Етика ненасильства

Етика ненасильства - це обґрунтування таких принципів і методів рішення проблем і конфліктів, що виключають застосування насильства над особистістю (морального і фізичного). Значна роль у розробці принципів етики ненасильства належить Л.Толстому. Він писав, що визнання необхідності противлення злу насильством є не що інше, як виправдання людьми своїх звичних улюблених пороків: помсти, користі, заздрості, властолюбства, боягузтва, злості. Більшість людей почувають тяжкість свого положення і вживають для рятування себе - насильство одних людей над іншими. На думку Толстого, головна помилка авторів політичних вчень, які привели до тяжкого положення, у тому, що вони вважають за можливе за допомогою насильства з'єднати людей так, щоб вони всі, не противлячись, підкорилися тому самому устрою життя. "Усяке насильство полягає в тому, щоб одні люди під погрозою страждань чи смерті змушують інших людей робити те, чого не хочуть ті, кого насилують".

Отже, насильство не є засіб розв’язання конфліктів і протиріч: воно нічого не створює, а тільки руйнує. Той, хто відповідає злом на зло, множить страждання, підсилює нещастя, але не рятує від них ні себе, ні інших.

М. Ганді, борець за незалежність Індії, мріяв знайти волю мирними засобами. Основним для Ганді став принцип ненасильства, що припускає двох форм боротьби: неспівробітництво і цивільна непокора. Ці погляди знайшли відображення в його роботі "Моя віра в ненасильство".

"Я знайшов, - пише Ганді, - що життя існує серед руйнування і, отже, повинний існувати закон більш високий, чим закон руйнування. Де б вам ні протистояв опонент, скоряйте його любов'ю". Тільки вставши на шлях самообмеження і дисципліни, можна досягти бажаного результату. "Поки немає щирої підтримки з боку розуму, одне лише зовнішнє дотримання буде тільки маскою, шкідливої як для самої людини, так і для інших. Досконалість стану досягається, тільки коли розум, тіло і мова знаходяться в згоді. Ненасильство - зброя сильних. ".

Обстоюючи еволюційний, мирний шлях громадського прогресу, М. Драгоманов зазначав, що українська народність не повинна зрікатися свого панування. Вищою цінністю, з його огляду, є людина, а вищим критерієм, згідно з яким мають поціновуватися міжлюдські та міжнаціональні взаємини, є ідея справедливості, яку може досягти вільна особистість". Необхідною умовою досягнення цієї мети він вважав поширення освіти, що має забезпечити усвідомлення людиною себе вільною особистістю, розуміння нею того, що служіння справедливості є її земним покликанням.

Щиро переймаючись долею українського народу, М. Драгоманов мріяв про поступ людства, який він пов'язував із специфічно інтерпретованим соціалізмом — організацією громад і їх федерацій на засадах спільної власності.

62) У книзі В. Франкла „Людина в пошуках сенсу"

прагнення людини до пошуку та реалізації сенсу життя, філософ розглядає як вроджену тенденцію, яка притаманна усім людям і є основним двигуном поведінки і розвитку особистості. Франкл говорить, що для того, щоб жиги та активно діяти, людина повинна вірити у сенс, яким володіють його вчинки. Як би заперечуючи Сократу, Франкл вважає, що „навіть самогубець вірить у сенс - якщо не життя, то смерть, в іншому випадку він не зміг би ворухнути і пальцем для того, щоб реалізувати свій задум". Відсутність сенсу породжує у людині стан, який Франкл називає екзистенціальним вакуумом. Не знаючи ні того, що йому потрібно, ні того, що він повинен, людина втратила чітке уявлення про те, чого він хоче. Як результат він хоче того, що і інші (конформізм); чи робить те. що інші вимагають від нього (тоталітаризм). Можливий і інший наслідок -поява специфічних невротичних захворювань - „зоогенних неврозів", котрі беруть початок з докорів сумління та з ціннісних конфліктів. Якщо ж у людини нема сенсу життя, здійснення якого зробило його б щасливим, він може спробувати досягти відчуття щастя в обхід здійснення сенсу, зокрема, за допомогою хімічних речовин, наркотиків, алкоголю. Франкл вважає, що це не вихід, що в житті завжди є сенс, і ми повинні тільки допомогти людям, які погранили у екзистенціальний вакуум, почати хоча б з переконання їх в існуванні сенсу життя. Франкл припускає, що сенс життя - це питання не пізнання, а призначення, не людина ставить питання про сенс свого життя - життя ставить це питання перед ним. Сенс не є суб'єктивним, людина не винайде його, а знаходить у світі об'єктивної дійсності саме тому він є для людини імперативом, який потребує реалізації. Стверджуючи унікальність та неповторність сенсу життя кожної людини, Франкл одночасно дає змістовну характеристику можливих позитивних сенсів. Вони визначаються, з його точки зору, трьома групами цінностей: цінностями мистецтва, цінностями хвилювання, цінностями стосунків. Пріоритет надається цінностям творчості, основним шляхом реалізації яких є праця. Але важлива не праця сама по собі, а те, як людина виконує цю роботу, що він додає до неї, чи знаходять своє відображення в нашій роботі ті особистісні, неповторні риси, які складають нашу індивідуальність і наповнюють сенсом наше життя. Цінності мистецтва є найбільш важливим, але не необхідними. При їх відсутності сенс життя може надати одну єдину мить, одне переживання. Найвище з переживань - любов. Любов - це духовне переживання іншої людини в усій його неповторності та унікальності, пізнання його глибинної сутності. Але і любов – це тільки один із можливих варіантів наповнити життя сенсом, вона також не є необхідною умовою чи найліпшим варіантом осмислення життя. Людина, яка ніколи не кохала і не була кохана, тим паче, може сформувати своє життя досить усвідомлено.

Найбільшу увагу Франки приділяє цінностям стосунків. До них людині необхідно звернутися, коли вона опиняється у владі обставин, котрі неможливо змінити. Те як людина приймає труднощі життя, мужність, виявлення в стражданнях, гідність, котру він виявляє, якщо є приреченим, - все це є мірою того, наскільки він сформувався як особистість. Франкл підкреслює, що знайти сенс - це ще тільки пів справи; необхідно здійснити його. Людина несе відповідальність за здійснення унікального сенсу свого життя. Здійснити сенс людина може за допомогою свободи волі, котра допомагає йому знайти та реалізувати сенс свого житія

63 Етика благоговіння перед життям" А. Швейцера

На початку XX ст. німецько-французький теолог, лікар і філософ Альберт Швейцер почав розглядати етичне мислення як створення життя, як виявлення духовного і внутрішнього зв'язку зі світом. Врятувати сучасне суспільство можливо лише за умови відмови від утилітаристської етики, руйнуючої людину і природу та перехід до універсальної етики, яка полягає в благоговінні перед життям. Перший акт людської думки, на переконання А. Швейцера, є "я - життя, тобто "я існую", що виступає етико-філософською основою екологічної етики. Він побудував універсальну етику, відповідно до якої етичне ставлення до тварин довершувало борг людини перед навколишнім світом.

Мислитель наголошував, що помилкою всіх існуючих етик була думка про те, що треба розглядати ставлення людини до людини, коли в дійсності йдеться про те, як ставиться людина до всього, що її оточує. Згідно з "етикою благоговіння перед життям", якщо людина сприяє збереженню і процвітанню життя, вона вчиняє природно і правдиво - творить добро, а якщо знищує життя - зло, що є основним принципом етичної системи мислителя.

У книзі "Культура й етика", у розділі "Благоговіння перед життям", А. Швейцер зазначав, що етика, яка не розглядає взаємини людини й інших живих істот, неповноцінна. На його думку, людина буде моральною лише тоді, коли будь-яке життя буде цінним. Лише універсальна етика переживання та відповідальності за все живе інше, дає змогу людині усвідомити себе як людину.

Критикуючи світовідчування західної людини, А. Швейцер вважає, що філософія займається більше обговоренням різноманітних проблем академічного характеру. Вона втратила зв'язок з такими простими, основними питаннями, що стосуються життя та світу, і які людина покликана ставити і вирішувати. На його думку, варто розвивати етичне мислення, що стверджує життя як прояв духовного, внутрішнього зв'язку зі світом. У своїй концепції благоговіння перед життям А. Швейцер виділяє такі етичні принципи: принцип відповідальності, принцип індивідуальної етичної дії, принцип гуманізму, принцип самостійності мислення, принцип творчого мислення, принцип критичності, і відмову від влади.

Основним принципом є принцип поваги до життя, розроблений А. Швейцером, що характеризується трьома моментами:

по-перше, це всеосяжний та єдиний принцип, що лежить в основі моральності, а навіть любов і жаль, хоч і надзвичайно важливі поняття, - лише складові частини благоговіння перед життям. Жаль, що являє собою інтерес до страждань живих істот, - занадто вузьке поняття для того, щоб уявити всю суть етики. Етика благоговіння перед життям розглядає також і почуття живих істот, умови їхнього існування, радості живих істот, їх прагнення жити і прагнення до самовдосконалення;

по-друге, принцип є універсальним, так як відноситься до усіх форм життя: до людей, до звірів, до комах, до рослин. Етична людина не запитує, в якій мірі та чи інша істота заслуговує співчуття та є цінною, або в якій мірі вона здатна відчувати. "Життя як таке священне для нього";

по-третє, це безмежність, адже "Етика це безмежна відповідальність перед усім, що живе".

Іншими словами, тільки універсальна етика благоговіння перед життям вибудовує такі відносини де природа виступає суб'єктом, до суб'єкт-суб'єктних відносин людини і природи.

Екоанархізм є провідним напрямом екологічної етики (представником є канадський соціолог Мюррей Букчин). Екоанархізм розвиває анархо-комуністичні ідеї П.О. Кропоткіна (російського філософа і анархіста, який пропагував ідею природної етики, наголошуючи на природних джерела моральності), поєднуючи їх з екологічними проблемами та пропонуючи відмовитись від принципів панування та ієрархії, створивши "природне" суспільство на засадах анархо-комунізму.

Для того щоб зробити демократичне, громадянське і екологічно незагрозливе суспільство, що не буде одержиме лише ідеєю споживання і разом з тим забезпечить його необхідний рівень є поєднання самодо-вільних неієрархічних соціальних відносин простих людей з сучасним науковим суспільством. Людина розглядається ними в контексті планетарного блага, у якому поєднуються добробут людини і благополуччя природи, акцентуючи увагу на подвійній природі людини, поєднуючи людський розум і саму людину в природному контексті, намагаючись подолати дуалізм між природою та розумом, суб'єктом і об'єктом, розумом та тілом, природним та соціальним, притаманні традиційній західній культурі. Екоанархізм виділяє такі принципи:

принцип самодостатності - досягається шляхом маломасштабної децентралізованої географічної організації, що ґрунтуватиметься на місцевій та регіональній автономії;

принцип рівності - наголошує на ліквідації соціальної нерівності шляхом ретельного контролю за розвитком.

Біоцентризм, в основі якого лежать ідеї "універсальної етики" (представники біоцентризму Емерсон, Кетлінн, Лоу, Олмстед, Еліст та ін.), які висунули три основні ідеї:

o синкретичність світу (з'єднання, об'єднання) - ґрунтується на припущенні природного порядку, у якому все рухається відповідно до природного закону, упорядкування, у якому підтримується баланс доти, доки в ньому не з'являється людина з усім її "неуцтвом і самовпевненістю". Вони розглядають природу як найбільш довершене, наділене духовними якостями суще, що втілює основні принципи життєдіяльності всього живого і розумного.

Біоцентризму притаманний метафізичний характер, за що його часто критикують. Якщо для інших напрямів властивий розгляд людини як окремої фігури, що піднімається на тлі навколишнього середовища, то біоцентристи відкидають не лише виділення людини, а взагалі уявлення про світ, що складається з окремих самостійних об'єктів.

Світ - це єдине ціле, і тому не існує поділу на суб'єкта й об'єкта, "людського" та "не-людського";

o ідея біосферного егалітаризму (рівність) - наголошує на рівноправності всіх живих істот жити і процвітати з внутрішньо притаманною їм цінністю (що обумовлена не людиною, а є саме самоцінністю), тому раціональне природокористування й охорона природи є лише поверхневим проявом, вторинний наслідок більш глибоких зв'язків із Природою;

o ідея екологічного самозабезпечення - проти подальшого розвитку заради підвищення життєвих стандартів, вважаючи що людина може використовувати природні ресурси в межах, які необхідні їй для самозабезпечення існування людського виду. Щодо духовних потреб людини, то вони повинні істотно підніматись за рахунок пониження матеріальних потреб.

Тобто біоцентризм проголошує необхідність високого рівня психологічного включення людини у світ природи, та сприйняття її як рівноцінного суб'єкта, домінування непрагматичного характеру взаємодії з нею над прагматичним.

Дата добавления: 2015-05-26