Втрата римського громадянства та його обмеження

Оскільки римське громадянство розглядалося як привілей, воно не вважалося неодмінною і

постійною природною якістю будь-якого індивіда лише на тій підставі, що він належить до

римської громади за народженням. Статусу римського громадянина належало відповідати: слід

було додержуватися певних вимог jus Quiritium, римської моральності та засад суспільного

порядку. На випадок недодержання цих вимог передбачалася можливість позбавлення або

обмеження status civitatis. Це була санкція, якою повністю або частково, тимчасово або назавжди

негідний суб'єкт позбавлявся римського громадянства.

Найтяжчою з таких санкцій було позбавлення римського громадянства, що могло застосовуватися у

випадках:

1. карних покарань певного роду;

2. політичного переслідування, що виступало як додаткова санкція до деяких видів покарання.

Наприклад, засудження римського громадянина за тяжкі злочини до страти, тілесних пока-

рань, продажу в рабство означало одночасне позбавлення його римського громадянства.

Зазвичай у таких випадках йшлося про позбавлення громадянства назавжди. Виняток міг бути

зроблений для певної особи спеціальним індивідуальним публічно-правовим актом. Тимчасове

позбавлення громадянства могло мати місце у результаті арешту, а також внаслідок вигнання на

визначений строк поза межі Риму. Зазвичай, таке позбавлення громадянства супроводжувалося

позбавленням особи і майнових прав. Але такі додаткові майнові обтяження могли бути накладені

тільки індивідуальними постановами органів влади.

Крім того, позбавлення повністю прав громадянства означало і втрату особою її

приватноправового статусу в системі jus civile. Надалі відносини за участю такої особи

регулювалися за допомогою норм jus gentium.

Обмеження прав римського громадянства могло наставати як особливий юридичний наслідок у

разі зменшення честі через ганьбу (infamia).

Ганьба могла бути наслідком загального морального осуду громадою способу життя особи,

негідного, на думку більшості (turpitudo). Такими особами, поведінка яких у цілому є негідною,

вважали, наприклад, розпусників, акторів, атлетів, що виступають за гроші тощо. Звісно, що

недостойний суб'єкт не міг бути кандидатом на обіймання посад магістратів, суддів тощо. Така

особа усувалася від рішення питань життя громади, пов'язаних із застосуванням моральних

критеріїв. Вона не могла бути свідком, опікуном чи піклувальником, а також обмежувалася у

спадкових правах.

Разом з тим, ганьба могла наставати у результаті вчинення римським громадянином тих чи

інших негідних вчинків (власне infamia, або ж ганьба у вузькому розумінні). Тоді обмеження прав

цього суб'єкта наставало на підставі конкретних приписів закону або загальних положень jus civile,

інтерпретованих щодо конкретної ситуації. За критерієм врахування диференціації підстав

застосування санкції можна розрізняти такі види infamia: 1) infamia juris immediata (ганьба на підставі

безпосередньо конкретних приписів закону) і 2) infamia juris mediata (виголошення ганьби на

підставі припису норми права, але за допомогою спеціального індивідуального акта застосування

цієї норми).

Infamia juris immediata наставала у випадках такої негідної поведінки, засудженої у нормах

права, як звідництво, лихварство, видалення зі складу легіону за ганебну поведінку тощо. Для її

настання не вимагалося видання індивідуальних правових актів. Достатньо було осуду поведінки

або роду занять, вираженого у нормі права, і вчинення відповідних дій римським громадянином.

Наслідки infamia juris immediata були практично такими самими, як і наслідки turpitudo.

Infamia juris mediata наставала у результаті вироку суду за здійснення деяких карних злочинів

(як супутня основному покаранню), або за рішенням цивільного суду про визнання винним у

невиконанні приватноправових зобов'язань, заснованих на порядності сторін (договори

доручення, товариства, зберігання), або внаслідок визнання факту неналежного виконання

обов'язків опікуна. Результатом infamia juris mediata була, насамперед, втрата публічних прав: на

обіймання почесних посад, на місце під час релігійних церемоній або ігор. Обмежувалися також

приватні права: бути опікуном та піклувальником, свідком тощо.

Применшення честі могло бути довічним чи тимчасовим. У кожному разі відновити її міг або

тільки той самий орган влади, що наклав у свій час infamia, або вищий магістрат від імені

римського народу. Відновлення честі (restitutio famae) могло відбуватися також у формі

«фактичного поновлення честі». Наприклад, коли магістрат забороняв поширення надалі ганебних

чуток щодо особи, яка клопоталася про таку заборону.

Отже, можна зробити висновок, що загалом правовий інститут римського громадянства мав

підґрунтям визнання його публічною гарантією привілеїв особи, що за своїми якостями гідна

користуватися станом індивідуальної волі, котра може бути реалізована у державі.

Дата добавления: 2015-05-31