Білет 30

1. Соціальна інженерія як галузь прикладної науки.

Соціальна інженерія (англ. social engineering) – сукупність підходів прикладної соціології, що орієнтована на цілеспрямовані зміни організаційних структур, які визначають людську поведінку й забезпечують контроль за нею. Іншими словами, соціальна інженерія є деяким способом організації впливу на людську діяльність за допомогою соціальних технологій.

По суті, соціоінженерна діяльність пов’язана з реалізацією всіх традиційних функцій соціального управління - плануванням (проектуванням), програмуванням, організацією, координацією і контролем. Тобто, сфера її застосування не обмежується суто підготовкою управлінських рішень. Варто відзначити, що соціальна інженерія виступає одним із способів поєднання теорії і практики в соціальному управлінні.

Предмет соціальної інженерії як форми управлінської діяльності полягає в науковій організації управління соціальними системами штучного типу, тобто приведення їх у відповідність з дією об’єктивних соціальних законів, виражених і обґрунтованих в наукових уявленнях і концепціях. Серед основних завдань, які вирішує соціальна інженерія:

- стабілізація певних соціальних станів шляхом розробки методів та засобів протидії деструктивним процесам або адаптації до певних змін;

- удосконалення, оптимізація чи максимілізація усталеного порядку;

- злам старих і створення нових соціальних реалій відповідно по потреб суспільства чи окремих його верств.

Соціальна інженерія як складова частина управлінської діяльності і формотворча діяльність повинна керуватися наступними принципами:

принцип прямої участі соціального інженера у вирішенні соціально-управлінських задач. Соціальний інженер не може займати позицію стороннього спостерігача або реєстратора подій. Він входить в систему управління як її повноправний учасник, на якого покладається безпосередня відповідальність за виконання схвалюваних рішень.

принцип безперервності соціоінженерного забезпечення управління означає, що дії соціальних інженерів повинні супроводжувати всі стадії управлінського циклу. На стадії підготовки управлінського рішення вони проводять діагностику проблемної ситуації і розробляють соціальний проект і програму його реалізації. На стадії ухвалення управлінського рішення соціальні інженери дають комплексне обґрунтування і експертну оцінку проекту, що приймається. На стадії реалізації управлінського рішення і організації управлінської діяльності вони виробляють практичні рекомендації по ефективному впровадженню проекту.

принцип технологізації витікає із змісту двох попередніх принципів соціальної інженерії.Технологізація управлінської діяльності означає її раціональне розчленовування на процедури і операції з подальшою координацією і синхронізацією.

Серед функцій соціальної інженерії слід виділити наступні:

1) цілеутворювальна – створення нової реальності і одночасно породження нових потреб і нових цілей; 2)конструктивно-прогнозуюча – це засіб застереження і запобігання негативних явищ в соціальному житті, які можливі за певних ситуацій; 3)консалтингова (консультативна); 4)експертна; 5)контрольна;6)проектно-конструкторська.

Види соціально-інженерної діяльності: консультації, експертизи, контроль за реалізацією проектів, розробка програм і проектів, пошук і винахідництво.

Соціально-інженерна діяльність являє собою ряд логічно пов’язаних процедур:

1) соціодіагностика – стан об’єкту реальності;

2) соціальне прогнозування (причини, наслідки, результати, уявне моделювання ситуації);

3) моделювання соціальної конструкції та здійснення експерименту;

4) розробка соціального проекту майбутньої реальності;

5) соціальне планування у відповідності з проектом;

6) реалізація цього плану за допомогою соціальних технологій;

7) соціальне управління.

Форми реалізації наслідків соціально-інженерної діяльності: цільові програми (державні, регіональні, галузеві);соціальні проекти; план соціального розвитку; доповідні записки і розрахунки;

інформаційно-аналітичні записки; методичні посібники.

Напрямки соціоінженерної діяльності: соціоінженерні дослідження (аналіз і діагностика конструктивних можливостей і характеристик соціальних систем), інженерне конструювання соціальних систем (їх проектування, програмування і планування), інженерне обслуговування соціальних систем (консультування і експертування по питаннях експлуатації систем).

У розвитку вітчизняної соціальної інженерії Н. Нікіфоренко виділяє три етапи: перший (1988-1994 рр.), другий (1995-2002 рр.) та третій (2003-2008 рр.).

На першому етапі представники соціогуманітарного знання, витлумачуючи поточну ситуацію як певний управлінський вакуум, прагнули, спираючись на можливості соціології, зробити свій внесок у його подолання: взяти у свої руки ініціативу з передбачення й визначення напрямів, механізму й методів суспільних перетворень, задоволення потреб широкого кола керівників, підприємців, фахівців-практиків в ухваленні науково обґрунтованих рішень. Утіленням таких настанов стали різнопланові студії й розробки з соціального проектування (А. Давидов), соціального прогнозування (І. Бестужев-Лада), соціальної інноватики (А. Прігожин), соціального програмування (Н. Жукова), управлінського консультування (А. Прігожин,), соціальних технологій (Є. Бабосов, В. Подшивалкіна), ігротехнік (В. Комаров).

Відзначимо, що такі студії й розробки спиралися на потужний досвід, накопичений радянською «заводською» соціологією. У межах заводської соціології соціоінженерну діяльність вважали специфічною функцією соціального управління. Зміст соціоінженерії зводився до розробки особливих засобів: соціальних технологій та проектів, які б забезпечували реалізацію локальних та глобальних програм, спрямованих на соціальні зміни в організаціях – перш за все в сфері управління персоналом. Завдання заводських соціологів не виходили за межі дослідження поточних проблем та розробки рекомендацій з їх усунення, впроваджувати ж рекомендації мала адміністрація підприємства. У той же час інші представники заводської соціології наділяли соціоінженерну діяльність ширшими функціями – і в плані підготовки, і в плані виконання управлінських рішень.

Серед студій теоретичного спрямування відзначимо роботи Ю. Рєзніка. На його думку, соціальна інженерія мала виступити інструментом прискореної та ефективної розбудови громадянського суспільства. Ю. Рєзнік дистанціюється від комуністичного досвіду перетворення соціальної дійсності (зазначаючи при цьому його невідповідність вимогам науковості, гуманності, демократичності). Одночасно він доводить, що, якщо громадська ініціатива та праця вчених доповнюватимуть одна одну, застосування інженерного підходу для розбудови громадянського суспільства не становитиме небезпеки, що зміни відбуватимуться в інтересах суспільства. Ю. Рєзнік прагне концептуалізувати предметну область соціоінженерії. На його думку, специфіка цієї області полягає в зорієнтованості соціоінженерії на належний (нормативний) стан розвитку соціальних систем.

На другому етапі (1995-2002 рр.), за явного спаду реформаторської хвилі й стабілізації суспільного розвитку, дослідницька активність у полі соціоінженерії дещо зменшилася. Мав місце рух «по горизонталі», у бік інтегрування прикладних соціальних знань. Соціоінженерія, фактично інституціалізується як напрям у пострадянській соціології. Підтвердженням тому – оформлення наукових центрів з вивчення соціоінженерії (Інститут соціальної інженерії при Московському державному університеті дизайну і технології); активне впровадження соціоінженерії в навчальний процес; налагодження взаємодії між дослідниками (у форматі конференцій, круглих столів, дискусій); поява визнаних фахівців; відокремлювання соціальної інженерії від суміжних галузей знань авторами міждисциплінарних студій.

. Однак, не досягши свого розквіту, він опинився у стані кризи (з тенденцією до її поглиблення). Ця криза була обумовлена комплексом чинників – внутрішніх (розмаїття уявлень про зміст соціоінженерної діяльності та місце соціоінженерії в системі соціогуманітарного знання; неузгодженість зусиль представників академічної та прикладної соціоінженерії; брак «пропозиції» з боку соціоінженерів – оригінальних розробок, проектів, технологій; сумнівний характер окремих теоретичних побудов) та зовнішніх (незатребуваність соціоінженерного потенціалу за умов зміцнення позицій державної влади та бізнесу; відсутність широкої підтримки з боку громадськості).

Порівняно з рівнем розвитку напряму, досягнутим на попередньому етапі, на третьому етапі (2003-2008 рр.) спостерігаємо «ситуацію згортання». Вона стосується інженерії макросоціальної, а також тенденції оформлення соціоінженерії в науку. Як самостійна ж галузь прикладної соціології соціоінженерія зберегла свої позиції. Маємо ряд робіт, тематично наближених до проблематики першого етапу – до витоків напряму. В цих роботах дослідники, відповідно до нових суспільних реалій та рівня розвитку соціоінженерії, актуалізують значущість соціоінженерних знань та діяльності, аналізують досвід осмислення соціальної інженерії західними інтелектуалами, її впровадження в навчальний процес, розбудову соціоінженерним шляхом громадянського суспільства.

Мікрорівневу соціоінженерну діяльність дослідники і далі розглядають переважно як комплексну за своїм характером (від стадії проектування до вибудовування «штучної» реальності та експертизи реалізованих проектів).

Продовжили своє функціонування центри з вивчення соціальної інженерії. Це, насамперед, Російський (до 2004 р. – Московський) державний соціальний університет. Соціальна інженерія як і раніше задіяна в освітній сфері. Через зростання «конкуренції» з боку інших галузей (менеджмент, управлінський консалтинг, управління персоналом) дедалі скромнішими стають «претензії» на міждисциплінарність соціальної інженерії.

Зауважимо, що серед українських соціологів також – від кінця 1980-х рр. – спостерігається значний інтерес до вивчення соціоінженерної проблематики (В. Подшивалкіна, Є. Суїменко). Відмінності у тенденціях розвитку соціоінженерії в Росії та Україні на третьому етапі пов’язані з тим, що наявна криза розвитку напряму стосується перш за все російських дослідників (оскільки вона пов’язана з умовами та динамікою розвитку насамперед російської соціальної інженерії).

2. Новітні напрямки розвитку соціологічної теорії.

Теорія структурації Е.Гідденса., де увага зосереджується на структурних властивостях соціальних систем як передумові та результатах людської діяльності.

Він вважає, що виокремлення мікро- і макрорівнів дає мало користі й що найкращим прикладом "інтегрованої соціологічної парадигми" залишаються праці К. Маркса. Саме з таких позицій Е. Гідденс, критикуючи крайнощі макротеорій типу структурного функціоналізму за їхній надмірний наголос на "соціальних об'єктах" та крайнощі мікротеорій типу символічного інтеракціонізму за перебільшення ними ролі "соціальних суб'єктів", протиставляє їм свою перспективу — "теорію структурації".

Згідно з "теорією структурації", в соціальних науках основним об'єктом дослідження є не досвід окремого діяча, не існування будь-якої форми соціальної тотальності, а соціальна практика, що розгортається у часі і просторі. Структурація ґрунтується на ідеї, згідно з якою агенти і структури не є двома незалежно заданими наборами явищ, а являють собою дуальність. Іншими словами, агент зважає на структуру, а структура властива агентові. Що ж до структурних властивостей соціальних систем, то вони є однаковою мірою і засобом, і результатом практики. Отже, структура не є зовнішньою щодо діяча, вона існує і в глибинах пам'яті, і в соціальній практиці. Е. Гідденс відмовляється розглядати структуру як таку, що просто примушує. Навпаки, він трактує її однаковою мірою: і як таку, що примушує, і як таку, що надає можливість щось творити.

Второй базисный пункт теор структурации исходит из того, что соц окружение, в котором мы существуем, состоит не просто из какого-то беспорядочного набора событий и действий. В поведении людей, во взаимоотношениях, в которые они вступают, наблюдаются регулярности. С этими регулярностями и связана идея социальной структуры. Соц стр-ры явл-ся чел-кими действиями и отнош.

Третий исходный пункт теор структурации базируется на утверждении: власть – всепроникающее явление соц жизни, органично связанное с соц неравенством. Эта связь обусловлена тем, что обладание властью дает возможность аккумулир-ть имеющие ценность ресурсы, такие, как собственность и богатство, противостоящие бедности, а обладание собст-тью и бог-вом, в свою очерель, явл-ся ср-вом приобретения власти. Поэтому структуры и сист власти необх рассм-ть в тесной взаимосвязи с проц соц стратификации.

Петра Штомпки, посвященных комплексному и целостному анализу социального становления и социального изменения.

Основными составляющими теоретической модели Штомпки являются четыре категории: структуры, деятели (агенты), деятельность, действие.

Структуры проявляют себя совершенно независимо и неожиданно (эмерджентно). Социолог говорит о трех формах независимой динамики структур, которые он рассматривает в виде трех принципов: инерции, момента, последовательности. Принцип инерции означает, что "обычно предпочтительнее, чтобы функционирование продолжалось в том же режиме, без радикальных поворотов. Принцип момента состоит в том, что за определенной стадией чаще всего наступает следующая. Принцип последовательности заключается в том, что "следующие одна за другой фазы не могут быть пропущены.

Несмотря на то, что структуры независимы от агентов и в этом смысле могут "вести себя" неожиданным образом, они не в состоянии существовать без субъектов деятельности. В свою очередь, сами агенты в реальной действительности обязательно включены в структуры. "Мы, — не найдем ни одного примера в общественной жизни, в котором не было бы слияния структур и агентов, операций и действия. Нет бесструктурных агентов, и нет 6езагентных структур".

Штомпка модели социального становления, помещает ее в двуединую среду. Первую он рассматривает как неизбежный "контейнер", в котором "помещается" социальная жизнь. Это внешние природные условия, в которых действуют люди и оперируют структуры. Что касается второй среды — сознания, среды мыслей, верований, идей, то оно не только воздействует на практику, но и является "посредником" между природной средой и человеком (обществом).

Наконец, еще один элемент модели социального становления, без которого се нельзя понять, — фактор времени. Как пишет Штомпка, "и природа, и сознание вступают во взаимоотношения с обществом, которое формирует и формируется одновременно". Несмотря на эту одновременность, исторический процесс рассматривается им как смена различных временных точек самопреобразования общества. Схематично социолог предлагает пять таких точек: общество в далеком прошлом, общество в прошлом, общество сегодня, в настоящем, общество в будущем, общество в отдаленном будущем.

Дата добавления: 2015-05-26