Publici respondendi)

Закон

Розуміння закону, тобто акту найвищої юридичної сили, як форми права, зазнало за час

існування римського права істотних трансформацій. Закони у Римі мають кілька різновидів, що

іноді співіснують поряд, іноді витісняють одне одного, а іноді, зберігаючи назву, змінюють сутність.

Головними різновидами законів є: 1) постанови народних зборів; 2) сенатус-консульти; 3)

конституції імператорів. Розглянемо їх дещо докладніше.

3.2.1. Постанови народних зборів (lex leges). Уже йшлося про те, що народні збори

Стародавнього Риму були найвищим державним органом. Вони приймали та скасовували закони,

оголошували війну та укладали мир, розглядали скарги на рішення судових органів, обирали

посадових осіб, в руках яких знаходилась виконавча влада.

У Римі було три види народних зборів: куріатні, центуріатні та трибутні коміції.

Найдавніша форма народних зборів – куріатні коміції. Це замкнені об'єднання патриціїв.

Внаслідок боротьби плебеїв з патриціями в V–IV ст. до н. є. Сервій Тулій створив центуріатне

улаштування. До центуріатних коміцій входили не лише патриції, а й плебеї. Проте незадоволення

плебеїв зберігалося і вони почали проводити свої збори по територіальних округах – трибах.

Територію Риму було поділено на 34 округи (4 міських і 30 сільських). Зі зростанням політичного

значення плебеїв у трибутних коміціях брали участь і патриції. Рішення трибутних плебейських

коміцій визнавалися законом, були обов'язковими і для патриціїв. До початку II ст. до н. є. цей вид

народних зборів став основним у Римській державі.

Однак процедура проходження законопроекту була досить складною. Незважаючи на певну

демократизацію народних зборів, вирішувати принципові питання вони не могли. Магістрат, який

мав право скликати народні збори (консул, диктатор, претор), опрацювавши проект закону,

повинен був подати його на обговорення до сенату. Без його схвалення законопроект на об-

говорення народних зборів не виносився. Народні збори законодавчої ініціативи не мали. Поданий

проект вони мусили або прийняти в цілому без обговорення, або відхилити в цілому. Прийнятий

народними зборами закон проходив ще одну стадію – схвалення сенату, без чого не міг стати

законом. Отже сенат керував народними зборами і контролював їх. За часів пізньої республіки

голосування проходило в такому порядку. Кожен учасник мав один голос. Спочатку голоси

підраховували всередині курії, центурії чи триби, і таким чином складався голос цієї одиниці – «за»

або «проти», який подавався в коміцію. Більшість голосів цих підрозділів і визначало рішення

народних зборів.

Функції куріатних, центуріатних і трибутних коміцій чітко не розмежовувались, що було

вигідно виконавчій владі. Наприкінці І ст. народні збори припинили приймати закони, поступившись

(фактично, а не формально), цим правом сенату.

3.2.2. Постанови сенату – сенатус-консульти (senatus consulta).

У період республіки і принципату вища державна, в тому числі й законодавча, влада належала

сенату, який відіграв важливу роль у державному житті Риму. З IV ст. до н. є. його склад

поповнюється магістратами, що відслужили свій строк і після складення повноважень автоматично

включалися до сенатського списку.

Починаючи з Октавіана Августа, склад сенату повністю формував принцепс. У той же чає

формально сенат став єдиним законодавчим органом. Аби воля принцепса набула значення закону,

її вносили у вигляді проекту до сенату, а потім вона отримувала формальне затвердження.

З І – до середини III ст. сенатус-консульти стають головною формою законодавства. Сенат при

цьому не мав права законодавчої ініціативи і своїми постановами фактично лише оформляв

пропозиції принцепсів, які на підставі своєї влади мали право проголошувати свою волю у вигляді

усних або письмових промов у сенаті. У сенатус-консультах часто давалися лише загальні

принципові положення, які претори повинні були відображати в едиктах.

3.2.3. Імператорські конституції.

Від часів абсолютної монархії (домінату) правотворча діяльність повністю зосередилась в руках

імператора як єдиного і необмеженого законодавця. Ще раніше Ульпіан зазначав: «Те, що вирішив

принцепс, має силу закону», сам «принцепс вільний від обов'язку (додержуватися) закону» (Д. 1.4.1;

Д. 1.3.31). Всі інші форми правотворчості в цей період фактично припинилися.

Постанови (встановлення) імператора дістали назву конституцій, від римського слова constitutio –

установляю.

Ще за часів принципату приймалися конституції чотирьох видів: едикти, декрети, рескрипти і

мандати.

Едикти імператора відрізнялися від едиктів преторських. Останні являли собою програму

діяльності магістратів, тоді як імператорський едикт містив постанови, обов'язкові для всього

населення Римської імперії. Декрети – це рішення імператорів у конкретних судових справах.

Рескрипти – письмові відповіді на запити, що надійшли імператору з різних питань. Мандати –

інструкції чиновникам з адміністративних і судових питань.

У період домінату мандати вибувають з практики правотворчої діяльності імператорів.

Декрети та рескрипти застосовувались як рішення імператорів у конкретних справах. Отже,

основною формою імператорської правотворчості залишався едикт. Зберігається також загальна

назва імператорських постанов – конституції.

У цей же час робляться спроби перших приватних (неофіційних) кодифікацій

імператорських конституцій, яких до того часу накопичилось досить багато. Наприкінці III ст.

(295 р.) прийнято Кодекс Грегорія, названий на честь його укладача, в якому зібрано конституції,

починаючи від Адріана. Він дістав офіційне визнання, але з часом його було скасовано Кодексом

Юстиніана.

Як доповнення до Кодексу Грегорія незабаром створюється Кодекс Гермогена, також названий

на честь його укладача, що складався з 120 конституцій, поділених за змістом на 69 титулів.

Однак першим офіційним зібранням конституцій був Кодекс Феодосія, прийнятий

східноримським імператором Феодосієм II (402–450 pp.). У ньому знайшли відображення зміни,

що сталися в державній і приватноправовій сферах рабовласницької держави.

3.3. Едикти магістратів

У період республіки поширеною формою римського права стають едикти магістратів, передусім

преторів. Так чи інакше стосувалися правотворчої діяльності едикти консулів, преторів, курульних

едилів, правителів провінцій та інших магістратів. Однак найбільш помітною була правотворча

діяльність преторів (як міського претора, так і претора перегрінів). Завдання преторів полягало у

наданні допомоги консулам, а за відсутністю останніх претори виконували їх обов'язки. Поступово в

їхніх руках зосереджується судова влада і відповідно змінюються їхні функції. Міський претор

здійснював правосуддя в Римі. Претор перегрінів вирішував майнові спори, що виникали між

перегрінами або перегрінами – з одного боку, і римськими громадянами – з іншого.

Посада претора була дуже почесною (honor). Йому як заступнику консула були підвідомчі ті

самі справи, що й консулу. Проте, мабуть, головним було його право проголошувати едикти по

судових справах (jus dicere), що відіграло значну роль у розвитку римського права.

Для здійснення своїх функцій і в межах своєї компетенції претор перед вступом на посаду

видавав едикт, в якому викладав правила судочинства, обов'язкові для всього населення і самою

претора протягом року. По закінченні його повноважень, зазначені правила втрачали свою силу.

Новообраний претор перед вступом на посаду оголошував власний едикт, вивчивши едикти своїх

попередників. Правила, що довели свою ефективність у практиці їх застосування і виявлялися

придатними для захисту відносин, що виникали, використовувались в новому едикті. Невдалі,

нежиттєздатні правила відмирали, не діставши застосування в наступних едиктах. Отже, кожний

новообраний претор видавав свій едикт, який був результатом творчості не тільки його автора, а й

колективним творінням багатьох попередників, що увібрало в себе їх практичний досвід.

Потреба в розробці й проголошенні нових правил судочинства та правосуддя була зумовлена

нездатністю jus civile надійно захистити відносини, що складалися у нових соціально-економічних

умовах. Наприкінці періоду республіки Рим перетворився на величезну рабовласницьку державу.

Відкриття нових торговельних шляхів, розвиток ремесел, могутній цивільний обіг вимагав більш

ефективного, надійного, позбавленого зайвого формалізму правового регулювання ділових

відносин. Старе jus civile або взагалі не мало відповідних норм, або вони не відповідали новим

вимогам. Отже, претор змушений був вишукувати нові правові засоби або пристосовувати норми

застарілого jus civile до нових економічних відносин. Однак претор відкрито не протиставляв jus

civile свої едикти. Розвиток продуктивних сил, розширення цивільного обігу, зміни в економіці

почали вимагати радикальних змін у правовому регулюванні.

Склалась досить парадоксальна ситуація. З одного боку, претор не міг творити право (jus facere

non potest ). Він не мав повноважень скасовувати застарілі норми jus civile і створювати свої власні – це

виходило за межі його влади (imperium). З іншого боку, створені претором правила через те, що

вони відповідали інтересам рабовласників і вимогам часу, почали застосовувати в едиктах

наступних преторів, вони переходили з покоління в покоління, поступово перетворюючись у

правові норми – преторське право. Керуючись принципом справедливості (aequitas), претор мав право

відмовити в захисті там, де відповідно до норм jus civile її належало надавати, і захистити нові

відносини у випадках, якщо за нормами jus civile це не передбачалося.

Фактично така «незаконна» діяльність претора не лише дістала визнання суспільства, а й стала

досить прогресивною формою оновлення, оздоровлення та вдосконалення правового регулювання

відносин у республіканському Римі. Однак не все, що пропонував претор в його едикті,

сприймалось його наступниками і знаходило визнання. Правовою нормою ставали тільки

запропоновані претором правила, що повністю відповідали інтересам суспільства й держави.

Це легко простежити на таких прикладах.

За jus civile при відчуженні особливо важливих, цінних речей вимагалось виконання певного

формального ритуалу – манципації. Вона полягала в тому, що при відчуженні зазначених речей

мали бути присутніми не менше п'яти свідків і вагар з терезами. Додержання цієї форми

вимагалося для засвідчення в пам'яті свідків факту відчуження даної речі на випадок, якщо в

майбутньому виникне сумнів у цьому, тобто спір про право на річ. Завданням манципації було

засвідчення факту відчуження речі. Крім цього, правило манципації передбачалося для речей, що

становили економічну основу рабовласницького суспільства. Складна передача давала змогу

контролювати, до кого переходить річ: до римського громадянина чи перегріна (в ті часи він не міг

набувати речі, що належали до основних засобів виробництва). Якщо ця формальність не

виконувалась і ритуалу не додержувались, право власності до набувача не переходило. Власником

залишався продавець (хоч фактично він передавав річ набувачу, отримуючи за це гроші), який міг

на підставі формального права витребувати продану ним річ назад. Отже, формалізм застарілого jus

civile суперечив потребам обігу: додержання зазначеного обряду при кожному продажу хай навіть

особливо важливих речей почало стримувати, обтяжувати обіг. Частіше практикувався продаж без

манципації, що, в свою чергу, призводило до зловживань з боку продавця. Внаслідок цього претор

Публіцій в останньому столітті до н. є. проголосив у своєму едикті, що захищатиме інтереси

добросовісного набувача речі. Формально право власності на спірну річ відповідно до норм ци-

вільного права належало відчужувачеві, проте, оскільки було б несправедливим на цій підставі

вимагати річ від набувача назад, римське суспільство мовчазно сприйняло рішення претора.

За давніми цивільними канонами молода жінка, яка вийшла заміж та перейшла жити в сім'ю

чоловіка, не була вже родичкою своїх кровних батьків, одночасно втрачаючи право на спадщину.

Проте, уявімо, що вона була єдиною донькою у своїх кровних батьків, то спадщина могла перейти до

будь-кого, але не до рідної доньки померлих батьків. За часів дії Законів XII таблиць це здавалося

правильним, однак пізніше така норма викликала не тільки подив, а й обурення суспільства. Так

само, як і в попередньому випадку, претор в одному зі своїх едиктів проголосив – якщо виникне

спір про спадщину кровної доньки спадкодавця, хоч вона й перестала бути агнаткою своїх батьків, він

надасть перевагу їй.

Це правило претора також не вкладалося в прокрустове ложе jus civile, проте з мовчазної згоди

правлячої верхівки поступово перетворилося на норму преторського права, оскільки задовольняло

всіх.

Головною рушійною силою розвитку римського права були потреби господарського обігу

величезної держави, що швидко розвивалася. Основним же засобом задоволення цих потреб була

плідна правотворча діяльність преторів: оперативне рішення проблем, що назріли, без будь-якої

бюрократичної тяганини, таке саме оперативне удосконалення знайдених рішень. У претора не було

ніякого апарату. Він самостійно, зважено вивчав практику своїх попередників, підбирав рішення, що

виправдали себе в практичній діяльності, за необхідності шліфував їх: уточнював, коригував,

доповнював, згодом на цій основі розробляв власний едикт, який потім випробовував на придатність

у своїй практиці.

Оперативність у розв'язанні назрілих правових проблем, можливість швидко і ретельно

перевірити відповідність знайденого рішення потребам практики і в разі непридатності замінити

іншим зробили правотворчу діяльність преторів найдосконалішим засобом правотворення

республіканського Риму. Саме завдяки преторській діяльності римлянам вдалося досягти

неперевершеного удосконалення правової культури, преторів же називали живим голосом

приватного права (viva vox juris civilis).

Едикти магістратів, насамперед преторів, були джерелом утворення особливої системи

правових норм, що дістала назву преторського права.

За часів принципату правотворча діяльність преторів помітно занепадає, оскільки не

узгоджується з новими формами державного ладу. За Адріана юрист Сальвій Юліан (близько 125–

126 pp.) здійснює остаточну редакцію постійного преторського едикту, проводить кодифікацію

преторського права. На пропозицію Адріана спеціальним сенатус-консультом едикт був за-

тверджений і визнаний незмінюваним. Тільки імператор мав право доповнювати едикт. Кодифікація

преторського едикту – перша велика кодифікація після створення Законів XII таблиць.

3.4. Консультації правознавців

За найдавніших часів юристами були жерці – служителі храмів (понтифіки). Вони становили

замкнену касту, юридичні знання тримали в глибокій таємниці, консультації надавали за певну

винагороду. Так тривало досить довго, доки Гней Флавій, син вільновідпущеника, не вкрав книгу,

в якій містилися позови та інші відомості про закони, і не передав її народу. Пізніше вона дістала

назву jus civile Флавія. На знак подяки народ обрав Флавія трибуном, сенатором і курульним едилом

(Д. 1.2.7). Після обнародування Флавієм позовів юриспруденція поступово почала переходити до рук

світських юристів.

У період республіки, як і в інші часи, юристи належали до пануючого стану і були

виразниками його світогляду, в основному посідаючи високе службове становище. Свої консульта-

ції та іншу юридичну допомогу вони здійснювали у вигляді порад, як належить діяти в тих чи

інших спірних ситуаціях ( respondere), надавали консультації з питань укладення договорів та

інших правочинів, складання ділових документів тощо ( саvere ); керували процесуальними діями

сторін при розгляді спорів ( agere ).

Юристи мали авторитет і популярність, оскільки в них були глибокі знання права, вони були

майстрами юридичного аналізу конкретних правовідносин, хоч їхні консультації в цей період мали

ще чисто практичний характер. Своїми тлумаченнями законів вони надавали окремим нормам

потрібного змісту, необхідного напряму і цим самим фактично створювали нові норми. З огляду

на авторитет юристів та їхніх консультацій такі тлумачення набули загальнообов'язкового характеру і

вже в республіканський період стали окремою формою права. Консультаційна практика юристів,

науково-практичні висновки їх безпосередньо впливали на розвиток права.

Однак найвищого розквіту римська юриспруденція досягла за часів принципату, коли центр

правотворчої діяльності було перенесено від преторів до правознавців. Претори як демократичний

інститут республіканського Риму вже не вписувалися в межі принципату, і поступово стали

втрачати як авторитет, так і нормотворчу активність.

Оскільки юристи мали велику повагу, Август для надання стійкості своїй владі вирішив

залучити їх на свій бік. Найвидатнішим юристам він надав право офіційних консультацій (jus

Юристи, діставши таке право, давали консультації ніби від імені принцепса, спираючись на

його авторитет, що надавало консультаціям офіційного характеру, а судді обґрунтовували свої

рішення, приймаючи їх як обов'язкові. В такому союзі були зацікавлені обидві сторони – і принцепси, і

юристи. Принцепси через авторитет юристів дістали опору своєї влади та активних провідників

політики.

За умов станових протиріч юристи засобами права зміцнювали рабовласницький лад,

вишукували нові рішення правових колізій повсякденного життя, правові засоби задоволення по-

треб обігу, що швидко розвивався.

Юристи були зацікавлені в підтримці принцепсів. В переважній більшості вони поділяли їх

політику через спільність їх станових інтересів і всіляко допомагали принцепсам. Крім того, держава

надавала юристам широкий простір для правотворчої діяльності, у чому вони були зацікавлені як

професіонали. Внаслідок такого союзу правотворча діяльність отримала новий могутній імпульс.

Практика надання окремим видатним юристам права офіційного тлумачення законів тривала

до V ст. Однак із встановленням абсолютної монархії правотворча активність їх помітно занепала. В

426 р. було прийнято закон «Про цитування юристів», згідно з яким в основу судового рішення

можна було покласти лише твори Папініана, Павла, Ульпіана, Гая, Модестіна і тих юристів, на кого

вони посилались.

Загалом можна визначити такі основні напрями наукової та науково-прикладної діяльності

юристів доби класичної юриспруденції:

1. твори, присвячені розробці цивільного права (Сабіна, Павла, Ульпіана, тощо);

2. коментарі до преторського права (Лабеона, Гая, Павла, Ульпіана, тощо);

3. збірники творів юристів (дигести), що об’єднували цивільне і преторське право;

4. підручники з права – інституції, а також збірники правил (regulae), міркувань та висновків

(sententiae);

5. збірники казусів «Питання» (Цельза, Помпонія), або «Відповіді» (Папініана).

Значення римської юриспруденції для формування права у Стародавньому Римі можна оцінювати з

двох позицій. По-перше, з погляду на участь правників (знавців права) у формуванні розуміння

права, його ідей та засад. По-друге, з урахуванням їх участі безпосередньо у правотворчості,

зокрема, через такі форми останньої, як едикти магістратів та офіційні консультації.

Питання 4. Кодифікація Юстиніана

Не зовсім вдалі спроби кодификації величезного правового матеріалу були зроблені ще в часи

Римської імперії, але вони не йдуть в жодне порівняння із систематизацією візантійського

імператора Юстиніана (527-565 р.).

Більш як за тисячолітню історію Риму нагромадилась така кількість законів різного рангу і

змісту, едиктів, конституцій, творів римських юристів та інших правових документів, що корис-

туватися ними було просто неможливо. Деякі з них явно застаріли і не відповідали вимогам часу,

інші суперечили один одному, потребуючи упорядкування, поновлення, приведення у

відповідність до нових соціально-економічних умов. При цьому відчувався вплив ще й інших

правових систем. Було вирішено піддати кодифікації все накопичене право – цивільне,

преторське, імператорське, твори юристів тощо.

За своїм змістом кодифікація Юстиніана безумовно перевершувала всі попередні. її

відзначали широка творча основа, величезна кількість джерел, серйозність намірів, послідовність

обробки їх.

Для здійснення кодифікаційних робіт Юстиніан 13 лютого 528 р. призначив комісію у складі

10 чоловік на чолі з магістратом і константинопольським професором права Теофілем. Комісії

було доручено систематизувати імператорські конституції. Три попередні кодифікації

імператорських конституцій значно полегшили роботу і вже через рік було опубліковано зібрання

конституцій під назвою Кодекс Юстиніана. Розв'язувалося також ряд спірних (близько 50) питань

шляхом прийняття нових конституцій.

Кодифікаційні роботи вимагали прийняття нових конституцій, чим викликали активну

законодавчу діяльність імператора. Протягом трьох років було прийнято близько 300 конституцій.

У такий спосіб наприкінці роботи кодифікаційної комісії (533 р.) розроблений Кодекс фактично

застарів і вимагав перегляду. Комісія знову його переглянула, поновила, привела у відповідність

до кодифікації. В новій редакції він був прийнятий в 534 р.

Кодекс Юстиніана є зібранням законів (імператорських конституцій) в точному значенні

цього слова. Він складається з 12 книг, кожна з яких поділяється на титули зі своєю назвою.

Всередині титулу розташовані окремі конституції із зазначенням імені імператора, що її прийняв,

і дати прийняття. Книга 1 містить конституції з церковного права, 2-8 – з приватного, 9 – з

кримінального права, 10-12 – положення про державне управління.

Для кодифікації юридичної літератури в 530 р. була створена спеціальна комісія у складі 17

чоловік, яку очолив Трібоніан. Вона мала переглянути всі твори класиків, вибрати найцінніші,

привести їх до певної системи, вилучити повторення і протиріччя. При цьому комісії була надана

повна свобода дій – вона могла змінювати тексти уривків із творів, робити до них доповнення,

вилучати окремі тези, тобто опрацьовувати (поліпшувати) на свій розсуд. Застарілі поняття,

терміни, положення комісія замінювала новими.

Такі зміни та оновлення пізніше дістали назву інтерполяцій.

Через три роки робота з кодифікації творів видатних римських юристів була завершена і

опублікована як Дигести, чи Пандекти Юстініана.

Дигести представляють собою зібрання уривків із 2000 творів 39 найвидатніших римських

юристів, в основному тих, які мали право офіційного тлумачення законів. Всього налічується 9200

уривків. Дигести поділяються на 50 книг, книги – на титули (окрім 30-32 книг, які не мають

титулів). Всього в Дигестах зібрано 432 титули. Титули поділяються на фрагменти, довгі

фрагменти – на параграфи. Кожний фрагмент містить уривок із творів одного юриста, на початку

якого позначається його ім'я і назва джерела. Тому Дигести прийнято цитувати: Д.8.3.4 – Д –

Дигести, 8 – книга, 3 – титул, 4 – фрагмент. Основним змістом Дигестів є фрагменти, що

відносяться до приватного права. Найбільша кількість фрагментів належить Ульпіану – 2462,

Павлу –2083, Папініану – 595, Помпонію – 585, Гаю – 535, Юліану – 457, Модестіну – 345.

Питання 5. Рецепція римського права

Кодификація Юстиніана, яка пізніше дістала назву Звід цивільного права (Corpus juris civilis)

стала базою для рецепції римських правових інститутів у континентальній Європі.

Receptio – термін латинського походження, стосовно римського права означає відновлення дії,

запозичення, переробка, засвоєння. Внаслідок рецепції римське право відродилося і вдруге підкорило

світ.

Історично процес рецепції права відбувався поступово. Перший етап характеризується

переважно вивченням римського права в окремих міських центрах Італії. Для другого етапу типо-

вим є розширення рецепції на території ряду держав і практичне застосування римського права в

діяльності суддів-практиків. Третій етап – це більш повна переробка і засвоєння досягнень

римського права. Треба мати на увазі, що пристосування римського права до потреб практики

частково відбувалося і на першому етапі, а його вивчення – і на другому.

Початок рецепції належить до XI–XII ст. Проте вже відомо, що дія римського права не

припинялася, отже не припинялося і його вивчення, принаймні елементарне. Відомо також, що

ще задовго до XI ст. за сприянням церкви створюються загальноосвітні школи, в яких у процес

викладання риторики вводили деякий юридичний елемент, зокрема судове красномовство, для

якого необхідні були хоч би початкові знання права. Ґрунтовні знання права потрібні були для

професії нотаріусів, для відправлення судових функцій тощо. У зв'язку з цим у деяких містах

з'являються юридичні школи.

Наприкінці XI ст. у Болоньї засновано університет, який незабаром стає всесвітньо відомим

центром відроджуваної юриспруденції. Юридична діяльність Болонської школи виявилася

насамперед у викладанні римського права. Викладання полягало в читанні і коментуванні

джерел, викладачі тлумачили коментарі і слухачі під диктовку записували тлумачення. Такі

тлумачення називали глосами, звідси й сама школа називалася школою глосаторів. Систематичний

виклад усього цивільного права не був властивий школі.

Порівнюючи паралельні місця джерел, глосатори виходили з того, що Корпус Юстиніана є

єдиним цілим, де не може бути протиріч. Це, певна річ, знижувало цінність висновків, отриманих

таким шляхом. Тому деякі глосатори використовували синтетичний метод, систематизуючи певні

частини того чи іншого джерела за різними ознаками.

Результатами таких досліджень були summae, тобто загальні попередні зауваження, огляди тієї

чи іншої частини Корпусу, або brocardo – збірки окремих догматичних положень, особливі сумнівних

та складних, виведених з джерел, що супроводжувалися доказами та поясненнями.

З'являються також tractatus монографічного характеру та quaestiones, тобто збірки рішень

казусів, що розглядались на практичних заняттях у школах.

Творчість школи глосаторів завершив Аккурсій, котрий, начебто підводячи риску під тим, що

зробили його попередники, видав вибрані глоси на законодавство Юстиніана – «Glossa ordinaria». Ця

збірка була популярною не лише у теоретиків, а й на практиці. Наприклад, у судах вона

застосовувалась чи не нарівні з законом.

У другій половині ХНІ ст. в юриспруденції помітні зміни: на зміну глосаторам приходять так

звані коментатори, або постглосатори, які внесли у вивчення римського права певні середньовічні

схоластичні риси. Працюючи над джерелами римського права, постглосатори оперують уже не

стільки самими джерелами, скільки тлумаченням глосаторів, тому їх і називають коментаторами.

Подальше вивчення римського права припадає на початок XVI ст. У цей період коментаторська

юриспруденція починає викликати загальне незадоволення. В юриспруденції зароджується

прагнення відмежуватися від усяких глос і тлумачень, повернутися безпосередньо до самих

джерел, вивчати їх у зв'язку з тією дійсністю, в якій вони створювались, зіставляючи з античною лі-

тературою, історією і мистецтвом. Кризу було подолано з виникненням гуманістичного напряму,

відповідно до якого юриспруденція відчула, що для належного виконання покладених на неї

завдань потрібно всебічно вивчати юридичний матеріал, підходити до його обробки з різних

поглядів, зрозуміти, що право є живий механізм, тісно пов'язаний з життям того історичного сере-

довища, яке його створило.

Однак філологічна та історична розробка джерел римського права, їх засвоєння не могли

задовольнити всі запити, які життя пред'являло до юриспруденції. І тому водночас з теоретичною

розробкою римського права відбувається процес його рецепції практикою. Це не було продуктом

якоїсь забаганки правознавців – потреба в цьому зумовлена самим життям.

Шляхом рецепції римське право увійшло спочатку до системи права і практики

середньовічних держав, а потім буржуазних. Найбільшого обсягу рецепція досягла в Німеччині. У

Швабському зерцалі 1275 р. налічується близько 150 запозичень з кодифікацій Юстиніана. Зазнали

впливу і такі пам'ятки німецького права, як Саксонське зерцало, Кароліна та ін. До кінця XIX ст. в

Німеччині римське право було невичерпним джерелом і класичним зразком для створення норм

німецького права. Зокрема, вплив римського права позначився на структурі Німецького

цивільного уложення 1900 р. Його фундамент становило те німецьке право, в якому

асимілювалися досягнення римської правової форми. Та чи не найширше використали римське

право укладачі класичного буржуазного Кодексу Наполеона 1804 р. Кодекс, як і римське класичне

право, містить чіткі, лаконічні формулювання, написаний простою мовою. Вирішуючи окремі

питання права, зокрема права власності, договору, позовів, кодекс прямо повторює римське

класичне право. Під час завойовницьких воєн у фургонах наполеонівської армії кодекс розвозили

по всій Європі, він став частиною законодавства Рейнських провінцій, а також Польщі, Італії,

Болгарії, Швейцарії, Румунії, Греції та інших держав. Найважливіші його положення були

відтворені у праві багатьох латиноамериканських держав і навіть Японії.

Розрізняють наступні форми рецепції римського права:

1) вивчення, дослідження, коментування і засвоєння принципів і норм римського права. З

початку існування європейських університетів римське право – неодмінна складова частина

юридичного утворення в усьому світі;

2) безпосереднє застосування норм римського права. У середньовічних державах

континентальної Західної Європи (а в Німеччині – до 1900 р.) норми римського права діяли поруч

з місцевими звичаями і королівськими указами;

3) використання норм, ідей і категорій римського права, римської методики створення

нормативних актів у правотворчій діяльності. Прикладом цієї форми рецепції є створення

Французького Цивільного кодексу.

Рецепція римського права має декілька видів:

1) пряма (первинна) рецепція. В цьому випадку норми римського права виступали або в якості

безпосереднього регулятора суспільних відносин, або в якості основи для законодавчої діяльності.

Прикладами такого виду рецепції є застосування римського права в судах Священної Римської

імперії німецької нації, а також створення цивільних кодексів у Франції та Німеччині в ХІХ ст.;

2) похідна (вторинна) рецепція. Норми римського права, рецеповані однією правовою

системою, запозичувались у такому модифікованому варіанті іншою правовою системою.

Приклад – запозичення багатьма європейськими країнами постанов Цивільного кодексу Франції,

який був створений на основі прямої рецепції римського права;

3) прихована (латентна) рецепція. В цьому випадку відбувалось запозичення норм римського

права, але офіційно цей акт не визнавався. Прикладом такого виду рецепції є створення

Цивільних кодексів РРСФСР та УРСР.

Сучасні вчені, зокрема Є.О.Харитонов, виокремлюють певні типи рецепції римського права:

1) східноєвропейський (візантійський). Для нього характерні: наявність одного ідеологічного

принципу; проведення рецепції виключно за ініціативою держави; відсутність глибокої науково-

теоретичної бази; обрання однієї форми рецепції;

2) західноєвропейський. Для цього типу рецепції характерні: плюралізм підходів; солідна

теоретична база; у проведенні рецепції наявна як ініціатива з боку суспільства, так і з боку

держави; різноманітність форм рецепції.

Дата добавления: 2015-05-31