БІЛЕТ 5. 1. Структура соціологічної системи знання

1. Структура соціологічної системи знання.

Сучасна соціологія - це складноструктурована галузь наукового знання. Є різні підходи до трактування структури соціології. Найбільш відомим вважається підхід до визначення структури соціології, започаткований Р. Мертоном, - сучас­ним американським соціологом. За його концепцією, соціо­логія має трирівневу структуру.

Перший рівень-загальна соціологія, чи загальна соціологічна теорія. Вона подає абстрактно-узагальнений аналіз власне суспільства, досліджує соціально-типові процеси, виявляє за­гальні закони функціонування суспільства та його певних частин, визначає концептуальні засади соціології. У межах загальної соціології формулюються й обґрунтовуються концепції соціаль­ної дії, соціальної взаємодії, соціального обміну, структурного функціоналізму, конфліктології, соціальної стратифікації тощо.

Другий рівень – соціологічна теорії середнього рівня – це галузі соціолочного знання, які мають своїм предметом дос-ння відносно самостійних специфічних підсистем сус-ва.Соціологічна теорії середнього рівня складається з двох порівняно самостійних теоретичних під­систем:

• спеціальних соціологічних теорій, що вивчають соціальні зв'язки між суспільством загалом і певною сферою суспіль­ного життя, тобто власне соціальну сферу, а також відтворення людиною певних груп, спільнот (наприклад, соціологія особис­тості, тендерна соціологія, соціологія міста, соціологія села, соціологія соціальних відхилень, соціологія адаптацій, соціо­логія бідності тощо);

Спеціальні соціологічні теорії виконують такі завдання:

— вироблення спеціальних термінів і категоріального апарату, які відображають сутність явищ конкретної соціальної сфери;

— розробка методів соціологічних досліджень, найбільш адекватних досліджуваним процесам та явищам;

— вивчення закономірностей і соціальних механізмів, які зумовлюють функціонування і розвиток окремих сфер суспільного життя та громадської свідомості;

— вивчення соціальних функцій певної соціальної підсистеми.

• галузевих соціологій, котрі вивчають соціальні аспекти різних видів людської діяльності (наприклад, соціологія бізнесу, соціологія праці, соціологія освіти, соціологія релігії, соціологія політики тощо).

Спеціальні соціологічні теорії та галузеві соціології мають більш вузьку зону вжитку порівняно із загальною соціологією, тому їх інколи називають "малі соціології".

Третій рівень - рівень конкретних соціологічних (емпірич­них) досліджень, які проводяться за допомогою спеціальних процедур і дослідницьких методик із метою отримання нового знання про соціальну реальність.

Досить поширеним у сучасній соціології є підхід до структурування соціологічного знання з позицій мети та зав­дань дослідження, згідно з яким виокремлюють:

• фундаментальну соціологію, що спрямована на побудову лише теорії, методології, на подальший розвиток власне науки соціології;

• прикладну соціологію, спрямовану на вирішення прак­тичних завдань, які стоять перед суспільством, і вироблення практичних рекомендацій щодо вдосконалення функціонування суспільних механізмів.

Широко відомим є також підхід до структури соціології з погляду методів і рівня отриманого знання, згідно з яким виокремлюють:

• теоретичну соціологію, що спрямована на вивчення сут­ності суспільства, закономірностей його функціонування з пріоритетним значенням класифікації, систематизації, узагальнення, абстрагування тощо; Теоретична соціологія вирішує низку завдань:

— створення засад для опису і пояснення явищ, фактів соціальної дійсності у термінах і категоріях, які відображають їх сутнісні характеристики, спільні та відмінні риси;

— орієнтація на комплексний підхід до вивчення соціальних явищ і процесів;

— розкриття сутності соціальних законів (загальних і спеціальних);

— формування методологічної бази для соціологічного пізнання дійсності;

— виявлення загальних закономірностей соціального розвитку суспільства, а також вироблення методологічних засад розвитку спеціальних соціологічних теорій та емпіричних досліджень;

— інтеграція, синтез, узагальнення розрізнених знань, здобутих емпіричним шляхом, формування їх у систему висновків, узагальнень, понять, категорій, законів тощо.

• емпіричну соціологію, котра має на меті збір і накопи­чення фактичного матеріалу, аналіз документів, статистики, спостереження тощо.

За предметом вивчення розрізняють:

• макросоціологію, спрямовану на вивчення суспільства як цілісного організму чи певних його складових (увага зо­середжена на дослідженні структурних компонентів суспіль­ства, великих соціальних груп, світових систем тощо). Основними макросоціологічними теоріями є структурний функціоналізм (Т. Парсонс, Р. Мертон) при якому об’єкт дослідження складається з одиниць, які входять до його складу і утворює певну систему. Функціональний підхід зясовує зв’язки між елементами і цілими, а також способи їх функціонування. і теорія соціального конфлікту (Г. Зіммель, Л. Козер, Р. Дарендорф) – у кожному сус-ві є невзгоди і конфлікти- соц..конфлікти є повсюдними; кожне сус-во базується на насильстві одних членів над іншими.

Вони вивчають соціальну систему, яка ґрунтується на соціальній структурі суспільства і через неї розглядають соціальну поведінку індивіда. Предметом їх дослідження є суспільство, а точніше великі соціальні структури і механізми.

• мікросоціологію, що спрямована на вивчення буденного життя людини в її найближчому оточенні (у центрі уваги -міжособистісні взаємодії людей із акцентом на дослідженні особливостей поведінки, мотивацій, спілкування тощо).У межах мікросоціологічних теорій здійснюється аналіз „мікрооб’єктів”: міжособистісних взаємодій, комунікативних зв’язків у малих групах, поведінка особистості, окремих соціальних явищ, процесів тощо. Теоретичне дослідження спрямовується від одиничного до часткового. До мікросоціологічних теорій відносять: символічний інтеракціонізм (Дж.-Г. Мід, Г. Блумер, А. Роуз, Г. Стоун)ґрунтується на переконанні, що природа людини і упорядкованість суспільного життя є продуктом соціальної комунікації, повсякденної взаємодії людей, постійного взаємного пристосування., теорію соціального обміну (Дж. Хоманс, П. Блау, Р. Емерсон)розглядають обмін різними видами діяльності як фундаментальну основу суспільних відносин, на якій формуються певні структурні утворення (влада, статус, престиж, конформізм та ін.)., феноменологію (А. Шюц, Е. Гуссерль)досліджує духовні цінності сус-ва.Сус-во це явище яке постійно відтворюється у процесі духовної взаємодії.

Мікросоціологію ще називають інтерпретивною (поясню­вальною) або гуманістичною соціологією, тому що вона спрямована на вивчення життєвого світу людини, її поведінки в малих групах.

Отож макросоціологія найтісніше пов'язана з такими науками, як: економіка, право, політологія, культурологія, а мікросоціологія -з педагогікою, психологією, лінгвістикою тощо.

2. Соціальне знання епохи Середньовіччя

Початком таких світоглядних змін стала криза рабовласництва, що вела до різкого погіршення становища народу. Безсилля народних мас спричинило посилення релігійних настроїв, вело до зародження християнської віри.

Це - унікальний процес з точки зору логіки розвитку соціального пізнання.

Можна стверджувати, що відбувалася:

■ зміна в світоглядному плані від космології до християнської ідеології (релігії);

■ переорієнтація світогляду з держави - як організму, могутності - на особистість як творчу силу.

Розпочалася епоха торжества християнства. Нова релігія стає головним елементом духовного життя суспільства і підкоряє контролю всі його сторони. Все суспільство (європейське) переорієнтувалося на нові ідеали, цінності, пізнання, культуру. Спосіб життя у власних орієнтаціях "відривається від землі" і переноситься "на небо". Наука стає зайвою. Саме цей час відзначається тривалим занепадом не тільки суспільної науки, а будь-яких прогресивних ідей.

З V ст. настає епоха Середньовіччя, яке умовно можна поділити на: раннє (V-IX ст.), розвинуте (XI-XV ст.), пізнє (XV-XVІІ ст.).

У св. Августин (354-430), крупнейшего христианского апологета и наиболее выдающегося из "отцов церкви", человек рассматривается в свете Бога. Бог есть высшее начало его бытия, абсолютное совершенство, единственное пристанище всяческой истины, образец и цель для каждого человека. Бог также является источником всего человеческого познания, потому что идеи существуют не самостоятельно, как полагал Платон, а в божественном Слове. Таким образом, мы познаём все вещи в Боге и только в Боге, обращаясь от внешнего к внутреннему и от низшего к высшему. В познании истины заключено наше счастье. Св. Августин определяет его как - наслаждение обладанием истиной. Поэтому человеческая жизнь есть непрестанная и интенсивная жажда Бога. В творении Бога нет и не может быть зла, ибо оно коренится в свободной воле человека. Человек создан существом свободным на выбор, но несущим нравственное воздаяние за свой выбор. Он противопоставил свою свободную волю Богу, он выбрал зло, совершил грехопадение, за что и изгнан из Эдема. Зло состоит в восстании человека против Бога, твари против творца. Согласно этике Августина, зло происходит от человека, добро же от Бога. Человек отвечает за зло, но не за добро. Трагедия человека в том, что он, даже стремясь к добру, невольно творит зло. Люди сами по себе способны лишь на зло, ибо с момента грехопадения предопределены к злу. Отсюда легко выводится необходимость церкви, духовенства, святых как посредников между Богом и людьми. В трактате <О свободе воли> Августин писал:

Августин проводит различение между свободной волей, или способностью к выбору, и свободой как осуществлением добра. Человек обладает возможностью выбирать между добром и злом, но для того, чтобы выбрать и практически осуществить добро, он нуждается в содействии божественной благодати. Только в любви реализуется человек. Радость, которая рождается от возлюбленной и обладаемой истины, - вот венец исканий каждой личности. Августин, как и философы эллинизма, полагал, что целью и смыслом человеческой жизни является счастье. Условием же достижения счастья он делал познание бога и испытание души. Воля, разум, память являются свойствами души человека, которая сотворена Богом из ничего. Всякий раз, когда человек рождается, душа творится Богом заново. Будучи сотворенной, она вечна, т.к. не состоит из частей, а разрушиться может только то, что имеет пространственные части. Углубляясь в себя, человек находит в себе некие вечные истины, источником которых не может быть земной, тварный мир. Их источником является нечто вечное, т.е. Бог, который и наделяет душу человека вечными истинами. Человек не может творить вечные и неизменные идеи, он может быть лишь их восприемником.

Несомненной вершиной средневековой христианской мысли является творчество св. Фомы Аквинского (1225-1274). После смерти ему был присвоен титул "ангельский доктор" и он был причислен к лику святых римско-католической церкви. Из его обширного литературного творчества главными являются "Сумма теологии" и "Сумма против язычников". Личностью является только человек, а не душа сама по себе, хотя она и может существовать независимо от тела. Душа есть субстанциальная форма тела, поэтому она целиком находится во всём теле и в каждой из его частей. И поэтому же она составляет единственное начало всей человеческой жизни. Будучи простой и духовной, душа не умирает вместе с телом. Именно она способна в полноте принимать Бога. Но такое принятие зависит от осуществления свободной человеческой воли. Оно есть не что иное, как разумное стремление, душевная способность, имеющая своим объектом благо как таковое, а в качестве последнего блага - Абсолютное Благо. Итак, конечную цель человека составляет полное постижение Бога как Высшей Истины и Высшего Блага.

Таким образом, для средневековых мыслителей человек - это Храм, он создан по образцу и подобию Бога. На человеке отпечаток абсолютной личности творца. В целом же внутренний мир средневекового человека представлял собой противоречивое единство религиозной духовности (все люди созданы богом) и иерархической сословности (каждый человек принадлежит определенному сословию). Эта сила подчиняла себе индивидуальность человека, его разум и чувства. Разум нужен для того, чтобы отдельный человек мог отвечать перед богом, но не для самостоятельных решений. Никаких "личных прав" или "прав личности" в современном понимании средневековье не дает.

3. Методологічні аспекти вивчення етнічних спільнот.

Категоріально-термінологічна база етносоціології:

Етнос (плем'я, група, народ) — історично сформована досить стійка спільність людей, яка володіє єдиною мовою й культурою, а також загальною самосвідомістю. Наприклад, Л. Гумільов та К. Іванов вважають, що етнос виникає як цілісність, що протиставляє себе всім іншим цілісностям того самого типу і зникає як система з втратою почуття "своїх" та "чужих". Р. Ільницький у визначенні нації виходить із моральної єдності народу, яка, на його думку, формувалась на таких цінностях, як мова, народні звичаї, пісні, танці, народні легенди та вірування, любов до рідної землі.

Нація — велика соціальна група, вищий етап розвитку етносу, яка представляє собою певну надзвичайно згуртовану спільність людей, що характеризується єдністю території, мови, культури, чорт національної психіки, а також дуже тісними економічними зв'язками.

Народ — це соціально-етнічна спільність, яка включає в себе на різних етапах розвитку суспільства ті спільноти, прошарки та соціальні класи кожного етносоціального утворення, які, виходячи зі свого об´єктивного становища, здатні брати спільну участь у прогресивних перетвореннях та розвитку країни в контексті конкретних історичних умов.

Раси характеризуються загальними спадкоємними фізіологічними особливостями, пов'язаними з єдністю походження й певною спільністю поширення.

Етнічна група, - стверджує Е.Кешмор, - жодною мірою не є сукупністю людей або частиною населення, а є самосвідомим зібранням людей, об'єднаних або тісно пов'язаних спільним досвідом"

Під етнографічною групою або субетносами розуміють певну групу людей, що належить до конкретного етносу. Вона зберігає традиційні елементи побутової культури, діалектні відмінності в мові і складає історико-культурну спільність.

На об´єктивних ознаках нації великою мірою ґрунтуються теорії виникнення націй у багатьох зарубіжних дослідників. Так, американський дослідник Ф. Нойман будує свою концепцію утворення націй, виходячи із спільності походження, мови, культури, розселення, а також соціальної мобільності суспільства, розпаду традиційних соціальних структур та соціальних антагонізмів. А американський соціолог К. Дойч, який вперше запропонував ввести у науковий обіг принцип соціальних комунікацій, особливо наголошує на етноформуючій ролі спільності культури. Його співвітчизник У. Хоманс головну увагу у своїх працях приділяє впливу на формування нації зовнішньої системи, або екзогенних чинників. Тим часом американські вчені — автори Гарвардської енциклопедії етнічних груп, диференціюючи нації на етнічні групи, вважають, що останні характеризуються таким: 1) загальним географічним розташуванням; 2) імміграційним статусом; 3) расою; 4) мовою або діалектом; 5) релігійною вірою або віруванням; 6) зв´язками, що виходять за межі родинних, сусідських та інших; 7) відмінними традиціями, цінностями, символами; 8) літературою, фольклором, музикою; 9) пріоритетами в їжі; 10) професійними особливостями та особливостями поселення; 11) особливими політичними інтересами у країні походження та в США; 12) інститутами, які соціально обслуговують та підтримують групу; 13) внутрішнім розумінням своєї відмінності; 14) зовнішнім сприйняттям відмінності

ОСНОВНІ ТЕОРІЇ ПОХОДЖЕННЯ НАЦІЇ.

Політична теорія нації (засновник голландський вчений Гуго Гроцій, початок XVII ст.). Нація – це політична (соціальна) спільнота, яка об'єднує громадян якоїсь однієї держави незалежно від їх етнічного та соціального походження, культурно-мовних та іншихособливостей (громадянська нація, політична нація). Проте головною особливістю політичної теорії нації було і лишається те, що вона трактує націю перш за все як політичну спільноту, котра має власну державу або прагне реалізувати своє право на самовизначення і змагається за її утворення чи відродження. Показово, що тривалий час західні вчені вважали націями лише ті людські спільноти, які вже мали власні держави. Проте останнім часом до нації почали відносити і ті народи, які вели і ведуть боротьбу за створення власної держави.

Психологічна теорія нації – (Є. Ренар, О. Бауер, Р. Емерсон). Прихильники психологічної теорії вважають нацією - велику групу людей, об'єднаних спільною національною психологією, національним характером, національною солідарністю, національною волею, національною свідомістю та іншими рисами суто психологічного плану. Нація - це, перш за все, велика група людей, об'єднаних духовним принципом, великою солідарністю та моральною свідомістю.

Культурологічна теорія нації – (К. Реннер, Ф. Гертцель, Т. Сетон-Уотсон). Нація – це культурне співтовариство.Для її виникнення потрібна "спільна літературна мова'', "розвинута національна література" та "національно-духовна культура". На думку К.Реннера, бажано, щоб у державі існувала одна мова. Проте, застерігав він, спроби ввести одну державну мов} в багатонаціональній країні, буде "проявом панування, а не рівноправ'я і може викликати в суспільстві ворожнечу та сепаратистські настрої. Підсумовуючи свої міркування, К.Реннер писав: "нація - це союз, однаково мислячих і однаково розмовляючих осіб. Це культурна спільнота..

Історико-економічна теорія нації – (К. Маркс, Ф. Енгельс, В. Ленін, К. Каутський). Для К.Маркса і особливо Ф.Енгельса нація була історичною категорією, яка виникає внаслідок розвитку капіталізму. Головною умовою формування нації, її основними ознаками вважались спільні економічні зв'язки та спільні класові інтереси. До ознак нації вони також відносили територіальну цілісність та спільну літературну мову. При чому завоювати політичне панування, піднятись до становища національного класу, конституюватись як нація міг лише пролетаріат.

На Заході більшого поширення набула історико-еконамічпа теорія нації, розроблена Карлом Каутським. Згідно з цією теорією, нація - це "дуже рухоме суспільне утворення", "продукт суспільного розвитку", "один з найбільш могутніх факторів суспільного прогресу". Націю утворює група людей, які, по-перше, розмовляють однією мовою "незалежно від свого характеру і соціального становища". По-друге, проживають на одній території. І, по-третє, мають міцні, "повсякденні економічні стосунки".

Етнічна теорія нації – (Т. Пільсон, Є. Сміт). Нація – велики етнічна група, яка характеризується спільною культурою та спільнимпоходженням.

Примордіалістська теорія нації (В. Карлов, М. Шульга) виходить з об’єктивного існування нації як соціальної спільноти. Це соціально-політичне утворення формаційного характеру, яке поєднує через ринкові відносини більшість членів етнічної спільноти, має самосвідомість і сформувалося в надрах цієї спільноти. Нація розглядається винятково як сукупність людей, що солідаризуються на загальній платформі. Нації беруть початок у рефлексованому історичному часі і мають сталі ледь не споконвічні характеристики.

Конструктивістська теорія нації (В. Тишков, О. Здравомислов, Б. Капустін). Вони доводять, що нація – це політичне гасло, засіб мобілізації народу, а не наукова категорія. Конструктивісти вважають, що нації є феноменом дуже пізньої, сучасної історії. Більшість сучасних націй, за конструктивістами, сформувалася протягом XIX чи навіть на початку XX ст.

Сталінська теорія нації – була тривалий час досить поширеною.

Націю визначають: спільність людей, що має спільні мову, територію, культуру; єдність економічних, соціально-політичних і духовних інтересів.

Дата добавления: 2015-05-26