Становлення глобального ринку

Джерела становлення глобального ринку мають в своїй основі такі причини: порівняльні переваги; економію на масштабі в сфері виробництва; переваги за рахунок диференціації продукту; надання ринковій інформації і технологіям характеру суспільного блага.

Чинники: НТП та МПП

Порівняльні переваги є класичним фактором глобальної конкуренції коли підприємства мають значні переваги у вартості чи якості факторів виробництва продукту, стають його конкурентними виробниками, а експорт спрямовують в інші країни.

Економія на масштабі в сфері виробництва пов’язана з отриманням потенційних переваг у витратах за рахунок централізації виробництва і глобальної конкуренції, що перевищують розмір національного ринку, а також необхідного розвитку експорту між країнами. Значний обсяг продажу і нагромадження досвіду в галузі технологій, що є виключною власністю виробника, формують витратні переваги у глобальній конкуренції.

Диференціація продукту особливо в галузях з передовими технологіями надає виробникам перевагу в репутації і довірі. Економія на глобальних операціях підприємства може виникнути за рахунок використання патентної технології на ринках різних країн.

Надання ринковій інформації і технологям характеру суспільного блага пов’язано з тим, що технологічні інновації, незалежно від початкових інвестицій, є ресурсом, що може потім багаторазово і безкоштовно використовуватися, а значить стає суспільно доступним. Глобальна конкуренція надає також джерела інформації про технологічні досягнення і сприяє підвищенню технологічної конкурентоспроможності підприємства.

Слід відмітити, що окрім переваг у глобалізації ринку існують і перепони, що можуть заблокувати розвиток міжнародної конкуренції підприємств. Серед них слід відмітити економічні, що підвищують прямі витрати в глобальній конкуренції; управлінські, що пов’язані інтенсивністю обслуговування та технологічними змінами виробленого продукту та інституціональні, що пов’язані з проведенням державної політики захисту вітчизняного виробника та підтримання рівня зайнятості.

95. Суспільне відтворення, його типи та показники.

Відтворення – процес вир-ва, який розглядається не як окремий акт, а як процес, що постійно повторюється.

Відтв-ня – це постійне відновлення та повторення процесу вир-ва.

Відтв-ня буває індивідуальним (або одиничним)–тобто відтвор. на окремих підприємствах і домогосподарствах. Воно є основою, вихідною і необхідною ланкою всього суспільного відтворення.

Процес відтв-ня на рівні нац. ек-ки є суспільним (екон.) відтв-ням. Сусп-не екон. відтв-ня не є простою сумою одиничних процесів відтв-ня на рівні підприємств і домогосп-в. У ньому з*явл. нові якісні елементи, які відсутні на мікрорівні.

Сусп-не екон. відтв-ня основане на органічній єдності всіх частин, що його утворюють (домогосп-в, підпр-ств, галузей, екон. регіонів, кластерів).

Сусп. відтв-ня включ. в себе відтв-ня:

· суспільного продукту та його конкретних форм;

· людського ресурсу як особистісного фактора виробництва та його зайнятості;

· основного і оборотного капіталу суспільства;

· національного багатства;

· споживання;

· економічних відносин.

Основні види екон-го відтв-ня:

Просте − це відновлення процесу сусп. вир-ва з року в рік у незмінних обсягах.

Звужене – характ-ся відтв-ням сусп. вир-ва в обсягах, що є меншими, ніж у попередньому періоді.

Розширене − це відтв-ня сусп. вир-ва в зростаючих обсягах.

Основні показники, що характеризують екон. відтв-ня – це макроекономічні показники − валовий внутрішній продукт і національний дохід. Кожен з них аналізується за абсолютним приростом, темпами зростання відносно попереднього року або темпами зростання відповідно базового року та темпами приросту. Аналіз також охоплює показники ВВП і національного доходу на душу населення та інші показники.

96. Національний дохід

Дохід – це певна кількість грошових коштів, матер-х благ чи послуг, отриманих фізич. особою, підпр-вом чи економікою в цілому за певний проміжок часу. Дохід – це також грошові кошти, що отримають фізич. та юридич. особи за результати госп-ської діяльності, використ. власності чи у формі соц-х виплат, громадянських внесків.

Національний дохід (НД) — це сукупний дохід в економіці, який отримують власники факторів вир-ва: праці, капіталу, землі, підприємницького хисту. Нац. дохід — це чистий внутр. продукт, зменшений на величину податків на бізнес.

Кількісно НД є близьким до чистого внутрішнього продукту (ЧВП). ЧВП – це ВВП, зменшений на величину амортизаційних відрахувань. НД можна отримати, якщо ЧВП зменшити на величину непрямих податків на бізнес (податок на додану вартість, акцизи, мито, ліцензійні платежі та ін.).

НД є дуже важливим показником результатив­ності суспільного виробництва, національної економіки. Виробництво нац-го доходу на душу населення найбільш оптимально визначає рівень добробуту населення.

Сьогодні загальновизнано, що частину національного доходу створюють також працівники сфери послуг. Отже, вир-во нац-го доходу відб-ся як в галузях матер. вир-ва, так і у сфері послуг.

Розподіл нац-го доходу веде до визначення частки кожного з учасників його виробництва через заробітну плату, прибуток, процент, ренту, дивіденд та ін. Ці доходи наз-ся первинними, або основними. Водночас їх можна назвати факторними, оскільки кожен з них пов’язаний з певним фактором виробниц­тва.

Перерозподіл нац-го доходу здійсн-ся ч-з механізм ціноутворення, держ. бюджет, податкову систему, внес­ки до різноманітних фондів та ін. На основі перерозподілу нац-го доходу формуються вторинні доходи.

Використання нац-го доходу здійсн-ся за двома напрямами: на споживання і заощадження (нагромадження). Останнє необхідно для розширення масштабів нац. вир-ва і майбутнього зростання нац. продукту.

На основі показника національного доходу визначають особисті доходи (ОД). ОД – це після податковий дохід. Таким чином: ОД − це одержаний дохід, а НД − це зароблений дохід.

Якщо від суми особистого доходу відняти всі індивідуальні податки, то одержимо так званий дохід в особистому розпорядженні домогосподарств − кінцевий показник системи національного рахівництва.

97. Валовий внутрішній продукт

Валовий внутрішній продукт (ВВП) – це сукупна вар­тість кінцевих товарів і послуг, вироблених у поточному періоді на території країни, незалежно від національної належності підприємств. Валовий внутрішній продукт підраховується за так званим територіальним принципом.

Загальні риси, характерні для ВВП:

· є найбільш загальним пок-ком кінцевого результату екон-ної діяльності в нац. економіці;

· характеризує єдність взаємопов’язаних аспектів екон. процесу: вир-во матер-х благ і надання послуг, розподіл доходів, кінцеве використання матер-х благ і послуг;

· охоплює результати екон-ної д-сті всіх госп-ських одиниць: підп-ств, організацій та установ як сфери матер-го вир-ва, так і сфери послуг, особистих підсобних госп-ств населення, окремих осіб, зайнятих бізнесом;

· є вартісним, грошовим показником, вимірює ринкову вартість річного вир-ва;

· має кількісний, часовий вимір.

Існує три методи обчислення ВВП:

1) за виробничим методом: підсумовується додана вартість, створена всіма галузями економіки;

2) за витратами: підсумовуються витрати всіх економічних агентів, які використовують ВВП (домогосп-в, фірм, держави та іноземців, які експортують товари з даної країни);

3) за доходами: підсумовуються всі види факторних доходів (заробітна плата, прибуток, процент, рен­та), а також амортизаційні відрахування.

Обчислення ВВП ускладнюється інфляцією (зростанням цін), яка властива всім країнам з ринковою економікою. У зв’язку з цим розрізняють поняття номінального і реального ВВП.

Номінальний ВВП − це обсяг вир-ва, обчислений за діючими, фактичними цінами. В умовах інфляції він завищує результати економіки і потребує коригування.

Реальний ВВП − це обсяг вир-ва, вартість якого скоригована на величину річного зростання цін.

Співвідношення між номінальним і реальним ВВП утворює ще один показник − дефлятор ВВП, який визначається за формулою: Дефлятор ВВП = Номінальний ВВП / Реальний ВВП

На основі ВВП розраховується цілий ряд інших макроекономічних показників (напр., валовий нац. дохід, чистий внутрішній продукт).

98. Споживання та заощадження

Автором концепції споживання і заощадження є англійський економіст Дж. Кейнс (кейнсіанський підхід).

Споживання є найважливішим компонентом національного доходу, що становить від 75 до 80 % сукупних видатків. Однією з найважливіших в економічному відтворенні функцій є функція споживання. Вона розкриває взаємозв’язок між величиною видатків на споживання та обсягом використовуваного особистого доходу. Зміни у споживанні, які спричиняються змінами в доході, називають граничною схильністю до споживання (коливається в межах від 0 до 1).

Споживання важливе, тому що воно є головним компонентом сукупних видатків. Те, що не споживається, − заощаджується. У системі розширеного економічного відтворення споживанню належить надзвичайно велика роль.

Заощадження − це частина доходу, що не споживається.Отже, заощадження (З) дорівнюють національному доходу (НД) мінус споживання (С).

Заощадження здійснюють домогосп-ва, підпр-ва, організації та держава. Екон. дослідження показують, що дохід є визначальним компонентом не тільки спожив., а й заощадж. Гранична схильність до заощадж. визначається як частка кожної додаткової гривні доходу, що йде на додаткове заощадж.

Сума видатків з національного доходу на споживання плюс сума використаного національного доходу на заощадження повин­ні дорівнювати обсягу національного доходу країни.

Заощадж. є вартісним пок-ком інвестицій і нагромадження капіталу. Поняття інвестицій використовують, щоб позначити збільшення запасу матеріальних капітальних благ. Між заощадженнями та інвестиціями існує прямий зв’язок. Його можна розглядати на рівні корпорації і в масштабі сусп. відтв-ня.

Національні заощадження − це та частина національного доходу, яка не використовується на споживання, тому що має бути спрямована на нагромадження капіталу і багатства країни. Це чисте заощадження і чисте нагромадження.

Заощадж., здійснювані за рахунок національного доходу, називаються чистими заощадженнями.

Оптимальною нормою національного заощадж. вважається 20-25%. Між нормою національного заощадж., інвестиціями і темпами економічного зростання існує тісний взаємозв’язок. Тому кожна країна особливу увагу звертає на стимулю­вання схильності населення, домогосп-в, підпр-в до заощадження.

99. Національне багатство.

Національне багатство — це сукупність матеріальних благ, нагромаджених країною за весь період її існування та залучення до господарського обороту природних ресурсів. Іншими словами, нац. баг-во – це все матер. баг-во сусп-ва.

Сучасна економ. теорія все частіше критикує тезу про матеріальний зміст багатства і висловлюється за його уточнення і доповнення новими елементами. Якщо раніше розвиток країни визначався ступенем нарощування матер.-речових обсягів вир-ва, то на сучасному етапі вирішальне значення мають ефективні якісні перетворення і структурні зрушення в економіці. Тому особливої актуальності в сучасних умовах набувають дослідження формування і розвитку нематеріальних форм багатства, пов’язаних з людиною.

У широкому розумінні національне багатство включає в себе як матеріальне, так і нематеріальне багатство країни.

Нематеріальне багатство суспільства − це ті його елементи, що перш за все визначають якість робочої сили − науково-технічний, освітній, культурний потенціал. Основними елементами нематеріальної форми національного багатства є духовні і культурні цінності (нагромаджений виробничий досвід, освітній потенціал нації, досягнення науково-тех­нічної думки, інформаційні ресурси, інтелектуальний рівень та ін.).

Осн. елем. матеріальної форми національного багатства:

· виробничий капітал (основн. і оборот.);

· основний капітал сфери немат-го вир-ва (школи, лікарні, культ.-освітні і спорт. об’єкти, житл. буд.);

· резерви капітальних благ (законсервовані запаси основн. капіталу);

· майно домашніх гос­п-в (індивідуальне житло, засоби праці і предмети тривалого використання − автомоб., меблі, побутова техніка тощо);

· запаси і резерви споживчих благ.

До складу національного багатства відносять і природні ресурси країни, які залучені до господарського обороту (земля, надра, вода, ліси, атмосфера, клімат).

Масштаби, структура та якісний рівень національного багатства не залишаються незмінними. У процесі відтворення воно не тільки постійно зростає, а й безперервно оновлюється. Тому для нарощування нац. баг-ва особливого значення набуває раціональне використ. вир-го потенціалу, від якого залежать темпи зростання ВВП і відповідно добробуту нації, фізичний і духовний стан людини.

Нац. баг-во виступає як важливий показник економічної могутності країни та джерело її соціально-економічного прогресу.

100. Доходи населення

Дохід – це певна кількість грошових коштів, матер-х благ чи послуг, отриманих фізич. особою, підпр-вом чи економікою в цілому за певний проміжок часу. Дохід – це також грошові кошти, що отримають фізич. та юридич. особи за результати госп-ської діяльності, використ. власності чи у формі соц-х виплат, громадянських внесків.

Доходи населення є визначальною складовою розподілу нац. доходу. Економічна теорія пояснює розподіл доходів як результат попиту на продуктивні послуги та їх пропонування. Мова йде про ринкову економіку і про працю. Попит на працю як основне джерело доходів населення та пропонування праці впливають на величину доходів у вигляді зар. плати. Крім того, слід пам’ятати, що величина зар. плати залежить і від вартості робочої сили.

В економічній теорії висуваються різні концепції стосовно суперечностей у розподілі доходів. Марксизм пояснює його існуванням експлуатації трудящих, тобто згідно з теорією трудової вартості зар. плата не є відображенням вартості робочої сили; маржиналізм – теорією граничної продуктивності факторів вир-ва; неокласичний напрям – індивідуальними здібностями та грою ринкових сил. Кожна з точок зору характеризує відповідний бік розподілу доходів населення.

Доходи населення чи господарств формуються за рахунок надання послуг робочою силою, індивідуальної трудової діяльності, власності, соц-х трансфертних платежів тощо. Граничною нижньою межею величини доходів населення є прожитковий мінімум. Прожитковий мінімум – це вартісна величина необхідних для підтримання фізіологічної життєдіяльності людини засобів існування.

Якщо індивідуальні доходи нижче цієї межі, то наступає скорочення населення в країні. Крім того, в сусп-ві є частина непрацездатного населення, яке вимагає матеріальної підтримки. Держава здійснює перерозподіл нац-го доходу ч-з систему соц. виплат. Перерозподіл доходів є однією з функцій уряду.

101. Податки

Податки – це частина національного доходу, що вилучається державою у населення через позаекономічний та економічний примус здебільшого на еквівалентній основі з метою виконання її соціально – економічних, політичних, правових функцій та досягнення військових цілей. Податки – давня категорія, вони виникли в часи розпаду первісного ладу, появи приватної власності, зосередження влади і певної частки власності общини в руках вождів, старійшин, виникнення держави і права.

Доходи державного бюджету у розвинутих країнах світу більш як на 90 % формуються саме за рахунок податкових надходжень.

Класик політичної економії А. Сміт надавав великого значення податкам. На його думку податки мусить сплачувати кожна особа, його розміри мають бути мінімальними та терміни сплати чітко визначені. Актуальними є сформовані шведс. екон-том К.Вікселем осн. пр.-пи справедливого оподаткув. (пр.-п корисності і пр.-п рівності), згідно з яким, вилучені у насел. ч-з мех.-м податків кошти мають поверн. до нього у формі держ. послуг. Крім того, податки не повинні підривати добробут соц.груп.

У законі України “Про систему оподаткування” принципами оподаткування названо: обов’язковість, стимулювання підприємницької діяльності, рівнозначність і пропорційність, рівність і недопускання податкової дискримінації.

У податковій системі визначені конкретні елементи по­датків. До них належать:

суб'єкт податку — особа, на яку законом покладено обо­в'язок сплачувати податок;

об'єкт податку — доход або майно, з якого нарахову­ється податок: прибуток, заробітна плата, цінні папери, нерухоме майно тощо;

джерело податку — доход, за рахунок якого сплачу­ється податок;

ставка податку — розмір податкових нарахувань на одиницю оподаткування

Основні функції податків:

1) фіскальна означає збір грошових коштів з насел., підпр-ств і орг-цій;

2) регулююча – забезп. регулювання грошових доходів, процесу нагромадження, перерозподілу значної частини нац. доходу, співвідношення між попитом і пропозицією та інших макроекономічних величин, а загалом – усього процесу сусп. відтворення;

3) стимулююча функція податків полягає у впливі на інвестиційний процес (наприклад, у разі зниження ставок оподаткування), на проведення науково – дослідних робіт, на прискорення темпів економічного зростання, на інноваційні процеси.

Основними видами податків у розвинутих країнах є особистий подохідний податок і податок на додану вартість (ПДВ). Певну роль у виконанні функцій податків відіграє податок на прибутки корпорацій та на соціальне страхування.

102. Державний бюджет.

У спільному відтворенні значну роль відіграє державний бюджет. Він представляє собою кошторис щорічних доходів і видатків, заздалегідь розроблений урядом і затверджений законом. Сутність бюджету кожної країни визначається соц.-економіч. устроєм суспільства, рівнем розвитку продуктивних сил, природою історичних форм власності, виконуваних державою функцій та іншими чинниками. Держава, крім виконання владних функцій, стимулює розвиток економіки і науки, формує ринок товарів, послуг тощо. Внаслідок цього державні фінанси, в тому числі податки та видатки, є складовим елементом людської цивілізації, тобто з давніх часів.

Ряд західних вчених (Е.Хансен, Дж.Кларк, Р.Масгрейв та ін.) розглядають державний бюджет як один із найефективніших засобів вирішення економічних проблем, досягнення економічної стабільності. Вони вбачають у ньому важливий регулятор економіки, інструмент економічного планування. Необхідність значного за величиною державного бюджету спричиняє потреба в суспільних або колективних благах, якими є освіта, охорона здоров’я, національна безпека, правопорядок, охорона навколишнього середовища тощо. Так, згідно з поглядами Масгрейва, функціями державних фінансів є надання суспільних товарів і послуг, корегування розподілу доходів і майна, підтримання високого рівня зайнятості та достатньої стабільності цін.

103. Інфляція

Інфляція — це процес зменшення купівельної спроможності грошової одиниці, який стає результатом загального зростання цін.

Інфл. – знецінення (падіння купівельної спроможності) грошей внаслідок переповнення ними каналів грошового обігу.

Інфл. – знецін-ня грошей, спричинене диспропорціями і сусп-му вир-ві й порушенням законів грош. обігу, яке виявляється у стійкому зростанні цін на товари й послуги.

Причини інфляції:

· порушення закону грошового обігу, внаслідок чого кількість наявних неповноцінних грошей у обігу перевищує потребу у них;

· зростання грошової маси, яке випереджає темпи зростання суспільного продукту, реалізацію якого і обслуговує грошова маса.

· підвищення швидкості обігу грошової одиниці;

· зниження загального обсягу суспільного продукту.

Критерії (форми, типи) інфляції:

1) залежно від переважаючого впливу факторів: інфл. попиту, інфл. пропозиції

2) за темпами зростання: повзуча, голопуюча, гіперінфляція

3) за співвідношенням темпів зростання цін на товари: збалансована, незбалансована

4) за ступенем передбачуваності: очікувана, неочікувана

5) за хар-ром прояву: відкрита, прихована (затамована)

6) за ступенем регулюючого впливу держави: регульована, нерегульована

7) залежно від чинників її спричинення: імпортована.

Існує таке поняття як стагфляція – це інфляція, що супроводжується стагнацією вир-ва й, одночасно, зростанням рівня цін та безробіття.

Економічні і соціальні наслідки інфляції: безробіття, нестача робочих місць, зниження доходів споживачів і виробників, зниження матеріального рівня життя населення тощо.

104. Соціальна політика

Соціальна політика в сучасних умовах – це комплекс соц.–економіч. заходів держави, підприємств, організацій, громадських об’єднань, спрямований на послаблення нерівності в розподілі доходів і майна, на захист насел. від безробіт., підвищ. цін, знецінення трудових заощаджень, зростання доходів насел., розширеного відтворення людського ресурсу країни тощо.

Основні напрямки соц. політики:

-захист рівня життя населення від підвищення цін через використання різних форм компенсації і проведення індексації;

-надання допомоги найбільше малозабезпеченим сім’ям;

-надання допомоги на випадок безробіття;

-здійснення політики соціального страхування

-введення мінімальної заробітної плати для працюючих;

-забезпечення переважно за рахунок держави розвиток освіти, охорони здоров’я, захисту навколишнього середовища, надання допомоги в одержанні громадянами кваліфікації;

-надання у відповідності з чинним законодавством гарантій процесу трудової діяльності (створення профспілок, дотримання тривалості робочого дня, надання оплачуваних відпусток і т.д.).

Відповідно до Конст-ї країни, основними принципами соц. політики в Україні є оптимальне поєднання соціальної справедливості, врахування життєвого необхідних соціальних стандартів (освіта, охорона здоров’я та інші) при формуванні бюджетів різних рівнів (держави, регіону, підприємства, організації тощо), чітке розмежування відповідальності за їх виконання між різними гілками влади та ін.

Соціальний захист населення забезпечують також і підприємства та самі наймані працівники - їх профспілкові організації. Головними засобами усунення нерівності в розподілі доходів і майна є прогресивний подохідний податок і соціальні витрати держави.

Конкретні складові соц-ї політики і соці-го захисту населення та його розширеного відтворення:

· соц.. страхування, котре склад. із пенсійного, медицин., страхув. від безробіття і нещасних випадків на вир-ві.

· програми працевлаштування та перекваліфікації

· правове регулювання найманої праці.

· захист прав споживачів.

105. Відтворення людського ресурсу

Людський ресурс суспільства є творцем суспільного продукту, його відтворення на розширеній основі. Саме за рахунок суспільного продукту відтворюються, причому на більш високому якісному рівні, не тільки матер.-речові, а й особисті фактори вир-ва – людські ресурси, головна продуктивна сила сусп-ва. Звідси випливає наступний висновок, що підкреслює принципову особливість розширеного відтворення в умовах соціально орієнтованої ринкової (змішаної) економіки. Перш за все в тих країнах, які формують постіндустріальне та пост капіталістичне сусп-тво (США, Нім., Японія Швеція та десятки інших).

Принципи, на яких базується відтворення люд. рес-су:

1. Задоволення матеріальних і духовних потреб людини, її вільний і всебічний розвиток. Будучи вагомою метою сучасних передових країн, водночас виступає і як необхідна умова всього суспільного відтворення.

2. Робоча сила і підприємництво невід'ємні від людини, від багатогранних її здібностей. Будучи головною продуктивною силою, рушієм їх розвитку, а також і розвитку виробничих відносин, відтворення людського ресурсу виступає у якості відносно самостійної економічної і соціальної проблеми.

Основою відтворення людського ресурсу є природний рух населення. При цьому між природним рухом населення і відтворенням робочої сили є часовий лаг, пов'язаний з періодом становлення працездатної людини.

Відтворення людського ресурсу – це безперервне відновлення і підтримка фізичних сил і підвищення трудової кваліфікації людей, забезпечення росту загальносвітового і професійного рівня. Воно включає в себе організоване залучення людей праці у вир-во, розподіл і перерозподіл трудових ресурсів між галузями, підпр-вами, регіонами, країнами, створення соц.–економ. мех.-му, що забезпечує задоволення потреб народного госп-ва в працівниках і водночас повну і ефективну зайнятість населення.

Ключовою складовою відтворення людського ресурсу вважають людський розвиток – розвиток, що ґрунтується на справедливості у межах одного й кількох поколінь і дає змогу нинішнім і майбутнім поколінням як найкраще використовувати свої потенційні здібності в економічній, політичній, соціальній та культурній сферах. Людський розвиток зумовлює розширене відтворення суспільного продукту та його справедливий розподіл, відновлення довкілля, підвищення добробуту та ін.

106. Держава в системі суспільного відтворення

Ринковий механізм не спроможний розв’язати проблем суспільного відтворення, що породжені ринком. Негативні сторони ринку проявляються в багатьох сферах суспільного відтворення, ринок неспроможний забезпечити стабільне економічне відтворення, оскільки поєднує умови для дії періодичних циклічних криз і так званих «провалів» ринку.

Починаючи з другої половини 1930–х років поступово і практично в усіх змішаних економічних системах держава і ринкова система ділять між собою функцію знаходження відповіді на ці п’ять фундаментальних питань економіки: скільки треба виробляти? що потрібно виробляти? як продукцію виробляти? хто повинен одержати цю продукцію? як соц.–економ. система здатна адаптуватися до майбутніх змін? Різні економічні системи відрізняються одна від одної по співвідношенню держави і ринку в управлінні суспільним відтворенням.

Роль держави в системі суспільного відтворення можна розглянути на прикладі економічних функцій, які вона виконує у своїй регуляторній діяльності.

Найважливіші з економічних функцій держави:

1. Забезпечення правової бази і суспільної атмосфери, що сприяють функціонуванню ринкової системи. Необхідна правова база передбачає такі заходи, як надання законного статусу приватним і державним підприємствам, визначення прав приватної і інших форм власності, гарантування дотримання контрактів.

2. Захист конкуренції – сили, котра підкоряє виробників і постачальників диктату покупця або суверенітету споживача. За конкуренції покупці – це господарі, ринок їх агент, а підприємства - їх слуга.

3. Обмеження дії деяких елементів ринкового механізму.

4. Досягнення і забезпечення національних конкурентних переваг у світовій економіці. Реалізація цієї функції держави визначається потребами наук.-технологіч. розвитку, екон. зростання.

5. Перерозподіл доходу і багатства.

6. Стабілізація економіки, тобто контроль за рівнем зайнятості та інфляції, продовжуваних коливаннями економічної кон’юнктури, а також стимулювання економічного розвитку.

Виконання державою цих та інших економічних функцій є засобом регулювання сусп. відтворення в масштабі країни.

107. Інтернаціоналізація та глобалізація економічних процесів

Інтернаціоналізація відтворювальних процесів – це об’єктивний економічний процес виникнення і розвитку зв’язків між національними господарствами різних країн, що охоплює всі сфери суспільного відтворення і конкретизується у процесі інтернаціоналізації продуктивних сил, техніко-екон., організ.-екон. та соц.-екон. відносин, тобто все господарське життя країн.

Інтернаціоналізація господарського життя почалася наприк. XVІІІ – на поч.. ХІХ ст. в період промислової революції. На цій стадії розвитку інтернаціоналізація відтворювальних процесів здійснювалася передусім на основі інтернаціоналізації процесу обміну.

Наприк. ХІХ – поч.. ХХ ст. інтернаціоналізація госп-ського життя доповнилась вивезенням капіталу, утворенням міжнародних монополій та завершенням територіального поділу світу. Головною формою інтернаціоналізації господарського життя на цій стадії стало вивезення капіталу.

З середини 50-х рр. ХХст. у зв’язку з розгортанням нової НТР почалося формування технологічного способу вир-ва, що базується на автоматизованій праці, в тому числі наукових і капіталомістких технологіях, поглиблюється між нар. поділ праці (міжнар. спеціалізація, кооперація вир-ва), а також науково-техн. співроб-во.

Двома відносно самостійними процесами інтернаціоналізації відтворювальних процесів стала інтернаціоналізація продукт. сил та інтернаціоналізація виробничих відносин. ЄС на сьогодні є найбільш значущою організацією за глибиною інтернаціоналізаційних процесів, де нтернаціоналізація відтворювальних процесів здійснюється в процесі органічного поєднання і злиття монополій (у т.ч. олігополій) країн-членів союзу, національних держав та наднаціональних органів в єдиний механізм, формування наднаціональної власності та її поєднання з національною власністю.

Глобалізація – це нова категорія, яка відображає процес обміну товарами, послугами, капіталом та робочою силою, що виходить за межі державних кордонів. З 60–х років ХХст. глобалізація набуває форм постійного і неухильного міжнародного переплетіння національних економік. Відбувається надзвичайно складний процес девальвації економічної ролі національної держави, національних економік загалом.

В результаті посилення глобалізації суспільне відтворення в кожній країні поступово вивільнилось зі сфери державного впливу. Світове господарство і його відтворення поступово набуло нової якості - перетворилось із сумативної на функціонально цілісну та структурну інтегровану систему.

На цій основі змінився характер міжнародних економічних відносин. Вони значною мірою втрачають ознаки міжнаціональних (міждержавних) і поступово перетворюються на транснаціональні глобальні економічні відносини, що мало або зовсім не піддаються державному регулюванню і впливу.

Особливе місце в мережі міжнар. організацій, які сприяють поглибленню інтернаціоналізаційних процесів та глобалізації економічних відносин займають Міжнародний валютний фонд (МВФ); Міжнародний банк реконструкції та розвитку; Міжнародна торгівельна організація (СОТ).

1. Сутність економічного мислення.

2. Середовище формування економічного мислення: економічне політико правове, соціально-культурне.

3. Типи економічного мислення: стандартний і творчий.

4. Розвиток економічного мислення.

5. Економічне мислення і економічна практика.

6. Роль економічної науки у формуванні професійних компетенцій.

7. Економіка як об’єкт наукового дослідження.

8. Предмет економічної науки.

9. Функції економічної науки: теоретична, практична, світоглядна, ідеологічна.

10. Етапи розвитку економічної науки.

11. Сучасна структуризація економічної науки та диверсифікації її предмету.

12. Принципи,категорії і закони економічної науки.

13. Методи економічного аналізу та їх класифікація.

14. Критерії і показники розвитку економіки та їх інтернаціональний характер.

15. Економічні потреби.

16. Ієрархія потреб.

17. Економічні інтереси.

18. Взаємозв'язок потреб та інтересів.

19. Мотиви та стимули.

20. Економічна поведінка.

21. Реалізація економічних інтересів і суспільне виробництво.

22. Національні та глобальні економічні інтереси.

23. Сутність та структура економічної системи.

24. Відносини власності.

25. Домогосподарства,підприємства(фірми) та сектори економіки.

26. Кластери,внутрішні регіони,регулятивні інститути.

27. Типи і моделі економічних систем та їх еволюція.

28. Національні та міжнародна економічна систем.

29. Формування глобальної економічної системи.

30. Сутність і види економічної діяльності.

31. Суспільний поділ праці.

32. Виробнича діяльність.

33. Науково дослідна і проектна конструкторська діяльність.

34. Інвестиційна діяльність

35. Інноваційна діяльність.

36. Торгівельно маркетингова діяльність.

37. Міжнародний поділ праці та міжнародна економічна діяльність.

38. Сутність підприємництва та його організаційно економічної форми.

39. Витрати та результати підприємницької діяльності.

40. Продуктивність праці.

41. Прибуток і рентабельність.

42. Економічна рента та її види.

43. Регулювання підприємницької діяльності.

44. Міжнародна підприємницька діяльність.

45. Економічний розвиток, його сутність, цілі та принципи.

46. Динаміка економічного розвитку та його фактори.

47. Економічне зростання, його критерії та показники.

48. Ресурси економічного зростання та їх обмеженість.

49. Типи та моделі економічного розвитку.

50. Сталий економічний розвиток.

51. Циклічний характер економічного розвитку.

52. Економічна криза.

53. Цивілізаційний вимір економічного розвитку.

54. Еволюція та сучасний зміст категорії капітал.

55. Функції капіталу.

56. Капітал і наймана праця.

57. Людський капітал.

58. Інтелектуальний капітал.

59. Інформаційний капітал.

60. Виробничий капітал.

61. Підприємницький капітал.

62. Фінансовий капітал.

63. Кругообіг капіталу та його стадії.

64. Ефективність кругообігу капіталу.

65. Міжнародний рух капіталу.

66. Праця і людський ресурс.

67. Вартість і оплата праці.

68. Заробітна плата.

69. Інвестиції в людський ресурс.

70. Освіта та професійні компетенції працівника

71. Інтелектуалізація праці.

72. Трудові відносини, зайнятість, безробіття.

73. Дискримінація праці.

74. Нерівність в доходах та проблема бідності.

75. Соціалізація економіки

76. Міжнародна міграція людського ресурсу.

77. Економічні блага.

78. Товар та його характеристика.

79. Гроші.

80. Грошовий вимір вартості товару.

81. Сутність і функції ринку.

82. Суб’єкти і об’єкти ринкових відносин.

83. Попит і пропозиція

84. Ринкове ціноутворення

85. Конкуренція,монополія,олігополія.

86. Ринок і держава.

87. Сегментація ринку.

88. Ринок землі та нерухомості.

89. Ринок товарів та послуг.

90. Ринок капіталу.

91. Ринок людського ресурсу.

92. Ринок інновацій.

93. Міжнародні ринки.

94. Становлення глобального ринку.

95. Суспільне відтворення, його типи та показники.

96. Національне дохід.

97. Воловий внутрішній продукт.

98. Споживання та заощадження.

99. Національне багатство.

Дата добавления: 2015-05-26