Історіофілософія М.Грушевського

Мих. Серг. Грушевський (1866 — 1934 рр.) не без підстав вважається однією з найтрагічніших постатей нашої історії першої третини нинішнього століття. Перший Президент Укр. Народної Республіки, він став свідком загибелі власного політичного дітища. Засновник цілої наукової школи, він був свідком розгрому її. Автор двох тисяч наукових публікацій з проблем історії, літературознавства, культури, освіти, він пережив знищення багатьох з них.

Велике значення має й розробка М.Грушевським проблем соціології, цьому присвячено чимало його публікацій, в тому числі дослідження «Початки громадянства».

Зрештою, здійснюючи не лише в теорії, а й на практиці, синтез теоретичної та політичної діяльності, М.Грушевський виступає як самобутній політолог свого часу.

На такому грунті формується історіософська концепція вченого-мислителя, яка збагачує сукупний здобуток української філософської думки, відчутно просуваючи наперед, зокрема, розробку філософії національної ідеї.

Провідне спрямування його методологічної позиції, що зрештою, визначає характер історіософської концепціі М.Грушевського, зумовлювалось прихильністю вченого до історико-соціологічного методу. Метод цей у європейській думці був розроблений Е.Дюркгеймом,М. Вебером, Л.Леві-Брюлем. Генетичне він виникає на грунті ідей позитивізму О.Конта й Г.Спенсера, з теорією яких М.Грушевський був знайомий ще з часів навчанняв Київському університеті. Глибоко знайомиться він під час перебування в Парижі із досягненнями французької соціологічної школи. Саме під впливом ідей Дюркгейма та Леві-Брюля М.Грушевський переосмислює соціологічні системи Конта, Спенсера, Вундта, обґрунтовуючи синтез історичного та соціологічного дослідження.

В основі цієї методологічної позиції вимога досліджувати історичний процес не «дорогою апріорних висновків з вічних і незмінних принципів людського пізнаним і мислення (висунутої, особливо, англійськими соціологами другої половини XIX ст.)», а «дорогою індуктивною», на базі теорії факторів, що вимагає враховувати біологічний, економічний і передусім психічний чинник.

Що ж характеризує цей народ? Головними тут, на думку М.Грушевського, є духовні фактори, які визначають неповторне національне обличчя народу. Говорячи про український народ, М.Грушевський підкреслює, що з-поміж інших народів він вирізняється прикметами антропологічними — в будові тіла, і психофізичними — особливостями індивідуальної вдачі, родинних і суспільних відносина, в побуті й культурі, матеріальній і духовній. Саме з огляду на «умови буття» сенс історії народу полягає в національному самовизначенні, у створенні передумов для вільного й всебічного національного розвитку.

Потреба національного самовизначення визначає, гадає історик, й характер міжнаціональних відносин. В основі їх, на його думку, має лежати принцип узгодження дій щоб не зачіпати свободу й суверенітет жодного з народів, які вступають у взаємодію. Жодна нація не має права претендувати на «якісь спеціальні історичні права й привілеї» для захисту своєї самобутності. Вона повинна захищати власну самобутність повагою й інтересом до самобутності чужої.

Ці загальні історіософські засади закладали грунт й обгрунтованої М.Грушевським концепції історії українського народу, що безпосередньо збагачувала здобутки у розвитку філософії української ідеї.

Цілком відповідно до традиції, що склалася впродовж розробки української ідеї у XIX ст., М.Грушевський підкреслює «селянську» природу українського народу.

Селянська природа істотно визначає самобутність історії українського народу.

Теоретичні засади філософії української ідеї, що обґрунтовуються в історіософії М.Грушевського, він та його однодумці прагнуть втілити в практику політичного життя, будуючи у буремні 1917 — 1918 рр. українську державність, на ствердження якої витратили «дванадцять місяців надлюдських героїчних зусиль, скаженої праці, на одухотворення якої розпросторилося по всій українській — від Сяну до Дону — землі палання нервів тисяч найкращих людей України».

25. Генеалогія моралі Ф. Ніцше. Концепція «переоцінки цінностей»

Ф. Ніцше, філолог, музикант-віртуоз і філософ був вихідцем з Німеччини, з родини пастора, але пізніше прийняв швейцарське громадянство. В 24 р. отримав звання профессора філології і працював кілька років у Базельському університеті. Родоначальник філософії життя. Його праці носять досить суперечливі і не підлягають однозначному прочитанню. Продовжував традиції нім. філ., але водночас намагався дослідити ірраціональні аспекти європейської культури. Виділяв два початки буття та культури: “діонісійське” (життєве, титанічне) та “аполонівське” (однобічно-інтелектуальне), вважав, що справжня кул-ра повинна прагнути досягти рівноваги цих початків. Але європейська кул-ра не змогла здійснити ідеал гармонії “діонісійського” та “аполонівськького”, що призвело до віддалення людини від витоків свого існування, люди розуміють під буттям суцільне впорядкування, а не стихійне його становлення. Підтримував думку Шопенгаура про волю як вихідну основу сущого, але ще більше загострював її. Якщо Шопенгауер говорив про волю до буття, то Н. вважав, що власне воля являє собою “волю до волі”, тобто поривання до простого самовиявлення у будь-який спосіб. Воля виявляє себе насамперед через життя (фундатор філософії життя). Життя – вічний рух, становлення, це перша і єдина реальність оскільки життя є волевиявлення, у ньому панує боротьба за виживання, в якій перемагає сильніший. Завдяки такій перемозі життя може зміцнюватися. Слабким людям не слід співчувати, ні допомагати, бо підтримка слабих веде до виснаження і виродження життя: “До цього часу вчили доброчесності, самозреченню, співчуттю, учили навіть відкидати життя. Усе це є цінності виснажених”.

Дата добавления: 2015-05-26