Мотиви та стимули. 4 страница

55.Функції капіталу.

Аналізуючи функції капіталу ми більш глибоко розуміємо сутність капіталу та його ролі й житті суспільства. В основному функції є спільними як для класичного капіталізму, так і капіталізму із сучасною економікою. Зокремв виділяють такі функції капіталу:

виробництво доданої вартості в поєднані з живою працею;

забезпечення максимальної ліквідності (здатність безпосередньо конвертуватись в гроші);

використання у виробничому процесі найманої праці;

нагромадження капіталу і його розширене відтворення;

реалізація сутності капіталу та його еволюції у правах власності та в системі економічних класів;

вкладення капіталу у відтворення та розвиток людського фактора виробництва.

56. Капітал і наймана праця.

Капітал підприємця є його приватною власністю. Але його власність не поширюється на інший фактор виробництва – робочу силу вільних робітників. Останніх він може залучити через механізм наймання. Наявність найманої праці – обов’язків соціально-економічний чинник функціонування в економічній системі суспільства категорії капітал.

Основними факторами виробництва, є безпосередній працівник і засоби виробництва, тобто людський і речовий фактори. Спосіб поєднання основних факторів виробництва може бути різним. Це зумовлено існуючою формою власності на засоби виробництва.

За умов колективної трудової власності або індивідуальної трудової приватної власності поєднання робочої сили і засобів виробництва здійснюється безпосередньо.

За умов відчуження засобів виробництва від безпосередніх працівників, їх поєднання відбувається непрямо, опосередковано, шляхом або позаекономічного примусу (юридична залежність працівника) або економічного примусу (через наймання або купівлю-продаж робочої сили).

Поєднання працівників з капіталом забезпечується через їх наймання на ринках праці, а їх використання здійснюється під контролем власників засобів виробництва.

Наймання праці – це письмовий або усний договір між власником підприємства або його представником і працездатною особою про використання робочої сили суб’єкта, що працевлаштується, у виробничому процесі підприємства за відповідну грошову винагороду.

Існують дві умови перетворення робочої сили на товар:

1) наявність юридичної свободи;

2) позбавлення працівників життєво необхідних благ та інших джерел (окрім найма) їх одержання.

Формою економічної реалізації наймання праці та найму працівників є отримання заробітної плати працівниками, а для капіталу результатом такої праці є отримання прибутку.

57. Людський капітал.

Виникнення і розвиток теорії людського капіталу зумовлено тими корінними змінами, які відбуваються в суспільстві в епоху науково-технічної та інформаційної революції, коли людина, її науково-освітній потенціал стають вирішальним фактором соціального й економічного прогресу. Застосування інструмента сучасної теорії людського капіталу Г. Беккера (60-хх рр. ХХ ст.) дозволило по новому підійти до вирішення проблем, пов’язаних з факторами виробництва, розподілу доходів, економічної ролі освіти, взаємозв’язку інвестицій в людину з рівнем продуктивності праці і доходів, мотивацією до творчої праці та підприємницької діяльності. Особливе значення набуває вивчення комплексу питань забезпечення раціональної зайнятості і оптимального функціонування ринку праці. Людина стоїть на початку виробництва, вона є центром і осередком виробництва, вона стоїть і в кінці його, як мета будь якого виробництва. Отже, людський капітал сучасна економічна теорія розглядає поряд з другими видами капіталу як об’єкт економічної системи.

Головним змістом теорії людського капіталу є визнання людини як об’єкта капітальних вкладень, як об’єкта і суб’єкта економічної діяльності. Людський капітал пов’язується економічною теорією з капітальними вкладеннями в людину, які настільки ж прибуткові, як і інвестиції в будь-який інший фактор виробництва.

Під людським капіталом зазвичай розуміється наявний у людини запас здоров’я, знань, навичок, здібностей, мотивацій, котрі сприяють росту продуктивної праці і впливають на ріст доходів (заробітків). Людський капітал - є міра втіленої в людині здатності приносити дохід. Людський капітал включає вроджені здібності і талант, а також освіту і придбану кваліфікацію. Це і є достатньо повне визначення сутності людського капіталу.

Розглянемо також структуру людського капіталу і його нагромадження. З точки зору нагромадження людський капітал – це:

1) затрати на освіту (освіта є основним способом, засобом одержати кваліфіковану робочу силу, котра була б здатною виконувати достатньо складні види праці);

2) затрати на підтримку і розвиток охорони здоров’я (затрати на охорону здоров’я продовжують термін обороту робочої сили у виробництві);

3) затрати на забезпечення мобільності (міграції) робочої сили (здатність робочої сили швидко пристосуватися до постійно змінюваної ринкової ситуації та структурних змін в економіці - дуже важливий напрям інвестицій в людський капітал);

4) затрати на інформацію (нагромадження людського капіталу не може проходити ефективно, якщо суспільство не володіє повною, зрозумілою, доступною та постійно оновленою інформацією).

58. Інтелектуальний капітал.

У статті 1992 р. ”Сила інтелекту ” Т. Стюарт визначив інтелектуальний капітал як суму всього того, що знають робітники компанії і що надає конкретні переваги компанії на ринку: патенти, процеси, управлінські навички, технології, досвід і інформація споживачів та постачальників. Об’єднанні разом ці знання складають інтелектуальний капітал.

Інтелектуальний капітал поділяють на дві великі частини: перша – людський капітал, втілений у працівниках компанії у вигляді досвіду, знань, навичок, компетенцій, здібностей до нововведень, а також у загальній культурі філософії фірми, її внутрішніх цінностей, прикладених до поточних завдань. Іншими його складовими є моральні цінності, культура праці і управління, загальний підхід до справи. Фундаментальна особливість людського капіталу, як складової інтелектуального полягає у тому, що він не може бути власністю компанії. Людей можна найняти, але їх не можна придбати у власність. Людський капітал, будучи у повному розумінні невідчутним чинником, невіддільним і невідчутнім капіталом, не може бути скопійованим або відтвореним у жодній іншій організації. Друга частина інтелектуального капіталу – це структурний капітал, який включає технічне і програмне забезпечення, організаційну структуру, патенти, торгові марки і все те, що дає змогу компаній реалізувати свій виробничий капітал. Структурний капітал також включає в себе відносини, які склалися між компанією та її великими клієнтами, на відміну від людського, структурний капітал може бути власністю компанії, а отже об’єктом купівлі-продажу.

Оскільки обидві частини інтелектуального капіталу беруть участь у виробництві, то обидві вони визначають цінність компанії, що має бути відображено в бухгалтерських документах. Придбані права власності, ліцензії, бази даних та ін. повною мірою стають активами фірми, відображеними в балансі як основні засоби. Людський капітал + Структурний капітал = Інтелектуальний капітал.

За останні два десятиріччя відбулися суттєві зміни у розумінні основних факторів, що виражають зростання і розвиток економіки. Якщо раніше головну роль відігравали праця і речовий капітал, то останнім часом до них приєдналася третя складова - інтелектуальний капітал. Доведено, що тільки 50% приросту ВВП можуть бути зумовлені ростом трудових ресурсів і фізичного капіталу. Інші 50 % припадають на інтелектуальний капітал.

Одним з визначальних зрушень у світовій економіці кін. ХХ – поч. ХХІ ст. стала принципова зміна співвідношення чинників ефективного розвитку з надзвичайно швидким піднесенням ролі інтелектуального капіталу. Саме інтелектуальний капітал дедалі більше перетворюється на провідний чинник економічного зростання та міжнародного обміну, стає головним у визначенні ринкової вартості високотехнологічних компаній і формування усталеного високого рівня конкурентоспроможності.

59. Інформаційний капітал.

У країнах, що перейшли на шлях постіндустріального розвитку інформація і знання стають основою економіки. Наприкінці 1950–х рр.. Ф. Махлуп висунув ідею про появу інформаційної економіки, в якій найважливішим товаром стає інформація. Згідно з технологічним підходом до інформаційної економіки виділяються такі їх ланки: збирання і введення інформації, збереження інформації, аналіз інформації, виведення і користування інформацією.

З часу розгортання НТР (50-ті рр. ХХ ст.) інформація перетворилась на вагомий і новий фактор соціально-економічного прогресу, передусім трудової діяльності сучасного працівника. Для цього створені і створюються сучасні інформаційні системи, основою яких є розвиток принципово нових засобів передавання інформації – космічні, волоконно-оптичні та ін. Інформаційні системи призначенні для зберігання, обробки, перетворення та оновлення інформації. В інформаційному суспільстві економіка будується на системі інформаційних технологій, “інтелектуальних” комп’ютерах, автоматизації та роботизації усіх сфер і галузей економіки й управління, єдиній найновішій інтегрованій системі зв’язку. Усі ці складові інформаційної економіки формують новий капітал, який зараз у передових країнах все більше заміщує речовий капітал, що базувався на індустріальній техніко-технологічній основі.

Вперше теорію про інформаційний капітал висунув американський соціолог Е. Тоффлер. Він довів, що в умовах постіндустріального суспільства знання і інформація стають основою економіки, утверджуються і перетворюється в головний капітал – інформаційний капітал. Капітал і праця індустріального типу уступають місце інформаційному капіталу і праці, основаних на знаннях в інформаційному суспільстві.

Інформація як носій знань є об’єктом купівлі і продажу і мало чим відрізняються від звичайного товару і послуги. Інформація, на відміну, від звичайного товару, під час продажу не відчужується від свого власника. Останній позбавляється лише повної монополії від її використання. Проте він може продати її повторно. Те саме може зробити й покупець.

Інформаційний капітал суттєво відрізняється від речового (реального) капіталу. Так наприклад, споживання матеріальних благ, передусім предметів споживання і сировини, означає їхнє знищення. Знаряддя праці (машини, верстати тощо) функціонують порівняно довго. У кінцевому підсумку і вони зношуються фізично і перестають існувати. Інша справа із споживанням інформації та знань. Вони не знищуються, не зникають як матеріальні блага, хоча в умовах швидкого прогресу можуть морально старіти і війти із сфери споживання. Продукти інформації та знань, по суті, можуть використовуватись необмеженим числом господарюючих суб’єктів. З іншого боку, варто мати на увазі й те, що існування інтелектуального капіталу, а отже і виробництва ВВП, пов’язані з витратами: це витрати на придбання інформаційних технологій, самої інформації, їх використання у виробничому процесі тощо.

60.Виробничий капітал.

Промисловий (виробничий) капітал - це капітал, що функціонує у будь-якій галузі матеріального виробництва і знаходиться одночасно у всіх функціональних формах кругообігу. Слово "промисловий" уживається тут у тім значенні, у якому воно охоплює всяку капіталістичну галузь виробництва. Звідси випливає, що поняття промислового капіталу однаково застосовуване до його функціонування в підприємствах промисловості, сільського господарства, будівництва, транспорту, торгівлі і банківської справи.

Промисловий капітал є єдиний спосіб існування капіталу, при якому функцією капіталу є не лише привласнення додатковій вартості, відповідно привласненню додаткового продукту, але в той же час і її створення. Тому промисловий капітал обумовлює капіталістичний характер виробництва; існування промислового капіталу включає наявність класової протилежності між капіталістами і найманими робітниками.

Рухом промислового капіталу є його кругооборот і оборот. Кругооборот промислового капіталу - його рух, у процесі якого він послідовно набуває і позбувається трьох функціонально особливих форм (грошової, продуктивної, товарної) і долає три стадії (обіг, виробництво та обіг).

Промисловий капітал здійснює круговий рух, у якому виступає на різних стадіях кругообігу в таких функціональних формах, як грошовий капітал (підприємець авансує свої гроші як вартість, що повинна принести йому прибавочну вартість), продуктивний капітал (він включає засоби виробництва і робочу силу, що, з'єднуючись у процесі виробництва, створюють товар), товарний капітал (зросла вартість укладена в створених товарах. Їх необхідно реалізувати і знову перетворити в гроші).

61. Підпримницький капітал.

Для здійснення підприємницької діяльності необхідно мати певний стартовий капітал: без наявності останнього не може бути підприємництва. Чим більшим і ефективнішим є капітал підприємця, тим значнішими і успішнішими будуть результати його діяльності. Капітал на рівні підприємства може існувати у різних формах: речового капіталу, інтелектуального капіталу, інформаційного капіталу, грошового капіталу, позикового капіталу, уставного капіталу тощо.

Для організації підприємницького бізнесу на його початковій стадії приходиться здійснювати первісне вкладення капіталу. Перш за все, для цього уже повинен існувати підприємницький капітал. Підприємницький капітал – це певна сума грошей, що використовується для конкретної справи з метою отримання прибутку або прав управління підприємством (акціонерним товариством) через прямі чи портфельні інвестиції. Насправді капітал підприємства, як правило, перевищує підприємницький капітал на величину позичкового капіталу.

Стартовий початковий капітал відображає потребу підприємця в основному і оборотному капіталі, який спрямовується на купівлю виробничих фондів (основних і оборотних), зарплату і затрати на управління, на інші виробничі і невиробничі витрати (реєстрацію підприємства, відкриття банківського рахунку, на ремонт устаткування та інше).

Джерелами покриття стартового капіталу і поновлення засобів підприємства можуть бути як власні (внутрішні), так і позичкові (зовнішні) засоби. Співвідношення власних і позичкових засобів визначається двома видами факторів:

- об’єктивними – організаційно-правовою формою підприємництва, господарською і ринковою кон’юнктурою, станом і розвитком національної економіки, вимогами державних регуляторних органів;

- суб’єктивними – підприємницькою здібністю, становищем та особистими можливостями підприємця.

До власних джерел відносяться: прибуток підприємства, інші види доходів, уставний фонд, амортизаційний фонд, заборгованість покупцям, виручка від реалізації вибувшого майна та ін. До позичкових джерел відносяться: кредити і позика, кредиторська заборгованість, стійкі пасиви.

62. Фінансовий капітал.

Фінансовий капітал – це капітал який виступає у формі цінних паперів (акцій, облігацій тощо) та позичковому капіталі. Облігації, як і акції, є представниками фінансового капіталу і як такі, з одного боку, є формою вкладення позичкового капіталу (грошовий капітал, який надається у позику і приносить його власнику дохід у формі позичкового відсотка), а з іншого - втіленням дійсного (реального) капіталу. На інвестиційних ринках облігації мають форму інвестиційного капіталу, тобто є представниками наявного або майбутнього реального капіталу, в який він має трансформуватись як протилежний облігаціям на ринку позикового капіталу. Продана облігація означає, що відбулась акумуляція позичкового капіталу на підприємницькі чи державні потреби. Основна відмінність облігацій від акцій полягає в тому, що перша забезпечує дохід не прямо, а друга – прямо.

Складовою фінансового капіталу є і банківські кредити, які позичаються і інвестором на термін, що перевищує 12 місяців, тобто рік. Гроші тут видаються в борг, набирають форми позички або позики, а інвестор в обох випадках стає кредитором.

Кредитор не вкладає гроші, якщо не буде впевнений, що вони не повернуться йому з приростом – відсотком.

Отже основними матеріальними носіями, що виражаються фінансовим капіталом є акції, облігації і похідні від них форми. Сукупний курс зазначених паперів визначає обсяги фінансового капіталу підприємства, окремого домогосподарства чи держави.

Оскільки курс цінних паперів постійно коливається під впливом очікувань інвесторів щодо зміни норм прибутку підприємства – емітента цих паперів, а також зміни ставки позичкового відсотка (оплати тієї послуги, яка надається позичковим капіталом), то коливається і розмір фінансового капіталу. Він має змінний нефіксований характер. У цьому розумінні обсяг фінансового капіталу – це розмір потенційний.

Фінансовий капітал, відбиваючи в сукупності кругообіг позичкового і реального капіталу, постає як перетворена, капіталізована форма інвестиційного товару. Він перетворює абстрактний інвестиційний товар у реальний капітал. Але за своїм змістом він є фіктивним капіталом. Оскільки фінансовий капітал постійно коливається під впливом очікувань інвесторів, то він породжує такий недолік, яким є широкий розвиток спекулятивних операцій на фінансових ринках, що призводить до неможливості визначення його загального розміру, появи суттєвих диспропорцій між реальним капіталом і фінансовим капіталом, що його обслуговує. Отже, фінансовий капітал є дійсним капіталом в тому конспекті, що він є формою вкладення позичкового капіталу, без якого не можлива реалізація потенціалу реального капіталу.

63. Кругообіг капіталу та його стадії.

Сутнісні властивості капіталу як самозростаючої вартості (вартості, що приносить додаткову вартість) і сукупність виробничих відносин між найманими працівниками та роботодавцями (капіталістами) ще не дають його повної характеристики. з'ясування потребує третя сутнісна властивість капіталу - його рух у процесі якого гроші як найрозвинутіша форма вартості самозростають – приносять додаткову вартість. Гроші, які не здійснюють такий рух не є капіталом.

Загальна формула руху капіталу: Г- Т < З.в. і Р.с. … В… Т’ – Г’.

Кругообіг капіталу – це безперервний рух капіталу, у процесі якого він послідовно проходить три стадії, набуває на кожній із них певної функціональної форми і повертається до своєї вихідної формули – грошової.

Перша стадія кругообігу капіталу відбувається у сфері обігу і починається з грошової форми капіталу. Грошова форма капіталу — гроші, які авансуються на придбання факторів виробництва з метою одержання додаткової вартості. Змістом цієї стадії є купівля засобів виробництва і робочої сили, створення передумов самозростання вартості, виробництва додаткової вартості.

Після завершення першої стадії кругообігу вартість, початково авансована у грошовій формі, набуває форми продуктивного капіталу. Продуктивна форма промислового капіталу - сукупність засобів виробництва і робочої сили найманих працівників, які є відповідно речовим та особистісним факторами виробництва товарів, додаткової вартості. Після перетворення на продуктивну форму процес обігу авансованого капіталу зупиняється і починається друга стадія кругообігу капіталу. Тут вона починає функціонувати, як самозростаюча вартість, тобто як вартість, що приносить додаткову вартість. Змістом другої стадії кругообігу капіталу є продуктивне споживання придбаних засобів виробництва і робочої сили, тобто процес виробництва товарів, вартість яких перевищує вартість спожитих факторів виробництва на величину додаткової вартості.

Вироблені на другій стадії товари набувають форми товарного капіталу як особливої функціональної форми існування самозростаючої вартості. Товарна форма капіталу - сукупність створених на основі найманої праці товарів, вартість яких вміщує додаткову вартість і тому є більшою, ніж вартість авансового капіталу. На третій стадії кругообігу капіталу відбувається продаж товарів та реалізація втіленої в них додаткової вартості, тобто вироблені товари перетворюються на гроші. Третя стадія здійснюється знову в сфері обігу. Після реалізації товару капітал набуває вихідної форми - грошової, що зазначає завершення кругообігу капіталу.

Кругообіг капіталу, який розглядається як процес, що постійно повторюється – це оборот капіталу. Оборот капіталу відбувається у часі: його початком є авансування капіталу на придбання факторів виробництва, а завершенням - повернення усього авансованого капіталу власнику у початковій грошовій формі. Час обороту капіталу - період, протягом якого вся авансова вартість повертається до початкової форми (грошової) форми.

Структурними складовими часу обороту є час виробництва і час обігу. Час виробництва - це період, протягом якого авансований капітал перебуває у сфері виробництва і має продуктивну форму. Він охоплює весь період перебування засобів і предметів праці у сфері виробництва, починаючи від їх надходження в запаси і закінчуючи випуском готової продукції. Час обігу охоплює період, протягом якого авансований капітал перебуває у сфері обігу у формах грошового і товарного капіталу.

64. Ефективність кругообігу капіталу.

Кінцевою метою авансування грошей на виробництво товарів, як грошової форми капіталу є приріст грошей, у якому знаходить свій вияв виробництво додаткової вартості. Проте абсолютна величина величини приросту грошей не дає уявлення про міру самозростання авансованих грошей, тобто про ефективність їх функціонування, оскільки певна величина приросту грошей може бути одержана за різних їх витрат на придбання та використання елементів основного і оборотного капіталу. Тому загальною мірою ефективності обороту всіх складових капіталу є норма самозростання вартості як відношення додаткової вартості до вартості авансового капіталу. Це відношення можна відобразити формулою: N = (m/К.ав.)*100%, де N — норма самозростання вартості; m — додаткова вартість; К.ав. - авансований капітал.

Ефективність використання окремих елементів основного і оборотного капіталу відображається особливими показниками, найважливішими серед яких є: капіталовіддача (фондовіддача), коефіцієнт змінності, співвідношення оборотного капіталу і капіталу обігу, матеріаломісткість (фондомісткість) продукції1.

Основний капітал впливає на ефективність кругообігу і обороту всього капіталу. Одним з найважливіших показників ефективності використання основного капіталу є фондовіддача – відношення обсягу продукції у грошовій формі до вартості основних виробничих фондів (основного капіталу), виражене у відсотках. Фондовіддача є узагальнюючим показником використання основних виробничих фондів(основного капіталу). Формулою фондовіддачі є: Фв = (ВП/ОФ)*100%, де Фв — фондовіддача; ВП — обсяг виробленої продукції; ОФ — вартість основних виробничих фондів

Показником, який характеризує рівень використання основних виробничих фондів (основного капіталу), є коефіцієнт змінності - відношення кількості фактично відпрацьованих машино-змін (або верстато-годин) до загальної кількості устаткування. Підвищення коефіцієнта змінності роботи машин і устаткування дає змогу збільшити випуск продукції без збільшення основного капіталу.

Ефективність використання оборотних засобів залежить від співвідношення оборотного капіталу і капіталу обігу. Чим більша питома вага оборотного капіталу в загальному обсязі оборотних засобів, тобто чим більша їх частка, зайнята безпосередньо у виробництві, тим ефективніше використовуються оборотні засоби.

Узагальнюючим показником ефективності функціонування оборотних виробничих фондів є матеріаломісткість продукції - відношення вартості загального обсягу матеріальних ресурсів, витрачених на виробництво товарів, до вартості продукції загалом. Кількісно його визначають за формулою: Мn = (В/ВП)*100%, де Мn - матеріаломісткість продукції; В - витрати матеріалів, палива, енергії та ін., ВП - обсяг виробленої продукції. Чим менше витрачається сировини і матеріалів на виробництво одиниці продукції, тим нижчою буде матеріаломісткість продукції, а тому вищою ефективність використання оборотного капіталу.

Оскільки оборотний капітал становить значну частку продуктивного капіталу, раціональне використання речових складових оборотного капіталу є чинником підвищення ефективності обороту всього промислового капіталу.

65. Міжнародний рух капіталу.

Найдинамічнішою формою економічної глобалізації є міжнародний рух капіталу – 1) рух каті палу поза межами національної економіки; 2) переміщення, міграція капіталів між країнами у пошуках вигіднішої сфери їх використання; 3) комплекс міжнародних екон. відносин, які розвиваються між суб’єктами різних країн з приводу переміщення капіталу в різних формах з одних країн в інші з метою отримання транснаціонального прибутку, розв’язання певних економічних, соціальних проблем як країн-експортерів капіталу, так і країн-імпортерів.

Основними суб'єктами вивезення капіталу в сучасних умовах є ТНК, державні та наддержавні органи, які працюють для привласнення монопольно високих прибутків.

Основні форми МРК: вивіз підприємницького та позичкового капіталу, міжнародна допомога. Загальну суму функціонуючого за кордоном капіталу утворюють іноземні інвестиції. Згодом їх джерело зростає за рахунок капіталізації додаткової вартості, використання амортизаційних відрахувань, випуску акцій та ін. При вивезенні підприємницького капіталу інвестиції поділяють на прямі (дають змогу здійснювати контроль над підприємством - володіння приблизно 10% акцій) та портфельні (не дають права на контроль, а лише на отримання прибутку). За джерелами фінансування розрізняють державний, недержавний (приватний, груповий), наддержавний види капіталу. В межах державного капіталу розрізняють такі форми капіталу, як позики, дари (гранти), допомоги. Недержавне вивезення капіталу може здійснюватись юридичними і фізичними особами, приватними (окремим індивідом або сім'єю) чи груповими інвесторами у формі капіталовкладень, міжбанківського кредитування, торговельних кредитів та ін. Паралельно надаються маркетингові, управлінські, інжинірингові послуги, здійснюються лізингові операції, які містять певні інвестиційні можливості.

Якщо капітал вивозять з розвиненішої в менш розвинуту країну, то цей процес супроводжується формуванням більш зрілих відносин капіталістичної власності (а отже, і капіталу), досконаліших форм капіталістичних виробничих відносин. У такий спосіб здійснюється процес інтернаціоналізації капіталу (економічної власності, основаної на експлуатації тощо), і відповідно, капіталістичних виробничих відносин.

У процесі руху міжнародного капіталу діють такі основні закономірності:

1) прискорене зростання іноземних капіталовкладень; 2) постійне зростання частки прямих інвестицій порівняно з портфельними; 3) посилення процесів монополізації в експорті капіталу; 4) зростаюча концентрація прямих інвестицій у розвинутих країнах; 5) постійне і швидке зростання обсягу прямих іноземних інвестицій} розвинутих країн і зменшення частки країн, що розвиваються; 6) посилення інтернаціоналізації власності в процесі вивезення капіталу; 7) зростання обсягів вивезення капіталу в постсоціалістичні країни та зменшення частки капіталу, що вивозиться з них; 8) випереджаючі масштаби обсягів обороту державних цінних паперів; 9) зростання частки прямих інвестицій у сфері послуг.

66. Праця і людський ресурс.

Людські ресурси – працівники, що мають певні професійні навички та знання. Основними характеристиками людського ресурсу є: фізична енергія, мотивація, ставлення до роботи, рівень кваліфікації та освіти, здатність до ефективної організації діяльності, вміння управління діяльністю тощо.

Трудові ресурси – 1) частина населення країни, здатна до праці, тобто така, що має фізичні та розумові здібності для участі у процесі виробництва; 2) працездатне населення працездатного віку.

Праця – 1) цілеспрямована діяльність людини щодо створення певних економічних благ чи надання послуг; 2) процес споживання людського ресурсу.

Кількість праці визначається її тривалістю і вимірюється часом протягом якого відбувався процес праці. Однією з мір праці є робочий день (найбільш загальна міра робочого часу) – кількість годин на добу протягом яких працівник здійснює працю на підприємстві. Масштабом робочого дня є робоча година. Вільний час включає час для сну, час для здійснення саморозвитку та самовдосконалення (навчання, наука, мистецтво та ін.). В процесі праці – відновлюються життєві сили, розвиваються здібності і людина вдосконалюється як особистість.

Тривалість робочого дня визначається такими факторами:

– суспільними потребами і необхідністю їх задоволення;

– продуктивністю праці;

– значенням для суспільства вільного часу.

67. Вартість і оплата праці.

Як і всякий товар робоча сила має споживчу вартість і вартість.

Споживча вартість робочої сили – здатність людини своєю працею (завдяки своїм знанням, кваліфікації тощо) – створювати новий продукт і нову вартість величина якої більша, ніж вартість самої робочої сили.

Вартість робочої сили – 1) затрати суспільно необхідного робочого часу, потрібні для відтворення робочої сили; 2) вартість життєво-необхідних засобів, що потрібні для нормального відтворення робочої сили. Визначається вартістю товарів та послуг, необхідних для забезпечення нормального існування людини в певних соціально-економічних умовах.

Дата добавления: 2015-05-26