Основи житлового законодавства

Мета: проаналізувати норми житлового права, загальний та пільговий порядок надання житла громадянам, правові основи приватизації житла, права та обов’язки власників і наймачів житлових приміщень.

Основна проблема: засвоєння сутності проголошеного Конституцією України права кожного на житло, передбачення створення умов, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду.

Провідна ідея: житлове законодавство забезпечує регулювання умов і надання житлових приміщень громадянам, користування і розпорядження ними, а також регулювання прав та обов’язків власників і наймачів житлових приміщень, об’єднань співвласників багатоквартирних будинків та реалізацію соціально незахищеними верствами населення права на отримання житла.

Обрані методи: лекція з аналізом конкретних ситуацій.

ПЛАН

1. Конституційне право на житло. Житловий кодекс.

2. Права та обов’язки власників і наймачів житлового приміщення.

3. Об’єднання співвласників багатоквартирного будинку. Житловий фонд соціального призначення.

1. Конституційне право на житло. Житловий кодекс

Серед матеріальних потреб людей важливе значення має забезпеченість житлом. Конституцією України проголошено право кожного на житло, передбачено створення умов, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Згідно з Конституцією громадянам, які потребують соціального захисту (інваліди, ветерани війни і праці, учасники бойових дій, багатодітні матері та ін.), житло надається державою або органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Більшість норм житлового права включено до Житлового кодексу України, чинного з 1 січня 1984 р., згідно з яким передбачені:

- житлові права та обов’язки громадян;

- компетенція місцевих органів щодо використання, експлуатації і збереження державного житлового фонду;

- правила утримання та управління житловим фондом;

- відповідальність за порушення житлового законодавства;

- порядок розв’язання житлових спорів тощо.

Договір найму житлового приміщення: важливу роль у житловому праві відіграє договір найму житлового приміщення, шляхом укладання якого в основному здійснюється забезпечення громадян житлом. Зміст цього договору полягає в тому, що наймач одержує від наймодавця право користуватися житловим приміщенням у будинках державного, комунального чи громадського житлового фонду. Договір є двостороннім, сплатним, письмовим та необмеженим у часі (безстроковим).

Суттєве значення для укладення договору найму житлового приміщення має ордер на житлове приміщення – документ, на підставі якого здійснюється вселення у надане житлове приміщення в будинках державного, комунального, громадського житлового фонду або фонду ЖБК. Загальний розмір житлової площі не може перевищувати 13,65 кв. м на одну особу, крім випадків коли члени сім’ї мають право на додаткову житлову площу (громадяни, що хворіють на тяжкі форми хронічних хвороб, а також ті, яким ця площа необхідна за умовами і характером виконуваної роботи).

Житлове законодавство передбачає можливість позачергового надання житлової площі окремим категоріям громадян, збереження житлової площі протягом 6 місяців за тимчасово відсутніми наймачами або членами його сім’ї. Закон України «Про приватизацію державного житлового фонду» від 19 червня 1992 р. визначає правові основи приватизації житла, що перебуває в державній і комунальній власності, та подальшого його утримання й використання. Приватизація житла – це відчуження квартир і належних до них господарських споруд і приміщень державного та комунального житлового фонду на користь громадян України. Кожний громадянин України має право приватизувати займане ним житло один раз. Передання квартир у власність громадян оформляється свідоцтвом про право власності на квартиру, яке реєструється в органах приватизації і не потребує нотаріального засвідчення.

2. Права та обов’язки власників і наймачів житлового приміщення

Права власників і наймачів житлових приміщень різняться і частково регламентуються різними нормативними актами. Права власника: продавати, дарувати, заставляти, заповідати, обмінювати або поселяти в нього інших осіб без погодження з органами державної виконавчої влади. Наймач житлового приміщення має право лише користуватися ним відповідно до вимог договору житлового найму та обмінювати його. При цьому обмін житлового приміщення він може здійснювати лише на підставі згоди на це органів державної влади. У разі смерті наймача житлового приміщення, коли у квартирі не залишилися проживати члени сім’ї, квартира переходить до державних органів, які надають її у користування іншим громадянам, а у разі смерті власника житлового приміщення воно переходить до спадкоємців за заповітом або за законом.

Громадяни повинні дотримуватися вимог Типового договору найму приміщення.

Держава захищає житлові права громадян – як власників так і наймачів житлового приміщення. Згідно з Конституцією ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду. Лише у винятках (загроза стихійного лиха, самовільне захоплення житлової площі) допускається виселення громадянина із займаної ним площі без рішення суду за санкцією прокурора.

3. Об’єднання співвласників багатоквартирного будинку. Житловий фонд соціального призначення

Закон України «Про об’єднання співвласників багатоквартирного будинку» від 23.11.2001 року передбачив право співвласників багатоквартирних будинків створювати юридичну особу, тобто, об’єднання співвласників багатоквартирного будинку. Об’єднання може здійснювати господарську діяльність для забезпечення власних потреб, але як неприбуткова організація не може розподіляти прибуток між членами об’єднання.

Для створення об’єднання ініціативна група у складі не менше як трьох власників квартир скликає установчі збори. Рішення зборів приймаються поіменним голосуванням і оформлюються особистим підписом кожного, хто проголосував.

Установчі збори приймають рішення про створення об’єднання і затверджують його статус. Об’єднання вважається створеним з моменту видачі свідоцтва про державну реєстрацію.

Обов’язками об’єднання є: 1) забезпечення належного санітарного, протипожежного і технічного стану неподільного та загального майна, що належить членам об’єднання; 2) звітувати загальним зборам про виконання кошторису об’єднання за рік; 3) виконувати свої договірні зобов’язання; 4) забезпечувати дотримання інтересів усіх членів об’єднання при встановленні умов і порядку володіння, користування і розпорядження спільною власністю, розподілі між членами об’єднання витрат на експлуатацію та ремонт неподільного і загального майна.

Закон України «Про житловий фонд соціального призначення» від 12.01.2006 року має забезпечити реалізацію соціально незахищеними верствами населення права на отримання житла. Соціальне житло (соціальні гуртожитки, соціальні будинки для ветеранів війни і праці, громадян похилого віку та інвалідів, спеціалізовані будинки для бідних та безпритульних тощо) має відповідати технічним нормам, санітарно-гігієнічним вимогам та бути придатним для проживання.

Правом взяття на соціальний квартирний облік користуються громадяни України, матеріальний стан яких не надає можливості найняти житло в населених пунктах, де вони проживають. Право позачергового одержанняквартир соціального житлового фонду, зокрема, мають: інваліди війни, особи які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи (категорії 1-2), діти сироти та діти інваліди.

Індивідуальна самостійна робота

1. Питання з теми для самостійного вивчення та осмислення:

1. Норми житлового права згідно до Житлового кодексу України.

2. Порядок передачі житла в найм.

3. Визначити поняття: володіння, користування та розпорядження житлом.

2. Підготувати реферат на тему:

1. Позачергове надання житлової площі.

2. Приватизація державного житлового фонду.

3. Соціальне житло та порядок його отримання громадянами України.

2.6. Основи кримінального законодавства України

Мета: ознайомити студентів з основними теоретичними положеннями, що розкривають зміст кримінально-правових норм і дозволяють засвоїти суму знань, необхідних для виховання непримиренного ставлення до порушень правових приписів.

Основна проблема: засвоєння сутності основних понять кримінального законодавства.

Провідна ідея: кримінальне законодавство України здійснює правове забезпечення охорони прав і свобод людини і громадянина, власності, громадського порядку та громадської безпеки, довкілля, конституційного устрою України від злочинних посягань, забезпечення миру і безпеки людства, а також запобігання злочинам.

Обрані методи: лекція з елементами дискусії та аналізом конкретних прикладів.

ПЛАН

1. Загальна характеристика кримінального законодавства України.

2. Поняття та ознаки злочину. Класифікація злочинів.

3. Види злочинів.

4. Мета і види кримінального покарання.

5. Звільнення від відбування покарання. Амністія і помилування.

1. Загальна характеристика кримінального законодавства України

Кримінальне право являє собою систему юридичних норм, встановлених у суспільстві. Норми кримінального права загальної дії і є загальнообов’язковими до виконання.

Кримінальне право має свій предмет, а саме відносини, що виникають у зв’язку із вчиненням злочину і застосуванням за це певних покарань.

Отже, можна відзначити, що кримінальне право як система норм (законів) має такі ознаки: загальнообов’язкову нормативність, формальну визначеність і державну забезпеченість, а також властиві йому предмет і метод правового регулювання.

Кримінальна відповідальність – це вимушене визнання особою, яка вчинила злочин, державного осуду, а також передбачених КК обмежень особистого, майнового або іншого характеру, що визначаються обвинувальним вироком суду і покладаються на винного спеціальними органами держави.

Кримінальний кодекс України, прийнятий Верховною Радою України 5 квітня 2001 р., має своїм завданням правове забезпечення охорони прав і свобод людини і громадянина, власності, громадського порядку і громадської безпеки, довкілля, конституційного устрою України від злочинних посягань, забезпечення миру і безпеки людства, запобігання злочинам.

2. Поняття та ознаки злочину. Класифікація злочинів

Злочином визнається передбачене Кримінальним кодексом України суспільно небезпечне винне діяння (дія або бездіяльність), учинене суб’єктом злочину.

З поняття злочину випливають такі його ознаки: а) суспільна небезпечність; б) винність – означає, що злочином визнається лише діяння, вчинене умисно або з необережності; в) наявність суб’єкту злочину.

Класифікація злочинів залежно від ступені тяжкості за КК: 1) злочини не великої тяжкості, за які законом передбачено покарання у вигляді позбавлення волі не більше 2 років (погроза вбивством, незаконне розголошення лікарської таємниці); 2) злочини середньої тяжкості, за які законом передбачено покарання у вигляді позбавлення волі на строк не більше 5 років (експлуатація дітей, які не досягли віку, з якого законодавство дозволяє працевлаштування, шляхом використання їх праці з метою отримання прибутку; обман покупців і замовників; шахрайство з фінансовими ресурсами; незаконне заволодіння транспортним засобом); 3) тяжкі злочини, за які законом передбачено покарання у вигляді позбавлення волі не більше 10 років (створення злочинної організації; порушення встановлених законодавством вимог пожежної безпеки, якщо воно спричинило загибель людей; організація масових заворушень, що супроводжувалися насильством над особою, погромами, знищенням майна, захопленням будівель або споруд, опором представникам влади із застосуванням зброї); 4) особливо тяжкі злочини, за які законом передбачено покарання у вигляді позбавлення волі на строк понад 10 років або довічного позбавлення волі (контрабанда наркотичних засобів; посягання на представника іноземної держави; легалізація грошових коштів та іншого майна, здобутих злочинним шляхом; умисне знищення або пошкодження майна).

Кримінальне законодавство визначає три стадії вчинення злочину: а) готування до злочину; б) замах на злочин; в) закінчений злочин.

Склад злочину – це сукупність встановлених у кримінальному законі юридичних ознак (об’єктивних і суб’єктивних), що визначають вчинене суспільно небезпечне діяння як злочинне.

У кожному складі злочину виділяють його елементи. Ними є: об’єкт злочину, об’єктивна сторона злочину, суб’єкт і суб’єктивна сторона злочину.

Об’єкт – це те, на що завжди посягає злочин і чому він завжди заподіює певної шкоди. Це ті суспільні відносини, що охороняються кримінальним законом.

Об’єктивна сторона – зовнішня сторона діяння, яка виражається у вчиненні передбаченого законом діяння (дії чи бездіяльності), що заподіює чи створює загрозу заподіяння шкоди об’єкту злочину.

Суб’єкт злочину – це особа, яка вчиняє злочин.

Суб’єктивна сторона – це внутрішня сторона злочину, бо вона включає ті психічні процеси, що характеризують свідомість і волю особи в момент вчинення злочину, основною ознакою якої є вина особи (ст.ст. 23-25 КК України).

Злочин може бути вчинений однією особою чи за спільною участю двох або більше осіб – співучасників.

Співучастю вважається умисна спільна участь декількох осіб у вчиненні умисного злочину (залежно від характеру діяльності: виконавець, організатор, підбурювач, пособник). При призначенні покарання кожному зі співучасників суд враховує ступінь і характер його участі у вчиненні злочину.

3. Види злочинів

Кримінальний кодекс визначає такі види злочинів: 1) проти основ національної безпеки України (державна зрада); 2) проти життя і здоров’я особи (умисне вбивство); 3) проти волі, честі та гідності особи (захоплення заручників); 4) проти статевої свободи та статевої недоторканності особи (розбещення неповнолітніх); 5) проти виборчих, трудових та інших особистих прав і свобод людини і громадянина (підроблення виборчих документів); 6) проти власності (крадіжка); 7) у сфері господарської діяльності (шахрайство с фінансовими ресурсами); 8) проти довкілля (приховування або перекручення відомостей про екологічний стан або захворюваність населення); 9) проти громадської безпеки (створення злочинної організації); 10) проти безпеки виробництва (порушення вимог законодавства про охорону праці); 11) проти безпеки руху та експлуатації транспорту (незаконне заволодіння транспортним засобом); 12) проти громадського порядку та моральності (хуліганство); 13) у сфері охорони державної таємниці, недоторканності державних кордонів, забезпечення призову та мобілізації (втрата документів з державною таємницею); 14) проти авторитету органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об’єднань громадян (опір працівникам міліції); 15) у сфері використання ЕОМ (комп’ютерів), систем та комп’ютерних мереж (незаконне втручання в роботу комп’ютерних систем, мереж); 16) у сфері службової діяльності (одержання хабара); 17) проти правосуддя (завідомо незаконні затримання або арешт); 18) військові злочини (невиконання наказу, дезертирств); 19) проти миру, безпеки людства та міжнародного правопорядку (пропаганда війни).

4. Мета і види кримінального покарання

Метою покарання за кримінальним законодавством є виправлення і перевиховання засуджених, запобігання вчиненню нових злочинів з боку засуджених, вплив на інших осіб, щоб вони не вчиняли злочин.

Покарання як особливий засіб державного примусу характеризується такими ознаками:

- призначається лише за вчинення злочину;

- застосовується лише на підставі закону;

- призначається лише судом;

- передбачає позбавлення та обмеження прав і свобод;

- за своїм змістом є карою (спричиняє засудженому певні обмеження і страждання).

Кримінальний кодекс передбачає такі види покарань: 1) штраф; 2) позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу; 3) позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю на строк від 2-х до 5-ти років; 4) громадські роботи, які полягають у виконанні засудженим у вільний від роботи час суспільно корисних робіт; 5) виправні роботи від 6-ти місяців до 2-х років; 6) службові обмеження для військовослужбовців строком до 2-х років; 7) конфіскація майна; 8) арешт від одного до 6-ти місяців; 9) обмеження волі з обов’язковим залученням до праці строком від одного до 5-ти років; 10) тримання військовослужбовців у дисциплінарному батальйоні строком від 6-ти місяців до 2-х років; 11) позбавлення волі на певний строк (від одного до 15 років); 12) довічне позбавлення волі.

При призначенні покарання суд враховує особу винного та обставини справи, що пом’якшують й обтяжують відповідальність.

Неосудність – це нездатність особи внаслідок психічного розладу усвідомлювати свої дії або керувати ними під час вчинення суспільно небезпечного діяння.

Розглянемо деякі особливості відповідальності неповнолітніх: кримінальній відповідальності підлягають особи, яким до вчинення злочину виповнилось 16 років, лише за вчинення таких тяжких злочинів, як умисне вбивство, посягання на життя працівника міліції, умисне тяжке і середньої тяжкості ушкодження, бандитизм, зґвалтування, розбій, вимагання, умисне знищення або пошкодження майна, шляхів сполучення, транспортних засобів, незаконне заволодіння транспортними засобами, хуліганство.

До неповнолітніх можуть бути застосовані такі види покарань:

- штраф застосовується лише до неповнолітніх, що мають самостійний дохід або майно;

- громадські роботи;

- виправні роботи на строк від 2-х місяців до одного року;

- арешт від 15 до 45 діб;

- позбавлення волі у спеціальних виховних установах на строк до 10 років, а за особливо тяжкий злочин, поєднаний з умисним позбавленням життя людини на строк до 15 років.

До неповнолітнього, який вчинив злочин невеликої тяжкості йвиявив щире розкаяння, судом можуть бути застосовані, зокрема, такі заходи виховного характеру: 1) застереження; 2) обмеження дозвілля і встановлення особливих вимог до поведінки неповнолітнього; 3) передача неповнолітнього під нагляд батьків чи осіб, які їх заміняють, або під нагляд педагогічного чи трудового колективу; 4) направлення неповнолітнього до спеціальної навчально-виховної установи для дітей і підлітків на строк, що не перевищує 3-х років.

Звільнення від відбування покарання з випробуванням (засудження до позбавлення волі на строк до 5-ти років та виправні роботи), засудженому встановлюється іспитовий строк тривалістю від одного до 3-х років. Суд може покласти на засудженого обов’язки: попросити публічно або в іншій формі пробачення у потерпілого; не виїжджати за межі України; повідомляти про зміну місця проживання; періодично з’являтися для реєстрації в органи кримінально-виконавчої системи, пройти курс лікування від алкоголізму чи наркоманії та ін.

5. Звільнення від відбування покарання. Амністія і помилування

У разі призначення покарання особі, яка засуджується до позбавлення волі на строк не більше як 5 років, а також призначення покарання у вигляді виправних робіт, суд, враховуючи особу винного та можливості його виправлення і перевиховання, може прийняти рішення про звільнення винного від відбування покарання з випробуванням.

Засудженому встановлюється іспитовий строк тривалістю від 1 до 3 років. Після закінчення іспитового строку засуджений, який виконав усі покладені на нього обов’язки, звільняється від призначеного йому покарання.

Амністія є видом повного або часткового звільнення осіб, засуджених за вчинення злочинів, від відбуття покарання. Оголошення амністії належить до повноважень Верховної Ради України і встановлюється виключно законом, в якому зазначаються категорії осіб, котрі підлягають амністії (Закон України «Про застосування амністії в Україні» від 1 жовтня 1996 р.). Згідно до зазначеного Закону, амністію не може бути застосовано до особливо небезпечних рецидивістів; осіб, які мають дві і більше судимості за вчинення тяжких злочинів; осіб, яких засуджено за особливо небезпечні злочини проти держави, умисне вбивство за обтяжуючих обставин.

Помилування за своїм змістом наближається до амністії. Однак акти про помилування завжди мають індивідуальний характер і застосовуються лише персонально до окремих осіб. Помилування здійснюється, як правило, на прохання засудженого, його рідних, захисника тощо. Помилування може бути застосовано до будь-якої особи, але насамперед до тих, хто щиро розкаявся і довів це своєю поведінкою.

Згідно з Конституцією України помилування здійснює Президент України.

Індивідуальна самостійна робота

1. Питання з теми для самостійного вивчення та осмислення:

1. Підстави кримінальної відповідальності.

2. Поняття складу злочину.

3. Наслідки добровільної відмови від вчинення злочину.

2. Підготувати реферат на тему:

1. Кримінальне право і політика держави у сфері протидії злочинності.

2. Поняття необхідної оборони.

3. Поняття крайньої необхідності.

2.7. Основи адміністративного законодавства

Мета: ознайомити студентів з основними теоретичними положеннями, що розкривають зміст відносин, які регулюються адміністративним правом, виникають у процесі державного управління та у зв’язку зі здійсненням державними органами діяльності управлінського характеру.

Основна проблема: засвоєння сутності основних понять адміністративного законодавства.

Провідна ідея: адміністративне законодавство України визначає основні принципи державного управління, виконавчо-розпорядчу діяльність, способи забезпечення законності та дисципліни у державному управлінні, урегульовує порядок управління окремими галузями народного господарства, культурою, освітою, медициною, наукою, адміністративно-політичною діяльністю, соціальним розвитком та ін.

Обрані методи: лекція з елементами дискусії та аналізом конкретних прикладів.

ПЛАН

1. Відносини, які регулюються адміністративним правом. Кодекс України про адміністративні правопорушення.

2. Адміністративні стягнення та адміністративна відповідальність.

1. Відносини, які регулюються адміністративним правом. Кодекс України про адміністративні правопорушення

Адміністративне право регулює суспільні відносини, які в и никають у процесі державного управління та у зв’язку зі здійсненням державними органами діяльності управлінського характеру.

Державне управління – це частина соціального управління, тобто управління людьми та їх колективами. Існують три види державної діяльності (влади): законодавча, виконавча, і судова.

Адміністративне право визначає основні принципи державного управління, виконавчо-розпорядчу діяльність, способи забезпечення законності та дисципліни у державному управлінні, урегульовує порядок управління окремими галузями народного господарства, культурою, освітою, медициною, наукою, адміністративно-політичною діяльністю, соціальним розвитком та ін.

Суб’єктами адміністративно-правових відносин можуть бути органи виконавчої влади, органи державної адміністрації, виконавчі органи місцевих рад, державні службовці, установи, підприємства всіх форм власності, громадські організації і партії, громадяни України, іноземці та особи без громадянства. Особливу групу суб’єктів адміністративного права становлять державні службовці.

Відповідно до ст. 1 Закону України «Про державну службу » державнаслужба в Україні – це професійна діяльність осіб, які займають посади в державних органах та їх апараті щодо практичного виконання завдань і функцій держави та одержують заробітну плату за рахунок державних коштів.

Адміністративне право – це галузь права (система правових норм), яка регулює суспільні відносини, що формуються у ході забезпечення органами виконавчої влади і органами місцевого самоврядування реалізації та захисту прав, свобод і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, державного і самоврядного управління економікою, соціально-культурним і адміністративно-політичним розвитком, а також у процесі внутрішньої організації усіх державних органів та організацій.

Основним нормативним актом у галузі адміністративного права, який визначає завдання законодавства щодо адміністративних правопорушень і адміністративну відповідальність, є Кодекс України про адміністративні правопорушення від 7 грудня 1984 р. У Кодексі правопорушення поділено за об’єктом посягань (сфера охорони праці, здоров’я, безпеки дорожнього руху тощо). У ньому подано систему органів, уповноважених розглядати справи про адміністративні правопорушення, регламентується порядок провадження цих справ, а також виконання адміністративних стягнень.

Адміністративний проступок (правопорушення) – це протиправна, винна дія чи бездіяльність, яка посягає на державний або громадський порядок, на власність, права і свободи громадян, на встановлений порядок управління і за яку законодавством передбачена адміністративна відповідальність. Розділами 5-15 Кодексу України про адміністративні правопорушення передбачені види адміністративних правопорушень.

Митним кодексом і Законом України «Про боротьбу з корупцією» передбачена відповідальність за окремі види адміністративних правопорушень, які не включені до Кодексу України про адміністративні правопорушення – за порушення митних правил і корупційні діяння відповідно.

Органами, що розглядають справи про адміністративні правопорушення, є органи внутрішніх справ, місцеві суди, виконавчі комітети селищних і сільських Рад, органи державних інспекцій, митні та інші уповноважені органи.

За адміністративні правопорушення законодавство передбачає відповідальність у вигляді адміністративного стягнення, яке накладається компетентним органом у суворій відповідності до чинного законодавства і має на меті покарання особи. Покарання не передбачає приниження людської гідності або завдання особі фізичних страждань, воно має лише забезпечити поведінку громадян, що відповідає вимогам норм права і моралі.

2. Адміністративні стягнення та адміністративна відповідальність

За адміністративні правопорушення законодавство передбачає відповідальність у вигляді адміністративного стягнення, яке накладається компетентним органом у суворій відповідності до чинного законодавства і має на меті покарання особи, що скоїла правопорушення, є засобом матеріального, морального впливу, може мати форму тимчасового обмеження свободи і заподіяння порушникові інших незручностей та обмежень, встановлених законом. Покарання не передбачає приниження людської гідності або завдання особі фізичних страждань, воно має лише забезпечити поведінку громадян, що відповідає вимогам норм права і моралі.

Адміністративна відповідальність – це вид юридичної відповідальності громадян і посадових осіб, що полягає у застосуванні адміністративного стягнення до особи, яка вчинила адміністративне правопорушення.

До видів адміністративних стягнень належать: 1) попередження у письмовій формі; 2) штраф; 3) оплатне вилучення предмета, який став знаряддям скоєння або безпосереднім об’єктом адміністративного правопорушення, та грошей, одержаних внаслідок скоєння адміністративного правопорушення; 4) конфіскація предмета, який став знаряддям або об’єктом адміністративного правопорушення; 5) позбавлення спеціального права, наданого громадянину (на полювання, керування транспортними засобами тощо), на строк до трьох років; 6) виправні роботи на строк до двох місяців (відбуваються за місцем основної роботи правопорушника з відрахуванням з його заробітної плати 20 відсотків у дохід держави); 7) адміністративний арешт, відповідно до Кодексу України про адміністративні правопорушення, застосовується у виняткових випадках за дрібне хуліганство, неповагу до суду та ін.

Порядок притягнення до адміністративної відповідальності передбачає визначену законом процедуру. Справа розглядається у присутності особи, яка притягається до адміністративної відповідальності. Розглянувши справу про адміністративні порушення, орган (посадова особа) видає постанову в справі. Постанова може бути оскаржена протягом десяти днів від дня її винесення.

Адміністративній відповідальності підлягають осудні особи, що досягли 16-річного віку. Адміністративний арешт до 15 діб до неповнолітніх осіб не застосовується.

Відповідальність за адміністративні правопорушення неповнолітніх до 16 років несуть їхні батьки, опікуни чи піклувальники.

Індивідуальна самостійна робота

1. Питання з теми для самостійного вивчення та осмислення:

1. Загальна характеристика адміністративної відповідальності.

2. Поняття суб’єктів адміністративно-правових відносин.

3. Адміністративний проступок. Ознаки адміністративних

правопорушень.

2. Підготувати реферат на тему:

1. Відносини, які регулюються адміністративним правом.

2. Порядок притягнення до адміністративної відповідальності.

2.8. Законодавство України про соціальний захист
і охорону здоров’я

Мета: ознайомити студентів з системою державних гарантій для реалізації прав громадян на соціальний захист і охорону здоров’я.

Основна проблема: засвоєння сутності основних понять законодавства України про соціальний захист і охорону здоров’я, зокрема, «соціального страхування» та «соціального забезпечення».

Провідна ідея: у законодавстві України про соціальний захист і охорону здоров’я визначається система загальнообов’язкового державного соціального страхування, соціального забезпечення, а також інших видів соціальної допомоги та соціальних послуг, враховуючи державне сприяння розвиткові лікувальних закладів усіх форм власності при наявності належного фінансування відповідних соціально-економічних, медико-санітарних і оздоровчо-профілактичних програм.

Обрані методи: лекція з елементами дискусії.

ПЛАН

1. Право на соціальний захист і достатній життєвий рівень.

2. Право на охорону здоров’я.

1. Право на соціальний захист і достатній життєвий рівень

Протягом життя кожна людина знаходиться перед небезпекою настання обставин, які можуть безпосереднім чином вплинути на стан її здоров’я та призвести до втрати заробітку – основного джерела засобів до існування. До таких обставин відносять хворобу, старість, інвалідність.

Основи законодавства України про соціальний захист населення визначають принципи та загальні правові, організаційні та фінансові засади соціального захисту населення України, регулюють суспільні відносини у цій сфері з метою забезпечення права кожної людини на гідні умови її життя.

Соціальний захист – це система державних гарантій для реалізації прав громадян на працю і допомогу на час безробіття; підтримання життєвого рівня населення через перегляд мінімальних розмірів основних соціальних гарантій за умов зростання цін і на споживчі товари та послуги; надання державної допомоги, пільг та інших видів соціальної підтримки малозабезпеченим громадянам і сім’ям, які виховують дітей; матеріальне забезпечення при досягненні пенсійного віку, при тимчасовій або постійній втраті працездатності, втраті годувальника тощо. Певні особливості має соціальний захист окремих категорій громадян: військовослужбовців, інвалідів, державних службовців, ветеранів війни і праці, потерпілих від катастрофи на Чорнобильській АЕС тощо.

У Загальній декларації прав людини (ст. 25) проголошується: «кожна людина має право на такий життєвий рівень, включаючи їжу, одяг, житло, медичний догляд та необхідне соціальне обслуговування, який є необхідним для підтримання здоров’я і добробуту її самої та її сім’ї».

Задля досягнення цих цілей передбачено запровадження соціального страхування і соціального забезпечення.

Державне соціальне страхування – це система прав, обов’язків і гарантій, яка передбачає надання соціального захисту, що включає матеріальне забезпечення громадян у разі хвороби, повної або часткової тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом, за рахунок грошових фондів, що формуються шляхом сплати страхових внесків власником або уповноваженим ним органом – роботодавцем, громадянами, а також бюджетних та інших джерел, передбачених законом.

Соціальне забезпечення – це державна система матеріального забезпечення і соціального обслуговування сімей, в яких є діти, громадян у старості, у разі хвороби, повної або часткової втрати працездатності чи роботи, у разі втрати годувальника.

Матеріальне забезпечення – це надання в передбачених законодавством випадках прямих грошових виплат громадянам зі спеціалізованих державних фондів, як правило, у формі пенсій і допомоги.

Основними видами соціального забезпечення є:

- допомога у разі повної або часткової, постійної чи тимчасової втрати працездатності;

- допомога жінкам у зв’язку з вагітністю і пологами;

- допомога сім’ям, які мають неповнолітніх дітей;

- забезпечення інвалідів протезно-ортопедичними виробами і засобами пересування, а також професійне навчання інвалідів;

- допомога у зв’язку з безробіттям;

- безплатна медична й лікарська допомога певним категоріям населення тощо.

Законодавство України «Про пенсійне забезпечення»: ЗаконУкраїни «Про пенсійне забезпечення»,прийнятий 5 листопада 1991 року, відповідно до Конституції України (ст. 46) гарантує всім непрацездатним громадянам України право на матеріальне забезпечення за рахунок суспільних фондів споживання шляхом надання трудових і соціальних пенсій. Закон поділяє пенсії на дві основні групи: трудові та соціальні.

Трудові пенсії надаються: за віком, по інвалідності, у разі втрати годувальника, за вислугу років. Соціальні пенсії призначаються та виплачуються непрацюючим громадянам, крім інвалідів дитинства, за відсутності права на трудову пенсію.

Згідно до Закону України «Про загальнообов’язкове державнепенсійне страхування» від 9 липня 2003 р. передбачено, окрім чинної на теперішній час солідарної системи пенсійного забезпечення, створення накопичувального пенсійного фонду. Цей цільовий позабюджетний фонд створюється за рахунок сплати страхових внесків самою фізичною особою, яка підлягає загальнообов’язковому державному пенсійному страхуванню, або внесків, які за неї вносять інші особи (підприємства, установи, організації, громадяни).

Законом України «Про недержавне пенсійне забезпечення» від 9липня 2003 року передбачено право громадян України, іноземців та осіб без громадянства (фізичних осіб) на добровільних засадах бути учасниками недержавних пенсійних фондів. Ці фонди є юридичними особами, виключним видом діяльності яких є недержавне пенсійне забезпечення. Недержавне пенсійне забезпечення здійснюється шляхом укладення пенсійних контрактів між пенсійними фондами та вкладниками фондів, які сплачують пенсійні внески на користь учасників фонду.

Інші види соціальної допомоги. Соціальні послуги: передбачено кілька видів такої допомоги, встановленої Законами України: «Про державну допомогу сім’ям з дітьми» від 21 листопада 1992 р.; «Про основні засади соціального захисту ветеранів праці та інших громадян похилого віку в Україні» від 16 грудня 1993 р.; «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» від 22 жовтня 1993 р.

Законом України «Про соціальні послуги» від 19 червня 2003 р. передбачено наданняособам, які перебувають у складних життєвих обставинах і потребують сторонньої допомоги, соціальних послуг.Основними формами надання соціальних послуг є матеріальна допомога та соціальне обслуговування.

Видами соціальних послуг є:

- соціально-побутові послуги (гаряче харчування, транспортні послуги, виклик лікаря, доставка медикаментів);

- психологічні послуги (консультації з питань психічного здоров’я та поліпшення взаємин з оточуючими);

- соціально-педагогічні послуги (виявлення та сприяння розвитку різнобічних інтересів і потреб тощо);

- соціально-медичні послуги (консультації щодо запобігання можливим розладам здоров’я особи);

- юридичні послуги (консультації з чинного законодавства, здійснення захисту прав та інтересів особи);

- послуги з працевлаштування тощо.

Для отримання соціальних послуг, що надаються державними та комунальними організаціями, особа, яка їх потребує, має звернутися з письмовою заявою до місцевого органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування.

2. Право на охорону здоров’я

Охорона здоров’я забезпечується державним фінансуванням відповідних соціально-економічних, медико-санітарних і оздоровчо-профілактичних програм.

На розвиток і реалізацію цих положень в Україні прийнято низку нормативно-правових актів. Наприклад, основи законодавства України про охорону здоров’я від 19 листопада 1992 р., Закони України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» від 28 лютого 1991 р., «Про забезпечення санітарно-епідеміологічного благополуччя населення» від 24 лютого 1994 р., «Про лікарські засоби» від 4 квітня 1996 р. та ін.

Законом передбачається низка заходів щодо соціального захистуосіб, які постраждали внаслідок катастрофи. Для цих громадян встановлено пільги щодо забезпечення житлом, сплати податків, при користуванні транспортом, послугами зв’язку, зменшено вік виходу на пенсію, збільшено тривалість відпустки. Діти, що постраждали внаслідок цієї катастрофи, мають право на безплатне отримання ліків, пільги при вступі до вищих закладів освіти, передбачено отримання батьками грошової допомоги тощо.

28 лютого 1991 року було також прийнято Закон України «Про правовий режим території, що зазнала радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи», який регулює питання поділу території на відповідні зони, режим їх використання та охорони, умови проживання та роботи населення, господарську, науково-дослідну та іншу діяльність у цих зонах. Законом закріплюється і гарантується забезпечення режиму використання та охорони цих територій з метою зменшення дії радіоактивного випромінювання на здоров’я людини та екологічні системи.

Індивідуальна самостійна робота

1. Питання з теми для самостійного вивчення та осмислення:

1. Поняття соціального страхування та соціального забезпечення.

2. Законодавство України «Про пенсійне забезпечення».

3. Інші види соціальної допомоги та соціальних послуг.

2. Підготувати реферат на тему:

1. Розвиток і реалізація законодавчих положень щодо права громадян на охорону здоров’я в Україні.

Дата добавления: 2015-05-26