Основні завдання проекту в стосунках з Україною. 1 страница

До початку 2000 – х років мав місце період, коли ядерна програма Північної Кореї була призупинена, натомість відбувався в цілому плідний діалог з міжнародною спільнотою. Прихід до влади в США адміністрації Джорджа Буша – молодшого. Між США та КНДР почалися тертя у зв’язку з несумісністю підходів до виконання тих чи інших положень Рамкової угоди. До честі КНДР слід сказати, що саме позиція Вашингтону була деструктивною в плані співпраці між обома державами. Так, 30 січня 2002 року американський президент «включив» Північну Корею до «осі зла».

Відповідь Пхеньяна була хоч і не блискавичною, проте досить категоричною. 12 грудня 2002 року КНДР заявляє про відновлення ядерної програми, 22 грудня відбувається реконсервація реактора в Нйонбені, а 31 грудня інспекторам МАГАТЕ наказано покинути країну [4]. В січні 2003 року КНДР виходить з ДНЯЗ, мотивуючи цей крок необхідністю захисту національних інтересів в умовах «все більш ворожої політики і тиску» з боку США [1].

З 2003 року можна відраховувати новий етап ядерної програми КНДР. Характерною рисою цього періоду є започаткування механізму шестисторонніх переговорів за участі КНДР, Південної Кореї, КНР, США, Росії та Японії.

Так, 10 лютого 2005 року, вже після кількох невдалих раундів шестисторонніх зустрічей, МЗС Північної Кореї поширює заяву створення в країні ядерних озброєнь, котрі носять цілком «оборонний характер» і залишатимуться «силою ядерного стримування» [4]. 9 жовтня 2006 року КНДР проводить перше підземне ядерне випробування, потужність якого становила від 5 до 15 кілотонн [1].

2007 – 2008 роки можна назвати періодом позитивних зрушень, коли КНДР знову пішла на поступки іншим учасникам шестисторонніх переговорів. Пхеньян навіть виконав на дві третини план з денуклеаризації півострова, що був узгоджений в лютому 2007 року і полягав у так званих «11 кроках» щодо припинення роботи устаткувань Центру ядерних досліджень в Нйонбені [1]. Крім того, восени 2008 року Північна Корея перестала розглядатися з боку Сполучених Штатів як країна – спонсор тероризму, внаслідок чого інспектори МАГАТЕ були допущені на територію КНДР [4]. Проте вже в 2009 році ця позитивна динаміка була порушена. В квітні КНДР здійснює запуск балістичної ракети, що було негативно сприйнято міжнародною спільнотою [4]. А 25 травня 2009 року було здійснене друге ядерне випробування потужністю від 10 до 20 кілотонн [1]. До 2012 року знову спостерігається зближення Північної Кореї з учасниками шестисторонніх перемовин, зокрема щодо питань призупинення ядерних програм в обмін на допомогу продовольством.

Події початку 2013 року знову продемонстрували, що КНДР продовжує активно втілювати в життя свою ядерну програму. Мова йде, передусім, про третє ядерне випробування, яке Північна Корея здійснила 12 лютого [2]. Знову ж таки, офіційна позиція Пхеньяну полягає в «захисті національної безпеки проти ворожості США» [2].

2 Нове політичне мислення" у зовнішній політиці СРСР

Усередині 80-х рр. СРСР вразила глибока політична, соціально-економічна, культурна та мо­ральна криза. Початок змін було покладено обранням на посаду Генерального секретаря ЦК КПРС М.С.Ґорбачова.

Нове політичне мислення:

- пріоритет загальнолюдських цінностей над класовими. Необхідність відвернення ядерної катастрофи та забезпечення виживання людства.

- зміна філософії міжнародних реалій – світ взаємозалежний і єдиний

- деідеологізація та гуманізація МВ

- принцип мирного співіснування як універсальний принцип міжнародних відносин

- модифіковано принцип соціалістичного інтервенціоналізму – відмова від доктрини Брежнєва та проголошення свободи розвитку кожної держави. Реформовано відносини з Східноєвропейськими державами на основі принципу невтручання + максимальне виведення ресурсів СРСР із конфліктних зон у третьому світі.

- декларативна програма безядерного світу до 2000. Фр та ВБ. Критикують, бо для них це статусна річ.

- концепція спільного європейського дому 1987 – неподільність безпеки та прагнення до налагодження дружніх відносин. Визнання цивілізаційної єдності Європи від атлантики до уралу, визнання приналежності США та Канади до європейського безпекового простору, формування у Європі спільних просторів.

Радянсько-американські зустрічі:

Лист 1985 – Женева Горбачов-Рейган: у ядерній війні не може бути переможців тому немає сенсу здобувати військово-стратегічну перевагу один над одним. Попередити гонку озброєнь у космосі і припинити її на землі. Сторони прагнуть до 50% скорочення стратегічних наступальних озброєнь.

Жовт 1986 – Рейкявік Горбачов-Рейган. Ідея знищити РСД у Європі + 50% скорочення стратегічних наступальних озброєнь. Провал через СОІ – Рейган встав і пішов.

Груд 1987 – Вашингтон. Підписання РСМД. Повна ліквідація двох класів ракет (сер 1000-5,5тис) + інспекції на місцях як форма контролю. Результати – врегулювання в Авганістані + спільні зусилля у вирішенні конфліктних ситуацій.

Черв 1988 – Москва. Сторони обмінялися ратифікаційними по РСМД. На території посольства США Рейган провів зустріч з дисидентами

Груд 1988 – Нью–Йорк. Підтверджено готовність сторін до діалогу. Через землетрус Горбачов мав терміново повернутися.

Груд 1989 р – зустріч Буша та Горбачова на Мальті. Сторони узгодили свої позиції стосовно обʼєднання Німеччини та ситуації що склалася у світі. Також висловилися, що перестають розглядати одна одну військовими супротивниками.Завершення ХВ. Горбачов зустрівся з партнерами по блоку та засудив інтервенцію до Чехословаччини.

Трав-черв 1990 Вашингтон. Проблема членства обєднаної Німеччини у НАТО. Було погоджено основні положення угоди проскорочення стратегічних наступальних озброєнь, укладено угоду про ліквідацію 80% хімічної зброї,відмову від її виробництва, досягнуто домовленості про вдосконалення перевірки на місцях потужностей ядерних вибухів.

Вер 1990 Гельсінки– обидві країни виступили протии іракської агресії протии Кувейту. Операція «Буря в пустелі» - США – провідна роль.

Лип 1991 Москва – підписано СНО1- 1600/6000. США зобовязались надати статус найбільшого сприяння у торгівлі.

Жов 1991 – Мадрид – конференція по близькому Сходу. На конференцію запрошувалися уряди Ізраїлю, Сирії, Лівану, Йорданії. Палестинці запрошувалися в рамках об”єднаної Йордано-палестинської делегації.Стагнація.

За внесок у справу послаблення міжнародної на­пруженості, припинення «холодної війни» 15 листо­пада 1990 р. М.С.Горбачову було присуджено Нобелівську премію миру.

Билет №23

1. Мюнхенська угода. Політика "умиротворення агресора".

Корені політики умиротворення лежали у помилковому сприйнятті Заходом Гітлера в якості розумного і зваженого політика. Помірковані поілтики у Франції та Британії бажали задовольнити вимоги Гітлера мало не в повному обсязі, аби лише уникнути конфлікту, і в цьому прагненні не бачили очевидного агресивного настрою в оточенні Гітлера. Можливо, вони сподівались направити агресію Гітлера на Схід, показуючи йому свою прихильність

Дивлячись на карту Європи станом на 1938 рік, неважко побачити, що наступною жертвою гітлерівської Німеччини мала стати Чехословаччина. Німецькі кордони з трьох боків оточували Чехословаччину. На заході країни, в Судетській промислово розвинутій області, жили майже 3,2 мільйона німців, тобто близько 23 % усього населення ЧСР. Гітлер підписав «Зелений план», який передбачав окупацію Судетської області, і почав концентрувати війська на чехословацьких кордонах. Уряди Франції та Англії закликали Е. Бенеша розпочати прямі переговори з Генляйном і поступитися йому заради миру.

В самій Чехословаччині населення, незадоволене поступками ураду, вимагало рішучих дій проти нацистів. У ніч на 21 травня уряд Чехословаччини оголосив часткову мобілізацію. Це викликало занепокоєння Франції та Англії й роздратування Гітлера. Вибухнула «травнева криза». Гітлер призначив виконання «Зеленого плану» на 1 жовтня 1938 р.

Одна за іншою були направлені дипломатичні місії західних держав до Праги і в Берлін.. Західні великі держави одностайно умовляли Бенеша поступитися Гітлеру.

Радянський Союз у цій ситуації запропонував провести міжнародну конференцію заінтересованих держав, а також нараду військових представників СРСР, Франції та Чехословаччини. Однак уряди Франції, Англії й ЧСР відхилили радянські пропозиції. Тим часом англійський уряд розробив "план 2", за яким Чемберлен на зустрічі з Гітлером мав дати йому згоду на загарбання Судетської області.

1З вересня 1938 р. Прага задовольнила вимоги судетських німців про автономію їхньої області. Але це вже не задовольняло Гітлера, який виступив з дуже різкою публічною промовою про чехів, які «катують» німців.

14 вересня Чемберлен запросив Гітлера до Лондона для обговорення чехословацької проблеми. Але Гітлер відмовився й у свою чергу запросив Чемберлена до Німеччини. Генляйн тоді вже вимагав анексії Судетів.

Переговори в Німеччині прошили у вересні 1938 р. в три етапи.

1. 15 вересня в резиденції Гітлера в Берхтесгадені відбулася його зустріч із Чемберленом. Гітлер фактично у формі ультиматуму вимагав анексії Судетської області до Німеччини. Чемберлен не заперечував, тільки відповів, що йому треба проконсультуватися а своїм урядом і Францією. Коментуючи ці переговори, державний секретар США Хелл із задоволенням зазначив: «Це історична конференція!»

Президент ЧСР Бенеш, уже погодившися на відділення Судетської області, запитав уряди Франції, Англії та СРСР про їхні позиції. Париж і Лондон після консультації 18 вересня наступного дня надіслали Бенешу спільний ультиматум про відторгнення Судетської області як «внесок у справу збереження миру».

Радянський уряд відповів 20 вересня, що СРСР надасть Чехословаччині негайну і дієву допомогу, якщо Франція теж виконає свої зобов'язання (згідно з договорами про взаємну допомогу 1935 р.). Сталін неофіційно був готовий надати воєнну допомогу Чехословаччині і без Франції, але за двох умов: якщо Чехословаччина попросить Москву про таку допомогу і якщо сама захищатиметься від німецької агресії. Радянський Союз не обмежився заявами про свою готовність допомогти Чехословаччині згідно з договором і як член Ліги Націй

Англія та Франція 21 вересня попередили Бенеша, що допомагати Чехословаччині не будуть, а якщо вона прийме допомогу СРСР, західні держави разом з Німеччиною розв'яжуть «хрестовий похід» проти СРСР і ЧСР. В той самий день Бенеш прийняв цей ультиматум, а наступного дня в Чехословаччині почався загальний страйк.

2. 22 вересня Чемберлен прилетів до іншої резиденції Гітлера — в (Бад-)Годесберг. На зустрічі з Гітлером Чемберлен повідомив, що домігся згоди на анексію Судетської області також від французького та чехословацького урядів. Але Гітлер зазначив, що цього вже недостатньо. Він вимагав віддати Німеччині не тільки Судети, але й райони, де німці були в меншості, а також задовольнити територіальні претензії Польщі та Угорщини.

26 вересня президент Рузвельт направив Гітлеру «послання миру», наступного дня – нове послання з копіями до Праги, Лондона та Парижа, де пропонував продовжити переговори й скликати конференцію заінтересованих країн (без СРСР). 28 вересня Чемберлен у листі. Гітлеру підтримав цю пропозицію, в той самий день Гітлер запросив керівників Франції, Англії та Італії до Німеччини на конференцію.

3. 29-30 вересня відбулася Мюнхенська конференція - Мюнхенська угода 1938 про розчленуван­ня Чехословаччини шляхом передачі Німеччині прикордонної Судетської області, де німецько-мовне населення складало бл. 3,2 млн. чол. Була підписана 29.09.1938 главами урядів Великої Британії (Н. Чемберлен), Франції (Е. Даладьє), Німеччини (А. Гітлер) та Італії (Б. Муссоліні) на конференції, що відбувалась у Мюнхені 29-30.09.1938 в умовах загрози з боку Берліна розпочати воєнні дії в разі відмови чехосло­вацького уряду прийняти його вимоги. Пред­ставників Чехословаччини, які не були допу­щені до обговорення тексту М. у., ознайомили з нею лише 30.09.1938. Уряд Чехословаччини підкорився ухваленому в Мюнхені диктату 4-х держав-учасниць. М. у. вимагала від чехо­словацького уряду забезпечити до 10.10.1938 евакуацію переданих Німеччині територій із збереженням неушкодженими всіх побудова­них на них з допомогою франц. спеціалістів військ. укріплень та споруд. Одночасно Чехословаччина також мала задовольнити територ. претензії, які за підтримки Німеччини вису­нули Польща (Тушинська Сілезія) та Угорщина (Півд. Закарпаття), що дозволило Гітлеру виправдовувати анексію Судет міжнар. харак­тером вимог до Чехословаччини. 1.10.1938 роз­почалась окупація Судетської області військами вермахту, внаслідок чого Німеччина збільшила за рахунок Чехословаччини свою територію на 1/5, населення — на 1/4, отримала майже 50% підприємств чехословацької важкої промисловості. М. у. стала апогеєм англ.-франц. «по­літики умиротворення», завдяки якій в ІІ-й пол. 1930-х гітлерівський режим під гаслом об'єд­нання територій проживання німецькомовного населення в єдиному Рейху зміг здійснити реві­зію Версальського мирного договору 1919 і вста­новити нім. гегемонію в Європі. Незважаючи на те, що в Додатку до угоди уряди 4-х держав-учасниць конференції підтвердили свої гарантії новим кордонам Чехословаччини проти неспровокованої агресії, рішення М. к. відіграли вирі­шальну роль в остаточній ліквідації Чехосло­ваччини як незалежної д-ви в березні 1939. Ігнорування країнами Заходу позиції СРСР під час мюнхенських подій, підписання у вересні 1938 англ.-нім. та у грудні 1938 франц.-нім. декларацій, які були сприйняті рад. стороною як пакти про ненапад між ними, переконали Й. Сталіна в можливості підготовки Францією та Великою Британією змови з Гітлером за ра­хунок СРСР, що стало передумовою рад.-нім. зближення напередодні Другої світової війни та підписання німецько-радянського пакту про ненапад 1939. Остаточне юрид. скасування М. у. було здійснене 1973 в дог-рі між ЧССР та ФРН.

1. Арабо-ізраїльське протистояння у 60-70-і рр.

Тенденції початку 60-х: Ізраїль отримував суч зброю з ВБ, Франції, ФРН, США, розбудовував власну промисловість. Загострення відносин з арабськими державами через спроби Ізраїлю одностороннього відведення русла Йордану на свою територію + Сирія фінансує ОВП + пакти про спільну оборону Сирія-Єгипет, Єгипет-Йорданія-Ірак + вивід військ ООН з прикордонної смуги.

Травень 1967 року – Насер оголошує про закриття Аккабської затоки для ізраїльських суден. Морський імпорт Ізраїлю – 80% - привід до війни.

5 червня 1967року Ізраїль без оголошення війни нападає на Єгипет, Сирію, Йорданію. Ізр завдає удару по авіабазах і знищує майже усі бойові літаки цих країн. Захоплює Синайський півострів, Голанські висоти, Західний берег річки Йордан.

Листопад 1967року – РБ ООН ухвалює проект резолюції № 242 (слово агресія - відсутнє):

- Виведення ізраїльських військ з окупованих територій

- Припинення стану війни

- Забезпечення свободи судноплавства

- Справедливе врегулювання проблеми біженців

Висновок – серйозна поразка арабських країн. Ізраїль захопив Синайський півострів, Голанські висоти, Західний берег річки Йордан. Площа ізр держави збільшилася більш ніж у 4 рази (90 тис км.) На окупованих територіях Ізраїль починає облаштовувати поселення з метою створення буферної зони. Посилення релігійного аспекту проблематики унаслідок захоплення Ізраїлем Східного Єрусалиму.

6 жовтня 1973 року у день єврейського свята Йом Кіпур збройні сили Єгипту і Сирії атакували позиції Ізраїлю. Разом з арміями Єгипту й Сирії проти Ізраїлю воювали військ, частини та підрозділи Іраку, Алжиру, Марокко, Тунісу, Судану, Саудівської Аравії, Кувейту і Йорданії. Лівія направила на арабо-ізраїльський фронт мед. персонал. Велику допо­могу єгипетським і сирійським збройним силам надав СРСР, який постачав цим країнам пові­трям і морем новітні види озброєнь. Ізраїльська армія вперше зазнала значних втрат у живій силі й техніці. Наслідки перших днів війни роз­віяли міф про непереможність ізраїльських зброй­них сил, продемонструвавши втрату Ізраїлем абс. воєнної переваги в регіоні. Ізраїль виявлявся дедалі більше ізольованим, із ним розрившій дипломатичні відносини африк. країни (за ви­нятком Кот-д'Івуару, Заїру й Ефіопії).

Проте з 15 жовтня розвиток бойових дій на єгипетсько-ізраїльському фронті зазнав корінних змін. Ізраїльська ударна дивізія під коман­дуванням генерал-майора А. Шарона просунулась у тил єгипетських військ, форсувала Суецький канал – виникла загроза блокади Суецу.

22 жовтня РБ ООН ухвалила резолюцію 338, що передбачала припинення воєнних дій і виконання резолюції РБ 242. Однак військові дії тривали. У грудні 1973 року відкрилася конференція по мирному врегулюванні з Близького Сходу. Припинила діяльність восени 1974 року і формального рішення не ухвалила – надто великими були протирічя та втручання великих держав.

Човникова дипломатія Кісінджера, зближення з Єгиптом. 4 вересня 1975 року - Синайська угода. Єгипет зобов’язувався не вдаватися до військових дій та відкрити Суецький Канал, Ізраїль повертав частину територій у районі Червоного моря.

Нормалізація відносин була необхідна і Ізраїлю і Єгипту + рівновіддалений курс США. Зрозумілою ставала безперспективність силового врегулювання близькосхідного конфлікту.

16-17 вересня 1978 р в Кемп-Девіді відбулася зустріч Картера, Садата та Бегіна. «Рамки миру на Близькому сході» та «Рамки для укладення мирного договору між Єгиптом та Ізраїлем». Надання обмеженого самоврядування палестинцям Західного берега річки Йордан та сектора Газа. Протягом 5 років ці території мали знаходитися під управлінням ізраїльської адміністрації.

26 березня 1979 року – у Вашингтоні підписано мирний договір між Єгиптом та Ізраїлем. Відновлення суверенітету Єгипту над Синайським півостровом протягом 3 років. Розміщення сил і спостерігачів ООН для забезпечення виконання договору. Нормальні дипломатичні, економічні та культурні відносини між Єгиптом та Ізраїлем.

Висновок: позиції США посилились, позиції СРСР послабшали + удар по єдності арабських країн

Билет №23

1. Війна США та їх союзників проти Іраку (2003 р.): причини та наслідки.

До початку літа пішли вниз і фондові індекси й стало зрозуміло, що необхідно шукати якісь альтернативи згаданим 200 мільярдам доларів. Природною ідеєю в цьому випадку стало зниження витрат американських виробників. Саме в цей момент і з'явилися міркування про те, що зниження ціни на нафту до 10-12 доларів за барель може, з урахуванням мультиплікативних ефектів, дати досить сильний стимул до росту для американській економіці. Саме в цей момент США почали активну пропагандистську підготовку до війни в Перській затоці. Причому основний упор робився зовсім не на Ірак, а на Саудівську Аравію. Численні витоки інформації із близьких до Пентагона кіл (наприклад, <Рэнд корпорейшн>) показували, що американські військові АНАЛИТИКИ бачать основного ворога саме в цій країні. Це було цілком природно - знизити ціну на нафту до бажаних меж було б можливо тільки в тому випадку, якби під повним американським контролем виявилися б практично всі нафтовидобувні країни (крім, бути може, Ірану) Перської затоки.

Для демонстрації сили Ірак був обраний американською адміністрацією дуже вдало. Схоже, починаючи з 1991 року, США втримували Ірак у лещатах міжнародних санкцій саме для цієї ролі. Одіозність режиму С. Хусейна, його деспотичний характер, безглузді військові авантюри проти Ірану й Кувейту значною мірою послабили арабський і міжнародний опір американським планам відносно Іраку.

Як усе починалося...

Рішення про усунення режиму Саддама Хусейна було прийнято адміністрацією Дж. Буш^-молодшого практично з початку її появи в Білому домі. Терористичні акції 11 вересня 2001 року в США привели до посилення впливу радикального крила консерваторів і неоконсерваторів ("яструбів") на формування нової концепції американської зовнішньої політики. Остання базується на тім постулаті, що США досить могутні, щоб навіть без допомоги союзників змінювати міжнародну ситуацію в якому-небудь регіоні миру з метою гарантування безпеки США й захисту американських інтересів.

Практично за рік до початку бойових дій в Іраку США почали проводити психологічну війну проти режиму Хусейна. Завдяки зусиллям США, блокада Іраку постійно зростав Виступ президента США перед ГА ООН у вересні 2002 року не залишало сумнівів щодо рішучості американської адміністрації усунути режим С. Хусейна навіть ціною розколу в ООН і НАТО.

Після того як у серпні 2002 року Багдад беззастережно погодився на повернення в Ірак міжнародних інспекторів для пошуку зброї масової поразки, США зайняли позицію, приведшую до затягування поновлення їхньої діяльності в Іраку. США наполягали на прийнятті нової резолюції СБ ООН, яка б включала положення про автоматичне застосування збройної сили у випадку, якщо Багдад буде лагодити перешкоди роботі міжнародних інспекторів. Але стараннями постійних членів СБ ООН - Франції, Китаю й Росії - це положення було виключено з американського проекту резолюції СБ ООН 1441, прийнятої 8 листопада 2002.

Відразу після того як наприкінці листопада 2002 року міжнародні експерти приступилися до проведення інспекції в Іраку, США почали брати під сумнів доцільність їхньої діяльності й зрештою змусили залишити Ірак перед початком бойових операцій у цій країні. Ханс Бликс повинен був зробити доповідь про відсутність зброї масової поразки в Іраку. Однак це не входило в плани Вашингтона, що через три дні почав окупацію Іраку під приводом ліквідації атомної зброї, що не знайдено донині.

Проти американських планів відносно Іраку тією чи іншою мірою виступили Росія, Китай, Франція, Німеччина, Іран, Туреччина, арабські й ісламські країни. Вони призивали дотримуватися міжнародного права, надавати перевагу мирним, дипломатичним способам урегулювання конфлікту. У багатьох столицях миру, включаючи Вашингтона, проходили багатотисячні демонстрації протесту проти війни в Іраку, яких не було із часів в'єтнамської війни. Однак, з огляду на цілий ряд причин, серед яких економічні займають особливе місце, країнам Західної Європи, насамперед Франції й Німеччини, а також Росії й Китаю не вдалося зайняти одностайну й послідовну позицію з метою заблокування американських планів відносно Іраку.

Досить сумнівно, що заява глави новообраного іспанського уряду Хосе Сапатеро про виведення іспанського контингенту з Іраку може підсилити сьогодні європейську опозицію політиці США в Іраку. Скоріше, нова позиція Мадрида спонукає Вашингтона передати керування військами коаліції Об'єднаним націям. Очевидно, передбачаючи таку перспективу, генсек ООН Кофи Аннан звернувся до Х.Сапатеро втриматися від виведення іспанського контингенту з Іраку.

Певне розчарування результатами перебування Польщі в рядах коаліції виразив навіть президент А.Квасьневский, відзначивши недавно, що його країна була неправильно проінформована в питанні про зброю масової поразки в Іраку. Як відомо, незважаючи на те, що під командуванням Польщі перебувають дев'ять тисяч військовослужбовців коаліції на півдні Іраку, з яких дві з половиною тисячі - поляки, надії Варшави одержати широкий доступ до участі в реалізації проектів відновлення Іраку не виправдалися. Разом з тим Квасьневский уважає, що в цей момент недоцільно виводити польські війська з Іраку.

Позиція іспанських соціалістів активізувала також пацифістські заяви українських соціалістів і комуністів. Однак, на наш погляд, висновок зараз українських миротворців з Іраку буде мати негативні наслідки для інтересів України не тільки в цій країні, але й на Близькому Сході.

Воєнна операція

Не прибігаючи до деталей ходу воєнних операцій в Іраку з 20 березня по 9 квітня 2003 року, слід зазначити, що їхній результат неважко передбачити із самого початку через фантастичну технологічну перевагу союзників над іракцями. Американським і британським військам з їх найсучаснішою військовою технікою протистояла деморалізована іракська армія із застарілим озброєнням, у якої не було ніяких шансів захистити зубожілу за тринадцять років економічної блокади й політичної ізоляції країну з агонізуючим диктаторським режимом. З огляду на величезну диспропорцію іракських військ і військ коаліції, говорити про якійсь "перемозі" просто абсурдно.

Однак у перші два тижні воєнних операцій створювалося враження, що війна в Іраку буде затяжний і протриває принаймні кілька місяців. У цей період саддамовская пропаганда, головним героєм якої став міністр інформації М. ас-саххаф, змогла залучити на свою сторону симпатії частини світового співтовариства, особливо арабських і мусульманських країн. Тисячі арабських добровольців ринулися в Ірак захищати "братній іракський народ від новітніх хрестоносців". Антиамериканські настрої в арабському світі, і не тільки в ньому, досягли свого апогею. Однак раптова капітуляція режиму С.Хусейна викликала шок серед "арабської вулиці", глибоке розчарування й усвідомлення свого бессилиякрах саддамовского режиму найбільше трагічно був сприйнятий серед палестинців, оскільки Ірак був їхньою опорою в боротьбі за свої права.

Дехто може не погодитися із правомірністю вживання вираження "американська окупація", аргументуючи це тим, що на сьогодні в Іраку перебувають військові контингенти 34 країн, і їхня кількість постійно росте. Кілька держав, які за винятком Великобританії, зробили сугубо символічну військову допомогу Сполученим Штатам в окупації Іраку, складно назвати коаліцією. Неважко представити, у якому стані виявилася б американо-британська коаліція, якби рятуйте! не прийшло ще 30 держав.

Останнім часом підсилилися спроби США перевести частину вантажу підтримки безпеки в Іраку на інші країни. Сполучені Штати намагаються залучити НАТО і Європейський Союз до стабілізаційних процесів в Іраку. У той же час у Вашингтоні розглядаються плани зменшення американського контингенту в Іраку з 120 до 105 тисяч солдатів, при цьому планується вивід американських військ за межі більших міст й їхнє зосередження у вилучені від населених пунктів гарнізонах. Головна мета цих планів - звести до мінімуму втрати серед американських солдатів від терористичних акцій.

Війна після війни

Стабілізувати ситуацію в Іраку виявилося набагато складніше, ніж його окупувати. Американці там зштовхнулися з тим, чого вони найбільше боялися - з так називаної асиметричної, або партизанської, війною. У результаті її в Іраку загинуло більше американських солдатів, чим під час активних бойових дій: на час написання статті загинули близько 550 американських солдатів і приблизно 3000 минулого поранені.

Значною мірою від характеру руху опору буде залежати розвиток ситуації в Іраку й довкола нього найближчим часом. До складу руху опору входять різноманітні політичні сили: баасисты (колишні члени правлячої партії Баас), представники клану С. Хусейна, місцеві мусульманські угруповання, залишки іракської армії й сил безпеки, арабські добровольці й бойовики "Аль-Каиды". З огляду на таку строкатість руху опору, наявність одного керівного центра для координації дій відзначених угруповань представляється малоймовірним. Загальна чисельність партизанів і бойовиків оцінюється американським командуванням в 3-5 тис. чоловік, більшість із яких іракці. Число іноземців не перевищує 200-300 чоловік, в основному це араби.

Назвати всі ці угруповання прихильниками саддамовского режиму неможливо, оскільки в їхньому середовищі є сили, особливо шиїти й радикальні суниты, які у свій час перебували в опозиції до С. Хусейну. Арешт останнього не привів до зниження активності партизан і терористів. Більше того, після звільнення від тіні колишнього диктатора іракський рух опору окупаційній владі навіть підсилилося. Це свідчить про те, що іракський опір є не стільки просаддамовским, скільки антиокупаційним. Називати всіх представників руху опору просто терористами, як це роблять американці, було б спрощенням ситуації. Завжди в усім світі яка-небудь чужоземна окупація викликала природний і справедливий рух опору. І не слід виключати, що в ряди іракського руху опори можуть уливатися люди з патріотичних міркувань. Кожний розуміє патріотизм по-своєму, але всіх патріотів поєднує одна загальна риса - вони хочуть бачити свою країну вільної від іноземного панування.

Серйозним фактором, що дестабілізує ситуацію в Іраку, стала активність іноземних бойовиків, у першу чергу смертників (шахидов). Саме іноземні шахиды нанесли найбільші втрати особовому складу окупаційних військ і місцевої поліції. За деяким даними, на момент початку американської окупації в Іраку налічувалося близько 6 тисяч арабських добровольців, в основному палестинців, сирійців, иорданцев і ливанцев. Однак після падіння Багдада більшість добровольців виявилися в американському полоні. Значна частина з них була вивезена у свої країни тими ж американцями. Очевидно, через деякий час, коли границі Іраку будуть охоронятися краще, ніж сьогодні, кількість іноземних бойовиків значно зменшиться.

Дата добавления: 2015-05-26