Етичні ідеї Стародавнього світу

Розділ II. Головні етапи історичного розвитку етичної думки

Становлення і розвиток етичної думки — тривалий про­цес, витоки якого можна знайти вже на ранніх етапах розвит­ку людського суспільства, коли звичайні уявлення про мораль під впливом досвіду, що поширювався, отримували новий зміст та ставали основою для виникнення загальних теоретич­них висновків. Перші ж етичні системи, що досліджували мо­ральні пронеси, з'явилися на відносно розвинутій стадії класо­вих відносин.

Умови прогресу філософського мислення, а в його рамках і перші прояви етичного знання складалися неоднаково. Різні регіони Стародавнього світу сформували особливі релігійно-філософські системи, серед яких найцікавіші, з етичної точки зору були: даосизм, конфуціанство (Давній Китай), джай­нізм, буддизм (Давня Індія), іудаїзм (Давня Іудея), філософ­ські погляди на мораль Давньої Греції та Давнього Риму.

Одним із важливіших напрямів розвитку етичної думки у Давньому Китаї був даосизм, який, на відміну від конфуціан­ства, не став провідною релігійною течією Китаю, але завдяки введенню в обіг поняття «Дао» це вчення посіло почесне міс­це в історії розвитку етичної думки. Засновником даосизму вважається легендарний мудрець Лао-цзи (Лао Дань) (народ. 604 р. до н. е.), якому приписують авторство книги «Дао де цзін» («Шлях доброчинності»), де центральне поняття — Дао (шлях) обґрунтовується як понад буття, велике єдине, безмежна діяльність, закон природи, суспільства, окремої лю­дини (її мислення та поведінки). Дао — прабатько усього існуючого: «Людина залежить від землі, земля — від неба (кос­мосу), небо — від Дао, а Дао — від самого себе».

Інший даосист Чжун-цзі (близько 369—286 рр. до н. е.) вважав, що Дао наділяє речі формою, кольором, звуком та ви­глядом, тобто Дао творить (як першопочаток).

На думку даосистів, людина, як і весь світ, є закономір­ним породженням Дао, вона — частка природи, її призначен­ня — крокувати шляхом доброчинності. Це є життя, яке від­повідає природі. усі численні лиха людства трапляються через те, що люди відступають від заданих природою законів. Лао-цзи відкидає будь-які зусилля не тільки індивіда, а й суспіль­ства щодо штучного втручання у Дао. Намагання змінити природний лад згубні для людей. Тому головний моральний принцип — «увей», поглиблене спостереження, відсутність будь-якої дії, що суперечить природному процесу, а мудрець той, хто сповідує помірність, спокій, близькість до природи.

Конфуціанство, засноване Кун-Фу-цзі (551—479 рр. до н. е.) (латинізована версія імені — Конфуцій) і поширене його учнями, було китайською державною програмою, її можна охарактеризувати як нормативну програму достойного життя окремої людини та узгодженого життя всіх у су­спільстві.

Головне місце в етиці Конфуція займає поняття «жень» («гуманність») — моральний принцип, який потребує поко­ри підлеглих, турботи про суспільні інтереси, повагу до бать­ків і старших за віком. Існували п'ять великих і незмінних доброчинностей: мудрість, гуманність, вірність, повага до старших, мужність, дотримання яких було одночасно нормою для всіх і, з іншого боку, слугувало соціально-політичній вер­хівці. Це сприяло запобіганню соціальним вибухам, утримува­ло у слухняності підлеглих. Дотримування моральних норм у розумних межах спричинює доброчинність і глибоку повагу до себе та інших, на це здатні лише обрані та повноцінні особистості, так звані «ідеальні люди». Такі ідеальні особис­тості, по-перше, «не роблять іншим того, чого собі не бажа­ють» (у європейській культурній традиції цей принцип отри­мав назву «золотого правила моральності»); по-друге, роблять так, як потребують етикет, лад та їх власний соціальний стан; по-третє, прямують до знань, розуміють Дао як шлях благо­родства та духовної досконалості (творча сила Дао — що ро­зуміється, як моральна сила, надана людині).

Джайнізм, заснований в Індії у VI ст. до н. е. у головних етичних положеннях близькій до буддизму. Так, на думку джайністів, людина, яка складається з єдності матеріальної і духовної суті, перебуває у постійному пошуку істинного шля­ху через позбавлення від карми (суми здійснених індивідом вчинків та їх наслідків). Лише позбавлення від карми дозво­ляє душі людини досягти остаточного звільнення. Моральна концепція джайністів передбачала, що людина сама впізнає добро і зло через шлях спроб і намагань (постать Бога не роз­глядалася як така, що може втручатися у людські справи). Щоб досягти особистого спасіння, треба було відповідати пра­вилам «трьох коштовностей»: правильно розуміти (завдяки правильній вірі), правильно пізнавати та правильно жити, а практичному досягненню мети — звільненню від карми — допомагають аскеза та благі дії (не завдавати зла живим істо­там, не збагачуватися матеріально тощо).

Буддизм, заснований Сіддхартхой Гаутамой (близько 583—483 рр. до н. е.), який після пустельництва отримав ім'я Будда («Просвітлений»), є етичною спадщиною культури Давньої Індії.

Центром вчення Будди є чотири благородні істини, згідно з якими, по-перше, життя у його багатьох проявах є страж­дання; по-друге, причина страждань — людські бажання і пристрасті (жадоба до життя); по-третє, знищення причин страждання криється у знищенні цієї жадоби життя. Четвер­та буддійська істина — відмова від життя, присвяченого чут­тєвим радощам, прагнення життя аскетичного, сповненого самокатування. Людина, яка слідує всім чотирьом благород­ним істинам, є святою і наближається до кінцевої мети — нірвани (вгасання), яка розуміється не як загибель, а як вихід з кругообігу перероджень у стан блаженства, де не діють за­кони карми, де свята суть людини споглядає за всім без ду­шевного болю.

Буддійські етико-філософські погляди можуть бути зрозу­мілими як універсальна схема дій людини, що морально вдосконалюється. Моральне вдосконалення, за буддійським вченням, можна витлумачити як рух від індивідуально-особистісної певності до абсолютно безособистісного начала. Ме­тою морального самовдосконалення є досягнення людиною такого стану, в якому повністю долаються ворожнеча і чуттєва прихильність до світу і який реалізується в однаково добро­зичливому ставленні до всіх живих істот.

Іудаїзм, засновником якого був Мойсей, розробив один з найдавніших та найпоширеніших кодексів моральної поведін­ки, сформульований у так званому «П'ятикнижжі» Мойсеєвому, або Торі (перші п'ять книг Вітхого Завіту), та Талмуді. Мойсей подав деталізоване зведення правил, які регулюють усі сфери життя єврейського народу. Підвалинами цього зве­дення є десять заповідей — Декалог, — які містять загальні релігійно-морально-юридичні принципи поведінки. утілюючи собою Божу істину, ці принципи мають безумовний, катего­ричний характер.

Перші чотири заповіді, які наказують поважати тільки єдиного Яхве, забороняють створювати інших богів, застеріга­ють від необов'язкового звертання до вказівок Бога, вимага­ють щосуботнього відпочинку заради Яхве, є суто релігійними настановами. Наступні заповіді (з п'ятої по десяту), що нака­зують поважати батька й матір своїх; не вбивати; не красти; не блудити; не брехати при свідченні; не бажати нічого, що належить ближньому, являють собою загальноморальні наста­нови і є критерієм морально достойної поведінки. Справедли­ва розплата за порушення вказаних вимог припускала рівно­цінне покарання — принцип таліона, який стверджує: життя — за життя, око — за око, зуб — за зуб.

Особливостями Декалогу як нормативної програми є те, що у ньому концентрується увага на зовнішніх діях людини, ігнорується моральний образ думки; відкидається ідея індиві­дуальної моральної відповідальності; нагороди і покарання по­ширюються на всіх нащадків; відсутня концепція потойбічної відплати або іншої перспективи, що повинна гарантувати ви­нагороду за доброчесну поведінку.

Центром усіх зусиль Мойсея є справедливий державний лад Ізраїлю, зверхність законів, завдяки яким тільки й можли­ве благополуччя людства. Тому він робив ставку не на свободу духу, а на примусову силу законів і цікавився здебільшого вчинками, а не станом душі.

У Декалозі як програмі достойного життя людини йдеться про те, що не розум, не хитрість, не сила й не будь-які інші чесноти роблять з людини людину, а її здатність жити за за­конами, що накреслені Богом, за законами справедливості. Система етичних принципів Декалогу стала важливою складо­вою частиною моральних законів християнства та ісламу, за­гальнолюдською основою моральності.

Першим філософським вченням Давньої Греції, в якому започаткувалася моральна проблематика, була натурфілосо­фія, яка вийшла з грецької міфології, але на відміну від неї ставила запитання не про те, хто народив усе суще, а з чого це суще вийшло, при цьому майже не розглядався моральний бік існування людини. Представниками натурфілософії були: мілетці (Фалес, Анаксімен, Анаксімандр — VI ст. до н. е.), Геракліт, елєати, піфагорійці, софісти, Емпедокл, Анаксагор і Демокріт.

У рамках натурфілософії були висунуті перші космологічні моделі світу (мілетська школа), в яких Космос вважався жи­вим, мав розум і душу і розвивався за своїми законами, голов­ним з яких був Логос (закон), а Земля зображалася здебіль­шого у вигляді диска, оточеного повітрям або водою. Космос був своєрідним абсолютним принципом, універсальним зраз­ком, що породжував подібний до нього тип людського існу­вання — гармонійна відповідність Універсуму. Вважаючи за першооснову одну з матерій - - у Фалеса це вода, у Анаксімена — повітря, у Анаксімандра — невизначена матеріальна сутність (апейрон) — перші натурфілософи розглядали фізич­ні взаємодії різних речовин (взаємовідносини праматерії та руху), не приділяючи уваги моральній стороні поведінки ок­ремої людини.

На думку Геракліта (близько 544—483 рр. до н. е.), усім править Доля (необхідність), з якою тісно пов'язаний Логос (закон). Останній існує об'єктивно, не є добрим чи злим у людському розумінні, і дотримання його є істинним і муд­рим. Усе пізнається через розум, а орієнтація на чуттєве від­даляє людину від Логосу.

Людина, на думку натурфілософів, — це істота «природ­на». Вона не може пізнавати себе відокремлено від природи, а лише як складову частку її, що має всі якості цілого і змі­нюється адекватно йому. Завдяки Логосу людина пізнавала сенс головних вимог космічного ладу — спорідненість з апейроном. Якщо відбувалася несправедливість (отримання інди­відуальних рис у тому розумінні, що ці риси не виражали за­гальної справедливості), космічна необхідність виявляла себе в образі жорстокого Року, що карає. Здійснення справедли­вості відбувається згідно з нормами таліона і розуміється як «рівна відплата».

Елєати (Ксенофан, Парменід та Зенон — VI—V ст. до н. е.) також дотримувалися думки про безмежність і вічність світу, людину вважали невід'ємною часткою цього світу. Впер­ше розглядали рух як парадоксальне явище — він не може ні початися, ні закінчитися (апорії Зенона).

Піфагор і його послідовники (Алкмеон, Єпіхарм та ін. — VI—IV ст. до н. е.) розглядали світ з позицій співвідношення і боротьби двох першопочатків — одиниці (безмежна вища сфера, Сонце, Місяць) і двійки (обмежена нижча сфера, Зем­ля). Вперше почали вважати людину поєднанням цих двох сфер. Моральний Імператив вимагав від людини дотримання міри в усьому (помірність, простота, вірність і розсудливість - головні закони існування), відкидання і уникнення над­мірності.

Софісти (Горгій, Протагор, Гіппій та ін. — V ст. до н. е.) переорієнтували філософію з вивчення природи на етичний бік — вивчення людини.

Емпедокл (487(82)—424 рр. до н. е.), який вважав, що людський розум може сприймати лише те, до чого подібний, і Анаксагор (близько 500—428 рр. до н. е.), який стверджу­вав, що людина сприймає лише те, що не споріднене з нею, також вважали першопочаток матеріальним, вічним і без­межним. За їх переконанням, всім керує всесвітній розум (нус); доброчинність і справедливість — головні критерії людського існування і взагалі Всесвіту.

Демокріт (близько 460—370 рр. до н. е.) вважав, що все у світі складається з малих часток (атомів), з чого виходило, що душа (вогонь) також матеріальна і смертна, бо складаєть­ся з атомів. Вище благо — це блаженство, а останнє — спокій і веселощі душі, яких можна досягти лише завдяки помірно­му способу життя, приборканню своїх пристрастей. Усе ви­никає через необхідність, яка розглядалася як першопочаток.

Погляди Демокріта привели його до атеїзму: «Розумом вигадали люди божі справи». Етичні погляди його пов'язані з соціальними: вважаючи «вірність» рабовласницькому устрою головним етичним принципом, філософ засуджував накопи­чення багатств «дурним» способом (завдяки насиллю і при­мушуванню), що вело до загибелі доброчинності. Останньої можна досягти переконанням і вихованням у дусі моральнос­ті. Мірою моральності виступає сама людина.

Щастя (гармонія духу, симетрія) розуміється як розме­жування задоволень на тілесні і духовні, причому слід віддава­ти перевагу останнім. Тіло не ототожнювалося зі злом, лише вважалося, що душа займає вище положення у ціннісній ієрархії. Людина сама може досягти знання про погане і доб­ре завдяки своєму розуму і черпати насолоду в собі (моральна автономність індивіда). Проте не людина існує для моралі, а мораль — для людини. Демократ заклав гуманістичну і мате­ріалістичну орієнтацію в європейській етиці. На противагу їй виступив Сократ (войовнича ідеалістична моральна теорія) і пізніше — Платон.

Фактично, першим філософом, моралістом-просвітником, який присвятив себе, насамперед, людським проблемам, був Сократ (469—399 рр. до н. е.), саме тому прийнято говори­ти «про сократівську революцію» в античній філософії.

У бесідах і дискусіях Сократ звертав головну увагу на пізнання сутності доброчинності. У зв'язку з цим він ставить запитання: як може бути моральною людина, якщо вона не знає, що таке доброчинність? Для Сократа знання того, що саме є «моральним», — передумова морального життя і до­сягнення доброзичливості. Так, за Сократом, мораль зливаєть­ся зі знанням. Сократ вважав, що істинна моральність — знання того, що є благо, що є прекрасним, а разом з тим і ко­рисним для людини, що допомагає їй досягти блаженства і життєвого щастя, яке розумілось як справжня турбота про душу. Люди живуть погано тому, що не знають, як жити пра­вильно, і через це страждають. Тому найвище завдання — не теоретичне, а практичне — мистецтво жити.

Доброчинність є знання, яке засноване на особистих спо­стереженнях, роздумах, зіставленнях і умовисновках («лише б не вступити у суперечку... з однією людиною — із собою»). Найбільша доброчинність — помірність, яка наближує до Бо­га, як і знання, за Сократом, є привілеєм «непрацюючих». Го­ловними чеснотами Сократ вважав стриманість (приборку­вання пристрастей), мужність (подолання загрози) і справедливість (дотримання божих і людських законів). Цих чеснот людина досягає шляхом самопізнання й пізнання того, що, якщо робити добрі справи, будеш щасливим, а якщо по­гані — будеш нещасним.

На відміну від попередніх філософів, які шукали відповіді на питання стосовно людини, насамперед, щодо ставлення до природи і закликали «прислухатися до природи», Сократ ос­новою розуміння етичних принципів вважав саме послідовне пізнання «себе самого». Він підкреслював значення совісті, «внутрішнього голосу», який він називав «даймоніоном» («де­моном») і який вважав гарантією збагнення справжньої істини. Даймоніон, за Сократом, має божественне походження. Саме завдяки цьому даймоніонові боги виділяють людину і надають сенсу усьому Всесвіту.

Основу етики Платана (427—347 рр. до н. е.) складають вчення про ідеї і про душу. У вченні про ідеї Платон ствер­джував, що існує відмінний від земного світу вищий світ ідей - ідеальних сутностей, які перебувають поза фізичним часом і простором і є прообразами усіх земних речей та явищ. Най­вища ідея — ідея блага (Бог). За Платоном, мораль — над­бання «неба», де знаходяться загальні зразки блага, справедли­вості, вона піднімається над реальними конкретними людьми. Однак у світі ідей перебуває, споглядаючи його, безсмертна душа людини. Душа співпричетна до світу ідей, тому що її ви­ща, найчистіша, розумна частина повернута до цього світу. Але її палкі і нерозумна частина тяжіє до грішної землі. Цей розлад двоєдиної душі Платон уявляє як боротьбу візника (розуму) з гарячими кіньми (палкою, емоційною частиною душі). Час від часу коні беруть гору, викидають душу зі світу ідей, вона втілюється у тіло, і тоді народжується людина. За Платоном, людина досягає фізичної досконалості, але не роз­вивається духовно. В діалозі «Теєтет» Платон намагається до­вести, що розвиток людини є розгортанням тих потенцій, тих якостей, які були спочатку притаманні її душі. І якщо перше положення платонівської етики, як і у Сократа, наголошує: «Джерело духовності знаходиться поза людиною і поза су­спільством», то друге полягає в тому, що моральні якості (чес­ноти) споконвічне притаманні окремому індивіду (точніше, його душі), тому, що душа згадує світ ідей, в якому перебувала до появи у матеріальному світі. А у світі ідей панує головна доб­рочинність — справедливість. У складі душі Платон виділяє три першопочатки — розумне, вольове, афективне, — які зумовлю­ють три доброчинності — мудрість (чеснота розуму), мужність (чеснота волі), помірність (чеснота почуттів), і над усіма добро-чинностями стоїть головна — справедливість.

Вища людська чеснота — мудрість, прояв розумної части­ни душі, притаманна мудрецям-філософам, котрі є єдиними достойними правителями держави. Мужність — чеснота вої­нів, які захищають державу. Помірність, пов'язана з чуттєвою частиною душі, притаманна ремісникам і землеробам. Ще нижче на щаблях чеснот перебувають раби, які існують узага­лі поза мораллю і позбавлені будь-яких чеснот, тому що сум­нівно, щоб у них була душа. усі виконують належні їм обов'язки, що й забезпечує збереження у державі справедли­вості.

Аристотель (384—322 рр. до н. е.) першим увів етику як самостійну дисципліну у систему науково-філософського знання, розмістивши її між психологією — наукою про душу, і політикою — вченням про державу. Він першим дав назву науці, що займається сферою міжособистісних стосунків і поведінкою індивіда як розумної і політичної (суспільної) істоти.

Трактат, у якому викладено вчення Аристотеля про мо­раль, має назву «Нікомахова етика». Цей твір являє собою практичні поради щодо правильної поведінки, які було адре­совано Аристотелем своєму синові. Таким чином, якщо ранні етичні вчення Давньої Греції значною мірою є зібранням афо­ризмів життєвої мудрості, якщо Платон висловлював свої думки у формі діалогу, то «Етика» Аристотеля — монолог, тобто за своєю формою це — наукова робота, не схожа на ху­дожній твір та повсякденні роздуми. Окрім названого Арис­тотель написав також «Евдемову етику» і «Велику етику». У своїх етичних роздумах він порушував різні питання, головни­ми з яких були вчення про благо, вчення про доброчинність, вчення про виховання, вчення про свободу волі тощо.

Етика Аристотеля евдемонічна - - він вважав найвищим благом людини блаженство. Але, на думку філософа, люди формують поняття блага і блаженства згідно з життям, яким вони живуть. Брутальний і неосвічений натовп бачить благо і блаженство у насолоді, і тому проводить життя у втіхах. Осві­чені і діяльні люди вищим благом вважають почесті, які є ме­тою політичної діяльності; для мудреця блаженство — у споглядальницькій діяльності. Для Аристотеля блаженство — не сума благ, а те, що само по собі робить життя бажаним; благий — той, хто діє найкращим чином за будь-яких обста­вин. Але благою людиною може бути тільки знатна особа — успішна, багата, красива, яка має друзів і заслуговує на гро­мадську пошану. Наявність таких характеристик спонукає людину робити тільки правильні вчинки. Тому етика поклика­на вчити не знанню як такому, а правильній поведінці, пра­вильним вчинкам.

Аристотель вважає доброчинність не природженою, а на­дбаною якістю, яка виховується на основі природних перед­умов. Намагаючись визначити специфіку доброчинностей, він розподілив усі доброчинності на діаноетичні, пов'язані з розумовою частиною душі (мудрість, практичність, винахідливість тощо), і етичні, що стосуються характеру людини. Доброчин­ності першої групи виникають здебільшого шляхом навчання, другої — як результат, насамперед, звички. Щоб досягти мо­ральної мети, необхідне поєднання діаноетичних і етичних доброчинностей, саме тому намагання повинно бути свідо­мим, щоб бути моральним, і, навпаки, правильна думка, тіль­ки узгоджена з прагненням, здійснюється, а не залишається благим побажанням. Гарантія доброчинного життя (істинне блаженство) вмішується у принципі: уникай крайнощів і до­тримуйся середини. До того ж, згідно з Аристотелем, добро­чинне життя є життя людське, що переслідує земні блага.

Уперше в історії етики Аристотель зробив предметом до­слідницької уваги питання про добровільність вчинків і свобо­ду вибору. Він розділяв добровільні і недобровільні вчинки. При цьому, з його точки зору, лише добровільні діяння потре­бують подяки або засудження, а ті, що зроблені без свідомого волевияву, мають отримувати або прощення, або співчуття.

Аристотель високо оцінював дружбу. Він вважав, що це стосунки, позбавлені розрахунку. Істинна дружба вміщує мету в самій собі. Тільки розумна і доброзичлива людина спромож­на до вищого виду дружби — дружби, єдиними підвалинами якої є однодумство і повага.

Ідеалом морального життя Аристотель вважав життя муд­реця, саме тому споглядальна діяльність розуму відрізняється значущістю і цінністю заради себе самої і вміщує у собі при­таманне їй одній блаженство, тільки воно надає інтелектуаль­ну і духовну насолоду, яка в принципі не може бути надмір­ною.

Видатним моральним вчителем елліністичного періоду був Епікур (341—270 рр. до н. е.). З його ім'ям пов'язана одна з важливіших традицій філософської етики, що отримала назву евдемонізм (від грец. «еudaimonіа» — «щастя»). Епікур вва­жав, що вирішення етичної проблеми міститься у правильно­му тлумаченні щастя. Щасливі люди є доброзичливими, у них немає ані потреби, ані приводу сваритися поміж; собою — та­кий моральний пафос має вчення Епікура.

Попередник Епікура, Аристотель, розчленив поняття щас­тя на дві складові: а) внутрішня (душевна) досконалість — те, що залежить від самої людини, та б) зовнішня (матеріаль­не благополуччя) — те, що не залежить від людини. Вони співвідносяться поміж собою таким чином, що душевні якості людини суттєвою мірою зумовлюють її щастя, але не пов­ністю. Епікур пішов далі, вважаючи, що відчуття щастя ціл­ком знаходиться під владою людини. Вищим благом він вва­жав блаженство, насолоду (гедоне), які складаються із задоволення природних потреб і досягнення душевної рівно­ваги, безтурботності — спокою душі (атараксії), а з цим — і щастя (евдемонії); останнє розумілося як самодостатність ін­дивіда. Головна етична ідея Епікура — обґрунтування свободи як незалежності від зовнішнього. Найкраще задоволення для людини — у відсутності будь-яких страждань.

Головними джерелами страждань, згідно з Епікуром, є страх перед богами, страх перед необхідністю і страх смерті. Коли людина усвідомить, що ні боги (існують в «міжсвітових просторах» і не втручаються у дії людей), ні невблаганна не­обхідність слідувати долі (не всепоглинаюча), ні смерть (коли є людина, смерті нема, а коли є смерть, то немає вже люди­ни) не впливають на її життя, тільки тоді вона буде дійсно вільною і зможе повністю віддатися вищій меті — блажен­ству.

Евдемонічний ідеал Епікура — безтурботність мудреця, який вміє уникнути усього, що турбує і пригнічує, що надхо­дить до людини із зовнішнього світу або зсередини її власної істоти (бажання, пристрасті). До щастя наближує незалеж­ність. Етика Епікура індивідуалістична, хоча він зовсім не від­кидав такого міжособистісного блага, як дружба. У його розу­мінні дружба — це вільне спілкування індивідів, які обрали один одного для бесід і проводження часу з доброї волі.

Одночасно з вченням Епікура виникає такий напрям еллі­ністичної думки, як стоїцизм, який мав дві форми — грець­ку і римську. Засновником стоїцизму був грецький філософ Зенон (336—264 рр. до н. е.), який вбачав вищий сенс люд­ського існування у підпорядкуванні природі, у повному сприйнятті світу. У світі, згідно з поглядами стоїків, царює жорстока необхідність, яка є вираженням космічного розуму. Протидіяти цій необхідності безглуздо, а підпорядкованість їй — є залученням до вищого розумного першопочатку. Але для та­кого повного і свідомого підкорення треба удосконалити осо­бистий розум (наблизитися до космічного Розуму), навчитись не піддаватись суб'єктивним почуттям — бажанню, страху, насолоді та скорботі. Ідеал спрямувань стоїків — спокій (ата­раксія) чи стан, вільний від пристрастей (апатія) або, хоча б безпристрасне терпіння (анатея). Якщо людина помірна, мужня, справедлива і розсудлива, позбавлена жалощів і зав­жди діє за наказом обов'язку, якщо вона з радістю і легкістю приймає все, що надається невблаганною долею, тоді вона іс­тинно мудра. Саме вільне і свідоме підкорення долі є досто­їнством, одним із проявів якого є самовільний відхід з життя.

Давні римляни, які запозичили багато ідей від греків у сфері етики, найбільшу зацікавленість виявили до стоїцизму та еклектицизму. Найвідомішими і найвпливовішими з них були представник еклектицизму Марк Тулій Цицерон, та сто­їки Сенека, Епіктет, Марк Аврелій, які зробили важливий внесок у розвиток суспільної свідомості та моралі.

Марк Тулій Цицерон (106—45 рр. до н. е.) — працював у сфері розробки державного устрою, шукаючи найкращий варіант державного будівництва; відомий також як розробник латинської філософської термінології. Найкращий суспільний лад вбачав у комбінації трьох головних державних форм: мо­нархії, аристократії та демократії. Мета держави, за Цицероном, є забезпечення цивільної безпеки і вільне використання майна (в останньому можна бачити зародки комунізму). У сфері етики поділяє позицію стоїків стосовно доброчинності: людина є розумна істота, яка має у собі щось божественне. Доброчинність — подолання всіх життєвих труднощів через свідоме і активне вольове втручання самої людини. Цицерон на відміну від багатьох філософів того часу, пропонував об'єд­нати всі філософські вчення в єдине.

Сенека (4 р. до н. е. — 65 р. н. е.) майже всі свої твори, серед яких найвідомішими вважаються «Про милосердя», «Про щасливе життя», «Про вільний час», «Про доброчин­ність» тощо, присвятив етичним проблемам. Головними ідея­ми і напрямами етики, за Сенекою, є принцип злагоди з при­родою (жити щасливо — жити у злагоді з природою) і принцип підкорення людини долі. Сенека відкидає намагання багатьох сучасників накопичувати матеріальні багатства, отри­мувати високі посади у державі, мотивуючи це так: «Що вище хто піднявся, то ближче той до падіння...». Сенс життя він убачав у досягненні абсолютного душевного спокою, чого можна досягти, переборовши страх перед смертю. Людина, за Сенекою, повинна постійно прагнути досягти вдосконалення, бо тоді її життя буде найбільш достойним.

Головним ядром філософсько-етичної концепції Епіктета (50—138 рр.) була думка про покорення даній реальності, що призводило до пасивності. Дійсною суттю людини є розум, тому слід турбуватися не про тілесне задоволення, а тіль­ки про душевний спокій. Через те, що головним чинником і джерелом розвитку світу є Світовий розум — Логос, Епіктет обмежує свободу і незалежність лише духовною свободою, свободою упокорення з дійсністю.

Марк Аврелій Антонін (121—180 рр.) як імператор, на відміну від інших стоїків, міркував великими масштабами: спостерігаючи суцільне падіння моралі в імперії, вбачав у цьому початок загибелі держави загалом, а тому в етиці сто­їків бачив єдиний вихід зі скрутного становища. У роздумах «До самого себе» проголошує, що «єдине, що знаходиться у владі людини — це її думки... Зазирни у свої нутрощі! Там... джерело добра, яке здатне бити, не висихаючи...». Головною метою людських прагнень має бути досягнення доброчиннос­ті, або підкорення «розумним законам природи у злагоді з людською суттю».

Менш провідними напрямами у римській філософії були епікуреїзм (Тіт Лукрецій Кар — близько 95—55 рр. до н. е. — обстоював принципи спокійного і щасливого життя, якого можна досягти тільки завдяки звільненню від страху, особливо перед богами, а також через пізнання), неоплатонізм (Плотін — 205—270 рр. — пов'язував добро з розумом (душею), а зло — з почуттєвим світом. При цьому акцент на першому призводить до повного придушення усього матеріального — (зародки аскетизму).

Узагалі у давньоримських філософів домінують не гордість і відчуття єдності з розумовим началом світу, а навпаки, від­чуття мізерності людини, розгубленості, надлому. Окрім цього, у римських стоїків присутні релігійні переживання, ідеї спасіння і спокутування. Різко підсилюється тема індивідуа­лізму, а разом з нею — тема повного відходу від земних справ у особисте моральне самовдосконалення. Мораль втрачає риси суворості й все більш виступає як співчуття, милосердя і жа­лість. У ній з'являється мотив любові і роздуми про її втілення у жорстокому світі.

Дата добавления: 2015-05-26