Соц.утопізм Т Кампанела та Т.Мор

Філ.погл.Ф.Патриці

Франческе Патриці (1529-1597). Франческе у своїх «перипатичних дослідженнях» виступав з традиційним завданням гуманістів - подолання схоластичного авторитету Аристотеля, що ставало все більш актуальним, бо в офіційній науці і філософії все ще панував середньовічний арістотелізм, підтримуваний католицькою ієрархією. Своє розуміння світу, що відрізняється як від схоластики, так і від платонізму Фичино, він представив у книзі «Нова філософія всесвіту». Всім речам і тілам властиві чотири внутрішніх принципу: простір, світло, тепло і перебіг. Перший активний принцип - світло, з якого виходить тепло, що є безпосередньою причиною виникнення речей, які народжуються у невпинному русі матерії. Матерія не пасивна, але є рухом, «плином» тілесної маси. У своєму вченні про всесвіту він долає неоплатоновскую метафізику світла, згідно якої світло походить від бога. Він приймає пантеїстичні рішення: бог не має певного місця, він скрізь і ніде, всесвіт сама є бог, єдине є все. Нескінченний простір, однак, не обмежується матеріальністю, воно містить в собі і духовні істоти, безтілесний божественне світло, який шляхом еманації переходить в тілесний світло фізичного світу. Філософія природи Патріци відкидалася представниками схоластичної ортодоксії, його книги були заборонені. Відбувалося це в той час, коли йшов процес над Д. Бруно. Тоді-то в число заборонених були внесені і книги Б. Телезіо.

38.Хар.риси філософії нового часу Визначальною особливістю Нового часу (ХУІІ-ХУІІІ ст.) є буржуазія, який висуває і обґрунтовує нові цінності і засади людського буття у порівнянні з феодалізмом. В центрі нового світогляду була вже не віра, а розум- Основні парадигми Нового часу: «Знання — то сила!» (в основі ставлення людини до світу лежить знання; перевага надається фактичному, позитивному знанню явищ дійсності, що базуються на науці й експерименті); друга парадигма — опануй природою в ім'я користі й успіху самого життя (виробляється на основі впровадження науки в виробництво).
Машинне виробництво, яке поступово витісняє ремесло, потребувало розвитку точних знань про закономірності природи. Внаслідок цього перед суспільством постала проблема розробки методів, шляхів і прийомів вивчення природи. Саме тому проблема методу є однією із центральних в філософії Нового часу.
Приходить експериментальне природознаство, виробляються кількісні критерії для оцінки природних явищ. Важливого значення набувають спостереження, вимірювання, порівняння, аналіз, есперименти і основані на них індуктивні умовисновки. Біля джерел такого розуміння наукової творчості стоїть Ф.Бекон.
Прагнення до систематизації, кількісний ріст і диференціація знання викликають розвиток теоретичного мислення. Тому поряд з розвитком чуттєвого, емпіричного, пізнання світу розвивається і раціональне, математичне мислення. Ці два типи пізнання і формують основні напрямки філософського мислення Нового часу: емпіризм та раціоналізм, найбільш яскравими виразниками яких були відповідно англійський філософ Ф.Бекон і французький філософ Р.Декарт. Емпіризм. (від грец. «емпірія» — досвід) — вважає чуттєвий досвід єдиним істинним джерелом знань. Раціоналізм (від лат. «раціо» — розум) вважає розум, думку вищим ступенем в системі філософських цінностей, основою пізнання та діяння людини. Достовірне знання не може бути виведеним з досвіду. Воно може бути виведене тільки із самого розуму.

39.проблема методу пізнання у філософії Ф.Бекона. Засновником емпіризму був англійський філософ Френсіс Бекон (1561-1626), який основні свої ідеї висловив у працях "Новий органон" (1620) і "Про гідність та примноження наук" (1623). Головне завдання філософії Ф.Бекон визначає як пізнання природи і оволодіння її силами, а для цього необхідно розробити відповідний метод, який би найкоротшим шляхом вів до істини, правильно орієнтував пізнавальну і практичну діяльність людини, максимально збільшуючи її ефективність. Проте для сприйняття нового методу необхідна значна підготовча робота, яка б ліквідувала причини, що затримують пізнавальний прогрес. Новий метод може зустріти на своєму шляху багато перешкод, хибних уявлень, забобонів, які, наче примари, відволікають пізнання від істини.» На думку Бекона, існує чотири види помилкових суджень, "примар", від яких слід звільнитися перед тим, як починати пізнання. До першого виду помилок, які він називає "примарами Роду", належать ті, що пов'язані з недосконалістю людського розуму та органів чуття людини. Вони укорінені в самій людській природі. Другим видом помилок є "примари Печери", зумовлені індивідуальними особливостями людини, її вихованням, звичками, що примушують людину спостерігати природу ніби із своєї печери. "Примари Печери", як і "примари Роду", є проявом суб'єктивного ставлення людини до природи. Ці "примари" можна подолати шляхом колективного досвіду, врівноваженістю та неупередженістю в судженнях. Набагато більшу небезпеку становить третій вид помилок "примари Площі", що проникають у пізнання разом зі словами та іменами. Вони породжуються спілкуванням людей і зумовлені вживанням застарілих понять, суджень, слів. Четверте джерело помилок — "примари Театру", що породжуються сліпою вірою людей в авторитети, стародавні традиції, традиційні філософські системи, які своїми штучними побудовами нагадують театральні дійства. Метою пізнання, підкреслює Бекон, є збагачення життя справжніми відкриттями і влада людини над силами природи; об'єктом пізнання є природа, а основними методами — індукція та експеримент. Будучи засновником методології емпіричного рівня наукового пізнання, Бекон виступає як проти схоластичної, абстрактно-спекулятивної методології, так і проти вузького емпіризму. Свою позицію він пояснює за допомогою алегоричного зображення трьох можливих шляхів пізнання. Перший — це шлях павука, тобто спроба людського розуму виводити істини з самого себе. Цей шлях є уособленням абстрактного раціоналізму. Другий шлях — шлях мурахи, що уособлює однобічний емпіризм, який зводить пізнання до нагромадження голих фактів. Третім є справжній шлях науки — шлях бджоли. Як бджола переробляє нектар у дорогоцінну речовину — мед, так і справжній науковець перетворює емпіричні факти за допомогою раціональних методів у наукову істину. Метод, за допомогою якого відбувається сходження від одиничних фактів, окремих спостережень до теоретичних узагальнень, є методом наукової індукції. Саме його Бекон вважає справжнім методом наукового пізнання природи.

40. проблема методу пізнання у філософії Р.Декара Основоположником протилежного раціоналістичного напрямку був французький філософ Рене Декорт, латинізоване ім'я — Ренатус Картезіус (1596-1650). Основні погляди викладені у працях: "Міркування про метод" (1637), "Роздуми про першу філософію" (1641), "Начала філософії" (1644), "Пристрасті душі" (1649). Як і Ф.Бекон, Р.Декарт підкреслює практичне значення науки як знаряддя прогресу. Проте свою методологію він будує на принципах раціоналістичної дедукції, а експеримент визнає лише як передумову пізнання, що має підпорядковуватись раціонально-математичному мисленню. Суть свого дедуктивного методу Декарт сформулював у відомих чотирьох правилах. У першому йдеться про вихідний пункт наукового пізнання — визначення принципів або начал. За істинні, згідно з цим правилом, можна вважати лише ті положення, які не викликають ніякого сумніву і не потребують доведення, істинність яких для розуму самоочевидна. Піддавай усе сумніву! У другому правилі формулюється вимога аналітичного вивчення природних явищ. Кожну складну проблему слід ділити на простіші і робити це доти, доки не прийдемо до ясних та очевидних речей. Третє правило вимагає "дотримуватись певного порядку мислення", який полягає в тому, щоб починати з найпростіших і доступних для пізнання предметів і поступово сходити до складніших і важчих. Таке сходження, за Декартом, є процесом опосередкованого дедуктивного виведення, що спирається на інтуїцію. Отже, засадними елементами раціоналістичного методу Декарта є дедукція та інтуїція. Четверте правило орієнтує на досягнення повноти знання, на послідовність та ретельність дедуктивного виведення і вимагає повного переліку, детального огляду всіх ланок. Розум, озброєний дедуктивним методом, здатний пізнати найглибші основи світу і не може мати, на думку Декарта, перешкод у послідовному сходженні до істини.

41.проблема субстанції й пізнання у філософії Б.Спінози. Важливе місце посідає вчення про субстанцію також у творчості Б.Спінози, яке має пантеїстичний характер. Субстанція, на його думку, єдина, вона є Богом, що співпадає з Природою, а атрибутами її є протяжність та мислення. Субстанція — це єдність Бога і Природи, єдність природи, що творить, і природи створеної. Бог — це універсальна причина світу, завдяки його нерозривній єдності з Природою. Природа є причиною самої себе (causa sui). Визначивши як основну властивість субстанціїприроди самопричинність (causa sui), Спіноза на цій основі виводить усі інші її властивості: вічність, безкінечність, неділимість, єдність і т.д. Субстанція єдина, проте вона виявляє свою єдність через атрибути, тобто необхідні прояви, яких, на думку Спінози, безкінечна кількість, але ми знаємо самоочевидно два — протяжність і мислення. Крім атрибутів, субстанція має також модуси, які, на відміну від атрибутів, характеризуються не необхідністю, а тільки можливістю існування. Той чи інший модус субстанції може існувати, а може і не існувати. Основними модусами субстанції, на його думку, є рух і спокій, які визначають багатоманітність світу. Субстанцію та її атрибути Спіноза називає природою, що творить, природою творчою, продуктивною, а модуси — природою створеною. Продуктивна природа є причиною окремих речей, джерелом безкінечної дії і творчості, виражає єдність речей, а створена — джерелом багатоманітності. Але і єдність, і багатоманітність є невід'ємними характеристиками єдиної природи — субстанції, тотожної Богові.

42. проблема субстанції й пізнання у філософії Г.Лейдниця. Центром філософії Г.Лейбніца є вчення про монади як прості неподільні субстанції — монадологія. Лейбніц наголошує, що субстанціймонад безкінечна кількість, вони є носіями сили та активності і мають духовну природу. Кожна монада є самостійною одиницею буття, здатною до активної діяльності. Монада є духовною, оскільки матерія (в філософії XVII ст.) — пасивна, не здатна до саморуху та активної діяльності Монади вічні, вони не виникають і не зникають природним шляхом, а є породженням безперервних "випромінювань божества". Монади є індивідуальними і неповторними, незалежними одна від одної, вони не можуть впливати на внутрішнє буття одна одної. Єдність та узгодженість монад є результатом передбаченої Богом гармонії, яка перетворює кожну монаду в "живе дзеркало Всесвіту. Всі монади об'єднані Всемудрим Творцем. Кожна монада є певним "світом у собі" і в той же час відображає і містить у собі весь світовий порядок. Єдине відношення, яке існує між монадами — це гармонія. Завдяки внутрішній активній діяльності кожна монада зберігає свою самобутність, індивідуальність у світі мінливих явищ, має власну якісну визначеність і в той же час, завдяки наперед установленій гармонії, органічно поєднана з універсумом, має своє місце в ньому. Лейбніц розрізняє три види монад, залежно від їхньої досконалості, запрограмованої Богом: 1) найнижчі, що характеризуються "перцепцією", тобто пасивною здатністю до сприйняття; 2) монадидуші, умовах XVIII ст. географічний детермінізм Монтеск'є був, незважаючи на всю свою обмеженість, значним досягненням соціальнофілософської думки на шляху вироблення альтернативних теологічним поглядів на розвиток суспільства. Визнання такої суттєвої умови матеріального життя суспільства, як географічне середовище, було важливим кроком вперед у порівнянні з апеляціями до абстрактної "людської природи" філософів XVII ст. Монтеск'є, характеризуючи психологічні особливості людської природи, починає розглядати її як таку, що сформувалася під впливом умов життя людей у певному природному середовищі, а якоюсь мірою навіть характеру їхньої трудової діяльності.

43. сенсуалізм – вчення в гнесології, що признає відчуття, єдиним джерелом якого є пізнання. Якщо відчуття розглядаються як відображення об’єктивної реальності, то послідовний сенсуалізм при певних умовах приводить до матеріалізму. Але якщо у відчуттях розглядається лише суб’єктивне, за яким ніби нічого не існує або існує непізнанна «річ в собі», то сенсуалізм приводить до суб’єктивного ідеалізму. В основній своїй праці «досвід про людський розум» (1960 р.) Локк розвив теорію пізнання матеріального емпіризму. Рішуче відхилив вчення Декарта і кембриджських платоніків про вродженні ідеї, Локк єдиним джерелом всіх ідей проголошує досвід. Ідеї, по Локку, виникають або внаслідок дії зовнішніх речей на органи чуття, або внаслідок уваги, направленої на стан і діяльність душі. Наслідком ідей відчуття ми сприймаємо в речах первинні, а також вторинні якості. Визначивши значення як сприйняття співвідношень двох ідей одна одній, Локк рахує достовірним все умоглядне знання, то є розсуд відповідності ідей наслідком розума. Напротив, дослідне знання тільки ймовірне; в ньому розгляд відповідностей ідей досягається силкою на факти досвіду. На відчуття спирається наше переконання в існуванні зовнішніх предметів. Цей вид знання Локк ставить значно вище простої ймовірності, але нижче достовірності умоглядного знання. Самий достовірний рід пізнання, по Локку, - інтуїція. Інтуїтивне пізнання є явне и виразне сприйннятя відповідностей і невідповідності двох ідей через їх безпосереднє порівняння.

44. Гоббс визначає державу як «одну особу відповідальність за дії якої зробило собі шлях взаємного договору між собою великої кількості людей, з цим,щоб ця особа, могла використовувати силу і засоби всіх їх так як вона вважатиме за потрібне для їх миру і загального захисту». При цьому під «особою» Гоббс розуміє не тільки одну людину, але і яке не будь зібрання, раду уповноважених і т д. цей або ці, хто є носієм цієї (особи), володіє верховною владою в державі і одержує назву(суверенна). Всі інші являють «нідлеглими». Хоча держава, по Гоббсу, має достовірне походження, Гоббс не визнає договору між народом та володарем. Головна мета держави, по Гоббсу, не просто забезпечення «безпеки існування», але також забезпечення за кожною людиною усього добробуту життя, набутого ним «чесною працею», турбота про «добробут громадян», правда, не всіх громадян, добавляє Гоббс інакше це майже неможливо досягнути, але «як можна більшого числа громадян».

45. французьке Просвітництво по праву вважається провісником буржуазної революції, що вибухнула 1789 р. у Франції. Основні гасла просвітників: наука і прогрес. Просвітництво сприяло тому, що наукові знання, які були надбанням вузького кола вчених, отримали поширення серед усіх прогресивно мислячих природознавців, представників культури і мистецтва, політичних діячів, юристів і філософів. Філософи просвітництва особливу увагу приділяли популяризацію позитивних, практично корисних знань серед широких кіл освічених людей. При цьому вони вважали, що необхідно залучати до наукових знань правителів, які й сприятимуть втіленню принципу розуму в повсякденному житті конкретних країн. Одним із головних завдань філософи-просвітителі вбачали боротьбу з релігією, оскільки нові знання про природу і суспільство, отримані шляхом обробки дослідних даних, суперечать твердженням релігії. Крім того, філософи Просвітництва виступали одночасно і проти схоластичних, метафізичних методів мислення філософів Нового часу. Зокрема, велася боротьба проти метафізичних учень Р. декарта і Г. Лейбніца, які прагнули обґрунтувати можливість буття Бога, тобто стверджувалася узгодженість розуму з основами релігійної віри. Основними проблемами, над якими працювали філософи французького Просвітництва, були природа людини і суспільства. Розглянемо коротко погляди найбільш відомих філософів-просвітників.

46. значного поширення набули ідеї так званої географічної школи, засновником якої вважається Шарль Луї Монтеск’є (1689-1755). На його думку, визначальними причинами життя людства є географічне середовище. Клімат, характер грунту, стан земної поверхні, рельєф місцевості та величина території визначають психологію народу і характер суспільного розвитку. Всезагальні історичні напрямки розвитку людства визначаються сукупність таких соціальних факторів, як виробництво, власність, принципи правління, звичаї та релігія. Останній він відводив лише функціональну роль з підтримки суспільного порядку та збереження моральності. Він відкидав догмати християнства, релігійного фанатизму, інквізицію, прагнення католицької церкви до світської влади.

47. видатним мислителем французького Просвітництва по праву вважається Фраснуа Вольтер (1694-1778). Він віддав гострій критиці релігію і феадальну ідеологію. Спираючись на погляди англійських філософів-просвітників Локка і Ньютона, Вольтер близько підійшов до ідеї вічності руху, схилявся до визнання причинності природних і суспільних явищ, виключав релігійне пояснення конкретних явищ природи. Свідомість, зо Вольтером, є атрибутом матерії і залежить від будови тіла. Разом з тим, першопричину руху та мислення він вважав божественною. Не заперечуючи релігію як таку, він вимагає релійної свободи. Людину Вольтер розуміє як суспільну істоту. Проповідує необхідність рівності людей, яку він розуміє як політичну рівність перед законом і правом. Суспільний устрій має забезпечувати політичну і правову рівність людей. Егоїзм, пристрасті й потяги є першопричиною всіх людських вчинків, які призводять до діяльності й об’єднують людей, спричиняють утворення міст та держав.

48. Жан Жак Руссо (1712 - 1778) як представник соціальних низів активно виступив проти соціальної несправедливості, проголосивши свободу і рівність невід'ємними правами людини. "Людина народжується вільною, а між тим вона скрізь у кайданах ",. - Підкреслював він. У своїх вимогах Руссо не обмежувався правовою сферою, а вимагав рівності і в соціально -економічних відносинах. На його думку, головною причиною нерівності, соціального гноблення людини є приватна власність. Соціально- економічний прогрес, пов'язаний з появою приватної власності, розвиток культури звертаються моральним занепадом людини, втратою власної сутності, відчуженням від природи. Руссо ідеалізував природний стан, в якому перебувала раніше людина. Критикуючи сучасну цивілізацію, він, проте, закликав не повернутися до первісного стану, а лише створити суспільство, де людина змогла б відновити свою природну чистоту і нарешті стати вільним. Мислитель відстоював право народу на революцію, а його ідеї народного суверенітету і демократичної республіки були сприйняті діячами Французької революції 1789 - 1794 pp., Про що свідчить Конституція 1793 Найважливіші праці Руссо - " Міркування про походження і основах нерівності між людьми" та "Про суспільний договір, або Принципи політичного права ".

49. Ламетрі (Lammetrie) Жюльєн Офре де (1709-1751) - французький мислитель, філософ і лікар. Піддавався переслідуванням за атеїстично - матеріалістичні погляди у Франції та Голландії. Емігрував до Пруссії (1748) на запрошення Фрідріха Великого, був обраний членом Прусської академії наук. Основні роботи: " Природна історія душі " (1745), "Людина -машина " (1747), "Людина- рослина " (1748), "Система Епікура " (1751), "Мистецтво насолоди і школа хтивості " (1751) та ін. Прихильник радикального матеріалізму і механіцизму. Світ розглядався Л. як сукупність проявів протяжної, внутрішньо активної, відчуває (вперше у філософії просвітництва матерія наділялася якостями не тільки протяжності і руху, а й чутливістю) матеріальної субстанції, видами якої виступають неорганічне, рослинне і тваринне (що включає людини) царства. Між рослинами і тваринами, по Л., можуть існувати проміжні істоти - зоофіти (як, втім, і між тваринами і людьми). Зображуючи картину еволюції природи, доводячи її єдність поряд з мінливістю всього живого, спростовуючи преформізм, Л. писав: "Яке чудне видовище являє собою ці сходи з непомітними ступенями, які природа проходить послідовно одну за одною, ніколи не перестрибуючи ні через одну сходинку у всіх своїх різноманітних створеннях ". Людина (" відчуває ", самозаводящаяся машина) відмінна від тваринного лише великою кількістю потреб і, відповідно, розуму, мірилом якого вони є: "Горді і гонорові істоти, набагато більш відрізняються від тварин своєї пихою, ніж ім'ям людей, по суті є тваринами і перпендикулярно повзаючими машинами.»

50. Дені Дідро (1713-1784) — автор відомих праць "Думки про пояснення природи", "Розмова Д'Аламбера з Дідро", "Філософські принципи матерії та руху". У своїх працях він обґрунтовує принципи послідовного матеріалізму, згідно з якими єдиною реальністю може бути лише матерія і рух. У єдиний процес еволюції світу Дідро вміщує існування людини, суспільства. Найбільш відомою є діяльність Дідро зі створення "Енциклопедії наук, мистецтв і ремесел", якій він віддав понад 20 років життя.

Уся природа, згідно з поглядами Дідро, перебуває у постійному русі та еволюціонуванні. Усе, що існує, колись виникло і зникне, перетворюючись на щось інше. Різноманітність існуючих матеріальних форм є головною причиною процесуальності світу. Розглядаючи конкретний процес зміни форм існування, ми можемо постійно фіксувати усе нові та нові форми, фрагменти зміни конкретної форми, але ніколи не зможемо побачити нескінченної множини форм реальності, які існують під час зміни одного предмета на якийсь інший. Не маючи можливості виявити безмежну множину форм реальності, люди користуються поняттям "матерія", яке засвідчує нам, що існує реальність, навіть якщо вона не відома конкретними виявленнями. Дідро вважає, що розмаїття форм матерії створюється зіткненням та об'єднанням різноякісних елементів.

Дідро відстоює вчення про єдність матерії та свідомості, висловлює думку, що у потенційному вигляді відчуття є всеуніверсальною властивістю матерії.

51. Гольбах (Holbach) Поль Анрі (1723-1789) - французький філософ, один із засновників школи французького матеріалізму та атеїзму, видатний представник французького Просвітництва, ідеолог революційної французької буржуазії 18 в. За походженням німецький барон. Основні твори: "Система природи, або Про закони світу фізичного та світу духовного" (1770), "Викриття християнство " (1761), " Кишеньковий богослов'я " (1768), " Здоровий глузд " (1772) та ін Р. розробив філософську картину Всесвіту як єдиного цілого, де все знаходиться у взаємозв'язку один з одним. Стверджував первинність, несотворімость і незнищенність матерії, природи, яка існує незалежно від людської свідомості, нескінченної в часі і просторі. Г. зробив спробу з'єднати природничі уявлення про властивості та структурної організації матерії з гносеологічним підходом до її визначення. Так, за Г., матерія є все те, що впливає яким-небудь чином на наші почуття ("Система природи "). Рух Г. визначав як спосіб існування матерії, необхідно випливає з її сутності. Концепція загального взаємозв'язку і причинного обумовленості тіл в нескінченного Всесвіту, розроблена Г., була одним з філософських джерел лапласовского детермінізму і гіпотези космогонії Лапласа про еволюцію туманності і становленні Сонячної системи. У розумінні людини Г. стояв на позиціях еволюціонізму, вважав, що людина - продукт самодіяльності природи, ступінь в її розвитку, повністю підкоряється об'єктивним законам природи. Сутність людини, за Г., проявляється в його прагненні до самозбереження, до особистого блага і задоволення своїх життєвих потреб.

52.
Гельвецій (Helvétius) Клод Адріан (31.1.1715, Париж), французький філософ - матеріаліст, ідеолог революційної французької буржуазії 18 ст. Одне з головних соч. Г. «Про розум» (1758; рус. Пров. 1917, 1938) було заборонено і спалено.
Г. стверджував, що світ матеріальний, нескінченний в часі і просторі, знаходиться в постійному русі, що мислення і відчуття є властивостями матерії, що виникли як її найбільш складні освіти; Г. одним з перших серед французьких матеріалістів 18 ст. подолав непослідовність теорії пізнання англійського філософа Дж. Локка, надавши його сенсуалізму відкрито матеріалістичний характер; Г. був противником агностицизму. Піддав різкій критиці ідеї існування бога, створення світу, безсмертя душі, а проте не вийшов за межі метафізичного мислення, залишивши невирішеною проблему саморуху, абсолютизуючи значення законів механіки, зводячи мислення до його чуттєвої основі.
Критику теологічного погляду на суспільне життя, Г. пояснював її без допомоги надприродних сил, не виходячи, проте, за межі ідеалістичного розуміння історії. Г. починав вивчення суспільних явищ з ізольованого індивіда, визнаючи свідомість і пристрасті людини головною рушійною силою суспільного розвитку. Г. критикував вчення про природжений нерівність інтелектуальних здібностей людей, а відмінності їх психічного і морального складу пояснював насамперед особливостями середовища, в якій вони виховувалися. Піддавши критиці релігійну та спіритуалістичну етику, засновану на визнанні вродженості моральних почуттів і уявлень, Г. доводив дослідне походження моральних уявлень, їх обумовленість інтересами індивіда. Цей індивідуалізм Г. намагався поєднувати з суспільним інтересом, який насправді був ідеалізованим класовим інтересом буржуазії.

53. Засновником німецької класичної філософії є Иммануил Кант (1724-1804). У інтелектуальному розвитку Канта виділяють два періоди: докритичний і критичний. У докритичний період (до 1770 г) Кант виступав, передусім, як великий учений - астроном, фізик, географ. Йому належить першість в обгрунтуванні залежності приливів і відливів від положення місяця, а також обгрунтування наукової гіпотези про походження Сонячної системи з гігантської газової туманності. У роботах цього періоду (напр., в "Загальній природній історії і теорії Неба" (1755 г) Кант виступав як стихійний матеріаліст і діалектик, що обгрунтовує ідею саморозвитку природи.

54. специфічна кантівська філософія, що заклала основи усієї німецької класичної філософії, сформувалася в так званий критичний період, після публікації ним трьох "Критик" - "Критики чистого розуму" (1781 г), "Критики практичного розуму" (1788 г), "Критики здатності судження" (1790 г). Усі ці роботи пов'язані єдиним задумом і є послідовними східцями обгрунтування системи трансцендентального ідеалізму (так Кант іменував свою філософську систему). "Трансцендентальним" (від латів. transcendens - що виходить за межі) Кант назвав все те, що було умовами будь-якого досвіду - форми чуттєвості, простір і час, категорії розуму. Другий період творчості сам Кант назвав "критичним" не стільки тому, що "Критиками" називалися основні твори цього періоду, а тому, що Кант поставив перед собою завдання провести в них критичний аналіз усієї попередньої йому філософії; протиставити критичний підхід при оцінці можливостей і здібностей людини пануючому до нього, як він вважав, догматичному підходу.

Кант здійснив корінний переворот в постановці і рішенні філософських проблем.

Одна з основних проблем "Критики чистого розуму": як можливе достовірне наукове знання. Це проблема конкретизується у Канта в три приватні проблеми: Як можлива математика? Як можлива фізика (природознавство)? І як можлива метафізика (філософія)? Крайнього раціоналізму, в цих твердженнях стає на шлях ірраціоналізму і містики. У Богові Шеллінг вбачає насамперед особистість. Різниця між Богом і людиною полягає в тому, що в Богові його особистість і свобода безкінечні, а влюдині обмежені. Він відкидає будь-яку критику Біблії як шкідливий і помилковий раціоналізм.

55. Георг Вільгельм Фрідріх Гегель (1770-1831) - творець філософської системи, названої їм "абсолютним ідеалізмом". Усе дійсне, по Гегелю, розумно, збагненно засобами логіки, тобто збагненно в поняттях (така концепція називається ще і панлогизмом: "усе дійсне розумно, усе розумне дійсно"). Філософська система Гегеля складається з трьох частин:

1) Логіки

2) Філософії природи і 3) Філософії духу.

Логіка розуміється Гегелем абсолютно інакше, ніж вона трактуючи протягом всього часу існування цієї науки (тобто починаючи з Арістотеля). Походження багато чого з єдиного може бути предметом раціонального пізнання, інструментом якого є логічне мислення. Але це - раціональне пізнання особливого роду: в основі його лежить діалектична, а не формальна логіка, і рушійним джерелом її являється протиріччя. Гегель свідомо відкинув арістотелівський закон непротиріччя ("Неможливо, щоб одне і те ж разом було і не було властиво одному і тому ж"), а логіка у нього співпадає з діалектикою. Наступний етап саморозвитку - природа - найбільш слабка частина його системи. Гегель погано знав природознавство і тому в "філософії природи" можна зустріти багато неточностей, помилок. Гегель дуже низько оцінює природу. Природа, по Гегелю, це необхідне в процесі розвитку "Абсолютної ідеї", але все таки допоміжний засіб. Створюючи природу, або, точніше, перетворюючись на природу, "Абсолютна ідея" опредмечує себе, і, тим самим, відчужується від своєї істинної суті і з'являється у вигляді кінцевих чуттєвих, тілесних одиниць. По Гегелю, Бог створює природу з тією метою, щоб при пологах виникла людина і разом з ним людський дух. Тепер настає час "філософії духу". Філософія духу - це філософія культури. Першою стадією розвитку людського духу є, по Гегелю, суб'єктивний дух. Суб'єктивний дух розглядається Гегелем на трьох рівнях: антропології, феноменології і психології. Антропологія розкриває душу як субстанцію, що відчуває, феноменологія досліджує перетворення душі насвідомість по східцях: свідомість - само свідомість - розум, психологія показує теоретичні і практичні здібності духу.

Другою стадією розвитку людського духу є об'єктивний дух. Об'єктивний дух охоплює у Гегеля сферу соціального життя і розуміється як надіндивідуальна цілісність, що височіє над окремими людьми і проявляється через їх різні зв'язки і стосунки. Об'єктивний дух розгортається в праві, моралі, моральності, державі.

56. У філософії Гегеля істотну роль грає поняття діалектики. Для нього діалектика - це такий перехід одного визначення в інше, в якому виявляється, що ці визначення однобічні і обмежені, тобто містять заперечення самих себе. Тому діалектика, згідно з Гегелем, - «рушійна душа всякого наукового розгортання думки і являє собою єдиний принцип, який вносить у зміст науки іманентний зв'язок і необхідність», метод дослідження, протилежний метафізиці.

Необхідність і рушійний початок діалектичного процесу полягає в самому понятті абсолютного. Як таке, воно не може ставитися просто негативно до свого протилежного (не абсолютно, кінцевому); воно має укладати його в самому собі, бо інакше, якби воно мало його поза себе, то воно їм обмежувалося б - кінцеве було б самостійною межею абсолютного, яке таким чином сам перетворився б в кінцеве. Отже, істинний характер абсолютного виражається в його самозаперечення, в положенні ним свого протилежного, або іншого, а це інше, як полагаємоє самим абсолютним, є його власне відображення, і в цьому своєму небутті або інобутті абсолютне знаходить саме себе і повертається до себе як здійснена єдність себе і свого іншого. Прихована у всьому сила абсолютної істини розриває обмеженість окремих ухвал, виводить їх з їх відсталості, змушує переходити одне в інше і повертатися до себе в новій, більш істинною формі. У цьому усепроникаючому русі весь сенс і вся істина існуючого - живий зв'язок, внутрішньо з'єднує всі частини фізичного і духовного світу між собою і з абсолютним, яке поза цьому зв'язку, як -небудь окреме, не існує зовсім. Глибока оригінальність гегелівської філософії, особливість, властива виключно їй одній, полягає в повну тотожність її методу з її змістом. Метод є діалектичний процес саморозвивається поняття, і зміст є цей же самий всеосяжний діалектичний процес - і більше нічого. З усіх умоглядних систем тільки в одному гегельянстві абсолютна істина, або ідея, чи не є тільки предмет або зміст, але сама форма філософії. Зміст і форма тут цілком збігаються, покривають один одного без залишку. «Абсолютна ідея, - говорить Гегель, - має змістом себе саме як нескінченну форму, бо вона вічно вважає себе як інше і знову знімає відмінність в тотожності який вважає належного».

57. Філософія Й. Фіхте Й. Фіхте ("1762-1814 рр.) продовжує і розвиває ідеалізм Канта з позиції послідовного суб'єктивного ідеалізму. Намагаючись подолати кантівський дуалізм подвоєння світу на «світсутностей» і «світ явищ», Фіхте будує свою філософську систему з єдиного принципу свободи і активності суб'єкта. У центрі його філософії - поняття «Я» як абстракції людини, моделі «людини як такої». Якщо Кант акцентував увагу на активності людини як суб'єкті пізнання, то для Фіхте людина є суб'єктом всієї соціальної дійсності, творцем самої себе і людської історії.Основними проблемами філософії Фіхте стають проблеми суспільного життя, історії, свободи тапризначення людини. «Моя система –стверджував Фіхте, - спочатку і до кінця є аналізом поняття свободи». З принципу свободи, творчої, активної діяльності людини виводить Фіхте всі основні положення свого «Науковчення». «Науковчення» - головний філософський твір Фіхте. Як і всі представники класичної німецької філософії, Фіхте намагався створити наукову філософію.Для того вона повинна, на його думку, бути строго логічною і послідовною. Вся повнота реальності повинна бути виведена з єдиного принципу. Уся система «Науковчення» ґрунтуєтьсяу Фіхте на трьох основоположеннях, трьох основних твердженнях, що виводяться з єдиного. У XX ст. стало загальноприйнятим положення про те, що «не тільки логічно, але й історично виникнення особистості опосередковано правом». Першим, хто взагалі замислився над цим питанням, показав, що це саме так і з чого це випливає, був І. Г. Фіхте. Фіхте належить особлива роль у розвитку рефлексорной традиції філософії права. Філософська рефлексія - це дослідження розумом своїх власних підстав, що має результатом вдосконалення самогосебе. Фіхте починає з займенника «Я», створює філософську категорію і звідси виводить всі правалюдини. «Я» для Фіхте - поняття духу, волі, моралі, віри; «Не-Я» - поняття природи і матерії. Відносини між ними - поняття волі людини, яка бореться проти відсталості. «Я» шукає, вважає, конструює свою обумовленість, щоб усвідомити себе як суб'єкта що володіє самосвідомістю і волею. У цьомурефлексивно полаганіі «Не-Я" виявляється, що право є однією з умов самосвідомості, суб'єкт-об'єктних відносин.

58.Філософія Шеллінга. У філософській еволюції Шеллінга філософія природа — найважливіший етап. Якщо для Фіхте значення природи полягало у тому, що вона протистоїть моральності, а остання перемагає природні властивості суб'єкта, то для Шеллінга, навпаки, природа — самостійний предмет філософського дослідження. Період натурфілософськнх досліджень Шеллінга збігся з відкриттями Вольфа, Гальвані, Ерстеда, Фарадея та інших дослідників природи фізичних явищ, хімії та фізіології. Шеллінг використовував результати щіх наукових досягнень своєму вченні про природу. У своїх працях "Ідеї філософії природи" (1797), "Про світову душу" (1798), "Перший нарис системи філософії природи" (1799), "Загальна дедукція динамічного процесу" (1800) Шеллінг спирається не тільки на Канта, а й на вчення Лейбніца про монади. Розглядаючиприроду як силову динамічну єдність протилежностей, Шеллінг вважає, що через усю природу проходить протилежністьоб'єкта і суб'єкта. Прообразом такої протилежності він вважає полярність полюсів магніта: вони одночасно пов'язані між собою і взаємнопротилежні. Це — перше виявлення загального світового закону, який виявляє себе у протилежності позитивного і негативного зарядів у електродинаміці, у протилежному відношенні кислот і лугів. Принцип поділу напротилежності Шеллінг впроваджує для розгляду явищ органічного життя. Він за допомогою поляризації класифікує різновиди явищ живої природа. На думку Шеллінга, у природі є сила, яка має властивості живої сили. Роздвоєння цієї сили уможливлює природі утворювати нові форми природного існування. Уся природа — великий організм, у якому протилежності гармонійно поєднуються в єдності, взаємне заперечення гармонійно вирішується єднанням. Цілісність живого організму базується на гармоніях, а гармонії мають духовну природу. Тому не живе породжується з неживого, а навпаки: мертве тіло—продукт життєдіяльності, результат смерті живого. Таким чином, початок усіх речей має духовну основу, але ця духовна основа є несвідомою, животворною, немислячою. Найважливішими досягненнямифілософії природи Шеллінга було використання історичного погляду на природу. Саме Шеллінг проголошує, що природа історично давніша за свідомість. Виникнення свідомості є результатом ряду змін природа. Філософія природа Шеллінга час від часу вступала в суперечність з досягненнями природничих наук. Тому ця філософія дуже швидко втратила свій авторитет у колах природодослідників. Однак історично вона відіграла визначну роль.

59. Антропологічний матеріалізм Л. Фейєрбаха З Л. Фейєрбаха починається період нового злету, піднесення матеріалізму. У світі немає нічого, крім природи, вона ніким не й творена і є причиною самої себе. Природа є також основою походження людини, а релігія — це хибна, перекручена свідомість. Він не просто відкидав релігію з порогу, як це робили багато його попередників, а дав психологічний аналіз її існування. Такі думки Фейєрбаха — це ніби справжній матеріалізм і атеїзм. Але його філософія не була послідовно матеріалістичною. В розумінні природи Фейєрбах — матеріаліст, а в розумінні історії людства — ідеаліст. З Л. Фейєрбаха починається період нового злету, піднесення матеріалізму. У світі немає нічого, крім природи, вона ніким не й творена і є причиною самої себе. Природа є також основою походження людини, а релігія — це хибна, перекручена свідомість. Вінне просто відкидав релігію з порогу, як це робили багато його

попередників, а дав психологічний аналіз її існування. Такі думки Фейєрбаха — це ніби справжній матеріалізм і атеїзм. Але його філософія не була послідовно матеріалістичною. В розумінні природи Фейєрбах — матеріаліст, а в розумінні історії людства — ідеаліст. Великі зміни в історії суспільства, вважав філософ, пояснюються змінами форм релігії. Будучи глибоким критиком релігії, що існувала на той час, Фейєрбах намагався створити свою нову релігію, в якій замість культу Бога буде панувати культ людини і любові. Крім цього, матеріалізму Фейєрбаха були притаманні такі риси, як метафізичність, механіцизм, він мав споглядальний характер. У центрі філософії Фейєрбаха стояла людина, тому його філософія була антропологічною і глибоко гуманістичною. Але людину він розумів однобоко, тільки як частину природи, як біологічну істоту, яка повністю залежить від природи, «панує» над природою «шляхом покори її», в той час як її слід розглядати як єдність біологічного і соціокультурного. Фейєрбах запропонував відмінне від традиційного розуміння філософії, її минулого та сучасності, ролі в суспільстві і ставлення до релігії. За Фейербахом, у світі починається нова епоха — пост-християнська. Релігія відмирає, її місце в культурі звільняється, і зайняти це місце повинна філософія. Водночас і сама філософія повинна змінитися: вона не має стати простим чи негативним (в гегелівському розумінні) запереченням релігії.

60.Перший позитивізм: загальна характеристика Перший, початковий позитивізм, представниками якого були Оґюст Конт, Джон Стюарт Мілль, Герберт Спенсер, Е. Літтре, П. Лаффіт, І. Тен, Е. Ж. Ренан та інші, склався в 19 ст.. Передумовою виникнення позитивізму був стрімкий розвиток

науки: математики, фізики, хімії, біології. Теоретичним

джерелом позитивізму було Просвітництво із його

вірою у всемогутність розуму. Позитивізм також

суттєво опирався на емпіризм Локка та Г'юма.

Програма початкового позитивізму зводилася

до таких засад: пізнання необхідно звільнити

від усякої філософської інтерпретації; вся

традиційна філософія повинна бути скасована

і змінена спеціальними науками (кожна наука

сама собі філософія); у філософії необхідно

прокласти третій шлях, який подолав би

суперечність між матеріалізмом та ідеалізмом.

вивчення людського суспільства теж можна

і потрібно проводити науковими методами.

Ці та інші положення були викладені Оґюстом

Контом в роботі «Курс позитивної філософії» та

Гербертом Спенсером у 10-томнику «Синтетична

філософія». Оґюст Конт був засновником соціології

- науки, що вивчає суспільство.

Дата добавления: 2015-05-26