Шлюб та його види

Сім'я починається з шлюбу. Римські юристи приділяли багато уваги правовим питанням

шлюбних відносин, вивчивши та проаналізувавши, дали відповідні оцінки їх різновидам.

Давньоримське суспільство намагається ідеалізувати сім'ю. Римські юристи досить

ідеалістично визначали шлюб. Наприклад, Модестін писав: «Шлюб є союз чоловіка і жінки,

спільність всього життя, єднання божественного і людського права» (Д.23.2.1). Між тим в усі

часи рабовласницької держави дружина, жінка ніколи не займала рівного з чоловіком, мужем

становища. Вона завжди знаходилася в залежності від батька, чоловіка, брата, опікуна тощо.

Йдеться не про традиційну моральну чи фактичну залежність, а про правову нерівність. Римляни

цього не приховували.

Римському праву відомі два види шлюбу: законний римський шлюб (matrimonium justum) і

шлюб, що укладався між перегрінами та іншими вільними, які не мали права вступати до

римського законного шлюбу. Римський законний шлюб, в свою чергу, історично поділявся на два

види: шлюб з чоловічою владою (cum manu) і шлюб без чоловічої влади (sine manu).

Законний римський шлюб укладався відповідно до норм цивільного права, допускався тільки

між римськими громадянами, що мали jus conubii. Шлюби між римськими громадянами, з одного

боку, і перегрінами (латинами, вільновідпущениками, колонами), з другого, категорично

заборонялися. Деякі станові обмеження щодо вступу до шлюбу зберігалися навіть після того, як

усі вільні Римської імперії були проголошені римськими громадянами. Так, особи сенаторського

звання не могли брати шлюб з вільновідпущеницями, провінціальний магістр не міг брати за

дружину громадянку цієї провінції, мали місце й деякі інші обмеження.

Перегріни брали шлюб між собою відповідно до норм права народів, тобто до свого

національного права. Латини, вільновідпущеники, колони укладали між собою шлюб відповідно

до свого правового статусу. Проте такі шлюби правових наслідків римського законного шлюбу не

породжували. Дитина, народжена в такому шлюбі, не набувала статусу римського громадянина.

Фактичні шлюбні відносини людей, які не могли вступити в законний римський шлюб (різне

громадянство чи стан), дістали назву конкубінат. Йшлося про стійке співжиття чоловіка і жінки з

наміром утворити сім'ю, а не короткочасний тимчасовий зв'язок, який суворо притискувався з

часів Августа (ряд суворих законів, спрямованих на зміцнення моральних підвалин сім'ї,

переслідування перелюбства, особливо з боку жінки).

Конкубінат практично не мав ніяких правових наслідків Діти, народжені в конкубінаті, не

набували імені й статусу свого батька, не мали права на аліменти, не могли стати спадкоємцями

після його смерті, не одержували статусу шлюбних дітей, на них не поширювалась батьківська

влада. Жінка в таких відносинах не поділяла громадського становища і соціального стану свого

фактичного чоловіка та ін.

У республіканський період основним був законний римський шлюб з чоловічою владою – cum

manu. За цим шлюбом жінка підпадала в повну залежність чоловіка чи домовладики, якщо чоловік

сам знаходився під владою батька. Вона займала становище дочки батьків свого чоловіка,

абсолютно позбавляючись агнатських зв'язків зі своїми батьками, братами, сестрами та іншими

близькими родичами Влада чоловіка при цьому шлюбі фактично була необмеженою. Проте вже

Закони XII таблиць допускали можливість укладення шлюбу, за яким дружина не підпадала під

повну владу чоловіка. Жінка мала право перешкодити встановленню влади чоловіка, тікаючи з

дому на три доби наприкінці кожного шлюбного року, цим самим перериваючи перебіг давності.

Таким способом вона зберігала незалежність.

Згодом влада чоловіка послабляється. Це пов'язано з розвитком індивідуалізації приватної

власності. Дружина набувала певних прав на сімейне майно і водночас деяку особисту

незалежність від чоловіка. Внаслідок цього на зміну шлюбу cum manu приходить новий шлюб –

без чоловічої влади (sine manu). Вже в класичний період він остаточно витісняє шлюб з чоловічою

владою.

Утвердження шлюбу без чоловічої влади – визначний поворот в історії римського сімейного

права. Дружина виходить з-під необмеженої влади домовладики, а також свого чоловіка й

формально стає незалежною особою. Такий шлюб істотно відрізнявся від шлюбу з чоловічою

владою Вони по-різному укладалися і припинялися. Однак утвердження нового шлюбу мало й

деякі негативні наслідки Незалежність дружини, свобода розлучення, накопичення величезних

багатств негативно вплинули на сімейно-моральні підвалини римського суспільства. Август

змушений був прийняти ряд законодавчих актів з метою зміцнення шлюбних відносин і

припинення зловживань свободою розлучень. Він намагався стимулювати укладання шлюбів і

дітонародження. Встановлюється кримінальна відповідальність за порушення шлюбної вірності,

вводиться обмеження майнового порядку. Наприклад, чоловіки віком з 25 до 60 і жінки з 20 до 50

років, що не брали шлюбу, не мали права бути спадкоємцями за заповітом, а ті, що знаходилися в

шлюбі, але не мали дітей, могли одержати тільки половину заповіданого майна. При цьому

бездітність розумілась по-різному для чоловіків і жінок. Чоловіки не вважалися бездітними за

наявності хоча б однієї дитини, а жінки – тільки трьох, вільновідпущеники – чотирьох. Ці заходи

не принесли очікуваного успіху, сама сутність шлюбу без чоловічої влади не похитнулась.

Форми укладання шлюбу:

1) конфареація (confarreatio) – строго формальний релігійний обряд у присутності жерця і

10 свідків. Як правило, його використовували патриціанські родини. Внаслідок такого шлюбу

жінка переходила під владу чоловіка (manus mariti);

2) коемція (coemtio) – символічна купівля нареченої шляхом манципації. Була поширена

серед плебеїв. У цьому шлюбі також установлювалася влада чоловіка над дружиною;

3) узус (usus) – неформальний перехід жінки до дому чоловіка. У такому шлюбі влада

чоловіка над дружиною виникала лише тоді, коли дружина провела в домі чоловіка рік. Для того

щоб цього не відбулося, жінка протягом року три ночі (trinoctium) проводила за межами дому

чоловіка.

Поступово замість зазначених форм укладення шлюбу все частіше застосовується проста угода

осіб, що беруть шлюб, з наступним урочистим введенням дружини в дім чоловіка. Зрозуміло,

угода молодих брати шлюб укладалася в присутності близьких родичів, в урочистій обстановці.

Умови вступу до шлюбу були такі:

а) вільне волевиявлення подружжя. В ранньореспубліканський період таку згоду могли дати

домовладики нареченого й нареченої. Проте якщо з якої-небудь причини вони такої згоди не

давали, молоді добивалися дозволу на вступ до шлюбу через магістрат;

б) досягнення шлюбного віку – 14 років для нареченого і 12 років для нареченої;

в) наявність права брати римський шлюб (jus conubii) як, необхідний елемент цивільної

правоздатності, без якого неможливо було вступити до шлюбу. Цим правом були наділені тільки

римські громадяни. Тому в 12 р. це обмеження було знято, проте до цього ж року в законний

римський шлюб мали право вступити тільки ті, хто мав jus conubii;

г) відсутність нерозірваного шлюбу у жениха чи нареченої на момент укладення нового

шлюбу. Суворий моногамний характер римської сім'ї не допускав багатоженства. Ніяких перепон

для вступу до другого шлюбу після розірвання першого римське право не містило. Однак вдова

повинна була дотриматися траурного року, тобто між смертю чоловіка і вступом до нового шлюбу

мало пройти не менш як 10 місяців. Метою цього обмеження було, з одного боку, прояв певної

поваги (пієтету) до пам'яті покійного, а з другого – усунення сумніву, що міг з'явитися, у

визначенні батьківства дитини, що народжувалася за цей час. Проте цей звичай майже не мав

правового значення. Якщо вдова в цей період все ж виходила заміж, її шлюб не визнавався

недійсним, однак сама вдова піддавалась безчестю;

д) відсутність близького споріднення. Споріднення по прямій лінії в усіх випадках було

перешкодою для вступу до шлюбу. По боковій лінії в найдавніші часи шлюби між родичами

виключно до шостого ступеня не допускались. Ці обмеження були пом'якшені в республіканський

і імператорський періоди. Крім того, не допускалися шлюби між опікуном і підопічною, між

замужньою жінкою, що допустила перелюбство, та її спільником.

Провінційний магістрат не мав право вступати до шлюбу з громадянкою даної провінції. Ця

заборона мала двояку мету: виключити можливість тиску на волю нареченої й перешкодити

виникненню сімейного впливу через магістрата. Не допускався вступ до шлюбу осіб, що

знаходилися в близькому свояцтві, яким визнавалося відношення між одним із подружжя і

родичами другого з подружжя. Наприклад, молодший брат не міг брати за дружину вдову

померлого старшого брата.

Припинення шлюбу. Шлюб припинявся смертю одного з подружжя чи розлученням. До смерті

прирівнювалася втрата свободи одним із подружжя (продаж у рабство, полон чи засудження до

вічної каторги).

Одним із основних принципів римського сімейного права було дотримання абсолютної

свободи розлучення в усі часи Римської держави. Проте повна свобода розлучення породжує певні

негативні наслідки. В імператорський період, особливо з утвердженням християнської релігії,

встановлені істотні обмеження розлучення. Розлучення за взаємною згодою було заборонено.

Згодом були вироблені певні підстави до розлучення: порушення подружньої вірності, посягання

на життя одного з подружжя, нездатність до дітонародження, до шлюбного життя, вступ до

монастиря одного з подружжя. При розлученні без поважної причини накладався штраф.

10. Правові відносини подружжя

Відносини подружжя носили особистий і майновий характер. Вони істотно відрізнялися при

шлюбі без чоловічої влади і при шлюбі з чоловічою владою.

Особисті і майнові відносини подружжя при шлюбі cum manu (з чоловічою владою). Як уже

зазначалося, особисті відносини подружжя при шлюбі з чоловічою владою відзначалися

патріархальною суворістю. Дружина не мала юридичної самостійності. Більш того, влада чоловіка

над нею була практично необмеженою. Чоловік міг піддавати її будь-яким покаранням,

витребувати її (як річ) назад, якщо вона самовільно залишала його дім, продати в рабство. Так

само як раби, діти і дружина були повністю позбавлені правоздатності. Широта правового

свавілля чоловіка якоюсь мірою обмежувалася громадською думкою. Міру покарання за

провинність дружини визначала рада, що складалась, є така думка, з родичів дружини. Проте чо-

ловік не був зв'язаний її рішенням і міг вчинити на свій розсуд.

Так само складалися й майнові відносини подружжя. Все майно, яке дружина мала до шлюбу

або набувала яким-не-будь чином за час шлюбу (наприклад, одержувала спадщину), автоматично

ставало власністю чоловіка. Практично дружина не могла бути власницею майна, отже, укладати

цивільно-правові правочини. Повне безправ'я дружини певною мірою пом'якшувалось лише

одним – вона могла бути спадкоємницею після смерті чоловіка нарівні з дітьми і поділяти

громадське становище чоловіка: почесті, що виявлялися йому, поширювалися і на неї.

Особисті і майнові відносини подружжя при шлюбі sine manu (без чоловічої влади). Цей шлюб зовсім

по-новому будував особисті й майнові відносини подружжя між собою. Чоловічої влади над

дружиною як такої вже не було. Дружина зберігала правовий статус, який мала до вступу в шлюб.

Якщо вона була під владою домовладики (свого батька), тобто була особою чужого права (persona

alieni juris ), це її становище зберігалось і після шлюбу, а якщо не була під владою свого

домовладики, залишалася вільною. Влада чоловіка на неї також не поширювалася – вона була

незалежною від нього. Чоловік уже не мав права на її життя і свободу – продати її в рабство і

вчинити інше свавілля. Якщо дружина з якоїсь причини йшла від чоловіка, він не міг її

витребувати назад, як це було раніше, не мав ніякої дисциплінарної влади над дружиною. У сфері

деяких внутрішньо-сімейних взаємин головування чоловіка зберігалося (наприклад, питання

вибору місця проживання сім'ї, способів і методів виховання дітей тощо).

Так само регулювалися й майнові відносини подружжя, в основу яких покладено принцип

роздільності майна чоловіка і дружини. Все, що було власністю дружини до вступу в шлюб або

набуто нею за час шлюбу, залишалося її власністю, якщо вона юридично була самостійною.

Дружина мала право самостійно володіти, користуватися і розпоряджатися цим майном, не

питаючи дозволу чоловіка.

Характерною особливістю майнових відносин подружжя при шлюбі без чоловічої влади була

заборона дарування між ними, щоб не допустити матеріальної залежності жінки від чоловіка, з

одного боку, забезпечити їй цілковиту майнову свободу, а з другого – зберегти щирість шлюбної

угоди, яка має бути заснована на сердечному коханні, а не на матеріальній заінтересованості.

Ульпіан писав: «Наші предки заборонили дарування між жінкою і чоловіком; вони оцінювали

гідну поваги любов лише на основі душевного настрою і піклувалися про репутацію подружжя,

аби (подружня) угода не мала вигляду набутого засобом ціни і аби кращий не впадав в бідність, а

гірший не збагатився» (Д.24.1.3).

Крім дарування, подружжя могло укладати будь-які цивільно-правові правочини між собою –

купляти, наймати тощо. Дружина мала право доручити чоловікові управління своїм майном.

Оскільки між подружжям могли виникати будь-які майново-правові відносини, – зрозуміло, ці

відносини підлягали позовному захисту. Проте він мав певні обмеження.

Подружжя відповідали один за одного лише у випадках, коли один з них виявляв стосовно

майна другого менше піклування, ніж за своє. Між подружжям не допускалися позови, що

призводили до безчестя одного з них.

Характеристика майнових відносин подружжя була б неповною без аналізу ще двох шлюбно-

правових інститутів: придане (dos) та дарування з боку чоловіка (donatio propter nuptias).

На початку становлення шлюбу без чоловічої влади ввійшло в звичай в момент його

укладення передавати чоловікові певне майно – придане (dos). Приданим було не все майно

дружини, а тільки те, що спеціально призначалося для цієї мети і передавалося чоловікові самою

дружиною, її домо-владикою чи іншими особами. Спершу мета приданого полягала в полегшенні

майнового тягаря чоловіка на утримання сім'ї, а пізніше забезпечення непохитності шлюбного

союзу.

У республіканський період придане відразу переходило в повну власність чоловіка, і навіть

після припинення шлюбу воно не поверталось дружині ні за яких умов. Це породило ряд

негативних наслідків. Внаслідок повної свободи розлучення і нівелювання моральних засад

наприкінці періоду республіки кількість розлучень зросла. Шлюб починає набувати форми

безсоромного збагачення, що обурювало багатих батьків наречених. Вони вимагають від женихів

перед вступом до шлюбу певних обіцянок на випадок його припинення, які поступово

перетворюються в шлюбні договори. Преторська практика з часом виробила певні детальні поло-

ження.

Згідно з загальним положенням, при припиненні шлюбу в зв'язку зі смертю дружини придане

залишалося чоловікові. Проте, якщо воно було встановлено батьком дружини, який був живий на

момент смерті дочки, придане поверталося йому. Якщо шлюб припинявся внаслідок смерті

чоловіка, придане в усіх випадках поверталося дружині. При розлученнях діяло інше положення:

якщо в розлученні винен чоловік, придане поверталося дружині, якщо винна дружина, придане

залишалося чоловікові. Проте Юстиніан ще більше обмежив права чоловіка на придане,

встановивши положення: придане залишалося чоловікові лише за умови розлучення з вини

дружини, в інших випадках поверталося спадкоємцям дружини чи їй самій. Права жінки на

придане зростали, при цьому римські юристи зазначали: «Хоча придане перебуває в майні

чоловіка, воно належить жінці» (Д.23.3.75).

Дарування з боку чоловіка. Внаслідок категоричної заборони дарування між подружжям

дарування з боку чоловіка могло мати місце тільки до вступу в шлюб – дошлюбне дарування.

Дарування майбутнього чоловіка майбутній дружині ввійшло в звичай, а згодом набуло досить

чітких контурів після того, як визначилася забезпечувальна функція приданого. Якщо дружина у

випадку безпідставного розлучення зі свого боку ризикує втратою приданого, вона зацікавлена в

тому, щоб чоловік, отримуючи придане, виділяв певну (приблизно рівну приданому) частину сво-

го майна для подібної гарантії дружині. Це положення не було нормою, правовим обов'язком

чоловіка, проте його суворо дотримувалися внаслідок моральних засад. В епоху Юстиніана

зазначені норми набули подальшого розвитку. Це дало змогу у відповідь на передане чоловіку

придане здійснити відповідне дарування не тільки до шлюбу, а й після його укладення. Таке

дарування з боку чоловіка дістало назву donatio propter nuptias. Насправді дарування тут не було.

Чоловік залишався власником майна, яке обіцяв дружині замість приданого, користувався ним, як

і раніше, однак при розлученні з його вини це майно переходило у власність дружини як

штрафна компенсація. Найімовірніше, це був заклад на випадок розлучення, при якому дружина

не тільки мала право вимагати назад придане, а й могла домогтися передачі цього умовного дару-

вання з боку чоловіка.

11. Правові відносини батька і дітей. Батьківська влада.

Відносини батька і дітей. Для таких взаємовідносин в римській сім'ї характерна практично

безмежна батьківська влада над дітьми. Жодна правова культура не знала такого неприхованого

вираження володарювання. Інститут батьківської влади – це суворо національний інститут

римських громадян: «Навряд чи є які інші люди, які мали б таку владу над своїми дітьми, що

маємо ми, римські громадяни» (Гай Д.1.1.55).

Батьківська влада встановлювалась передусім над дітьми, народженими в римському

законному шлюбі. На дітей, народжених в незаконному шлюбі, в конкубінаті, а також в будь-

якому фактичному спільному житті, батьківська влада не поширювалася. Вони були чужими для

нього.

Мати дитини була завжди відома, навіть якщо вона зачала поза шлюбом. Батьком дитини

вважали того, хто знаходиться у шлюбі з матір'ю дитини. Це юридична презумпція – положення,

що не потребує доказів. Юрист Павло писав: «Батько – це той, на кого вказує шлюб» (Д.2.4.5).

Крім народження дітей в законному шлюбі, батьківська влада встановлювалася шляхом

узаконення або усиновлення.

Узаконення – встановлення батьківської влади над власними дітьми, але народженими поза

шлюбом. Так, батько міг визнати своїми дітей, народжених в конкубінаті. Узаконення

провадилось за встановленою формою.

Усиновлення – встановлення батьківської влади над чужими дітьми, з якими батько кровними

узами не пов'язаний Усиновлення провадилось в формі арогації (arrogatio) чи адопції (аdoptio).

Арогація застосовувалася для усиновлення осіб свого права, тобто повнолітніх і самостійних в

правовому плані, адопція – для осіб чужого права, тобто тих, що знаходилися під владою

домовладики. Внаслідок цього існували різні формальні акти усиновлення. З часом формалізм

усиновлення був значною мірою спрощений і його здійснювали на основі заяви перед судом чи

імператором.

Узаконення і усиновлення дітей повністю прирівнювалося до народження їх в шлюбі, тобто

вони повністю прирівнювалися за правовим статусом до дітей, народжених в шлюбі. Вони

отримували правовий статус та ім'я свого усиновителя, право взаємного спадкування, поділу його

соціального й громадського становища, на них поширювалася батьківська влада.

Батьківська влада припинялася внаслідок:

а) смерті батька чи дітей; б) звільнення з-під батьківської влади. Фактично батьківська влада

була довічною навіть в розвиненому римському праві.

Досягнення сином повноліття, заснування власного дому, сім'ї та господарства не припиняли

батьківської влади і не послабляли її. Лише досягнення сином високого громадського становища

(посади консула, префекта, магістра) звільняло його від батьківської влади, що, як право

однобічне, могла бути і припинена в однобічному порядку – волею батька. Батько своїм

волевиявленням мав право звільнити сина з-під своєї влади. Це дістало назву еманципації, форми

якої були різноманітні. Внаслідок еманципації син ставав особою свого права, набував повної

правоздатності і господарської самостійності, хоча й втрачав спадкові права у своїй колишній сім'ї.

Останнє обмеження швидко відпало, проте повністю влада батька не припинялась і після

еманципації. Батько зберігав за собою право користування половиною майна сина.

Влада батька над дітьми була безмежною. Він мав право на життя і смерть дітей з моменту

народження їх: міг зберегти життя новонародженому чи викинути його, продати в рабство,

застосувати будь-які покарання. Проте згодом безмежне свавілля зменшується. В давні часи

моральні (але не правові) норми забороняють викидати новонароджених. Законна заборона

вводиться лише в період імперії (Д.9.16.9). Продаж у рабство обмежується трьома разами. В період

імперії батьківська влада обмежується в праві на життя дітей: синовбивство прирівнювалося до

звичайного вбивства з кримінальною відповідальністю. Встановлюється контроль над

дисциплінарною владою батька.

У майнових відносинах батька і дітей так само безроздільно володарював батько. Домовладика

– єдиний і неподільний власник сімейного майна. Майно, набуте дітьми, автоматично було

власністю батька. При цьому майнова залежність дітей не послаблювалася з їх віком. Діти не мали

права від свого імені здійснювати цивільно-правові угоди, бути власниками майна і В цьому

наближалися до становища рабів. Для ведення господарства вони наділялися певним майном

батька – пекулієм. У зв'язку з господарською діяльністю пекулія діти здійснювали деякі

приватноправові правочини. Однак, все, Одержане за цими правочинами, переходило у власність

батька. Таким чином, наступала відповідальність батька за здійснені правочини.

З часом майновий патріархат обмежується. За Августа, наприклад, було встановлено, якщо

син-воїн набував майно на війні, воно залишалося в його власності. В період імперії вводиться таке

саме правило щодо майна, набутого сином на державній службі. Згодом деякі імператорські

постанови приписували залишати у власності дітей (а не тільки синів) майно, одержане в

спадщину після смерті матері чи інших родичів по її лінії. Це обмежувало майнову владу батька

над дітьми, проте не усувало її повністю. На деяке майно, набуте дітьми, батько зберігав право

довічного користування. Однак майнова самостійність дітей поступово стає загальновизнаною.

Послаблення і диференціація влади батька – наслідок зміни виробничих відносин, розкладу

патріархальної сім'ї, індивідуалізації приватної власності, розвитку торгівлі. Ці фактори зумовили

необхідність майнової незалежності повнолітніх членів сім'ї.

Відносини між матір'ю і дітьми. Правові відносини між матір'ю та її дітьми також існували

(хоча мати ніякої влади над дітьми не мала) і повністю залежали від форми шлюбу. При шлюбі з

чоловічою владою мати поділяла стан своїх дітей, знаходилася (як і її діти) під владою чоловіка чи

його домо-владики. Нарівні з дітьми вона спадкувала після смерті чоловіка, діти – після смерті

матері. Як агнати дорослі сини здійснювали опіку над матір'ю після смерті чоловіка.

В ранньореспубліканський період при шлюбі без чоловічої влади мати з дітьми практично не

була пов'язана. Вона залишалась агнаткою своїх кровних родичів – батьків, братів, сестер і не була

з точки зору права членом сім'ї чоловіка.

Звідси і різні правила спадкування – дружина не мала права бути спадкоємицею після смерті

чоловіка й своїх дітей, як і вони після неї.

Утвердження кровної сім'ї чіткіше визначає права матері. Згодом вона отримує право на

спільне проживання зі своїми неповнолітніми дітьми внаслідок розлучення з їх батьком, на

аліменти на дітей. Дітям заборонялося закладати до матері позови, що ганьблять її, притягати до

суду без дозволу магістрату. Розширюється взаємне спадкування дітей і матері.

Дата добавления: 2015-05-31