Наслідки великих географічних відкритів

Наслідки Великих географічних відкриттів:

· зміна напрямку основних торгівельних шляхів (з Середземного моря в Атлантичний океан);

· створення перших колоніальних держав;

· наплив срібла й золота в Європу;

· "революція цін" - підвищення цін;

· розквіт піратства;

· "харчова революція" - запозичення з Нового Світу картоплі, перцю, томатів, квасолі, маїсу;

· розвиток наукових знань.

Змінився напрямок головних торгівельних шляхів, які перемістилися з Середземного моря в Атлантичний океан. Роль Венеції та Генуї звелась до мінімуму, а роль Севільї, Антверпена та Лісабона навпаки зросла. В першій половині ХVI ст. в торгівлі лідирували Португалія та Іспанія, а пізніше Голландія та Англія.

Через те що в Європу почала потрапляти велика кількість дешевих дорогоцінних металів, сталася "революція цін". Упродовж ХVI ст. відбувалося підвищення цін: в Італії - у 2 рази, у Франції - у 2,5 рази, в Англії - у 4 рази, в Іспанії - у 4,5 рази. "Революцію цін" зумовила дешевизна робочої сили, за допомогою якої європейці добували золото й срібло.

Розквіт піратства почався після відкриття Америки. Голландські, французькі та англійські купці відправляли туди свої товари, а іспанці заарештовували їх. Тож обурені купці нападали на кораблі іспанців, щоб хоч якось компенсувати збитки.

Також одним із вагомих здобутків Великих географічних відкриттів стала "харчова революція". Європейці запозичили у корінного населення Нового Світу маїс, томати, картоплю, квасолю, перці. Вже у ХVI ст. почалося вживання шоколад

6------------------ Особливості політичного розвитку Європейських держав 16-17 ст

http://studentam.net.ua/content/view/4208/84/

7 Особливості суспільно-політичного розвитку Німечини кін 15 пер.пол 16 ст

Наприкінці XV — на початку XVI ст. Німеччина була складовою Священної Римської імперії, до назви якої тоді додавали слова «німецької нації». Окрім Німеччини, до неї входили землі сучасних Нідерландів, Бельгії, Австрії, Чехії, французької Бургундії, частина Італії та інші території.

Священна Римська імперія була політично роздробленою країною, що не мала ані єдиного центру, ані єдиного управління. Вона являла собою нестійке об'єднання міст, князівств і земель під владою імператора, обраного на зборах курфюрстів (князів-виборців). Уявлення про ступінь роздробленості країни може дати список запрошених на засідання рейхстагу—з'їзду представників станів імперії у 1521 р. Серед них були 7 курфюрстів, 50 архієпископів і єпископів, 83 абати найближчих монастирів, 24 світські князі, 145 графів, представники від 85 міст, що мали статус «імперських», а ще — численні володарі імперських рицарських маєтків, які не мали права особистого голосу в рейхстазі.

Починаючи з 1438 р. і до 1806 p., імператори обиралися з родини Габсбургів. У 1519 р. молодого іспанського короля Карла І Габсбурга обрали імператором Священної Римської імперії. В історію він увійшов як Карл К(1519-1556). Був володарем найбільшої за розмірами і водночас політично найслабшої імперії. Окремі частини цієї імперії провадили самостійну політику, не завжди рахуючись з імператором.

На початку XVI ст. в Німеччині більшість населення становило залежне селянство, що сплачувало податки землевласникам і церкві.

Однак поступово поширювалися ринкові відносини. Особливо багато нових підприємств було створено в гірничій промисловості. Появі нових мануфактур сприяв високий попит на їхню продукцію.

Значні зміни стались у торгівлі. Окремих купців, які продавали невеликі партії товарів на міських ринках, замінили великі компанії та сімейні торговельні фірми. Власниками найвідоміших сімейних торговельних фірм стали Фугтери, Вельзери, Менліхи. До них за позиками зверталися князі, яким постійно бракувало грошей. За ці позики вони надавали торговельним компаніям право на видобуток корисних копалин на своїх землях. Торговельні компанії вкладали прибутки в розвиток гірничої промисловості, одночасно сприяючи виникненню мануфактур.

Найважливіші імперські справи вирішували сім князів-курфюрстів. Поступово вони почали об'єднуватися з іншими представниками імперського панства, протидіючи таким чином посиленню імператорської влади. Зборами представників різних соціальних верств імперії став рейхстаг, до якого входили три курії — курфюрсти, духовні та світські князі та представники міст. Рейхстаг мав право розглядати найважливіші справи життя країни. А втім, для прийняття рішення необхідна була згода трьох курій та імператора, що траплялося дуже рідко. Справжня влада в Німеччині, як і раніше, належала князям.

Тим часом міста ставали дедалі впливовішою силою в Німеччині. У XVI ст. вони стрімко зростали, що було пов'язано з розвитком торгівлі в Європі, спричиненим великими географічними відкриттями. У центри торгівлі світового значення перетворилися Гамбург, Аугсбург, Лейпциг.

Міста ставали центрами не лише торгівлі, а й нової цивілізації: тут відбувалося становлення нової «ділової людини» — підприємця, фінансиста, купця-мецената; формувалися верстви нового суспільства.

Католицька церква у політично роздробленій Німеччині претендувала на першорядну роль у житті країни. Вона мала тут ширше поле для діяльності, ніж у країнах із сильною централізованою владою. Тогочасну Німеччину заполонили продавці індульгенцій, святих реліквій та різноманітні збирачі податків на користь церкви. Католицькій церкві належали величезні земельні володіння і навіть міста. Найбільші прибутки зі своїх володінь папа римський отримував саме з Німеччини. Водночас він не надто переймався порядками в німецьких монастирях, що підривало авторитет церкви в очах населення.

Невдоволення діяльністю католицької церкви, її претензіями на вищу владу охопило більшість населення Німеччини. Проте у вимоги змінити ситуацію в країні кожен вкладав своє розуміння. Князі хотіли, щоби церква в їхніх князівствах підпорядковувалася не папі римському, а їм, і величезні прибутки надходили не в Рим, а до князівських скарбниць. Дрібні землевласники та рицарі, яким не вистачало земель, прагнули відібрати їх у церкви. Жителі міст і підприємці вимагали здешевлення церковних церемоній, скорочення витрат на утримання церков і монастирів. Селяни прагнули звільнитися від сплати церковних податків.

Ця ситуація на початку XVI ст. і спричинилася до того, що реформаційний рух проти діяльності католицької церкви в Європі розпочався саме в Німеччині.

8 Ідеологія німецького гуманізму

У кінці XV - XVI ст. гуманістичний рух охопив головні європейські країни. Значного розвитку ця течія думки отримало в Німеччині, де воно поєдналося з широким релігійним рухом. Найбільш авторитетними німецькими гуманістами старшого покоління були Еразм Роттердамський (1469-1536) і Йоганн Рейхлін (1455-1522), яких у німецьких гуманістичних колах називали «двома очима Німеччини».

Еразм з Роттердама першим з великих німецьких письменників поставив на меті узгодити релігійні переконання зі здоровим глуздом. Догматична теологія як така його цікавила мало, але тим більше значення він надавав внутрішнім релігійним переконанням. Він вважав, що для релігійної свідомості достатньо тих підстав, які нам дає внутрішній досвід, а опора в догматики і метафізичних спекуляціях абсолютно зайва. Він ясно усвідомлював межі розуму і постійно нагадував про них читача. Його знаменита робота «Похвала глупоті» спрямована не тільки проти окостенілих релігійних та соціальних установлень, але також проти домагань розуму на пізнання кінцевої істини, навіть по відношенню до повсякденних речей, не кажучи вже про потойбічних. «...Щастя залежить не від самих речей, але від того думки, що ми про них склали». «...Бо в житті людської все так незрозуміло і так складно, що тут нічого не можна знати напевно, як справедливо стверджують мої академіки (скептики), найменш вибагливі серед філософів. А якщо знання часом і можливо, то воно нерідко забирає радість життя»(7:58 - 59).

Незважаючи на свій скепсис, або ж завдяки йому, Еразм ставить за мету «суверенну рефлексію розуму про зміст віри, за допомогою якої (рефлексії) воно поділяється як відношення Бога, Христа, людини, свободи волі і дій Бога як на чужі один одному незалежні чинники» (8: 69). Піддаючи Новий Заповіт філологічної критики, часом упереджена, Еразм виходив з відмінності між непогрішним Христом і апостолами, які були простими людьми і могли багато в чому помилятися. Він вважав Євангеліє від Марка великою витримкою з Євангелія від Матвія, а також взагалі заперечував приналежність Апокаліпсису Іванові, вважаючи, що його обманним шляхом ввів в Новий Завіт якийсь Керінф.

Раціоналізація християнства Еразмом була, по суті, формою вираження його гуманізму. Як і італійські гуманісти, він заперечував вічне покарання за гріхи. При цьому Еразм не заперечує догмат про загробний відплату, але приводить його у відповідність зі здоровим глуздом і етичним почуттям: не існує іншого пекла, крім мук

нечистої совісті.

У старому суперечці про співвідношення свободи волі і приречення, то згасає, то розгорається з новою силою з часів ранніх Отців Церкви, Еразм відстоював свободу волі (у праці «Про вільну волю»). Ми не можемо заперечувати приречення, коли розмірковуємо теологічно або метафізично, але якщо мова йде про моральне свідомості (і внутрішньому досвіді) і про моральну відповідальність, то заперечувати свободу волі неможливо. Проти цього вчення Еразма виступив Лютер у своїй роботі «Про рабство волі», і суперечка продовжувалася далі, без надії на загальне порозуміння.

Німецькі гуманісти, на відміну від італійських, розвивали свою діяльність не при князівських дворах, а головним чином при університетах. Серед німецьких університетів найбільшу роль у гуманістичному русі зіграв Ерфуртською університет. Саме тут на початку XVI ст. склався гурток молодих доцентів, серед яких виділявся Муціан Руф (в той же час, в 1501 -1505 рр.., там навчався Мартін Лютер). Тоді Йоганн Пфефферкорн за підтримки католицької церкви ініціював так звана «справа про єврейських книгах» - просто кажучи, вимога заборонити і спалити книги єврейських містиків і взагалі всі стародавні книги, окрім Біблії. Йоганн Рейхлін у своїх «Листах темних людей» висловився проти спалення книг. Церква мала на нього величезний тиск, але на його захист встали ерфуртци на чолі з Муціаном Руфом. Справа про єврейських книгах перетворилося на «справу Рейхліна»: раптом виявилося, що в Німеччині існує громадська думка, і Церкви надалі доведеться рахуватися з ним.

У Німеччині поширився гуманізм. Він охопив інтелігенцію, згуртовану навколо університетів, філософів, поетів, проповідників. Вони боролись проти схоластики за науковий світогляд, за національні інтереси. Викривали тупість монархів і пропагували вільний розвиток людського духу. Набув поширення сатирично-викривальний жанр. У кінці ХV ст. з‘явився твір-сатира Себастіана Бранта “Корабель дурнів”.

Іоганн Рейхлін (1455 – 1522) – філолог і філософ, знав багато мов. Прагнув поєднати християнську мораль з гуманізмом і показати божественне в людині. Виступав за вивчення староєврейських книг як першоджерел. Все освічене суспільство поділились на рейхліністів і обскурантів (“темних людей”). В ході боротьби і з‘явились “Листи темних людей” – сатира на теологів, написана в ерфуртському гуртку гуманістів, серед яких Крот Рубіан, Ульріх фон Гуттен, Муциан Руф та ін. Їм протистояли богослови з Кельна, що нападали на Рейхліна. Всіх листів – 118. Це пародія на погляди консерваторів-католиків. Приклад – лист вигаданої особи Генріха Шафемуліуса до реального професора Оршуіна Грація. Тема: чи гріх з‘їсти в п‘ятницю яйце із зародком. Лише трактирники вважають його м‘ясом, щоб взяти більше грошей.
Ульріх фон Гуттен (1488 – 1523) – вихідець з рицарства, монастирський послушник, втікач з монастиря, мандрівний поет. Написав памфлети “Вадіск” або рицарська тріада”, “Глядачі”, “Розбійники”. У “Вадіску”: “з речами підкоряє Рим і насильством, хитрістю і лицемірством. 3 речі вигадані, щоб витискати золото: торгівля індульгенціями, неіснуюча війна з турками і влада папських легатів. 3 речами постійно зайняті в Римі, хоч ніколи не доводять їх до кінця: спасінням душі, реставрацією руїн і турецькими походами… 3 речі складають особливість Риму: папа, старі будови і користолюбство…”
Ульріх фон Гуттен покладав надії на рицарство.

9 Зародження реформаційного руху.Основні постулати Мартіна Лютера і Томаса

Початок Реформації в Європі Реформація і контрреформація в Європі. Європа у XVI ст. Реформація - слово, що перекладається з латинської як "перебудова", стало символом цілої епохи в історії Європи. Це був період, коли відбувалася боротьба за переосмислення ролі Католицької церкви в суспільстві. Реформація розпочалася в Німеччині і була викликана кризовим станом Католицької церкви.

Ідейною передумовою реформаційного руху стали ідеали гуманізму. Релігія, вважав Еразм Роттердамський, повинна набути форми безпосереднього і відвертого діалогу між Богом і людиною. Церковні служби повинні здійснюватися народною мовою, що зробить їх доступними і зрозумілими.

Започаткував Реформацію виступ професора Віттенберзького університету Мартіна Лютера проти Католицької церкви у 1517 р. Обурений кризою церкви, критикуючи розкіш Риму, він був вимушений визначити нові відносини між людиною і Богом, створюючи, таким чином, нову релігію.

Реформація у Німеччині розпочалася як рух поміркованих суспільних верств, натхненних гуманістичними ідеалами, спрямований проти Католицької церкви. Проте поступово вона набула рис притаманних боротьбі народних мас за покращення свого становища. Відображенням цього стали заклики Томаса Мюнцера підняти меч проти панів і встановити силою церкви Царство Боже на Землі, та події Селянської війни 1524 - 1526 рр.

У першій половині XVI ст. лютеранство поширилося у князівствах Північної Німеччини - Пруссії, Браденбурзі, Саксонії, Сілезії, Вюртемберзі, Гессені. Офіційною релігією його визнали у Данії, Швеції, Норвегії, Фінляндії і в прибалтійських землях.

Слідом за лютеранством з'являються також інші варіанти протестантських учень. Засновником одного з них став француз Жан Кальвін. Швейцарське місто Женева, де він оселився, перетворилося на один з центрів європейської Реформації.

Кальвінізм здобув у Європі та світі в цілому навіть більше прихильників ніж лютеранство. Кальвінізм поширився у Сполучених провінціях Нідерландів, Швейцарському Союзі і деяких з німецьких князівств. Чимало його прихильників було в Польщі та Угорщині. Кальвіністами були пресвітеріани Шотландії, пуритани Англії і гугеноти Франції. Рятуючись від переслідувань англійські пуритани переселялися до Північної Америки, поширюючи кальвінізм за межами Європи.

Поширення ідей Реформації в Англії спричинило виникнення англіканської церкви. Відповідно до "Акту супрематії" 1534 р. її очолював король Генріх VIII Тюдор.

Незважаючи на помітні успіхи в поширенні реформаційних ідей кількість прихильників католицизму в Європі залишалася значною. Вірною Католицькій церкві залишалася більшість населення Італії, Іспанії, Португалії, князівств Південної Німеччини, значної частини Франції.

Прагнучи зупинити поширення протестантизму католицька церква розпочала власну реформу. Ця система заходів отримала назву Контрреформації. Затвердив реформу католицької церкви собор, який працював від 1545 до 1563 р. у місті Тріденті.

Важливу роль у здійсненні політики Контрреформації відіграло "Товариство Ісуса" або орден єзуїтів, заснований іспанським дворянином Ігнатієм Лойолою.

Ранній протестантизм був представлений трьома головними течіями: лютеранством, англіканством, кальвінізмом.
Лютеранство. Першою чітко оформленою і теоретично обґрунтованою протестантською конфесією було лютеранство. Назва цієї течії походить від імені німецького реформатора християнства Мартіна Лютера (1483—1546), професора богослов'я з Віттенберзького університету.
31 жовтня 1517 р. Лютер прибив на дверях віттенберзької церкви 95 тез, де були піддані критиці папство та католицька церква і сформульовані головні положення реформованого віровчення. Згідно з цими тезами та подальшими теоретичними роботами Лютера, Біблія проголошується єдиним джерелом християнського віровчення, а Священний Переказ (рішення Вселенських Соборів, судження римських пап з церковних та світських проблем) повинен використовуватися лише в тому разі, якщо відповідає духу Писання (лат. sola fide — тільки віра). Віра в спокутну жертву Ісуса Христа визнається головним чинником віри, що виправдовує гріховне життя християнина. Віра є незалежною від справ закону —тобто формальних культових дій та церковних настанов. Лютер посилався на текст Біблії: «Бо ми визнаємо, що людина виправдовується вірою, незалежно від справ Закону» (Рим.3:28).
Віра, що виправдовує, — це безумовна впевненість у можливості подолання гріховної людської сутності та відпущення гріхів визнанням жертовної місії Христа. Це твердження в лютеранстві підсилюється тезою solus Christus (лат. — тільки Христос). Одночасно були визнані несуттєвими такі традиційні засоби досягнення спасіння, як дотримання правил церковного життя, аскетизм, участь у релігійних обрядах тощо. Це ставило під сумнів авторитет церкви, яка традиційно вважалася вмістилищем скарбів милосердя, отриманих діяннями Ісуса, мучеників та святих, частку яких у разі необхідності вона могла передати грішнику, що покаявся. В цьому вченні католицтва наголошено на можливості заспокоєння людини, оскільки церква звільняла того, хто причастився
Святим Дарам, від докорів сумління. Одна з тез Лютера (62-а) проголошує: «Дійсно правдивим скарбом церкви є святе Євангеліє Божої слави й благодаті»(лат. solo gratia — тільки благодать). Таким чином, спасіння християнина розглядається як результат божественного втручання «даром даної благодаті», а не як підсумок накопичення заслуг перед Богом, церквою та людьми. Лютер наполягає на необхідності внутрішнього покаяння, яким повинне стати все життя християнина. До другого Пришестя Христа людина визнається духовно вільною від влади земного світу, хоча й повинна підкорятися його законам, і цю свободу віруючому дає саме віра.
Основна ідея роботи Лютера 1520 р. «Про добрі справи» полягає в такому: все, що випливає з віри, є джерелом добрих справ, все, що здійснюється без віри, — не має ніякого сенсу для спасіння, навіть якщо воно зовні відповідає тому, що заповідано Богом. Лютер постійно підкреслює думку: якщо ти віриш — ти маєш спасіння; якщо є сумніви — ти загинув. Лютеранство акцентує увагу на особистій відповідальності людини за своє життя перед Богом. Саме тягар цієї відповідальності повинен спонукати людину творити добро і кожну хвилину свого життя приймати рішення на користь Бога. Замість традиційного трикутника людина-церква-Бог у стосунках між людьми та Богом утворюється вертикаль, де християнин залишається сам на сам з Богом. Тому лютеранство характеризують ще як релігію самотньої людини, бо акт віри має завжди індивідуальний характер.
Послідовно втілюючи ці принципи, Лютер відкидає особливий статус Папи Римського і папської влади, особливу благодать священства, піддає критиці вчення про чистилище, значущість молитов за померлих, практику індульгенцій, купуючи які християнин начебто позбавлявся як гріхів минулих, так і майбутніх.
Протестантизм означав і значне спрощення обрядності. В 1519 р. Лютер остаточно відмовився вважати християнськими таїнствами шлюб, конфірмацію, посвячення в сан, соборування, а надалі й сповідь, оскільки вважав, що вони створені самими людьми. Свою значущість в лютеранстві зберігають лише два з семи християнських таїнств: хрещення та причащання. Але, за Лютером, і ці таїнства не повинні бути в компетенції священика; їх мають право здійснювати усі віруючи, оскільки кожна людина стає священиком після хрещення, приймаючи Євангеліє і християнську віру. Священик не має також сили перетворювати хліб та вино на тіло та кров Христову під час причащання, бо, за Лютером, ця сила присутня в причащанні сама по собі.
У результаті радикально змінюється розуміння церкви як інституту, в якому священик відав таїнствами, а з ним реформується і все канонічне право, структура норм і регулювання священицької ієрархії. Кожен християнин, оскільки пройшов крізь хрещення, визнається рівним за благодаттю з усіма хрещеними по вірі. Тому всі мають право обирати керівників протестантських громад та бути ними обраними. Обирають спеціальних служителів — дияконів, пресвітерів, пасторів, єпископів.
Основою богослужіння є читання Біблії та проповідь, що відбувається не латиною, а національною мовою. Супроводжується богослужіння органною музикою, співами; запалюються свічки, вшановується хрест. У лютеранських церквах немає ікон, але зберігаються розп'яття, використовуються богослужбове вбрання. Окрім Біблії, як Святого Письма, лютерани традиційно вшановують «Книгу Згоди», куди увійшли великий та малий катехізиси Лютера, а також інші богословські твори.
В сучасному світі серед приблизно 408 млн. протестантів представниками лютеранства вважають себе близько 75 млн. віруючих

10. Початок Селянської війни 1524 р. в Німеччині.

Селянська війна розпочалася влітку 1524 р. з окремих заворушень, якими влада попервах знехтувала. Восени повстання охопили південь Німеччини. Селяни розправлялися з панами, озброювались і створювали загони, руйнували монастирі, а захоплене майно розподіляли порівну. До повстанців приєднувалися міщани і дрібні рицарі. З їхньою допомогою було розроблено найпопулярнішу серед німецьких селян у роки війни програму під назвою «12 статей». У ній висувалися вимоги скасування особистої залежності селян і десятини, зменшення оброку та панщини. Карати селян повинен був суд, а не пани. Священика для кожного села мала обирати сільська громада.

Представники бюргерства і рицарства запропонували «Гейльброннську програму». У ній ставилися вимоги посилення імперської влади, скасування митних зборів усередині країни, запровадження єдиних монет і мір. Селяни мали звільнятися від особистої залежності за викуп у розмірі 20-кратної вартості сплачуваних податків. У здійсненні вимог цієї програми були зацікавлені, перш за все, підприємці, оскільки вона створювала умови для розвитку ринкових відносин.

Полум'я селянської війни охопило всю Німеччину. Селянські загони, зазвичай, вели боротьбу в рідних землях. Звільнивши їх від ненависних панів, селяни розходилися по домівках. Коли поспіхом зібрані загони дворянської кінноти перейшли в наступ, ті не змогли виступити проти них організовано.

Розгубленість серед селян посилилася після того, як Лютер гнівно засудив повсталих і закликав їх скласти зброю. Він проголосив, що особиста залежність селян не суперечить Святому Письму, а тому виступати проти неї — гріх. Томас Мюнцер від початку боротьби був разом із повсталими й особисто очолив повстання в Тюрингії (центральна Німеччина).

Для придушення повстання німецькі князі зібрали велике, добре озброєне військо з дворянської кінноти і найманців. У травні 1525 р. біля міста Франкенгаузен повстанців було розгромлено. Із 8-тисячного селянського війська 5 тис. загинули. Поранений Томас Мюнцер потрапив у полон і після жорстоких тортур разом із 92 прибічниками був страчений. Приблизно тоді ж було придушено повстання і в південній Німеччині. Коли селяни дізналися про поразку поблизу Франкенгаузена, багато з них відмовились битися.

Хоча в окремих районах виступи тривали до середини 1526 p., селянська війна закінчилася поразкою. По всій Німеччині чинилися розправи з повсталими: кількість загиблих і страчених у селянській війні в Німеччині перевищила 100 тис. осіб.

Дата добавления: 2015-05-26