Заставне право

Одним із різновидів прав на чужі речі було заставне право, що виникло в ранній

республіканський період. Єдиного терміна для його позначення не було, проте сутність застави

залишалась постійною – забезпечувати виконання певних зобов'язань. Форми застави постійно

удосконалювались.

Застава виконувала лише допоміжну роль. Договір закладу, що був підставою для виникнення

заставного права, укладався паралельно з будь-яким основним договором як доповнення до нього.

Акцесорний (додатковий) характер договору закладу полягав в тому, що він вступав в дію лише за

певної умови – невиконання основного зобов'язання. Це був договір з відкладною умовою. Якщо

умова не наставала, він (заклад) не діяв.

Виникнення заставного права було зумовлене саме прагненням гарантувати виконання

зобов'язань боржником. Наприклад, Тіцій звертався до Клавдія з проханням позичити певну суму

грошей. Клавдій, не відмовляючи в проханні, все ж ставив умову, аби Тіцій гарантував

(забезпечив) повернення грошей за спливом строку договору позики, форми такої гарантії були

різні. Одна з них – застава. Сторони при укладанні основного договору (позики) одночасно

укладали додатковий (акцесорний) договір, яким встановлювалося право кредитора на певну річ

боржника в разі невиконання ним зобов'язання.

У нашому прикладі Клавдій, укладаючи договір позики з Тіцієм, одночасно домовлявся про

заставу. Тіцій визначав певну річ, на яку встановлювалось право застави Клавдія. В разі

неповернення грошей в обумовлений договором строк Клавдій одержував право продати заставну

річ і з вирученої суми погасити неповернутий борг.

Отже, застава – це засіб забезпечення виконання зобов'язання, який встановлює речове право

заставодержателя на предмет застави. Речове право заставодержателя полягало не в ко-

ристуванні чужою річчю, як це має місце в інших правах на чужі речі, а в праві розпоряджатися

заставною річчю відповідно до закону. Право розпорядження заставодержателя було обмежене

лише правом продажу (Д. 13.7.4). При деяких формах застави кредитору належало право

володіння предметом застави, інколи право на присудження власності, користування й одержання

прибутків.

Заставне право встановлювалося передачею боржником-заставодавцем заздалегідь

обумовленої речі (предмета застави) кредитору-заставодержателю. Зміст цього права мав такі

правоможності.

1. У разі невиконання боржником в установлений договором строк основного зобов'язання,

забезпеченого заставою, кредитор одержував право звернути стягнення (продажу) на заздалегідь

обумовлену річ або сукупність речей. Якщо виручка від продажу була більшою від суми боргу,

кредитор зобов'язаний був повернути різницю боржнику, а якщо менше, то він мав право

звернути стягнення в розмірі непогашеної частини боргу на інше майно боржника на загальних

умовах. У деяких обумовлених випадках кредитор мав право вимагати присудження йому права

власності на заставлену річ.

2. Право продажу застави в разі невиконання боржником зобов'язання зберігалося за

кредитором і у випадку зміни власника предмета застави, незалежно від того, де і в кого

знаходилася заставна річ. Право кредитора на заставну річ мало речовий характер. Він міг

скористатися ним у будь-якому випадку. Тому якщо боржник, передбачаючи неможливість

виконання зобов'язання, продавав заставлену річ, це не ускладнювало становища кредитора,

оскільки він мав право звернути стягнення на цю річ незалежно від місця її знаходження.

3. Право застави сильніше від інших вимог, тобто вимога, забезпечена заставою,

задовольнялась передусім і в повному обсязі, а з іншого майна, що залишилось, задовольнялися всі

інші вимоги. Наприклад, боржник послідовно позичив у трьох різних кредиторів по дві тисячі

динарій. Проте тільки третій кредитор виявився найобачнішим і зажадав як заставу землю

вартістю три тисячі динарій. При настанні строку платежу боржник ні одному з кредиторів боргу

не сплатив. У кожного з них виникло право вимагати відшкодування боргу за рахунок майна

боржника, яке складалося лише з заставленого земельного наділу вартістю три тисячі динарій. У

цьому випадку передусім і в повному обсязі задовольнялася вимога, забезпечена заставою, тобто

третій кредитор одержував свої дві тисячі динарій від продажу землі, а тисяча, що залишилась від

виручки, йшла на погашення боргів двох інших кредиторів в установленому порядку.

Отже, заставне право – це право кредитора в разі невиконання боржником зобов'язання

звернути стягнення на раніше визначену річ, незалежно від того, у кого вона знаходиться. Воно

переважає інші вимоги.

Римське заставне право пройшло довгий шлях свого розвитку. Відомі три форми застави:

фідуціарна угода, ручна застава та іпотека.

Фідуціарна угода – fiducia cum creditore – найбільш рання форма застави. Вона полягала в тому,

що боржник передавав кредитору (заставодержателю) замість одержаних в позику грошей будь-

яку річ (предмет застави) у власність. Якщо боржник не зміг в строк погасити борг, то предмет

застави залишався у власності кредитора. При виплаті боргу в строк обов'язок кредитора

повернути заставу боржнику був лише моральним, а не правовим, оскільки за умовами договору

кредитор ставав власником застави з усіма наслідками, що з цього випливають. Повернення

застави при виконанні в строк зобов'язання боржником було справою совісті, сумління кредитора.

Звідси і назва цієї форми застави – угода з кредитором, що основана на совісті, довірі.

Умови зазначеної форми застави були дуже обтяжливими для боржника. Якщо кредитор

продавав предмет застави третій особі, то боржник, навіть виконавши зобов'язання, позбавлявся

права на річ. При перевищенні вартості застави над сумою боргу в разі невиконання зобов'язання

різницю також одержував кредитор. Пізніше претори почали надавати позов проти кредитора,

якщо той відмовлявся повернути заставу при виконанні зобов'язання боржником. Проте це мало

чим полегшувало становище боржника.

Кабальні умови застави не сприяли її розвитку. Преторська практика вишукує шляхи

удосконалення застави. Виникла нова форма, за якою застава передавалась заставодержателю

(кредитору) не у власність, а лише у володіння – ручна застава – pignus. Він швидко поширюється,

замінюючи фідуціарну угоду. При ручному закладі власником застави лишався заставодавець

(боржник), і якщо він виконував своє зобов'язання, то заставодержатель (кредитор) юридично був

зобов'язаний повернути заставу її власникові, тобто боржнику. Заставодержатель для захисту своїх

інтересів мав володільницький інтердикт. Заставодержатель за загальним правилом позбавлявся

можливості користуватися переданою йому в заставу річчю. Він був зобов'язаний тримати її в схо-

ронності, хоча в деяких випадках користування допускалось на засадах прекарія або найму (Д.

13.7.35.1).

Ручна застава більше відповідала вимогам цивільного обороту, проте й вона не могла

повністю задовольнити його. Становище заставодержателя, як володаря застави не було устале-

ним. При втраті застави він не завжди міг захистити свої інтереси. Становище ж боржника

(заставодавця) було значно вигіднішим, ніж при фідуціарній угоді, але також належно не

забезпечувало охорону його економічних інтересів. Наприклад, якщо предметом застави була

земельна ділянка, то при передачі її у володіння заставодержцю боржник позбавлявся можливості

обробляти її, вилучати з неї доходи, щоб розрахуватися з боргами. Він взагалі міг бути викинутий

зі свого володіння. Ручний заклад також швидко перестав застосовуватися.

Наступним етапом розвитку заставного права було встановлення правила, за яким предмет

застави взагалі не передавався ні у власність, ні у володіння кредитору, а залишався у власності,

володінні й користуванні самого боржника. Ульпіан писав: «У власному значенні ми називаємо

заставою те, що переходить до кредитора, при іпотеці ж до кредитора не переходить володіння»

(Д. 13.7.9.2). Так виникла іпотека – одна з форм заставного права, яка була досконаліша, ніж

попередні. Вона на багато віків пережила своїх творців.

Іпотека полягала в тому, що заставодавець взагалі не передавав заставодержателю предмет

застави (сторони при цьому зберігали свої старі назви). Боржник – заставодавець зберігав за собою

можливість володіти, користуватися, вилучати з речі доходи й під час застави. Це давало йому

змогу швидше погасити свої борги, тобто полегшувало його економічне становище. Предмет

застави (земельна ділянка, раби, робоча худоба та інші засоби виробництва) залишався в його

необмеженій власності. Застава ніби навіть не відбивалася на правовому становищі як самих

речей, так і заставодавця до певного часу.

Крім того, при іпотечній формі застави боржник мав можливість одну і ту саму річ заставляти

кілька разів, чого не можна було робити раніше. Наприклад, земельний наділ власник міг

одночасно або послідовно закласти декільком кредиторам на різні суми, тобто за одну і ту саму річ

можна було одержати значно більший кредит, ніж за старими формами застави.

Іпотека дозволяла зміцнити фінансово-економічне становище боржника, не обтяжуючи його

господарство. Крім того, власник мав реальну можливість продати предмет застави ще до

настання строку платежу, вибрати найбільш вдалий час, вигідного покупця і розрахуватися з

боргами. В разі продажу застави боржник зобов'язаний був попередити покупця про це, оскільки

застава переносилась на нового власника.

Ці та інші переваги іпотеки сприяли її швидкому поширенню і витіснили старі форми

застави.

Основним для заставодержателя за іпотекою було право продати річ в разі невиконання

зобов'язання боржником. Договір застави міг мати й інші побічні умови.

Вважалися недійсними угоди, за якими заставодержателю не дозволявся продаж застави або

передбачався її перехід у власність кредитора. Продати заставу міг сам кредитор (або за його

проханням суд), але він не мав змоги сам її купити. При відсутності вигідного покупця, після

триразового попередження заставодавця про обов'язок сплатити борг кредитор міг просити

імператора присудити йому право власності на заставну річ.

Як відзначалося раніше, одна і та сама річ могла бути заставлена кільком кредиторам. У цьому

разі можлива була колізія заставних прав. Колізії не було у випадку, коли кожному із кредиторів

надавалася застава лише на певну частину заставної речі. Проте, якщо одна і та сама річ повністю

йшла в заставу кільком кредиторам одночасно, перевагу мав заставодержатель, який попередив

інших про існування заставного права. Якщо ж застава на одну і ту саму річ встановлювалась

кільком кредиторам послідовно, то при настанні строку платежу діяв принцип старшинства – qui

prior tempore, potior est jure – хто перший в часі, той сильніший в праві, тобто право продажу мав

перший кредитор. Виручка використовувалась насамперед на задоволення вимог першого

кредитора, а сума, що залишалась, йшла на погашення боргів наступних кредиторів у порядку

черги. Другий, третій і наступні кредитори,могли викупити в першого кредитора право продажу

застави з тим, щоб продати її в найсприятливіший момент і в такий спосіб по можливості мак-

симально задовольнити свої вимоги.

Договором закладу могли бути встановлені й інші принципи розрахунків у разі продажу

застави.

Застава встановлювалась передусім договором, а також заповітом, судовим рішенням або на

підставі закону. Заставне право припинялося: а) загибеллю предмета застави; б) поєднанням в

одній особі заставодержателя і заставодавця; в) припиненням зобов'язання, для забезпечення якого

було встановлено заставу.

Дата добавления: 2015-05-31