Заставне право 4 страница

ідеальних частках – pars pro indiviso (Д.50.16.25). Ця ідея мала подальший розвиток. Цельз-син

говорив: «Не може бути власності або володіння двох в повному обсязі, але вони мають власність в

частині на все тіло роздільно». Іншими словами, кожному із власників належить ідеальна частка

речі, яку можна уявити подумки, а не фізично. Отже, не може бути кількох прав власності на одну

й ту саму річ, проте одне право власності на одну і ту саму річ може належати кільком особам, і

тоді наявне право спільної власності, яке римські юристи називали communio, condominium.

Виходячи з вищевикладеної характеристики відносин власності Цельза, кожний із власників

має часткове право власності на всю річ в цілому, тобто кожний з них має право не на частину

речі, а на частку в праві на річ. Таке розуміння права спільної власності означає, якщо річ буде

зруйнована, зіпсована або якимось іншим чином її вартість зменшиться чи просто річ впаде в ціні,

кожний із власників зберігає свою частку права на частку, що залишилася, чи на уцінену річ.

Наприклад, будинок, що належав за правом спільної власності двом співвласникам, згорів, від

нього залишилося всього кілька балок, вони належать двом співвласникам відповідно їхнім

часткам права. Такі ж наслідки були й у випадках, коли ціна будинку збільшувалася. Проте не слід

змішувати частку права на річ в цілому з реальною долею права користування, що належить

кільком співвласникам. Наприклад, трикімнатний будинок належить двом співвласникам у рівних

частках права – по 1/2 кожному. Ідеальна частка кожного буде становити 1/2 будинку. Кожному з

них належить 1/2 права на будинок в цілому. При цьому реальна частка користування може бути

іншою – одному дві кімнати із трьох, другому – одна із трьох. Отже, реальні й ідеальні частки не

співпадають.

Відносини спільної власності відповідають певним правилам.

Оскільки річ в цілому і в усіх своїх частках належить всім власникам разом, то звідси випливає

непорушне правило – розпорядження, володіння і користування річчю може здійснюватися

тільки за згодою всіх співвласників. При цьому не має значення, кому і яка частка (більша чи

менша) права належить. Всі співвласники рівні в своєму праві здійснювати право власності. Якщо

хоча один із них не згоден з прийнятим рішенням, воно не могло бути здійсненим. Кожне

фактичне розпорядження усією річчю або хоча б найменшою її частиною стосується права

спільної власності на всю річ в цілому, яке не належить нікому окремо, а тільки всім разом.

Однак кожний із співвласників має право на свій розсуд розпоряджатися своєю часткою права

спільної власності. Він може її продати, обміняти, передати в спадщину, подарувати і взагалі

здійснити все, що не заборонено законом.

Однак переважне право на придбання відчужу вальної одним із співвласників своєї частки

права в спільній власності належить іншим співвласникам. Тільки при відмові їх від придбання

зазначеної частки співвласник-відчужувач має право продати свою частку будь-якій третій особі.

Кожний із співвласників правоможний вимагати розділу спільної власності в будь-який час.

Інші співвласники не можуть йому в цьому відмовити, якщо тільки негайний розділ не зашкодить

самій речі.

9. Способи набуття і втрати права власності

Правовим формам обороту власності римляни надавали великого значення, оскільки при

переміщенні власності завжди виникає питання про те, кому вона переходить, хто стає власником.

Від цього залежала усталеність влади пануючого стану, її непохитність. Тому з найдавніших часів

перехід права власності від однієї особи до іншої супроводжувався рядом формальностей, без

дотримання яких такий перехід юридичного значення не мав.

Право власності на певну річ може виникнути у конкретної особи по-різному: особа зробила

річ самостійно, придбала шляхом купівлі-продажу, освоїла землю, яка до цього часу ніким не

оброблялась і нікому не належала. Дуже рано римляни в усій різноманітності форм виникнення

права власності почали розрізняти два самостійних, але взаємопов'язаних моменти – спосіб

набуття права власності (modus ас-quirendi) і титул набуття (titulus acquirendi). Факти, з настан-

ням яких виникає право власності у конкретної особи, дістали назву способи набуття права

власності, а юридичні факти, які є правовою основою виникнення права власності, – титули

Дата добавления: 2015-05-31