Духовність

ДУХОВНІСТЬ І ПАТРІОТИЗМ

Історія споконвіку доводить, що кожний народ має пройти свій шлях, інколи довгий і важкий, перш ніж йому вдасться повноцінно втілити моральні якості у державних і суспільних інститутах. Україна нині знаходиться на початковому етапі цього шляху.

Ми шукаємо відповіді на непрості запитання: як органічно прищепити у складну й суперечливу тканину сучасних міжособистісних відносин духовні скарби, залишені нам у спадщину предками; як побудувати справедливе суспільство, де наріжними каменями були б милосердя і любов до ближнього?

Будівництво національної держави немислиме без духовних цінностей. Про це говорив ще декілька століть тому представник німецької класичної філософії Г. Гегель, вказуючи на роль мистецтва, філософії та релігії в державному будівництві.

Найвищою мірою духовного виробництва є сама людина, яка є “мірою всіх речей”. Людину не можна перетворювати на річ, як це неодноразово було в історії. Причини цього достеменно відомі. Усі варіанти суспільного життя, котрі будувались на матеріалістичному нігілізмі (запереченні Бога) пішли у небуття або зазнали кризи. Негативний вплив атеїзму яскраво ілюструють слова другого Президента України Л. Кучми, сказані ним на офіційній церемонії зустрічі папи римського Івана Павла ІІ в 2001 році. Зокрема, він зазначив, що „сімдесят років панування на нашій землі войовничого, агресивного атеїзму змогли довести лише одне: будь-які спроби побудувати суспільство без Бога, не залишають по собі нічого, крім “мерзоти запустіння в душах людей”. І сьогодні таким же марнослів’ям будуть намагання створити новий суспільний лад, нехтуючи вірою в Бога, відкидаючи вічно живі принципи християнського буття”.

Один з відомих українських культурних діячів ХХ століття В. Липинський радив: “Убережіть людей від найбільшої спокуси сучасності – бунту гордині людського розуму проти Бога. Навчіть їх любити, а не ненавидіти одне одного. Скажіть їм, що Україну не створити хитрими спекуляціями, скажіть їм, що у вічній боротьбі духу з хаосом матерії немає середини і в ній можна бути слугою чи то Бога, чи то диявола”.

Занедбання духовної сфери – це наслідки жахливої моральної кризи ХХ – початку ХХІ століття. Розмитими виявилися фундаментальні основи етики та етичні вартості, через що відбулася переорієнтація людини з духовності на сухий раціоналізм, з найвищих ідеалів – на практицизм. Це наслідки сімдесятирічного, так званого, “соціалістичного будівництва”.

Рецидивом старої хвороби є приклади аморального життя тих людей, зокрема високопосадовців, які закликають інших поводитись морально. Такі негативні приклади розкладають душі людей, особливо молодих, плодять цинізм, зневіру та пасивність. Недарма вже давно помічено, що там, де немає авторитету і любові, там твориться суспільство, члени якого не мають один для одного ніякого значення і в якому сила з одного боку і хитрість з іншого заміняють чистий і творчий союз, заснований на внутрішніх моральних засадах.

Серед симптомів, які створили кризові явища в нашій державі, на першому місці – морально-духовна криза. Бездуховність веде до хаосу, до перемоги тваринних інстинктів, первісних елементарних сил.

Утвердження істинної моралі не може втілюватися аморальними засобами в будь-якій сфері. Інтерес до проблематики духовності постійно зростає. Вже стало очевидним, що ми не зможемо вирішити насущних проблем нашої держави, якщо не будемо піклуватися про духовне виховання. Реальна проблема сьогодні полягає у тому, щоб повернути людям віру у втрачені ідеали.

Людина як природна одиниця – створіння смертне, термін її життя відмірений дуже скупо. Не дивлячись на це, людина не хоче миритися з існуючим станом речей, прагне вирватись з лещат часу та простору, тягнеться до безсмертя. Це прагнення і бажання піднятися вище себе ніде так не втілюється у життя, як на морально-духовному тлі.

Такий вже сенс людського життя. Ніхто не стане заперечувати, що людина, як істота, явище унікальне. Феноменом і, водночас, мірилом її унікальності, яке відрізняє людину від усього живого, є розум.

Вже древні філософи вважали людину чимось середнім між твариною і Богом. Скориставшись цим порівнянням, можна стверджувати, що саме духовність і є тим чинником, який виводить людину з тваринного стану та піднімає її на висоту.

Духовність має сьогодні стати практичним ідеалом, заперечувати це – відходити від реального життя. Мораль і духовність складають основу культури людини та суспільства.

Мораль і духовність дивовижні явища, їх присутність непомітна, проте відсутність може мати важкі або, навіть, фатальні наслідки. Це сьогодні добре усвідомлюють як віруючі, так і атеїсти.

В оцінці поняття духовність, особливо сьогодні, є різні оцінки, інколи навіть протилежні. Дехто вбачає духовність лише у вірі в Бога, інші поєднують це поняття із сферою культури. Обидва погляди вірні, але неповні. Бо істинна духовність це поєднання віри, вміння бачити та сприймати “прекрасне” в людині, природі та вчинках. Це властивість душі, яка полягає у перевазі духовних, моральних та інтелектуальних інтересів над матеріальними.

Сучасні філософські словники трактують духовність, як “засновану на активності свідомості та емоційно-вольових чинниках здатність людини визначати та реалізовувати ціннісно-смислове і пізнавальне ставлення до світу”, або, як “категорію людського буття, що виражає його здатність до утворення культури та самотворення...”.

Духовність багатогранна, вона не віддільна від любові до рідної землі, нетерпима до зла, щедра душевно, проявляє милосердя, прагне справедливості, сповнена почуття власної гідності.

Істинна культура людини прихована у глибині її істоти. Тому актуальними є питання духовної орієнтації, як окремої людини, так і культури Духа в цілому.

Саме релігія примушує душу працювати. Справжнє самоутвердження людини це праця душі, пошук особистого життєвого ідеалу.

Найголовніше, щоб душа не була пустою, щоб у серці утверджувалася глибока віра в наші святині, а моральні принципи спиралися на досвід власної віри. Важливою є тільки та діяльність, яка бере свій початок в праці душі.

Проте не варто застосовувати масовість та різні форми обрядовості лише для звітності. Нинішня масова релігійність приносить більше шкоди ніж користі. Досвід показує, що лише та віра має цінність, яку людина обрала самостійно.

Закони існування людини закладені в культурі релігійною свідомістю, незалежно від того, визнаємо ми це чи ні. Творче переосмислення світу, етичних ідеалів людства, його духовності, релігійності, гуманістичних переконань тісно пов’язані з вірою, через яку відбувається культурна ідентифікація людства.

Оптимізм сучасного християнства переконливо доводить, що епоха морального зубожіння та занепаду, споживацького матеріалізму минула.

Ідеологи марксизму-ленінізму маніпулювали поняттям духовності, завжди наголошували, що духовність це явище, передусім, зв’язане із сферою мистецтва й інтелекту. У період войовничого “наукового атеїзму”, котрий пропагував грубо матеріалістичний світогляд, із свідомості людей зовсім було витіснено ідеальне. Відомо, що в радянські часи релігія трактувалась, як “причина неуцтва, відсталості та мракобісся” чи “опіум для народу”. На думку марксистів-ленінців віра відводить від великих завдань сьогодення, робить людину нездатною на великі наукові та культурні подвиги. Не варто забувати, що християнські принципи свободи, рівності та братерства були безсоромно запозичені марксистською ідеологією.

Не враховувався комуністами і той факт, що релігія протягом віків була природним вихователем людства, тісно перепліталась з поняттями добра і правди, навчала милосердю та співчуттю. Недарма, ще у ХІІ ст. у творі князя Володимира Мономаха “Повчання дітям” моральні норми базувались на засадах християнської етики та моралі (детальніше див. Додаток 2).

На думку віце-ректора Українського католицького університету М. Мариновича, “християнство як наука любові, як життя в любові дає змогу позбутися стихійних імпульсів насильства, загнуздати їх.... Християнство дає можливість скеровувати духовні сили людини на позитивне творення. Ілюзією є твердження, що суспільство може жити без Бога.... Християнство задає вектор духовного поля людини і культури, спрямовує його до полюсу добра у виборі між добром і злом” (див. Додатки 4-6).

Віра в Бога будила в людині багато духовних сил і почуттів. Християнська культура була невід’ємним здобутком людства, цивілізації. Християнство це не ідеологія, це світогляд плюс етичні норми поведінки в житті та побуті людини. Віруючим та атеїстам треба визнати, що віра в Бога є вершинним творіння Духа, складовою частиною культурного росту нашого народу.

Італійський режисер Ф. Дзефіреллі стверджував, що Нагірна проповідь Ісуса Христа і твір матері Терези “Гімн життя” – найкраще, що могла залишити після себе людина.

У сучасному суспільстві, особливо в молодіжному середовищі, характерними стали національна та релігійна байдужість. Це наслідок того, що ще у недавньому минулому в суспільстві якщо і говорили про віру, то хіба в самого себе. Повсюдно декларувалось, що без віри в себе не можна бути сильним. Водночас, зовсім не зверталась увага на те, що така віра – звичайний егоїзм.

Немає такого земного ідеалу на який би не посягнула людина. Лише Бог, як абсолютний ідеал, недосяжний для людини. “Людина, котра перестала споглядати Бога стає демоном або ницістю”, – сказав з цього приводу середньовічний філософ. Заперечення Бога не зробило людину вільною. Катастрофічне падіння християнської моралі призвело до здичавіння молоді, створило страшну духовну руїну.

Роки тоталітаризму та атеїстичної ідеології пішли у небуття, проте і надалі українське суспільство пожинає гіркі плоди антирелігійної пропаганди. Цілі покоління українських громадян відійшли від християнських ідей любові та добра, скерували своє життя у русло споживацької матеріалістичної філософії. Найбільш ураженою у цьому відношенні є молодь. “Яблуко від яблуні падає недалеко” – говорить народна мудрість. Адже незаперечним фактом є те, що батьки, які не вірять у Бога, не можуть виховати своїх дітей добрими християнами.

Власне ерозія духу привела нас сьогодні до страшного морального спустошення та, навіть, здичавіння. Не дивно, що в своєму творі “Плаха” Ч. Айтматов наділив вовчицю Акбару людським розумом. Навіть дикий звір у своїх роздумах надзвичайно здивований негативними вчинками та поведінкою людини.

Нещодавно дуже популярною була формула, згідно якої культурною вважається та людини, котра оволоділа створеними людством знаннями. Але духовне життя людини це не лише ерудованість. У поняття “духовність” повинна входити не тільки начитаність, але й душевність, віра, емоційна щирість людини. Ці морально-естетичні явища вбирають у себе все багатство душевного життя людини.

Неповноцінним є світ людини, котра не досягла гармонії. Це стається тоді, коли наука є відірваною від мистецтва, освіта від культури, ерудованість від духовності.

Справа в тому, що для справжньої інтелігентності потрібна, насамперед, висока культура почуттів. Інтелігентна, з високою духовністю людини повинна поєднувати культуру ”голови” з культурою “серця”. З цього приводу дуже вдало висловився святий Августин: “Правда і мудрість безсумнівно вищі від розуму. Плекати цінності духу допомагають саме релігійні ідеали”.

Працівники ДСНС добре розуміють, що саме ідеали християнства втілюють моральні якості особи, які ми сьогодні називаємо загальнолюдськими: свідоме творіння добра, справедливість, милосердя, здатність до самопожертви.

Місце рятувальників у втіленні цих ідеалів дуже конкретне. Яскравим прикладом цього є Чорнобильська трагедія, в яку пожежні ціною свого життя вписали сторінку самопожертви заради любові до ближніх.

Зазначене наводить на думку, що без формування справжньої релігійної духовності нам не відродити гуманного обличчя ДСНС, не підвищити моральних цінностей його працівників. Щоб ми не говорили про духовність, вона залишається пустою декларативністю, якщо не буде любові до людини саме в релігійному сенсі.

Сьогодні розум підказує, що лише християнство, яке має на Україні тисячолітню традицію, стверджує абсолютний характер морального добра. Релігійний наголос на первинності духовних цінностей змушує замислитись і йти новим шляхом любові та добра.

Гарантом успіху на цьому шляху є дотримання кожним працівником ДСНС Декалогу “Десяти заповідей Божих”, де концентровано весь згусток християнського ставлення до ближніх (детальніше див. Додаток 3). Порушувати Божі заповіді християнської моралі вважається гріхом. Творити гріх – означає спонукати до зла. Яку б оцінку ми не давали злу, воно залишається злом. Тому, щоб досягти миру, спокою і добра, якого прагне наше суспільство, ми мусимо формувати свою культуру на християнських принципах та ідеалах.

Дата добавления: 2015-05-26