Західна етична думка XX століття. Аналіз етичних вчень Нового та Новітнього часу свідчить, що вони розвивалися залежно від етапів еволюції суспільства

Аналіз етичних вчень Нового та Новітнього часу свідчить, що вони розвивалися залежно від етапів еволюції суспільства. XX ст. — час бурхливих соціальних та культурних подій, час стрімкого розвитку науки і техніки, якісних змін у вироб­ництві, глобальних проблем. Загальна криза культури і праг­нення гармонізувати й удосконалити світ та душу індивідів віддзеркалилися й в етичних шуканнях.

Розмову про етику XX ст. ми розпочнемо з етики, яку можна назвати марксистсько-ленінською. Марксистська філософія, зберігаючи послідовні зв'язки з досвідом поперед­ньої етичної думки, завжди претендувала на принципово но­вий підхід у вивченні сутності моралі. Вихідним пунктом своїх міркувань марксизм обрав критику попередників і вже сфор­мованої з класових позицій системи моралі. Дослідження сут­ності моралі було зведено до завдань класової боротьби проле­таріату, до революційної стратегії й тактики. У рамках соціалістичного суспільства етична наука майже не розвивала­ся до середини 50-х років. Радянська етична наука зосередила свою увагу на таких проблемах як дослідження історії етичної думки; обґрунтування нормативної етики радянського су­спільства; розробка теорії морального виховання — тобто проблемах педагогічної етики; акцентуванні питань професій­ної етики.

З початку XX ст., у зв'язку із посиленням кризових явищ капіталістичного суспільства, відбуваються зміни в буржуазній моралі, які виявилися у відмові від принципу гуманізму, ма­совому насильстві, розпусті, демагогії та популізмі. Все це у найбільш концентрованій формі виявилося у фашистській ідеології. Так, Гітлер, проголошуючи своє кредо, відкрито за­являв: «У політиці я не знаю ніяких моральних авторитетів і законів»; «Не може бути рівного права для усіх»; «Ми повин­ні відібрати людей, які не дозволять, щоб ними керували мір­кування моралі».

Характеризуючи етичну думку XX ст., треба сказати, що у межах різних філософських шкіл виникають самостійні кон­цепції моральності, які базуються на принципах релятивізму, волюнтаризму, суб'єктивізму та відвертого цинізму. Трагічні суперечності XX ст. знайшли відповідний відбиток у пошуках мислителів екзистенціальної орієнтації. Екзистенціалізм (К. Ясперс, М. Хайдеггер, Ж.-П. Сартр, А. Камю) визначає моральність не як істинне буття, а лише як засіб суспільного маніпулювання особистістю, тобто, в цілому, як дещо вороже людині.

Відповідно вченню А. Камю (1913—1960 рр.), навколиш­ній світ — світ абсурду, з яким людина постійно конфліктує. Людина, особистість прагне реалізувати свою свободу, тому постійно виступає проти уряду, держави, світового порядку, тобто проти усього, що здається їй втіленням абсурду та не­справедливості. Ж.-П. Сартр (1905—1980 рр.) вважає, що людина вільна абсолютно, а мораль може стати засобом реа­лізації цієї свободи. Маючи право на щастя, людина вільна розпоряджатися своєю долею, у тому числі, й правом на смерть. Абсолютна свобода людини накладає на неї й абсолютну відповідальність, яка, у свою чергу, не пов'язана з конкретною відповідальністю за реальні вчинки. Етика екзистен­ціалізму абстрактна і дуже віддалена від реальних суспільних інтересів.

Етична концепція прагматизму (Дж. Д'юї, Ч. С. Пірс, У. Джеймс та ін.) заперечує теоретичний аспект моралі та зво­дить її до розглядання утилітарних життєвих проблем, до «практичної науки». Основу моралі складає досягнення ко­ристі будь-якою ціною й будь-якими засобами, що означає виправдання будь-якої мети й характеру діяльності.

У межах неопозитивізму існує суб'єктивно - ідеалістична теорія моралі (Б. Рассел, Р. Карнап, А. Д Айер та ін.), яка заперечує об'єктивні засади моралі: особистість сама визначає зміст моральних цінностей, що і виправдовує будь-які її дії.

Серед релігійних напрямів у етиці слід виділити неото­мізм та неопротестантизм. Неотомізм (Ж. Марітен, Е. А. Жильсон та ін.) — офіційне вчення католицької церкви. Етика неотомізму виходить з того, що витоком моралі є Бо­жий розум, який визначає моральні вимоги до людини. Голов­ною причиною морального зла є відступ від норм релігійної моралі. Моральність людини пов'язана із безумовним вико­нанням «Божого закону», який є єдиним дороговказом до «вічного блаженства на тому світі», морального самовдоскона­лення.

Теологічне обґрунтування моралі представлене також у неопротестантизмі (К. Варт, Р. Нібур, П. Тілліх та ін.), який стверджує, що моральність — це звернення та любов до Бога, всепробачення та справедливість, тоді як світська мораль — лише утилітарні розрахунки і матеріальні егоїстичні інтереси. Однією з найвпливовіших філософських течій XX ст. є психоаналіз, видатним представником якого є німецько-американський філософ Е. Фромм (1900—1980 рр.). У своїх працях він відстоював традиції гуманістичної етики, започат­ковані ще Аристотелем. Гуманістична етика Е. Фромма вва­жає, що цінності, судження, в тому числі, й етичні, можуть бути створені лише на основі розуму, для чого людина повинна пізнати саму себе, свою природу, властивості та типи люд­ського характеру. Позитивним типом особистості є такий, для якого характерні продуктивна орієнтація та творча діяльність. Любов, творчість, відповідальність — ось дійсно моральна позиція людини в цьому світі, якщо вона прагне зберегти світ для себе й для майбутніх поколінь.

Треба зауважити, що кінець XX ст. у європейській етиці характеризується переходом до прикладної етики. Прикладна етика займається моральними колізіями у конкретних сферах суспільної практики та існує як сукупність дисциплін — біоетика, етика бізнесу, етика науки, політична етика тощо.

У Росії активний розвиток етичної думки спостерігається з середини XIX ст. Російська релігійно-філософська етика (В. С. Соловйов, С. М. Булгаков, М. О. Бердяєв, П. О. Сорокін та ін.), як і уся загальноєвропейська етика була наповнена ідеєю морально-суверенної особистості. Ідею примата свобо­ди над буттям (на свободу не може впливати навіть Бог) обстоював відомий російський філософ М. О. Бердяєв (1874—1948 рр.). Сучасники Бердяєва — С. М. Булгаков (1871 — 1944 рр.) та В. С. Соловйов (1853—1900 рр.) — вбачали вплив Космосу на розвиток людства домінуючим. Перший ввів у етично-філософську думку ідею боговтілення, або внутрішнього зв'язку між Богом і створеним ним світом — софії («премудрості Божої»), яка виявляється у світі й у людині, що робить останню причетною до Бога. Другий про­повідував ідею захисту матеріального світу від руйнівної дії ча­су і простору через «премудрість Божу». Відмінність росій­ської етичної думки в тому, що основи моралі й моральності вбачались у божественному Абсолюті, а колективність тракту­валася як релігійне-духовна загальнолюдська соборність.

Отже, ретроспективний погляд у минуле світової культури виявляє важливу особливість її розвитку. Вона полягає в тому, що проблеми морального буття людини завжди викликали пильний інтерес з боку найвидатніших мислителів. Розвива­лась культура і одночасно розвивалась її етична самосвідо­мість. Жоден великий філософ минулого не оминув увагою питання моральності, аналізуючи не тільки дійсне, а й розмір­ковуючи про належне. Це свідчить про їх надзвичайну важли­вість для долі сучасних та майбутніх поколінь.

Дата добавления: 2015-05-26