменував собою при підняття „Залізної Завіси” та закріплення принципів МВ:

· Суверенна рівність, поважання прав, притаманних суверенітету.

· Незастосування сили або погрози силою.

· Непорушність кордонів

· Територіальна цілісність держав.

· Мирне врегулювання суперечок.

· Невтручання у внутрішні справи.

· Поважання прав людини та основних свободу включа­ючи свободу совісті, релігії та переконань.

· Рівноправ'я та право народів розпоряджатися своєю долею.

· Співробітництво між державами.

· Сумлінне виконання зобов'язань за міжнародним пра­вом.

В 1977 збіг термін ОСО-1, але Форд і Брежнєв уже розробили за три роки до цього ОСО-2.

Проте Картер пов'язав його підписання з двома несумісними для СРСР умовами - поступками у сфері "прав людини та запровадженням контролю над озброєннями. В 1979 році ОСО-2 все ж підписали у Відні – останній успіх розрядки. ОСО-2 так і не ратифікували.

З 1980 західні держави припинили переговори з СРСР про заборону випробувань ядерної зброї початі в 1977. В 1983 відбулося т.зв. „Подвійне Рішення НАТО” розмістити в Європі ракети середнього радіусу „Першинг-2”, аби тиснути ними на СРСР і змусити його прибрати свої СС-20 в обмін на їх прибирання (нульовий варіант). Також у 1984 США запропонував підписати договір заборони хімічної зброї, по якому інспектувалися б всі хімічні підприємства у власності Д. (всі в СРСР), але не приватні (більшість в США).

СРСР теж блокував переговори: так конференцію НБСЄ(1984) із заходів зміцнення довіри він зірвав виставивши в ультимативній формі «широкомасштаб­ну програму миру і безпеки»(зменшення військових бюджетів).

Відносини також погіршив інцидент 1 вересня 1983 р. над Сахаліном радянський винищувач збитий південнокорейський пасажирський літак «Боїнг». Рейган засудив СРСР, а згодом СРСР засудила в РБ ООН і ін. МО.

Билет №35

1. Еволюція відносини між Україною та Росією.

В українсько-російських відносинах склалися декілька вузлів протиріч, які стають реальними в результаті зміни зовнішньополітичних реалій і внутрішньополітичної ситуації в державах. Серед них можна виокремити територіальні претензії, економічні проблеми, гуманітарні закиди і інформаційний тиск. У цій площині слід очікувати нових проявів наступу на стратегічні інтереси України по різних напрямках як двостороннього спілкування Україна - РФ, так і в рамках СНД та інших регіональних структур.

По-перше, російський напрямок української зовнішньої політики залишиться надзвичайно важливим, проте він втратить риси, які були для нього характерними ще кілька місяців тому. З одного боку, формування і реалізація нової російської політики відбуватиметься у кількох центрах - Кабінет міністрів, Рада національної безпеки і оборони України, Міністерство закордонних справ, Міністерство оборони, Служба безпеки України, секретаріат президента, Особливим центром формування і проведення міждержавних відносин може й має стати Верховна Рада. Тільки таким способом нова влада зможе прорахувати всі наявні і потенційні загрози і виклики, виявити сильні і слабкі місця, чітко визначити інтереси і засоби їх досягнення і захисту.

По-друге, „російський вектор" втратить келійність, притаманну політиці „пізнього Кучми", коли рішення приймалися зненацька, і, не виключено, без участі самого президента, а такі структури як МЗС взагалі до цієї політики допущені не були.

По-третє, можна припускати, що за нових умов Київ намагатиметься відійти від рівня персональних відносин (за лініями президент-президент, глава адміністрації президента-глава адміністрації президента тощо). Тобто, діалог за цими напрямками не лише збережеться, але й розшириться (учасниками діалогу повинні стати й інші ключові фігури державного керівництва - міністри, голови парламентських комітетів, „губернатори" тощо), проте сама політика переводитиметься на рівень відносин між двома державами, які мають цілісний характер, і в яких беруть участь багато суб'єктів.

Своїм першим візитом до Москви Ющенко продемонстрував, що виходитиме з позицій рівного партнерства і самостійності.

• говорив про „раціональний характер" майбутніх відносин з Росією
• ЄЕП може розглядатися як проект, цікавий лише до тієї пори, поки Україна не домовиться про вільну торгівлю з Європейським Союзом, і при тому такий, що відповідає українському законодавству
• Консорціум, за словами Ющенка, обов'язково має включати в себе як сторону, що добуває газ (Росію), так і сторону, що має транзитну інфраструктуру (Україна), але також і сторону, яка є ключовим споживачем (Німеччина, Франція).
• нафтопровід Одеса-Броди має працювати в „прямому напрямку".

Суттєвим чинником для російського впливу на Україну залишається її домінування в українському інформаційному просторі.

Відносини між Україною і Росією в контексті тих змін і в суспільній свідомості, і в загальній політичній картині у Європі з приходом в Україні команди президента Віктора Ющенка будуть одним з тих чинників, які й продемонструють, наскільки результативною і ефективною буде „нова влада" в Україні.

Дата добавления: 2015-05-26