Релігійна Шмалькальденська війна в Німеччині

Шмалька́льденська війна́ (нім. Schmalkaldischer Krieg) (1546—1547) — війна між імператором Карлом V і протестантамиШмалькальденського союзу. Перший крупний збройний конфлікт між католиками і протестантами. Війська союзу зазнали нищівноїпоразки під Мюльбергом, що призвело до підписання Віттенберзької капітуляції. За нею курфюршество перейшло відЕрнестинської до альбертинської лінії Веттинів. Велика частина земель переможених дісталась союзнику Карла протестантському герцогу Моріцу Саксонському. Однак успіх Карла був короткочасним, невдовзі боротьба відновилась й невдалий для імператора її підсумок призвів до Аугсбурзького релігійного миру.

До середини сорокових років 16 століття Карл V остаточно зважився на війну з протестантизмом. Карл погодився на м’які умови миру з Францією (мир у Крепі), щоб убезпечити себе від союзу Франції з протестантами. 26 червня 1546 року Карл V уклав союз із папою Павлом III, який надав у розпорядження імператора значні фінансові та воєнні засоби. У той же час було укладено угоду зВільгельмом Баварським та Морицом Саксонським. Протестанти ж не знайшли підтримки у іноземних держав й лишились ізольованими. Починаючи боротьбу, Карл заявив, що він веде війну не за віру, а бажає усмирити непокірних, васалів-заколотників.

Перевага сил була спочатку на боці шмалькальденців, але вони діяли вкрай повільно і припустились кількох великих помилок. Вони рушили на південь, щоб загородити прохід італійцям, але не встигли перешкодити імператорським загонам захопити Еренбурзьку тіснину, через яку проходила дорога зІталії. Ватажок протестантських загонів у верхній Німеччині Шертлін взяв Донауверт. На початку серпня князі Іоганн-Фрідріх та Філіп Гессенський з’єднались з ополченням верхньонімецьких міст, причому у них виявилось дещо менше за 50 тисяч чоловік.

Імператор, зібравши італійські, німецькі та іспанські загони, вирішив назустріч протестантам. Після обстрілу імператорською армією під Інгольштадтомпротестанти відступили, слідом за ними рухався вверх Дунаєм імператор, відбираючи дорогою фортеці. В жовтні Моріц Саксонський, на якого імператор поклав курфюршеське звання та якому він доручив виконання опали над Іоганном-Фрідріхом, розпочав війну проти останнього. Війська Фердинанда (брат Карла V) й Моріца зайняли більшу частину володінь Іоганна-Фрідріха. В листопаді шмалькальденці стали залишати Швабію. Протестантські міста змушені були здаватись імператору: здались Нердлінген, Ульм, Аугсбург, Страсбург, Франкфурт та інші. Змиритись й вибачатись мали також герцог Вюртемберзький і пфальцграф Рейнський. Протестант архієпископ кельнський Герман фон Від був скинутий і відмовився від сану.

Між тим Іоганн-Фрідріх, повернувшись до Саксонії, зайняв та пограбував Галле, Мерзебург, взяв в обллогу Лейпциг, але в січні 1547 року змушений був зняти облогу. Безстрашність маркграфа Альбрехта Бранденбурзького дала змогу Іоганну-Фрідріху застати його зненацька в Рохлиці: Альбрехта було взято у полон. У цей час Карл вирушив із Швабії до Саксонії через Егер. 22 квітня імператор був уже у кількох милях від військ Іоганна-Фрідріха. Останній рушив правим берегом Ельби, й біля Мюльберга відбулась зустріч між курфюрстом та імператором. Чисельно слабкі війська курфюрста, що безладно відступали до Віттенберга, переслідувались імператорською кавалерією, причому сам Іоганн-Фрідріх потрапив у полон (24 квітня 1547 року.). Герцог Альба відвіз його до Карла, який прийняв в’язня дуже суворо. Невдовзі здався і Віттенберг. Карл забагав від Іоганна-Фрідріха зректись звання курфюрста й земель, значна частина яких мала перейти до Моріца, інша частина — до Фердинанда. Частина земель була залишена для дітей та брата Іоганна-Фрідріха.

У битві під Мюльбергом 24 квітня 1547 року армія імператора Карла V перемогла війська Шмалькальденського союзу. Один з очільників союзу курфюрст Іоганн-Фрідріх Саксонський потрапив у полон. Здобувши перемогу у цій битві, імператор виграв війну.

езважаючи на тимчасовий успіх у боротьбі північнонімецьких протестантських міст, незабаром і вони мали підкоритись імператору. Те саме зважився зробити і ландграф Філіп, який не сподівався вже на воєнний успіх після Мюльберзької катастрофи. Посередниками на перемовинах про здачу Філіпа були Моріц та Йоахім Бранденбурзький, але й вони не могли домогтись від Карла гідних умов для ландграфа. Умови угоди капітуляції Карл розтлумачив у невигідний для Філіпа бік. Імператор позбавив Філіпа свободи й довго тримав в ув’язненні у важких умовах під охороною брутальних іспанських солдат.

У вересні 1547 року відкрився рейхстаг в Аугсбурзі. Карл провів тут свій знаменитий інтерім, проте, незважаючи на перемогу над протестантами, імператору не вдалось провести інтерім на практиці: протестанти чинили йому наполегливий опір. Плани імператора передати імперію сину Філіпу, брутальне поводження з німцями, присутність у Німеччині іспанських солдат — все це викликало в останній сильне роздратування, яке й закінчилось невдовзі відновленням боротьби, причому тепер і Моріц зрадив імператору. Невдалий для імператора її підсумок призвів до підписання Пассауської угоди та, зрештою, до Аугсбургского релігійного миру

13Політична ситуація у Франції у середині 16 ст доробити

На межі ХV-ХVІ ст. країни Західної Європи вступили и новий етап свого розвитку. У них відбувалося формування абсолютної монархії — такої форми державної влади, коли особисте правління государя стає практично необмеженим.

Успішно подолавши останні спроби феодальних магнатів зберегти свою незалежність, правителі централізованих країн нерідко припиняли скликання органів станового представництва. Вони переходили до використання нових важелів управління державою. Головним серед них був бюрократичний апарат - численне чиновництво. За свою службу воно отримувало платню з королівської скарбниці й тому було віддане трону. Крім того, монарх спирався вже не на підтримку васалів, як раніше, а на постійне військо. Законодавство, податкова і зовнішня політика також зосередилися в руках королівської влади. Інколи вона підпорядковувала собі ще і церкву.

Абсолютизм склався у великих централізованих державах - Франції, Англії та Іспанії. У Данії та Швеції його становлення було повільнішим і неодноразово переривалося спалахами феодальної вольниці. В Італії та Німеччині сформувався «князівський» абсолютизм. Там зміцнення монархічної влади відбувалось у межах окремих територіальних володінь, що заважало національному об'єднанню цих країн. Найбільш завершеної форми абсолютизм набув у Франції.

У XVI ст. Франція вступила сильною об'єднаною державою. її населення становило понад 15 млн чоловік, причому 300 тис. мешкало в столичному Парижі - одному з найбільших міст Західної Європи. Об'єднавши країну територіально, королівська влада прагнула досягти політичної централізації - охопити свої володіння єдиною системою управління, а всіх підданих підпорядкувати монарху.

Помітне зміцнення королівської влади пов'язане з ім'ям обдарованого, освіченого та енергійного монарха Франціска І (1515-1547). Він ніколи не скликав Генеральних штатів і в проведенні державної політики спирався на Королівську раду, яку тримав під невсипущим контролем. Найважливіші справи монарх вирішував у вузькому колі наближених осіб і першим ввів у свої накази фразу: «Така моя добра воля». Французи любили Франціска І, бо він відповідав усім традиційним уявленням про короля: був справжнім рицарем, здібним воєначальником і відважним героєм.

За правління Франціска І в мальовничих околицях Парижа і на берегах Луари піднялися прекрасні просторі замки. Королівські резиденції Шамббр і Фонтенбло, побудовані в новому ренесансному стилі й обнесені розкішними парками та садами, втілювали велич і могутність монаршої влади. Витонченим і блискучим став королівський двір. До нього в пошуках посад, слави і грошей стікалося численне дворянство. Трон оточували нащадки знатних родин і родичі правлячої династії - принци і герцоги, які переважали в Королівській раді, управляли провінціями, командували військом і флотом. По «королівські милості» до столиці вирушало також середнє та дрібне дворянство - «дворянство шпаги». Його привілеєм залишалася військова служба, несення якої звільняло від податків. Для багатьох "дворян шпаги" офіцерська платня складала чи не єдине джерело існування. Вони бажали, щоб король якомога частіше водив їх у військові походи та щедро нагороджував здобиччю.

Але справжньою опорою короля був численний бюрократичний апарат. Ніде в Європі він не зростав так стрімко, як у Франції: на початку XVI ст. в країні налічувалося 8 тис, а в середині XVII ст. - уже 46 тис. чиновників. У нагороду за вірну і ревну службу частина з них отримала дворянське звання. Так утворилося «дворянство мантії». У самій його назві крився натяк на те, що в минулому ці люди носили мантію, тобто працювали юристами або секретарями. «Старе» родовите дворянство ставилося до вихідців з «неблагородних» станів з презирством, але змушене було рахуватися з їхнім впливом і важливою роллю в державних справах.

Франціск І рішуче втрутився в політику церкви і добився від Ватикану передачі йому права призначати єпископів. Король віддавав церковні посади своїм наближеним або подовгу залишав їх незайнятими, а всі прибутки від них привласнював. Так французька церква опинилася під контролем короля, що також сприяло посиленню його влади.

СинФранціска І, ГенріхII (1547-1559), слідом за батьком відмовився від скликання Генеральних штатів. Він став першим французьким королем, до якого вже почали звертатися «Ваша Величносте». Раніше такої честі удостоювались лише імператори.

Посилення абсолютистської влади французьких монархів супроводжувалось активізацією зовнішньої політики. Оточена з усіх боків володіннями Габс-бургів, Франція прагнула вирватись із цих лещат і приєднати до своїх територій Північну Італію. Упродовж 1494-1559 рр. вона вела Італійські війни, які забезпечували постійне заняття й основне джерело прибутку не одному поколінню "дворянства шпаги", але зрештою закінчилися для Франції невдало. Роздратовані підсумками війн тисячі дворян повернулися до своїх убогих замків, зосереджених здебільшого на півдні країни. їхнє невдоволення могло прорватись будь-якої миті.

Релігійні війни. У першій половині XVI ст. у Францію активно проникали реформаційні ідеї, головним чином із сусідньої Швейцарії. Найбільшої популярності набув кальвінізм. Французьких кальвіністів називали гугенотами (від перекрученого нім. «айдгеноссе» - співтовариш). Ними ставали переважно городяни - від заможних бюргерів до дрібних ремісників і торгівців. Кальвіністську віру приймали також селяни і чимало дворян, які залишилися без діла після закінчення Італійських війн. Особливо напружена ситуація склалася на непокірному півдні, де зберігалася пам'ять про альбігойську єресь і колишню самостійність краю, а дворянство перебувало в опозиції до дому Валуа. її визнаними вождями стали представники побічної лінії правлячої династії — король Наварри Антуан Бурбон з сином Генріхом.

Закінчення Італійських війн співпало зі змінами на французькому престолі. Від смертельного поранення на рицарському турнірі помер Генріх II. Трон від короля-воїна перейшов до його старшого сина — хворобливого 15-річного Франціска II, Фактично влада опинилась у руках трьох братів - лотаринзьких герцогів Гізів, яким дружина монарха, юна шотландська королева Марія Стюарт, доводилася племінницею. Герцоги користувалися безмежним впливом при дворі та вважали себе захисниками «справжньої» католицької віри.

У 1560 р. Франціск II несподівано помер. Його молодший брат — король Карл ІХ (1560-1574) і королева-мати Катерина Медічі намагалися дотримуватися політики віротерпимості. Гугенотам було дозволено проводити богослужіння, але тільки за межами міст. Це не могло їх вдовольнити: адже серед гугенотів переважали городяни. Разом з тим поступка викликала обурення католиків. У такій атмосфері загального занепокоєння розігралися трагічні події в шампанському містечку Вассі. Франсуа Гіз. проїжджаючи там з невеликим загоном, вчинив різанину мирних гугенотів, які зібралися для спільної молитви всередині міста. У відповідь протестанти перейшли до не менш безжальних розправ з католиками. Почалися релігійні війни (1562-1598), які називають також громадянськими, оскільки в їхньому вогні брат ішов на брата, а син - на батька. Країна поринула у вир насильства.

Задля загального примирення було вирішено укласти шлюб між сестрою короля Маргаритою Валуа і вождем гугенотів Генріхом Наваррським. Для участі у святкуванні весілля до Парижа з'їхалися сотні дворян-гуге-нотів. Вони її гадки не мали, що після декількох днів пишних урочистостей на них чекає організована Гізами брутальна розправа. У ніч на 24 серпня 1572 р., у свято Св. Варфоломія, із дзвіниць усіх паризьких церков зазву-чав набат — сигнал до дій. Почалося дике й безжальне побиття неозброєних гугенотів, будинки яких заздалегідь позначили білими хрестами. Нещасних застигали зненацька і вбивали прямо в ліжках. Різанина продовжувалася декілька днів і перекинулась у провінції. Вона супроводжувалася практично масовими грабунками: у працьовитих заможних гугенотів було що взяти, а охочих скористатися плодами чужої праці не бракувало. Всього загинуло близько ЗО тис. чоловік, серед них один з лідерів гугенотів, відважний адмірал Коліньї.

Генріх Бурбон був змушений прийняти католицтво, але зміг втекти і знову згуртував навколо себе гугенотів. Майже увесь південь Франції повстав. Гізи також активізували свою діяльність і створили масову озброєну організацію - Католицьку лігу. З її допомогою вони сподівалися не лише розправитися з гугенотами, а й оволодіти престолом. Це добре розумів новий король - Генріх III (1574-1589). Він оголосив себе главою Католицької ліги та перейменував її на Королівську лігу.

Тоді Генріх Гіз, надзвичайно популярний серед парижан, заснував і озброїв Паризьку лігу. Король спробував її розігнати, але Париж відповів на це повстанням. Генріх III втік зі столиці й організував убивство Генріха Гіза та його брата кардинала. У Парижі піднявся шквал обуренПохорон Гізів перетворився на грандіозну ходу, учасники якої за сигналом гасили свічки і кричали: „Так само погасить Господь династію Балуа!” Невдовзі Паризька ліга розбила загони короля. Водночас із півдня на нього насувалося велике військо Генріха Наваррського. У Генріха III не залишилось іншого вибору, як укласти з ним союз. Разом вони виступили на Париж, але в цей момент король загинув від руки фанатичного монаха-домініканця.

Законним спадкоємцем престолу став Генріх Бурбон. Йому довелося ще чимало поборотися за корону, перш ніж у 1598 р. він почав облогу Парижа. Не бажаючи руйнувати місто, Генріх спалив усі навколишні млини і розібрав мости. Це паралізувало постачання столиці харчами, проте Париж усе одно відмовився відчинити ворота перед гугенотом. Тоді Генріх зробив блискучий політичний крок: заявив, що «Париж вартий меси», і прийняв католицтво. Не зустрівши опору, він увійшов до столиці і став королем Франції під іменем Генріха IV (1589-1610). На французькому троні утвердилася династія Бурбонів.

Після шестирічного безвладдя престол опинився в міцних руках розумного й обережного правителя. Одразу ж Генріх IV видав Нантський -, едикг, за яким католицька віра була визнана офіційною, а католицькому духовенству повернули всі його колишні права і майно. Водночас гугенотам дозволили проводити богослужіння по всій країні, за винятком Парижа і деяких великих міст, а також нарівні з католиками обіймати державні посади. Аби гарантувати виконання цих умов, король передав гугенотам близько двохсот фортець і замків, у тому числі Ла-Рошель - порт на західному узбережжі Франції.

Пішовши на поступки гугенотам, Генріх IV дав країні перепочинок і зупинив її розорення. Прагнучи відродити Францію, король та його перший міністр Сюллі послідовно проводили протекціонізм - політику, спрямовану на підтримку національного виробництва та торгівлі. Вони заохочували розвиток мануфактур з виготовлення шовку, полотна, гобеленів, фаянсових виробів, шпалер. Генріх IV зменшив податки і тим покращив становище селян. Він мав на меті, щоб у його «королівстві не знайшлося такого бідного селянина, в горщику якого не варилася би курка до недільного обіду». У народній пам'яті й сьогодні зберігається образ «доброго короля Анрі», який не дуже утискував народ, був відважною, веселою і життєлюбною людиною.

Генріх Наваррський, один з кращих полководців Європи, досвідчений політик і далекоглядний дипломат, спромігся змінити долю цілої країни. Проте в 1610 р. його життя обірвав кинджал фанатичного католика.

Дата добавления: 2015-05-26