Спадкування

Спадкове право – це сукупність норм цивільного права, що встановлюють порядок переходу прав і обов’язків (спадщини) від особи, що померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців).

Підставою виникнення спадкових правовідносин є смерть громадянина або оголошення судом його померлим. Спадкодавцями можуть бути тільки фізичні особи (громадяни України, іноземці, особи без громадянства). Спадкоємці – це носії права спадкування. Ними можуть бути особи, живі на момент смерті спадкодавця, а також діти померлого, зачаті за життя спадкодавця і народжені після його смерті. Також спадкоємцями можуть бути юридичні особи (благодійні фонди, лікарняні установи, будинки інвалідів, музеї, бібліотеки, громадські організації, партії та ін.) і держава.

Види спадкоємства: спадкоємство за заповітом і спадкоємство за законом. Заповіт може скласти будь-яка особа, яка досягла 18 років і є дієздатною. Заповіт повинен бути укладений у письмовій формі, де зазначаються місце і час його укладення. Заповіт має бути власноручно підписаним спадкодавцем і нотаріально засвідченим. Цивільний кодекс допускає складання секретних заповітів, які засвідчуються нотаріусом без ознайомлення з його змістом. Заповіт може бутискладено подружжям. Це означає, що подружжя може скласти спільний заповіт на випадок смерті одного з подружжя. Спадкове право передбачає можливість складання спадкового договору, але в разі виконання певних умов.

Заповідач має право в будь який час скасувати заповіт, скласти новий заповіт, а також внести до заповіту зміни та доповнення. Цивільне законодавство передбачає право на обов’язкову частку у спадщині. Малолітні, неповнолітні, а також повнолітні, але непрацездатні діти спадкодавця, непрацездатна вдова (вдівець) та непрацездатні батьки спадкують незалежно від змісту заповіту.

Спадкоємці за законом призиваються до спадщини в порядку черги. Цивільне законодавство передбачає п’ять черг спадкоємців.

У першу чергу право на спадкування одержують у рівних частках діти і батьки спадкодавця і той з подружжя, який його пережив.

До другої черги належать рідні брати та сестри спадкодавця (в тому числі єдинокровні та єдиноутробні), дідусі й бабусі, як з боку батька так і з боку матері.

У третю чергу право на спадкування одержують рідні дядько та тітка спадкодавця.

У четверту чергу право на спадкування одержують особи, які проживали зі спадкодавцем однією сім’єю не менш як п’ять років до часу відкриття спадщини.

У п’яту чергу право на спадкування одержують інші родичі спадкодавця до шостого ступеня споріднення включно. У зазначену чергу право на спадкування за законом одержують і утриманці спадкодавця.

Не мають права на спадкування ні за заповітом, ні за законом особи, які умисно позбавили життя спадкодавця; за законом батьки після дітей, щодо яких вони позбавлені батьківських прав, а також один після одного особи, шлюб між якими визнаний судом недійсним.

У разі відсутності спадкоємців як за законом, так і за заповітом, або усунення їх від права успадкування, за рішенням суду спадкове майно переходить у власність територіальній громаді села, селища або міста.

Для прийняття спадщини встановлюється строк у шість місяців, який починається від дня відкриття спадщини. Часом відкриття спадщини визнається день смерті спадкодавця або оголошення судом його померлим.

Індивідуальна самостійна робота

1. Питання з теми для самостійного вивчення та осмислення

1. Правоздатність і дієздатність юридичної особи.

2. Авторське право.

3. Цивільно-правові договори.

2. Підготувати реферат на тему:

1. Право приватної власності.

2. Загальна характеристика особистих немайнових прав громадян.

3. Спадкове право.

2.3. Основи трудового законодавства України

Мета: ознайомити студентів з основними нормативно-правовими актами, які регулюють трудові правовідносини в Україні.

Основна проблема: засвоєння сутності понять трудового договору, колективного договору, робочого часу, трудової дисципліни, матеріальної відповідальності, трудових спорів.

Провідна ідея: трудове законодавство встановлює систему правових гарантій та правил охорони праці усіх працюючих.

Обрані методи: лекція з елементами дискусії та аналізом конкретних ситуацій.

ПЛАН

1. Сучасне трудове законодавство України.

2. Колективний договір, трудовий договір: поняття та порядок укладення. Припинення трудового договору.

3. Поняття робочого часу. Правове регулювання часу відпочинку.

4. Матеріальна відповідальність працівника за шкоду, заподіяну з його вини підприємству.

5. Матеріальна відповідальність підприємств, установ, організацій за шкоду, заподіяну працівникам.

6. Особливості праці жінок, молоді та інвалідів.

7. Розв’язання індивідуальних і колективних трудових спорів.

1. Сучасне трудове законодавство України

Праця – основа життя і багатства суспільства, джерело внутрішнього зростання духовних якостей людини. Праця – це діяльність людини, що потребує витрат фізичної або розумової енергії і має своїм призначенням створення матеріальних і духовних цінностей.

У Конституції України (ст. 43) зазначається, що кожен громадянин має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Конституція України проголошує, що використання примусової праці забороняється. Кожен має право на безпечні й здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законодавством.

Стаття 44 Конституції України встановлює: ті, хто працює, мають право на страйк для захисту своїх економічних і соціальних інтересів. Конституцією проголошується право не лише на працю, а й на відпочинок. Так, у статті 45 Конституції України зазначається, що кожен, хто працює, має право на відпочинок.

Трудові правовідносини – це врегульовані нормами трудового права суспільні відносини між працівником і власником або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, у яких одна сторона це працівник, зобов’язується виконувати роботу за певною спеціальністю, кваліфікацією чи посадою з підляганням внутрішньому трудовому розпорядку, а друга – власник або уповноважений ним орган чи фізична особа – зобов’язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, передбачені законодавством, колективним договором і угодою сторін.

Кодекс законів про працю України – це систематизований законодавчий акт, в якому містяться норми права, що регулюють галузь суспільних трудових відносин працівників і закріплюють суспільну організацію праці. Кодекс законів про працю України це лише основа трудового законодавства України. Верховна Рада України прийняла низку законів, які відіграють значну роль у вдосконаленні регулювання трудових правовідносин. Це Закони України: «Про охорону праці» від 14 жовтня 1992 р., «Про колективні договори і угоди», «Про оплату праці» від 24 березня 1995 р., «Про відпустки» від 15 листопада 1996 р. та ін.

2. Колективний договір, трудовий договір: поняття та порядок укладення. Припинення трудового договору

Колективний договір це правовий акт, який регулює трудові та соціально-економічні відносини найманих працівників і роботодавців на підприємствах в установах та організаціях незалежно від форми власності, виду діяльності, галузевої належності. Колективний договір підлягає реєстрації місцевими органами державної влади.

Угода це правовий акт, який укладається на державному, галузевому чи територіальному рівні з метою встановлення соціально-трудових гарантій для найманих працівників на відповідному рівні та регулювання трудових і соціально-економічних відносин між найманими працівниками і роботодавцем.

Працівники реалізують право на працю шляхом укладення трудового договору. Трудовий договір – це угода між працівником (робітником чи службовцем) і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою. Особливою формою трудового договору є контракт, в якому строк його дії, права, обов’язки і відповідальність сторін, умови матеріального забезпечення та організація праці працівника, умови розірвання трудового договору, в тому числі дострокового, можуть встановлюватися угодою сторін.

Трудовий договір має такі види: 1) безстроковий; 2) укладений на визначений строк; 3) укладений на час виконання певної роботи.

При укладенні трудового договору громадянин зобов’язаний подати паспорт або інший документ, що посвідчує особу, трудову книжку, а у випадках, передбачених законодавством, – і документ про освіту та документ про стан здоров’я тощо. При укладенні трудового договору угодою сторін може бути обумовлене випробування з метою перевірки відповідності працівника роботі, яка йому доручається. Строк випробування не може перевищувати 3 місяців, а в окремих випадках, за погодженням з відповідним комітетом профспілки – 6 місяців. У тижневий строк фізична особа реєструє трудовий договір у державній службі зайнятості за місцем свого проживання. Укладення трудового договору оформляється наказом чи розпорядженням власника.

Переведення працівника на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації, а також переведення його на роботу, на інше підприємство, в установу, організацію або іншу місцевість, тимчасове переведення на іншу роботу в разі виробничої потреби чи простою підприємства допускається лише за згодою працівника.

Законодавство про працю України (ст. 36 КЗпП України) встановлює такі підстави припинення трудового договору: 1) угода сторін; 2) закінчення строку трудового договору; 3) призов або вступ працівника на військову службу; 4) розірвання трудового договору з ініціативи працівника (стаття 38 Кодексу законів про працю України), з ініціативи власника (стаття 40-41 Кодексу законів про працю України); 5) переведення працівника за його згодою на інше підприємство; 6) відмова працівника від переведення на роботу в іншу підстави місцевість разом з підприємством; 7) набрання законної сили вироком суду, яким працівника засуджено до позбавлення волі; 8) підстави, передбачені контрактом.

3. Поняття робочого часу. Правове регулювання часу відпочинку

У правовому розумінні поняття робочого часу характеризується як норма тривалості часу, протягом якого працівник повинен виконувати трудові обов’язки відповідно до закону і правил внутрішнього трудового розпорядку.

Види робочого дня і робочого тижня: нормальний, неповний, ненормований (скорочена тривалість робочого часу, чергування). Нормальна тривалість робочого часу працівників не може перевищувати 40 годин на тиждень. Для працівників встановлюється 5-ти денний робочий тиждень з двома вихідними днями. При 6-ти денному робочому тижні тривалість щоденної роботи не може перевищувати 7-ми годин при тижневій нормі 40 годин.

У використанні робочого часу важливе значення має режим робочого часу. Він залежить від характеру виробництва, тривалості робочого часу, конкретних умов діяльності виробництва, роботи громадського транспорту тощо.

Правове регулювання часу відпочинку здійснюється з урахуванням дії економічних законів, зокрема законів економії робочого часу й закономірності скорочення тривалості робочого дня. К.Маркс писав, що мірою багатства колись буде не робочий, а вільний час.

Трудове право України визначає такі види відпочинку:

- перерви протягом робочого дня (зміни);

- щоденний відпочинок після роботи;

- щотижневий безперервний відпочинок (вихідні дні);

- щорічні (святкові) неробочі дні;

- щорічні відпустки та інші види відпусток.

Заробітна плата – це винагорода, як правило, у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану роботу. Розмір зарплати залежить від складності та умов виконуваної роботи, професійно-ділових якостей працівника, результатів його праці та господарської діяльності підприємства, установи, організації (підвищенаоплатапраці: важкі, шкідливі, небезпечні умови праці, а також робота у нічний час, а роботи у святкові і неробочі дні оплачуються у подвійному розмірі).

Трудова дисципліна полягає у точному, неухильному й сумлінному виконанні кожним працівником покладених на нього трудових обов’язків (правила внутрішнього трудового розпорядку, обов’язки працівників і власника, методи забезпечення трудової дисципліни: порядок застосування і зняття дисциплінарних стягнень).

Підставою звільнення працівника за ініціативою власника або уповноваженого ним органу є вчинений працівником прогул та поява на роботі в нетверезому стані, у стані наркотичного або токсичного сп’яніння (п. 4 ст. 40, п. 7 ст. 40 Кодексу законів про працю України).

4. Матеріальна відповідальність працівника за шкоду, заподіяну з його вини підприємству, установі, організації

Матеріальна відповідальність полягає в обов’язку працівника відшкодувати майнову шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації у результаті неналежного виконання ним своїх трудових обов’язків. Працівник, який заподіяв шкоду, може добровільно покрити її повністю або частково. За заподіяну шкоду при виконанні трудових обов’язків, працівники несуть матеріальну відповідальність у розмірі дійсної шкоди, але не більше свого середнього місячного заробітку. Покриття шкоди працівниками в розмірі, що не перевищує середнього місячного заробітку, визначається керівниками підприємств.

Обмежену матеріальну відповідальність несуть працівники за зіпсування або знищення через недбалість матеріалів, напівфабрикатів, виробів (продукції) у розмірі заподіяної з їх вини шкоди, але не більше свого середнього місячного заробітку.

Керівники та їхні заступники, а також керівники структурних підрозділів та їхні заступники відповідають у розмірі заподіяної з їхньої вини шкоди, але не більше свого середнього місячного заробітку, якщо шкоду заподіяно зайвими грошовими виплатами, неправильною постановкою обліку і зберігання матеріальних чи грошових цінностей, невжиттям необхідних заходів щодо запобігання простоям, випускові недоброякісної продукції, розкраданню, знищенню і зіпсуванню матеріальних чи грошових цінностей.

Повну матеріальну відповідальність несуть працівники за шкоду, заподіяну з їх вини підприємству, установі, організації, у випадках, коли укладено письмовий договір про взяття на себе працівником повної матеріальної відповідальності за незабезпечення цілості майна та інших цінностей; коли майно та інші цінності були одержані працівником під звіт за разовим дорученням або іншими документами; коли шкода, завдана діями працівника, має ознаки діянь, що переслідуються у кримінальному порядку; коли шкоди завдано працівником, який був у нетверезому стані; коли шкоди завдано недостачею, умисним знищенням або умисним пошкодженням матеріалів; коли шкоди завдано не при виконанні трудових обов’язків, наприклад при виготовленні без відповідного дозволу власника або уповноваженого ним органу будь-яких предметів для власних цілей.

Повну матеріальну відповідальність несе також посадова особа, винна в незаконному звільненні або переведенні працівника на іншу роботу, а також винна у несвоєчасній виплаті зарплати (понад один місяць), що призвело до виплати компенсації за порушення строків її виплати.

5. Матеріальна відповідальність підприємств, установ, організацій за шкоду, заподіяну працівникам

Підприємства, установи, організації несуть матеріальну відповідальність за шкоду, заподіяну працівникам каліцтвом або іншим ушкодженням здоров’я, пов’язаним з виконанням ними трудових обов’язків. Відшкодування шкоди полягає у виплаті грошових сум у розмірі заробітку (або відповідної його частини), якого працівник позбувся внаслідок втрати працездатності або її зниження, за вирахуванням пенсії по інвалідності у зв’язку з трудовим каліцтвом, а також у компенсації, додаткових витрат, викликаних ушкодженням здоров’я.

Розмір відшкодування, пов’язаного з втратою потерпілим попереднього заробітку або зменшенням його у зв’язку з трудовим каліцтвом, визначається у відсотках до цього заробітку, що відповідає ступеню втрати ним професійної працездатності.

Якщо з причин трудового каліцтва потерпілому призначена пенсія по інвалідності, то розмір відшкодування знижується на суму цієї пенсії. Якщо трудове каліцтво настало не тільки з вини організації, а й внаслідок грубої необережності потерпілого, розмір відшкодування має бути зменшений залежно від ступеня вини потерпілого.

6. Особливості праці жінок, молоді та інвалідів

Особливості праці жінок: відповідно до Конституції України та Закону України «Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків» від 08.09.2005 року жінка і чоловік мають рівні права. Здійснення цих прав забезпечується: наданням жінкам рівних з чоловіками можливостей у здобутті освіти і професійної підготовки, у праці, винагороді за неї, просуванні по роботі, у громадсько-політичній і культурній діяльності тощо.

Враховуючи фізіологічні особливості жіночого організму, виявляючи турботу про охорону материнства й дитинства, законодавство про працю встановлює додаткові гарантії і пільги для жінок, зайнятих у суспільному виробництві. Забороняється застосування праці жінок на важких роботах і на роботах зі шкідливими умовами праці, а також на підземних роботах, крім деяких видів підземних робіт (нефізичних робіт або робіт із санітарного та побутового обслуговування).

Пільги для працюючих вагітних жінок і жінок, які маютьмалолітніхдітей: згідно зі ст. 184 Кодексу про працю України забороняється відмовляти жінкам у прийнятті на роботу і знижувати їм заробітну плату з мотивів, пов’язаних з вагітністю або наявністю дітей віком до трьох років, а одиноким матерям – з наявністю дитини віком до 14 років або дитини-інваліда (забороняється залучати вагітних жінок і жінок, що мають дітей віком до трьох років до нічних робіт; залучати до надурочних робіт або направляти у відрядження без їхньої згоди та ін.). Відпустки для догляду за дитиною (ч.3,4 та 6 ст. 179 та ст. 180 Кодексу законів про працю України.

На підставі медичного висновку жінкам надається оплачувана відпустка у зв’язку з вагітністю та пологами тривалістю 70 календарних днів до пологів і 56 (у разі народження двох і більше дітей та у разі ускладнених пологів – 70) календарних днів після пологів, починаючи з дня пологів.

Тривалість відпустки у зв’язку з вагітністю та пологами обчислюється сумарно і становить 126 календарних днів (140 календарних днів – у разі народження двох і більше дітей та у разі ускладнення пологів). Вона надається жінкам повністю незалежно від кількості днів, фактично використаних до пологів.

За бажанням жінки їй надається відпустка для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку з виплатою за ці періоди допомоги відповідно до законодавства.

Відпустки для догляду за дитиною, передбачені частинами третьою, четвертою та шостою статті 179 Кодексу законів про працю України – можуть бути використані повністю або частинами також батьком дитини, бабою, дідом чи іншими родичами, які фактично доглядають за дитиною.

На тих самих умовах надається відпустка жінці, що усиновила дитину. Власник або уповноважений ним орган повинні у разі необхідності надавати вагітним жінкам і жінкам, які мають дітей віком до 14 років або дітей-інвалідів, путівки до санаторіїв і будинків відпочинку безкоштовно або на пільгових умовах, а також надавати їм матеріальну допомогу.

Такі самі пільги законодавство про працю України поширило на батьків, які виховують дітей без матері (у тому числі і в разі тривалого перебування матері в лікувальному закладі), а також на опікунів (піклувальників).

Крім зазначеного вище, Законом України «Про державну допомогу сім’ям з дітьми» від 21 листопада 1992 р. встановлено гарантований державою рівень матеріальної підтримки сімей з дітьми шляхом надання їм державної допомоги з урахуванням складу сім’ї, доходів, віку, стану здоров’я дітей тощо. Передбачена цим законом державна допомога спрямовується на соціальний захист сімей з дітьми.

Особливості праці молоді: вступаючи в трудове життя, молодь може одержувати такі соціальні блага, як безплатне професійне навчання, підвищення трудової кваліфікації і навчання новим спеціальностям, працевлаштування.

Для полегшення працевлаштування молоді, яка закінчила загальноосвітні школи, професійно-технічні училища, а також інших осіб молодших 18 років встановлено броню прийняття їх на роботу і на виробниче навчання.

Усі особи молодші 18 років мають прийматися на роботу лише після попереднього медичного огляду і надалі до досягнення 18 років щороку підлягають обов’язковому медичному оглядові.

Забороняється застосовувати працю осіб молодших 18 років на важких роботах і на роботах зі шкідливими або небезпечними умовами праці, а також на підземних роботах. Не допускається застосовувати працю молоді на роботах, пов’язаних з виробництвом, зберіганням і торгівлею спиртними напоями. Законодавством забороняється також залучати працівників молодших 18 років до нічних і надурочних робіт і до робіт у вихідні дні.

Заробітна плата робітникам молодшим 18 років при скороченій тривалості щоденної роботи виплачується в тому самому розмірі, що і робітникам і службовцям відповідних категорій при повній тривалості щоденної роботи. Щорічні відпустки працівникам молодшим 18 років надаються влітку або за їхнім бажанням у будь-яку пору року.

Особливості праці інвалідів: Закон України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» від 21 березня 1991 р. визначає основи соціальної захищеності інвалідів, надає їм рівні з усіма громадянами можливості для участі в економічній, політичній і соціальній сфері життя суспільства.

Закон зазначає, що з метою реалізації творчих і виробничих здібностей інвалідів їм забезпечується право працювати на підприємствах, в установах, організаціях із звичайними умовами праці, в цехах і на дільницях, де застосовується праця інвалідів, а також займатися індивідуальною та іншою трудовою діяльністю, яка не забороняється законом.

Місцеві ради спільно з підприємствами, установами, організаціями, органами Міністерства праці і соціальної політики, громадськими організаціями інвалідів бронюють робочі місця, призначені для працевлаштування інвалідів.

Відповідно до ст. 12 Закону України «Про охорону праці» підприємства, які використовують працівників-інвалідів, зобов’язані створювати для них умови праці з урахуванням рекомендації медико-соціальної експертної комісії та індивідуальних програм реабілітації, вживати додаткових заходів безпеки праці, які відповідають фізичним особливостям цієї категорії працівників.

7. Розв’язання індивідуальних і колективних трудових спорів

Спільність інтересів колективу підприємства, установи, організації у цілому виключає антагоністичний (непримиренний) характер суперечностей, але не самі суперечності. Суперечності, що виникають між власником або уповноваженим ним органом з одного боку і працівником з іншого боку з приводу застосування законодавства про працю чи встановлення умов праці при недосягненні між ними згоди, називаються індивідуальнимитрудовимиспорами.

Суперечності переростають у трудовий спір тоді, коли працівник не зміг урегулювати його безпосередньо з власником-керівником і звертається із заявою про задоволення своїх вимог (претензій) до органу, уповноваженого розглянути і вирішити спір, що виник. Індивідуальні трудові спори розглядаються комісіями по трудових спорах та місцевими судами.

Комісія по трудових спорах – це орган досудового розгляду спорів, який обирається загальними зборами чи конференцією підприємства, установи, організації з числом працюючих не менше 15 чоловік (розгляд заяви у 10-ти денний строк). Працівник може звернутися до КТС у тримісячний строк з дня, коли дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права.

Порядок вирішення колективних спорів, які регулюються Законом України «Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів) від 3 березня 1998 р. спрямований на здійснення взаємодії сторін соціально-трудових відносин. Колективний трудовий спір – це розбіжності, що виникли між сторонами соціально-трудових відносин, щодо: а) установлення або зміни існуючих соціально-економічних умов праці та виробничого побуту; б) укладення чи змін колективного договору, угоди; в) виконання колективного договору, угоди або окремих їх положень; г) виконання вимог законодавства про працю.

Головною особливістю вирішення колективних трудових спорів є те, що вони вирішуються спочатку примирною комісією та незалежним посередником, а по суті – трудовим арбітражем.

Трудовий арбітраж складається із залучених сторонами фахівців, експертів та інших осіб (рішення приймається впродовж 10 днів з дня отримання заяви).

Страйк застосовується як крайній захід, коли всі інші можливості вирішення колективного трудового спору вичерпано. Страйк – це тимчасове, колективне, добровільне припинення роботи працівниками на підприємстві з метою вирішення колективного трудового спору (конфлікту).

Індивідуальна самостійна робота

1. Питання з теми для самостійного вивчення та осмислення:

1. Джерела трудового права Україні.

2. Тарифна система і систем оплати праці.

3. Опрацювати Закон України «Про колективні договори й угоди».

2. Підготувати реферат на тему:

1. Контракт – особливий вид трудового договору.

2. Порядок розв’язання індивідуальних і колективних трудових спорів.

3. Міжнародно-правові стандарти у сфері праці та трудових відносин.

2.4. Основи сімейного законодавства України

Мета: проаналізувати сімейно-правові нормативні акти, які регулюють особисті немайнові та пов’язані з ними майнові відносини, що виникають зі шлюбу, споріднення, усиновлення та взяття дітей на виховання.

Основна проблема: засвоєння основних особливостей сімейних відносин, що виникають зі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, взяття дітей на виховання.

Провідна ідея: регулювання сімейних відносин здійснюється відповідно до принципів добровільності шлюбу, рівності прав подружжя, вирішення внутрішньо-сімейних питань за взаємною згодою, пріоритету сімейного виховання дітей, піклування про їх добробут і розвиток, забезпечення захисту прав та інтересів неповнолітніх дітей і непрацездатних членів сім’ї.

Обрані методи: лекція з аналізом конкретних ситуацій.

ПЛАН

1. Сучасне сімейне законодавство України.

2. Порядок укладення шлюбу та створення сім’ї.

3. Взаємні права та обов’язки батьків і дітей.

4. Усиновлення (удочеріння). Патронат. Опіка. Піклування.

1. Сучасне сімейне законодавство України

Сімейне законодавство України складається із законів і підзаконних актів. Основні принципи цього законодавства закріплено у ст. 51-52 Конституції України.

Визначальним нормативно-правовим актом сімейного законодавства є Сімейний кодекс України, який прийнятий 10 січня 2002 р. і набрав чинності з 1 січня 2003 р. Сімейний кодекс регулює сімейні особисті немайнові та майнові відносини між подружжям; батьками та дітьми, усиновлювачами та усиновленими, між матір’ю та батьком дитини щодо її виховання, розвитку та утримання.

Сімейний кодекс, порівняно з попереднім законодавством, посилює захист прав дітей, як того вимагають діючі міжнародні договори України.

Шлюб – це сімейний союз жінки та чоловіка, зареєстрований у державному органі реєстрації актів цивільного стану.

Сім’я – це союз людей, права та обов’язки яких виникають зі шлюбу, родинних відносин, усиновлення (удочеріння) та прийняття дітей на виховання в сім’ю. Сім’ю складають особи, які спільно проживають, пов’язані спільним побутом, мають взаємні права та обов’язки.

2. Порядок укладення шлюбу та створення сім’ї

Сімейним кодексом України визначається, що для укладення шлюбу необхідна взаємна згода осіб, які одружуються, і досягнення ними шлюбного віку. Шлюбний вік встановлюється такий: 18 років для чоловіків і 17 років для жінок. За заявою особи, яка досягла 14 років, за рішенням суду їй може бути надано право на шлюб, якщо буде встановлено, що це відповідає її інтересам. Не допускається шлюб між особами, з яких хоча б одна перебуває в іншому шлюбі; між родичами прямої лінії споріднення; між повно рідними і неповно рідними братами і сестрами (мають спільну матір або спільного батька); між двоюрідними братами і сестрами. У шлюбі між собою не можуть перебувати рідні тітка, дядько та племінник, племінниця, усиновлювач та усиновлена ним дитина.

Шлюбний договір може бути укладено особами, які подали заяву про реєстрацію шлюбу, а також особами, які вже перебувають у шлюбі. Цей договір укладається в письмовій формі і нотаріально засвідчується. Сторони можуть домовитися про можливий порядок поділу майна, у тому числі і в разі розірвання шлюбу. Одностороння зміна умов шлюбного договору не допускається. На вимогу одного з подружжя шлюбний договір може бути розірваний за рішенням суду з підстав, що мають істотне значення, зокрема в разі неможливості його виконання.

Сімейним кодексом України передбачено, що кожен з подружжя користується рівними правами і несе рівні обов’язки. Права та обов’язки подружжя поділяються на особисті та майнові. До особистих немайнових прав і обов’язків подружжя належать: обрання прізвища, вільний вибір кожним з подружжя занять, професії і місця проживання. Питання виховання дітей та інші питання життя сім’ї вирішуються подружжям спільно. До майнових прав подружжя належать їх права на особисту приватну власність, на спільну сумісну власність, на набуття та статус цих видів власності, права та обов’язки подружжя по утриманню.

Шлюб припиняється внаслідок смерті або оголошення в судовому порядку померлим одного з подружжя (проводиться в судовому порядку за таких умов: громадянин відсутній у місці постійного проживання протягом трьох років; якщо протягом того ж строку на місці постійного проживання громадянина немає відомостей про місце його перебування; якщо вжиті заходи для виявлення місцеперебування громадянина і одержання відомостей про нього не дали позитивних результатів). За життя шлюб може бути розірваний шляхом розлучення за заявою одного з подружжя або їх обох. Розірвання шлюбу може провадитися як у судовому порядку, так і органами реєстрації актів цивільного стану. Від розлучення подружжя слід відрізняти визнання шлюбу недійсним. Визнання шлюбу недійсним провадиться в судовому порядку і лише тоді, коли були порушені умови укладання шлюбу. Визнання шлюбу недійсним не впливає на права дітей, які народилися в такому шлюбі. Діти, зачаті або народжені у шлюбі, визнаному недійсним, мають ті самі права та обов’язки, що й діти, народжені в дійсному шлюбі.

3. Взаємні права та обов’язки батьків і дітей

Взаємні права та обов’язки батьків і дітей ґрунтуються на походженні дітей, засвідченому в установленому порядку. Походження дитини від батьків, які перебувають між собою в шлюбі, засвідчується записом про шлюб батьків; від батьків, які не перебувають між собою у шлюбі, встановлюється шляхом подання спільної заяви батьком і матір’ю в органи реєстрації актів цивільного стану. За загальним правилом батьки зобов’язані утримувати дітей до досягнення ними повноліття. Батьки і діти зобов’язані надавати взаємну моральну підтримку та матеріальну допомогу один одному. Якщо хтось із батьків відмовляється добровільно надавати дітям матеріальну допомогу, то закон передбачає можливість стягнення з нього певної суми грошей (аліментів). Після того, як діти стають повнолітніми, а батьки непрацездатними і такими що, потребують матеріальної допомоги, діти повинні утримувати батьків.

4. Усиновлення (удочеріння). Патронат. Опіка. Піклування

Усиновлення – це прийняття усиновлювачем у свою сім’ю особи на правах дочки чи сина, здійснене на підставі рішення суду. Усиновленою може бути дитина, яка не має матері, батька або була позбавлена їхнього піклування. Усиновлювачем дитини може бути повнолітня дієздатна особа, старша за дитину, яку вона бажає усиновити, не менш як на 15 років. За бажанням усиновлювача, державний орган реєстрації актів цивільного стану видає на підставі рішення суду свідоцтво про усиновлення. Усиновлювачі мають право на таємницю усиновлення. Усиновлення надає усиновлювачеві права і накладає на нього обов’язки щодо дитини, яку він усиновив, у такому ж обсязі, який мають батьки щодо дитини.

Усиновлення може бути скасоване за рішенням суду. Нове сімейне законодавство передбачає запровадження патронату над дітьми. За договором про патронат орган опіки і піклування передає дитину, яка є сиротою або з іншої причини позбавлення батьківського догляду, на виховання в сім’ю іншої особи (патронатного вихователя) до досягнення дитиною повноліття. На передачу дитини в сім’ю патронатного вихователя потрібна згода дитини, якщо вона досягла такого віку, коли може свідомо це висловити.

Батьки або один з них можуть бути позбавлені батьківських прав, якщо буде встановлено, що вони ухиляються від виконання своїх обов’язків з виховання дитини, жорстко поводяться з нею, шкідливо впливають на неї своєю аморальною антигромадською поведінкою, вдаються до будь-яких видів експлуатації дитини, примушують її до жебракування та бродяжництва, якщо вони засуджені за вчинення умисного злочину щодо дитини, а також якщо є хронічними алкоголіками або наркоманами.

Позбавлення батьківських прав проводиться лише в судовому порядку за заявою державних або громадських організацій, одного з батьків або опікуна дитини за позовом прокурора, а також самої дитини, яка досягла чотирнадцяти років. При позбавленні батьківських прав обох батьків дитина передається на опікування органам опіки і піклування.

Законодавством встановлюється також порядок відібрання дітей від осіб без позбавлення їх батьківських прав. Тільки суд може прийняти рішення про відібрання дитини і передати її на опікування органам опіки і піклування незалежно від позбавлення осіб батьківських прав.

Опіка встановлюється над неповнолітніми, які не досягли 14 років, і над громадянами, визнаними судом недієздатними внаслідок душевної хвороби.

Піклування встановлюється над неповнолітніми віком від 14 до 18 років і над громадянами, визнаними судом обмежено дієздатними.

Опіка, піклування над дитиною встановлюється органом опіки і піклування, та судом. Безпосереднє ведення справ щодо опіки і піклування покладається на відповідні відділи та управління місцевих державних адміністрацій чи виконавчих комітетів у межах їх компетенції.

Індивідуальна самостійна робота

1. Питання з теми для самостійного вивчення та осмислення:

1. Підстави виникнення правовідносин між батьками і дітьми.

2. Правовідносини між подружжям з приводу належного їм майна.

2. Підготувати реферат на тему:

1. Позовна давність у сімейному праві.

2. Застосування сімейного законодавства України до іноземців та осіб без громадянства.

3. Застосування законів іноземних держав та міжнародних договорів в Україні у сфері регулювання сімейних правовідносин.

Дата добавления: 2015-05-26