Суспільство складають соціальні відносини і міжособистісні взаємодії людей

Суспільство включає соціальні факти, що не зводяться до економічних, психологічних, фізичних та ін. фактів. Соціальні факти об’єктивні, існують незалежно від індивіда і мають примусову силу по відношенню до нього. Серед них виділяються морфологічні факти, що утворюють “матеріальний субстрат” суспільства – щільність населення (частота контактів і інтенсивність спілкування людей), шляхи сполучення, поселення тощо, а також нематеріальні, духовні – “колективні уявлення”.

Соціологізм» - принцип специфічності й автономності соціальної реальності, її домінування над індивідами.

Тема 3. Класична соціологія.

Соціологічний психологізм.

1. Психологічний еволюціонізм. Лестер Уорд.
2. Психологія натовпу Гюстав Лєбон.
3. Інстинктивізм. Уільям Мак-Дугал.

План.

1. Соціологічна погляди Е.Дюркгейма.
2. Соціологічні погляди М.Вебера.
3. Соціологічні погляди Г.Зіммеля.
4. Соціологічні погляди Ф.Тьонніса.

1. Соціологічні погляди Е.Дюркгейма (1858-1917)

Визнання пріоритету соціальної реальності (суспільства) над індивідами. Розвиває положення про вирішальну роль колективних (моральних, релігійних тощо) феноменів стосовно індивідуальної свідомості.

Суспільство у концепції Дюркгейма ототожнюється з Богом, впливає на людей і робить їх розумними й моральними істотами.

Суспільство — єдиний організм, де діяльність окремих осіб, груп, верств і т. д. настільки тісно пов'язана, що ми можемо лише умовно розглядати структурні елементи цього організму.

«...Суспільство - не проста сума індивідів, але система, утворена їх асоціацією та представляє собою реальність, яка наділена своїми особливими властивостями».

“ Чим більш примітивні суспільства, тим більше подібності між складаючими їх індивідами”

Ідея солідарності в Е.Дюркгейма

Аналізував процеси розподілу праці в суспільстві. Розробляв ідеї суспільної солідарності - вищого морального принципу і вищої універсальної цінності, що спонукає людей до взаємодії.

Вирізняв солідарність механічну й органічну. У примітивних, древніх суспільствах діє механічна – у них розподіл праці ще незначний, колективне поглинає індивідуальність. Із зростаючим розподілом праці сила колективної свідомості послаблюється, - зростає сила органічного солідарного зв’язку. Такий зв’язок будується на залежності членів суспільства один від одного і забезпечує єдність соціального організму.

Зазначав необхідність співробітництва як на регіональному, так і глобальному рівнях. Основним "цементуючим" чинником суспільства має стати право.

Дюркгейм розвивав ідею створення професійних корпорацій як нових органів суспільної солідарності. Вони повинні виконувати широке коло суспільних функцій — від виробничих до морально-культурних, виробляти і впроваджувати в життя нові форми, що будуть регулювати відносини між людьми і сприяти розвитку особистості.

Вчення Дюркгейма про аномію

Вперше детально розглядав патологічні, ненормальні стани суспільства: соціальну нерівність, розлучення, самогубство.

Вводить поняття “аномія” - дезінтеграція суспільства й особи, відсутність чіткої моральної регуляції поведінки індивідів. Слово "аномiя" буквально означає "вiдсутнiсть норм“. Ситуацiя, коли соцiальнi норми стають взаємно суперечливими, втрачають яснiсть або навiть взагалi зникають.

Стан морального вакууму, коли старі норми і моральні принципи

вже не діють, а нові ще не утвердилися як такі, що визнаються всіма.

Людина відчуває себе більш захищеною і вільною у жорсткій закритій системі з малим вибором занять і обмеженими можливостями соціального просування, ніж в сучасних умовах невизначеності, з рівними можливостями.

Шлях ослаблення аномії – в розвитку ліберального "морального індивідуалізму" нових професійних груп, але здатних взяти на себе функції морального контролю і захисту своїх членів.

Аномія суспільства виступає головним, могутнім генератором самогубств.

Засобом протидії аномії є релігія, яка виконує функції суспільного об’єднувача: дисциплінарну (забезпечення порядку), цементуючу (забезпечення єдності суспільства), відтворюючу (забезпечення процесу передання культурної спадщини новим поколінням). Релігійні обряди підтримують і зміцнюють соціальну солідарність суспільства.

Засобом протидії аномії є мораль як система правил поведінки – сприяє об’єднанню і цілісності суспільства. Сімейна, професійна та громадська мораль, загальнолюдські цінності та ідеали виховують, здатні подолати роздвоєння людини - істоти двоїстої, біологічної та соціальної.

Погляди Дюркгейма на релігію

Релігія є душею суспільства, його необхідним структурним елементом. Сучасне суспільство релігійне – однотипні є релігійні збори та збори громадян з приводу якоїсь національного події.

Бог створюється за образом і подобою суспільства - ставлення віруючих до Бога відображає ті почуття, які відчуває окрема особа до суспільства - почуття шанобливого підпорядкування. Суспільство одягає вбрання релігії, вдається до її авторитету щоб зробити свої вимоги значущими для членів.

Релігія формує, інтерпретує і передає з покоління в покоління правила і норми, які суспільство пред'являє індивідууму, і тим самим робить його суспільною, моральною істотою. В силу своєї абсолютності релігійні норми в порівнянні з іншими мають найбільше значення для інтеграції суспільства.

Колективний спосіб життєдіяльності, суспільство становить об'єктивно існуючу реальність, яка є причиною, об'єктом і метою релігійних вірувань і ритуалів. Джерелом релігії Дюркгейм вважав суспільно-психологічний процес спілкування, колективну психологію.

Дюркгейм виділяв ряд функцій релігії: 1)головною з яких вважав створення і зміцнення суспільної солідарності. Індивіди відчувають себе пов'язаними між собою вже тим тільки, що у них спільна віра; 2) Дисциплінарна функція - релігія готує індивіда до соціального життя, тренуючи послух, 3) відтворююча функція - підтримує традиції, вірування, цінності, 4) підживлює соціальний ентузіазм; 5) пізнавальна функція, яку сьогодні більше виконує наука.

За Дюркгеймом, між наукою і релігією не існує протиріччя: “Наука відбирає в релігії лише функцію пояснення світу, але не може взяти собі функцію віри, оскільки віра — це насамперед пориви до дії ".

Погляди Е.Дюркгейма на самогубство

Число самогубств є обернено пропорційним ступеню інтеграції тих соціальних груп і спільнот, до яких цей індивід належить. Суть самогубства як патологічного соціального явища зумовлена кризовим станом суспільства в цілому.

«Причина самогубства полягає не в життєвих труднощах… причина самогубства не в тому, що законні потреби менше задовільняються, а тому, що ми не знаємо тепер ні того, де зупиняються наші законні потреби, ні того, яку ціль має наша діяльність»

“Якщо люди не заборонили самогубство законом, це означає, що люди надто слабо відчувають його аморальність. Люди дають йому розвиватися на свободі, тому що воно не обурює їх до такої міри, як повинно б» (у ХІХ – на початку ХХ ст. в Європі, США діяли закони про заборону самогубства)

Типологію самогубств Дюркгейм виводив не з індивідуальних мотивів, а виходив зі специфічних станів суспільної свідомості, що пояснюють характер взаємин індивіда і соціальної групи (суспільства)

Звернувшись до даних офіційної статистики, Дюркгейм виявив ряд закономірностей: відсоток самогубств влітку вищий, ніж зимою, чоловіки частіше закінчують життя самогубством, ніж жінки, старі люди частіше, ніж молоді, солдати - частіше, ніж громадське населення, протестанти частіше, ніж католики, одинокі або розведені - частіше, ніж заміжні, відсоток самогубств вищий у містах, ніж селах.

Погляди Е.Дюркгейма на самогубство

Дюркгейм виділяє чотири типи самогубств: егоїстичне, альтруїстичне, аномічне і фаталістичне.

Егоїстичний тип самогубств пояснюється розривом соціальних зв'язків між індивідом і групою. Коли люди об'єднані з тією групою, вони легко жертвують своїми інтересами заради спільної мети і з більшою завзятістю борються за існування, усвідомлення мети, що стоїть перед ними, змушує їх забути про особисті страждання. У колективі індивід знаходить підтримку в хвилини слабкості і занепаду. Факти приватного життя, що здаються безпосередньої і вирішальною причиною самогубства, Дюркгейм визнавав тільки випадковими.

Альтруїстичне самогубство виступає зворотною стороною егоїстичного, причиною є недостатньо розвинута індивідуальність. Людина позбавляє себе життя не тому, що вона сама хотіла цього, а тому, що повинна була зробити так. Якщо вона ухилиться від виконання боргу, то її очікує безчестя і найчастіше релігійна кара групою, яка тут виступає дуже згуртованою.

Аномічне - люди втрачають первинний спосіб життя і не можуть пристосуватися (адаптуватися) до нових соціальних умов. Це особливо відноситься до періодів криз і соціальних потрясінь, коли руйнується ієрархія цінностей: одні люди раптово підносяться, а інші втрачають своє соціальне становище. Суспільство виявляється тимчасово нездатним проявляти потрібний вплив на людину.

Фаталістичне - виникає в результаті посиленого контролю з боку групи, надлишку регламентації, що є сильною і постійною і тому стає нестерпною.

“ Його здійснюють люди, майбутнє яких безжально замуровано,

пристрасті яких жорстоко обмежені дисципліною”

2.Соціологічні погляди М.Вебера (1864-1920)

- засновник розуміючої соціології (Соціологія повинна досліджувати причини поведінки, дій, вчинків індивіда чи групи індивідів).

- засновник теорії соціальної дії.

- Людина є істота свідома, слід намагатися зрозуміти її дії як осмислені, скеровані на певну мету та засоби її досягнення. Соціологія досліджує усвідомлену, зорієнтовану на інших людей поведінку особистості.

- Виділяв чотири ідеальні їх типи соціальної дії:

1.Цілераціональна дія (людина виразно уявляє мету і засоби її досягнення та зворотну реакцію інших людей на свої дії; критерієм раціональності є успіх);

2.Ціннісно-раціональна дія (виконується на основі свідомої віри в етичну, естетичну, релігійну цінність певної поведінки);

3.Афективна дія (здійснюється на основі неусвідомлених психологічних імпульсів, почуттів);

4.Традиційна дія (відбувається на основі звички).

Не всі дії людей носять соціальний характер. Лише цілераціональна та

ціннісно-раціональна дії є соціальними.

Надавав пріоритету індивіду, тільки індивід володіє мотивами, цілями, інтересами і свідомістю. Фактором розвитку суспільства називав культурні цінності. Колективна свідомість є скоріше метафорою, ніж точним поняттям.

Соціологічні погляди М.Вебера

Головною ідеєю соціології є обґрунтування раціональної поведінки, яка проявляється в усіх сферах людських взаємовідносин.

Створює ідеально-типові конструкції. Ідеальний тип як методологічний засіб дозволяє сконструювати явище чи людську дію так, як вони мали би місце в ідеальних умовах, і розглядати їх незалежно від місцевих умов.

соціологія політики Тут критерієм для конструювання ідеальних типів слугують мотиви повинності, виходячи з того, що їм притаманна певна доля раціональності. З цього він виділяє три типи владарювання і відповідно три типи мотивів повинності:

■ влада, обумовлена правами, звичаями;

■ влада, яка тримається на особистісній схильності підданих;

■ влада в силу віри в обов'язковість легальної установи та ділової компетентності;

Відповідно до 3 мотивів повинності М.Вебер виокремлює три типи панування:

- Традиційне. Грунтується на звичаях, традиціях певного типу підкорення (патріархальне панування);

- Харизматичне. Спирається на безперечну довіру до лідера;

- Легальне. Грунтується на довірі до права, закону.

М.Вебер значну увагу приділяв аналізу апарату влади – бюрократії, вбачаючи в ньому технічно найчистіший тип легального панування, найраціональнішу форму здійснення влади.

Виокремив 3 основні компоненти нерівності, які взаємопов’язані й водночас незалежні:

1)Багатство, на відміну від Маркса Вебер не вважав організацію економіки основою соціальної стратифікації суспільства.

2) Статусні групи, члени яких ведуть тільки їм властивий спосіб життя. На статус людини впливає багатство, та престиж;

3) Влада – здатність людини чи групи людей реалізовувати плани, здійснювати певну політику, долаючи опір інших людей або груп

М.Вебер про раціональність, цінності

- Ознака західного раціоналізму - всі речі можна осягнути розумом підходячи до них із позицій практичного господарювання, намагання поставити світ під контроль людини.

- Раціональне управління перетворилося на постійну діяльність досвідчених професіоналів, обраних завдяки їх здібностям, а не на тій підставі, що вони є особистими васалами політичних покровителів. Раціоналізація визначила розширення сфери компетенції і підвищення ступеня гнучкості політичної та управлінської систем.

- Капіталізм є не унікальним проявом цього процесу «раціоналізації», а лише одним із способів його вираження у європейській цивілізації.

-Вебер критикував соціалізм - спроба замінити «анархію» ринку і забезпечити більшу рівність шляхом державного планування призведе до значного розростання бюрократичної влади, а отже, до несвободи та економічної стагнації. Стимулювати ринок і приватну власність необхідно щоб забезпечити змагання між інституціями державної влади і таким чином гарантувати свободу індивіда.

-Визначальним у житті людини і суспільства є ціннісні настанови. Поняття "цінність" вперше ввів у філософію та соціологію М. Вебер.

Цінності - це явище історичне, вони визначаються якимось інтересом епохи. В сфері інтересів можна оцінити предмет з точки зору добра або зла, істини або брехні, краси або потворності і т.д. Із зміною епохи втрачають свою силу і цінності, на зміну їм приходять цінності іншої епохи. Цінності впливають не лише на пізнання та оцінку явищ, а й визначають норми взаємовідносин людей, устрій суспільного життя.

Соціологія релігії М.Вебера

М.Вебер вважав релігію способом надання сенсу соціальній дії: вона створює і підтримує відповідні сенси, вносить раціональність у пояснення світу.

Релігія формує ієрархічно вибудовану систему норм і правил, яка допомагає людині зайняти певні моральні позиції стосовно світу.

-класифікував релігії в залежності від їх підходу до спасіння душі.

Він звернув увагу на два моменти: 1. - Чи вимагає спасіння душі пасивного споглядання (містицизму) чи активного управління волею (аскетизму)? 2.- Чи відбувається спасіння душі в цьому чи в якомусь іншому світі – у внутрішньому світі людини чи поза ним, в царстві небесному?

Вебер зауважив, що у більшості східних релігій спасіння душі здійснюється на основі містицизму. В західних релігіях головне значення надається аскетизму, що вимагає самопожертви і самодисципліни.

- Виділив три типи релігій, як способи ставлення до світу:

1) Пристосовницькі (конфуціанство, даосизм);

2) Втечі від світу (індуїзм, буддизм;

3) Опанування світом (іудаїзм, християнство)

“Протестантська етика і дух капіталізму” М.Вебера

Веберівська праця заперечила притаманний позитивізму, марсизму редукціонізм, де ідеї вважалися просто відображенням матеріальних інтересів.

Буржуазна поведінка, націлена на збільшення прибутку є наслідком індивідуального прагнення накопичувати набагато більше, ніж це необхідно для потреб особистого споживання, - прагнення, яке з історичного погляду є унікальним. Джерелом цього прагнення Вебер вважав «світовий аскетизм» реформованого християнства з його імперативом методичної праці як основного життєвого обов'язку та обмеженого задоволення плодами цієї праці.

Найвищим мірилом праці у протестантизмі є праця як засіб проти гріха та релігійне покликання. Успіхи в земному житті свідчили про обраність людини для спасіння. Реформація утверджувала думку про важливу роль світських справ у християнському житті.

Кожна людина незалежно від її соціального становища, котра б хотіла стати повноправним членом суспільства, повинна була вступити в одну з сект, клубів чи товариств. Той, кому це не вдалося, не був джентльменом. М.Вебер наводив слова амер банкіра, який не довірив би і 50 центів людині, яка не належить до ніякої конфесії: «Що спонукає віддати борг, якщо вона ні у що не вірить?».

Для того, щоб міцно утвердитися в даній общині, потрбно було постійно підтверджувати наявність конкретних якостей: тим самим вони безперервно виховувалися – від цього «підтвердження» повністю залежало як потойбічне блаженство, так і все соціальне благополуччя людини.

3. Соціологічні погляди Г.Зіммеля (1858-1918)

-широта і розпорошеність наукових інтересів (соціологія, соціологія міста, філософія, культура, мистецтво, історія, соціальна психологія, етика, релігія). Науковий доробок несистематизований, складається з різних статей, книг, есе, - немає цілісної соціологічної концепції.

Суспільство – 1) певна множина соціалізованих індивідів, які утворюють спільноту на грунті певної історичної дійсності (соціологія, за Зіммелем, тут є методом для інших наук про суспільство); 2) система форм відносин між індивідами, завдяки якій їх проста множина перетворюється на спільноту (Зіммель вважав, що тут і йдеться, власне, про чисту соціологію).

Соціологія повинна будуватися не за допомогою вибору особливого предмету вивчення, а як метод. Загальна соціологія повинна служити виробленню орієнтирів, що дозволяють дослідникам у різних науках про суспільство підходити до свого предмету “соціологічно”, - більш усвідомлено ставити проблеми і шукати їх вирішення.

Чиста соціологія своїм завданням мала вивчати чисті форми – соціації - тому Зіммеля вважають засновником формальної соціології (Він визнавав, що неможливо звести соціальне життя до форм асоціації, які можуть мати різне значення залежно від історичних обставин).

«Життя повинне або створювати форми,, чи розвиватися у визначених формах»

Історія суспільства – це історія психічних явищ, зміст психічних актів (напр. бажання, пригадування) – є переживання, “матерія”, “тіло” соціального.

Теорія розуміння Г.Зіммеля – підкреслювала роль суб’єктивних компонентів пізнання, роль дослідника: 1)- й рівень розуміння - якийсь тип діяльності можна зрозуміти тоді, коли психічні процеси, на основі яких склалася певна усвідомлена соціальна дія, викликають в інтерпретатора ту ж саму реакцію, що і в самого діяча; 2) рівень розуміння – розуміння мотивів і відчуттів індивіда.

Концепція соціальної диференціації

У праці “Про соціальну диференціацію” Г.Зіммель зазначав, що невеликих групах й асоціаціях домінує колективна відповідальність, або групова солідарність.

Кількісне зростання груп, ускладнення взаємодій індивідів зумовлюють створення гетерогенних соціальних кіл, які включають у себе кілька груп або асоціацій.

«Людина ніколи не є ні істотою суто коллективною, ні істотою суто індивідуальною»

Соціальна солідарність в соціальному колі послаблюється, однак підвищується рівень міжособистісного спілкування, розширюються можливості розкриття індивідуальних здібностей, виникає поняття особистої відповідальності.

Соціальна диференціація завжди супроводжується індивідуалізацією, процесом становлення особистості.

Зі зростанням чисельності групи, збільшується ступінь індивідуальної свободи, з’являється здатність до абстрагування, розвитку інтелекту.

Соціальна диференціація веде до посилення економічної енергії, пом’якшення суперечностей, нейтралізації конфліктів.

«Освічена людина — та, котра знає, де знайти те, чого вона не знає»

Вчення Зіммеля про соціації

Утворюються форми усуспільнення, соціальних взаємодій, або соціації: - форми, завдяки яким індивіди на грунті різних інтересів утворюють спільноти, де вони реалізують ці інтереси.

Основні форми соціацій - соціальні процеси, соціальні типи та моделі розвитку.

До соціальних процесів, заснованих на взаємодії особистостей, Зіммель відносить розподіл праці, утворення політичних партій, суперництво, підкорення. (Досліджував моду, яка одночасно передбачає і наслідування, і індивідуалізацію. Відсутня мода була у Флоренції ХІV ст., бо було відсутнє прагнення злиття з колективом; у примітивних суспільствах – оскільки відсутнє прагнення виділитися з маси. Причиною моди є процес розкладу колишніх переконань, звичаїв, традицій);

соціальний тип - людина, яка набуває певних характерних соціальних якостей: аристократ, авантюрист, геній, керівник, підлеглий (Аристократ – з одного боку, цілком поглинений своєю групою, її традицією, з іншого – абсолютно відділений від неї і формує незалежність, особисту відповідальність);

модель розвитку - універсальний процес взаємозв’язку розширення соціальних груп з посиленням вияву індивідуальності. Розмір групи прямо пропорційний мірою свободи, якою користуються її члени (Загальний історичний розвиток йде у напрямку творення усе більших за розмірами груп, в яких зростає індивідуальність особи. Посилення індивідуальності супроводжується деградацією групи.).

Зіммель класифікував соціальні форми за ступенем їх віддаленості від потоку життя: 1) обмін, наслідування, поведінка натовпу; 2) економічні та інші організації; 3) найбільш віддалені від потоку життя – ігрові форми – вони чисті, бо зміст що їх наповнював зник (“наука для науки”, “мистецтво для мистецтва”, вільне спілкування, затіяне без жодних конкретних цілей – такт служить засобом забезпечення цього спілкування на рівних, де головне не тема розмови, а задоволення від спілкування).

Форми соціації повинні досліджуватися самодостатньо, а не як функціональні елементи суспільного цілого.

“Філософія грошей” Г.Зіммеля

У праці “Філософія грошей” Г.Зіммель здійснює культурологічну інтерпретацію поняття відчуження.

Розвиток інтелекту йде одночасно з розвитком грошового господарства. Гроші та інтелект розвиваються паралельно зростанню свободи і наростаючої індивідуалізації членів соціальних груп.

Це призводить до всезагального відчуження: гроші просторово й духовно відділяють людину від вироблених нею речей, робітник стає відчуженим від продукту своєї праці. Єдиним мірилом свободи виступають гроші, символом між людських відносин стає проституція (все можна купити, все продається). Гроші нищать і природу речей, і природу людини, спустошують її духовний світ, руйнують особистість.

Людина відривається від традиційних соціальних груп і спільнот типу сім’ї, де її існування було затишним і приємним, і входить до великих груп і спільнот, де вона почувається чужою, де відносини будуються на розрахунку, втрачає глибину й повноту душевних емоційних переживань, характерних для минулого.

Ціною свободи стає відчуження. Чим незалежнішою стає людина від інших людей і соціальних груп, тим більше вона відчуває своє відчуження.

Соціологія конфлікту Г.Зіммеля

Існування та розвиток суспільства нерозривно пов’язані з конфліктами.

Джерелом конфліктів є внутрішня біологічна природа людей –

вони виникають на грунті інстинктів.

Г.Зіммель підкреслював інтегративні функції конфліктів:

1) вони є одним з головних соціальних процесів, що сприяють згуртованості і збереженню соціального цілого;

2) Малоінтенсивні й негострі конфлікти в диференційовано розвиненому суспільстві заважають виникненню гострих руйнівних конфліктів;

3) Часті, нетривалі, неглибокі конфлікти допомагають індивідам позбутися почуття ворожості та роздратування, легше піддаються нормативному регулюванню, що сприяє інтеграції.

За Зіммелем, ймовірність того, що конфлікт викличе застосування насильства тим вища, чим: 1) гармонійніші були раніше стосунки учасників конфлікту, 2) більшою мірою кожна з сторін вважає конфлікт самоціллю, 3) більше члени конфліктуючих груп впевнені, що конфлікт виходить за межі їхніх індивідуальних інтересів, 4)сильніша емоційна їх залученість, 5) менше вони були ізольовані й відособлені.

На відміну від Маркса Зіммель стверджував, що чітке усвідомлення учасниками конфлікту своїх інтересів і цілей створює передумову для осмисленого пошуку компромісу між ними.

4.Соціологічні погляди Ф.Тьонніса

Поєднав раціоналізм та історичний підхід.

-здійснював аналіз соціальних явищ як відображення міжособистісних зв’язків;

-підкреслював нерозривність зв’язків особистості із соціальним середовищем;

-розглядав соціальні спільноти в їх історичному розвитку та видозмінах.

Розрізняв декілька типів суспільних відносин:

1) Відносини общинного типу: родові відносини; відносини сусідства, що характеризуються спільним проживанням (сімейне життя); відносини дружби, що грунтуються на свідомості духовної спорідненості;

2) Суспільні відносини на основі раціонального обміну. “ Сутність всіх цих відносин і зв’язків полягає у свідомості корисності або цінності, якою володіє одна людина, яку інша людина усвідомлює ”.

У суспільстві переважають соціальні зв’язки, засновані на прагненні до спільного життя. Тому не держава утримує єдність суспільства, а спільна воля людей жити разом.

Ф.Тьонніс про гемайншафт і гезельшафт

Фундаментом організації соціального життя служать два типи волі, яку Тьонніс пов’язував із людським розумом. Діалектична взаємодія волі і розуму, що лежить в фундаменті соціальних взаємин, розвивається у напрямку переважання розуму, тобто суспільний розвиток є процесом зростання раціональності.

Ф.Тьонніс вирізняє два типи волі:

-воля природна, інстинктивна, яка проявляється в емоціях, душевних схильностях, уподобаннях, несвідомих мотивах;

-воля розумова, раціональна, яка знаходить вияв в усвідомленому, у таких раціональних компонентах, як раціональна мета, розрахунок, раціональний обмін.

Історичний процес власне й складається з двох протилежних віх спільного життя людей – спільнот, заснованих на соціальних зв’язках реального органічного життя і природній волі (гемайншафт), та суспільства, яке виступає механічним утворенням, посталим на волі розумовій, раціональній (гезельшафт).

Класики про людину в суспільстві

Самостійна робота

Дата добавления: 2015-05-26