Міфи в історії України та їх значення для українського націєтворення

Періодизація політичної історії України.

Загальноприйнятою є наведена періодизація вітчизняної історії, що стала класичною і використовується в навчальній літературі з історії України:

1. Первісне суспільство - до початку цивілізації (період тривав від появи людини на території України – 1 млн. років тому – до 5 ст. н.е., коли на історичну арену вийшли східні слов’яни).

2. Раннє середньовіччя – 5-12 ст. Цей період ділиться на підперіоди:

1) 5-9 ст. – державні союзи слов’янських племен (було 14 племінних союзів, з них у південно-західних слов’ян – 8 (древляни, поляни, сіверяни, тиверці, уличі, волиняни, дуліби, хорвати), у північно-східних слов’ян – 4 (словени, кривичі, радимичі, в’ятичі), у західних – 2 (полочани, дреговичі).

2) 9-12 ст. – Київська Русь.

3. Феодальна роздробленість – 12-13 ст. – період існування самостійних князівств і панування Золотої Орди на українських землях.

4. Пізнє середньовіччя – 14 – перша половина 17 ст. – Україна у складі Великого князівства Литовського, Речі Посполитої; Запорозька Січ – козацька республіка).

5. Визвольна війна українського народу – середина 17 ст.

6. Гетьманщина – друга половина 17 ст.

7. Україна у складі Російської імперії – 18 – початок 20 ст.

8. Доба національно-визвольних змагань – 1917-1920 рр.

9. Україна у складі СРСР – 1920-1991 рр.

10. Незалежна Україна – з 1991 р.

Міф –- це певне ілюзорне уявлення, яке відображене у суспільній свідомості.

Міфи, створені українською історіографією, –переважно конструктивні, тому що сприяли визріванню сучасної української нації. До таких відносять міф про трипільців як праукраїнський етнос, Київську Русь як суто українську державу, спроби прив’язати козацтво до князівського часу та інші. У той же час уявлення про колоніальний статус України у складі держав, до яких вона входила протягом тривалого часу, сучасні історики пропонують тлумачити теж як міф, однак досить неоднозначний: з одного боку, він формував у українців почуття другосортності, меншовартості, а з іншого – сприяв солідарності українців на ґрунті незадоволення колоніальним статусом і спонукав до розгортання національно-визвольних змагань з метою визволення з-під влади інших держав і створення власної держави.

Міфи польської та російської історіографії були спрямовані на обґрунтування прав Польщі і Росії на володіння українськими територіями, а окремі з них акцентували увагу на значному внеску польського та російського народів у розвиток української культури.

У поляків була сформована ідея про культрегерство поляків, про те, що саме поляки заснували Січ, однак історик Володимир Антонович показав негативи польського панування в Україні, де була власна культурна традиція. Поляки прагнули довести, що польське шляхетське землеволодіння в Україні було споконвічним, проте українські історики (наприклад, В. Липинський) довели, що польська шляхта в Україні – це етнічно національна українська верства, яка політично належала до польської нації. У ХІХ ст. виник міф про Люблінську унію, що чимось нагадував міф про возз’єднання України і Росії у XVII ст. Люблінська унія розглядалася як політичний акт, який закріпив прагнення українського і польського народів жити в одній державі. Міф був поширений серед поляків і ополячених українців і полягав у наступній установці: якщо було рівноправ’я між поляками і українцями у минулому, воно можливе і в нинішній час. У той час, як у ХІХ ст. окремі свідомі представники інтелігенції («етнічні українці, політичні поляки») проявили інтерес до української культури, даний міф для України виконував очевидно деструктивну функцію, тому що виправдовував дезертирство частини українців до польського табору.

Російська, а згодом радянська історична наука розглядала Київську Русь як колиску трьох братніх народів. Початки власної державності у кожного народу пов’язувалися з часом феодальної розробленості, тобто появою удільних князівств. Дане уявлення дозволяло пізніше розглядати Переяславську раду 1654 р. як добровільне возз’єднання України і Росії, як логічний наслідок історичного прагнення обох народів до об’єднання. Вважалося, що український народ завжди прагнув перейти під владу російського царя, а Богдан Хмельницький – видатний діяч, який виконав важливу історичну місію, уклавши Переяславський акт.

Полтавська битва 1709 р., в ході якої І. Мазепа перейшов на бік шведського короля Карла ХІІ,спричинила появу міфу про І. Мазепу як зрадника московського царя і українського народу. Політичні діячі, які були суперниками І. Мазепи в боротьбі за владу, навпаки, отримали схвальні відгуки. Наприклад, Василь Кочубей, хоч і мав протатарські настрої, оцінювався позитивно. З початку XVIII ст. український суспільний рух отримав назву «мазепинці-сепаратисти».

Російська історіографія не визнавала існування окремого українського народу, а розглядала його як гілку російського, як «молодшого брата» - малоросів. Відповідно, не визнавалася українська мова як рівноправна серед інших слов’янських мов; її називали діалектом російської мови, яким до того ж користуються тільки селяни («мужицька мова»). Дані міфиформували у громадськості уявлення про українців як народ, що не може існувати самостійно, як «недержавний народ», який може розвиватися тільки поряд з російським.

Дата добавления: 2015-05-26