Взаємодія міжнародного і внутрішнього права

Проблема співвідношення міжнародного та внутрішнього права теоретично та практично стала привертати до себе увагу з другої половини ХІХ ст. Це було пов’язано зі зростанням ролі міжнародного права і з посиленням взаємозв’язку і взаємозалежності держав. У разі визнання державою тією чи іншою мірою примату міжнародного права саме внутрішнє законодавство повинно визначати, яким чином і за яких обставин норми міжнародного права породжуватимуть внутрішньодержавні правовідносини. Взаємодія міжнародного і внутрішнього права (перехід міжнародно-правових норм у внутрішнє право) відбувається за допомогою наступних способів.

Трансформація пов’язана зазвичай із повною переробкою тексту міжнародно-правового акта чи окремих його статей із прийняттям на цій основі норм внутрішнього права. При цьому норми внутрішнього права нерідко отримують інше словесне вираження, ніж першоджерела – статті міжнародних договорів. Хоча, по суті, зміст міжнародного зобов’язання в разі трансформації повинен зберігатися. Трансформація надзвичайно поширена, і держави охоче до неї звертаються. У деяких випадках трансформації важко уникнути. Наприклад, для імплементації міжнародних договорів, спрямованих на уніфікацію кримінального законодавства держав, трансформація необхідна. Саме шляхом трансформації найчастіше вносять зміни в кодекси України.

При трансформації не може йтися про пряму дію міжнародно-правових норм у внутрішньому праві, тому що на етапі трансформації відбувається їх заміна нормами внутрішнього права. Називаючи трансформацію перетворенням, цей термін вживають умовно: міжнародно-правову норму не змінюють, і вона не втрачає свого статусу. Вона лише служить зразком, на основі якого вносяться зміни в національне законодавство.

Рецепція –текстуальне повторення нормотворчим органом держави змісту міжнародно-правової норми у статті нормативно-правового акта. Звернення до рецепції може мати різні мотиви: від бажання повторити вдале формулювання статті міжнародно-правового акта до прагнення продемонструвати найбільш повне дотримання прийнятого міжнародного зобов’язання. Рецепції є досить поширеними. У більшості випадків рецепції застосовують після вираження державою згоди на обов’язковість міжнародного договору (наступна рецепція). Іноді ж держава вживає заходів щодо приведення свого законодавства відповідно до норм міжнародного договору на етапі підготовки до приєднання до нього (попередня рецепція). Тим самим удається поєднати момент прийняття на себе зобов’язань за міжнародним договором і початок їхнього виконання у внутрішньому правопорядку.

Відсилання є вказівкою у внутрішньодержавному нормативно-правовому акті на міжнародне право як на джерело, що регулює ці відсильні відносини. Відсилання санкціонує пряме застосування суб’єктами внутрішнього права норм міжнародного права у внутрішньодержавних правовідносинах.

Застосування норм конвенційного права як частини національного законодавства України. Ставлення України до питання про співвідношення національного та міжнародного права вперше було сформульоване в Декларації про державний суверенітет України 1990 р., де був проголошений “пріоритет загальновизнаних норм міжнародного права перед нормами внутрішньодержавного права” (ст. Х). У Законі України “Про дію міжнародних договорів на території України”, а пізніше в Законі України “Про міжнародні договори України” ця норма Декларації була доповнена: “…укладені і належним чином ратифіковані Україною міжнародні договори становлять невід’ємну частину національного законодавства України і застосовуються у порядку, передбаченому для норм національного законодавства”. Конституція України у ст. 9 закріпила: “Чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. Укладання міжнародних договорів, які суперечать Конституції України, можливе лише після внесення відповідних змін до Конституції України”. З ухваленням цих нормативно-правових актів в Україні була розпочата спроба створити новий правопорядок порівняно з тим, що панував у країні за часів її перебування у складі СРСР.

Незважаючи на наявність загальних законодавчих основ, практика застосування в Україні норм міжнародного права залишається незначною. Особливості цього нового правопорядку полягають у такому.

Україна визнає для себе примат міжнародного права, але в обмеженому обсязі. Особливості застосування в Україні суб’єктами внутрішнього права норм міжнародного права встановлені Конституцією та законами України.

В Україні визнаються частиною національного законодавства норми міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України. Це насамперед договори, ратифіковані Верховною Радою України.

Оскільки не всі міжнародні договори мають проходити процедуру ратифікації, мова може йти тільки про договори, дія яких як частини національного законодавства можлива лише за умови ратифікації. Така умова може випливати із самого договору чи національного законодавства. За українським законодавством договори, що підлягають ратифікації, визначені в ст. 7 Закону України “Про міжнародні договори України”.

Відповідно до Конституції України та Закону України “Про міжнародні договори України” норми міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, слід застосовувати у внутрішньому правопорядку України в порядку, передбаченому для норм національного законодавства. Іншими словами, норми таких міжнародних договорів України повинні мати силу не меншу, ніж закони України, але не силу Конституції України. Як випливає з ч. 2 ст. 9 Конституції України, необхідною умовоюукладання міжнародного договору, що суперечить Конституції України, є попереднє внесення необхідних змін до неї. Отже, у внутрішньому правопорядку міжнародний договір, обов’язковий для України, не може суперечити Конституції України.

Якщо міжнародним договором, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою України, встановлені інші правила, ніж передбачені законом України, повинні застосовуватися правила міжнародного договору. Це твердження ґрунтується на ст. 27 Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 р., учасницею якої є Україна: “…учасник не може посилатись на положення свого внутрішнього права як на виправдання для невиконання ним договору”. Відповідно, державні органи й органи місцевого самоврядування не мають права звузити чи скасувати своїми нормативно-правовими актами будь-які зобов’язання, що містяться в чинному міжнародному договорі. Тому, якщо нормативно-правовий акт, прийнятий після надання Верховною Радою України згоди на обов’язковість міжнародного договору, встановлює інші правила, ніж передбачені ним, слід застосовувати правила, передбачені цим договором. З дати надання Верховною Радою України згоди на обов’язковість міжнародного договору не можуть застосовуватися норми внутрішньодержавних нормативно-правових актів (за винятком норм конституційних актів), що суперечать нормам цього договору.

^[1] П. 3 ч. 2 ст. 18 Закону України “Про судоустрій України”, який передбачав створення Касаційного суду України, втратив чинність як такий, що суперечить Конституції України, згідно з Рішенням Конституційного Суду від 11.12.2003 № 20-рп/2003.

^[2] Послання Св. апостола Павла до єфесян, 5: 22-23.

Дата добавления: 2015-05-26