Тема 5. 1 страница

Загальне вчення про зобов’язання

1. Поняття зобов'язання та його роль у цивільному обігу

2. Підстави виникнення зобов'язань

3. Сторони у зобов'язанні

4. Виконання зобов'язань

5. Наслідки невиконання зобов'язань

6. Забезпечення зобов'язань

7. Припинення зобов'язання, крім виконання

1. Поняття зобов'язання та його роль у цивільному обігу

Давньоримські юристи не розрізняли речевих і зобов'язальних прав, а лише захист прав

засобами речевих позовів – actiones in rem і особистих позовів actiones in personam. Якщо спір ви-

никав щодо права на річ, для захисту цього права застосовувався речевий позов, якщо ж приводом

для тяжби були правові дії іншої особи – особистий позов. Наявність того чи іншого права

виводили з наявності позову. Претор, вивчивши обставини, доходив висновку, що певні відносини

підлягають захисту і давав відповідний позов (речевий чи особистий). Якщо позову не було, то не

було й відповідного права.

Отже, на підставі відповідних позовів (речевих і зобов'язальних) розрізняли права речеві й

особисті. Речове право мало місце тоді, коли об'єктом права були речі, особисте право – якщо

об'єктом права були дії, що мали правове значення. Римське приватне право своїми об'єктами

визнавало речі або дії, хоч розподіл майнових прав на речеві та зобов'язальні зробили не римські

юристи, а це сталося пізніше. Таким чином, систему майнових прав було поділено на дві великі

групи – речеві права і зобов'язальні права.

Зовнішня відмінність цих двох правових інститутів полягає в об'єкті прав: якщо об'єкт права – речі,

то це речове право, якщо об'єкт права дії, – зобов'язальне право. Однак зовнішнього розрізнення

іноді недостатньо для встановлення характеру правових відносин, наприклад, якщо виник спір

щодо передання будинку продавцем покупцеві. Після укладення договору купівлі-продажу

продавець відмовився передати будинок покупцеві. У наведеному прикладі покупець ще не став

власником купленого будинку і тому речевого права в нього ще не виникло.

Йдеться про виконання договору, тобто про право вимоги, про зобов'язальне право.

Для з'ясування характеру речево-правових і зобов'язально-правових відносин варто

проаналізувати такі відмінності між цими двома інститутами:

Основна відмінність полягає в об'єкті права. Об'єкт речевого права – завжди річ,

зобов'язального права – дії, право вимоги здійснювати певні дії. До речевих прав римське

приватне право, як зазначалося, відносило: володіння, право власності, сервітути, інші права на

чужі речі (емфітевзис, суперфіцій, заставне право). Зобов'язальні права виникають з договорів та

інших дій. Це великий розділ приватного права, що об'єднує договірне право, деліктне право та

зобов'язання, що виникають з позадоговірних правомірних дій.

Речеві права мають абсолютний характер, зобов'язальні – відносний. Через це захист речевих

прав є абсолютним, а зобов'язальних – відносним. Ця відмінність зумовлена характером правових

відносин. Суб'єкт речевих прав у процесі здійснення їх вступає у правові відносини з усіма, хто

його оточує. З одного боку – він, з іншого – абсолютно всі, хто його оточує. Суть цих

правовідносин полягає в тому, що суб'єкт речевого права має певні правоможності на річ, а всі, хто

його оточує, зобов'язані поважати його права, додержуватися їх і не порушувати. Порушником

речевого права може виявитися кожен, навіть якщо він цього не бажав і не знав про порушення.

Отже, відповідачем за речевим позовом може бути кожен, навіть той, хто особисто не порушував

речевих прав їх носія. Наприклад, власник певної речі в процесі здійснення ним своїх

правоможностей вступає у правові відносини з усіма, з ким стикається. Якщо ж він втратить

володіння річчю, то при цьому не втрачає свого речевого права на річ, а остання може виявитися в

незаконному володінні будь-якої особи. Нею може виявитися і особа, яка, набуваючи річ, не знала,

що вона чужа. Ставши володільцем чужої речі, її набувач речевого права на неї не набуває і, отже,

буде відповідачем за поданим до нього позовом.

Зобов'язально-правові відносини мають відносний характер, оскільки виникають щодо

конкретно визначених осіб, наприклад, продавець – покупець. Порушником може бути тільки

одна з цих двох осіб. Отже, відповідач за особистим позовом завжди відомий, за речевим позовом

відповідача наперед не можна вказати навіть приблизно.

3. Більшість речевих прав строками не обмежено. Тільки особисті сервітути обмежені часом

життя їх суб'єкта (довічні). Всі зобов'язально-правові відносини – це тимчасові відносини,

розраховані на певний строк. Права, що виникають з таких відносин, припиняються одночасно з

припиненням зобов'язань. Наприклад, із закінченням строку за договором найму речей річ

повертається наймодавцю і право користування нею наймачем припиняється.

4. Речеві і зобов'язальні права відрізняються за змістом і обсягом. Зміст речевих прав

встановлюється законом, а зобов'язальних, як правило, зумовлюється договором. Речеві права за

своїм обсягом ширші, ніж зобов'язальні (наприклад, права власника і права наймача речі).

Суб'єкт речевого права має можливість безпосереднього впливу на річ щодо здійснення своїх

правоможностей (наприклад, власник сам володіє, користується і розпоряджається своєю річчю).

Наймач користуватися і володіти річчю може від імені власника, а не від свого. Правоможності

розпорядження він взагалі не має. При цьому ці правоможності істотно обмежено (наприклад,

наймачу надано право користування не в повному обсязі, а тільки певною частиною).

5. Суб'єкт речевого права ніби пов'язаний з річчю невидимою ниткою – де б не була річ,

володілець має право вимагати її повернення від будь-кого, хто її незаконно утримує. Римське

приватне право виходить з принципу необмеженої віндикації, за яким власник міг витребувати

свою річ від кожного, у кого вона перебуває. Наприклад, власник передав свою річ у тимчасове

користування сусідові, а той продав її третій особі. Власник має право витребувати свою річ у

третьої особи, навіть якщо вона

не знала про те, що річ чужа. Зобов'язальні права так не пов'язані зі своїм суб'єктом.

З урахуванням вказаних характерних рис зобов'язання (obligatio) визначається у кількох

варіантах: «Зобов'язання є правовими ланцюгами, що примушують нас щось виконати відповідно

до законів нашої держави» (Д. 1.3.13); або «Значення зобов'язання полягає не в тому, щоб зробити

нашим який-небудь тілесний предмет або який-небудь сервітут, а щоб зв'язати перед нами

іншого, аби він нам щось дав, зробив або надав» (Д. 44.7.3).

До виникнення зобов'язання боржник абсолютно не обмежений у своїй поведінці. Вступивши

в зобов'язання, він певним чином обтяжує себе обіцянками, обмежує свою свободу, покладаючи на

себе правові обов'язки.

Отже, зобов'язання – це правові відносини, внаслідок яких одна сторона (кредитор) має право

вимагати, щоб друга сторона (боржник, дебітор) що-небудь зробила ( facere ), дала ( dare ) або надала

( praestare ). Боржник зобов'язаний виконати вимогу кредитора.

Зобов'язання – це правовідносини, в яких сторонами є кредитор і боржник, а їх зміст

складають права й обов'язки сторін. Сторону, що має право вимагати, називають кредитором, а сто-

рону, зобов'язану виконати вимогу кредитора, – боржником, або ж дебітором. Предметом

зобов'язання завжди є дія, що має юридичне значення і правові наслідки. Якщо дія не має

правового характеру, то вона не породжує юридично значимого зобов'язання. Різноманітність

господарсько-економічних дій римляни поділяли на три групи: dare – дати, praestare – надати,

facere – зробити. Ця тріада і визначає зміст зобов'язання. Будь-яка дія боржника зумовлена однією

з вимог кредитора: дати, надати або зробити.

Проте власне зобов'язань, де кредитор має лише право, а боржник лише обов'язок, виникає

порівняно небагато. Вони дістали назву односторонніх, оскільки одна сторона має тільки права, а

друга – несе тільки обов'язки. На практиці переважають зобов'язання, де кожна із сторін має певні

права і несе відповідні обов'язки. їх називають двосторонніми. Прикладом одностороннього

зобов'язання може бути договір позики: позикодавець має право вимагати повернення боргу і не

несе обов'язків, а боржник (позичальник) несе тільки обов'язки – повернути своєчасно борг. У

нього немає ніяких прав щодо кредитора. Прикладами двосторонніх зобов'язань можуть бути

договори купівлі-продажу, найму, доручення тощо. У договорі купівлі-продажу продавець має

право вимагати сплати ціни, але він також зобов'язаний передати покупцеві продану річ. Якщо

права й обов'язки кредитора відповідають правам і обов'язкам боржника, то таке зобов'язання

називається синалагматичним, або синалагма.

Як і всі правовідносини, зобов'язання підлягає захисту з боку держави. Проте римське право

знало зобов'язання, які не підлягали позовному захисту. Так було із зобов'язаннями, за якими

сплив строк позовної давності тощо. Вони дістали назву натуральних.

У сфері майнових відносин зобов'язання займають провідне місце. Вони опосередковують усі

сфери виробництва, переміщення і розподілу товарів. Отже, сфера застосування зобов'язань у

господарському обігу будь-якого суспільства є досить великою. Це повною мірою стосується

Стародавнього Риму. Римські юристи ретельно розробили систему зобов'язально-правових

відносин, договірну і позадоговірну майнові системи. їхні сентенції щодо договорів відзначаються

витонченістю, логічністю й гармонійністю.

Розробки римської юриспруденції щодо зобов'язань зберігають життєздатність у сучасному

приватному праві, де вони знов-таки трактуються як право кредитора вимагати від боржника

здійснення певних дій або утримуватися від здійснення яких-небудь дій.

2. Підстави виникнення зобов'язань

Важливо усвідомити, як складалися правовідносини, внаслідок яких один (кредитор) мав

право, а інший мав обов'язки, іншими словами, з чого виникали зобов'язання. Відповісти на це

запитання можна коротко – зобов'язання виникали з юридичних фактів.

Факт (factum – зроблене) означає дійсну, реальну подію або дію: землетрус, народження

людини, укладення договору, вчинення делікту, укладення шлюбу, прогулянку тощо. Факти, що

мають правове значення, тягнуть певні правові наслідки, називаються юридичними (народження

людини, вчинення делікту та ін.). Факти, що не мають правових наслідків, не належать до

юридичних (прогулянка, відвідування родичів тощо).

Юридичні факти поділяються на події та дії.

Ті з них, які настають незалежно від волі людини, називаються подіями (смерть, народження

людини, землетрус та інші дії сил природи). Такі події, як смерть, народження тощо, завжди мають

правове значення, вони завжди є юридичними фактами. Землетрус, урагани, повені та інші

стихійні лиха не завжди мають правове значення, а тому не завжди є юридичними фактами.

Наприклад, якщо землетрус не спричинив ніякої шкоди певній особі, то для неї факт землетрусу

не має юридичного значення.

Дії – це факти, які настають за волею людей. Вони можуть мати протиправний або

правомірний характер. Перші порушують норми права, другі відповідають їм.

Дії, які здійснюються відповідно до норм права, називаються правомірними, а ті, що

порушують його, – неправомірними.

Правомірні дії, спрямовані на досягнення певного правового результату (на виникнення,

зміну або припинення прав і обов'язків), називаються правочинами, наприклад продати, купити,

обміняти, подарувати, здати в оренду, заповісти тощо.

Якщо для встановлення, зміни або припинення прав і обов'язків необхідне волевиявлення

двох сторін, то такі правочини називаються двосторонніми. Це – договори. Без згоди іншої сторони

не можна укласти договір, а якщо він все ж буде укладений незважаючи на волю будь-якої із

сторін, то такий договір буде недійсним.

Якщо права й обов'язки виникають, змінюються або припиняються за волевиявленням однієї

сторони, правочини називаються односторонніми, наприклад, заповіт, ведення чужої справи без

доручення та ін.

Двосторонні правочини – це договори. Проте не слід змішувати поняття односторонніх

правочинів, односторонніх зобов'язань і односторонніх договорів, так само як і двосторонніх пра-

вочинів, двосторонніх зобов'язань і двосторонніх договорів.

Одностороннім називається договір (зобов'язання), в якому одна сторона має тільки право (і

ніяких обов'язків), а друга несе тільки обов'язки (і ніяких прав), наприклад договір позики, а

двостороннім – договір (зобов'язання), в якому кожна із сторін має права й обов'язки, наприклад

договір купівлі-продажу.

Отже, критерієм розмежування двосторонніх і односторонніх договорів (зобов'язань) є

розподіл прав і обов'язків між сторонами. Односторонній – це той правочин, що виникає за воле-

виявленням однієї сторони (заповіт), а двосторонній – той, що виникає за волевиявленням двох

сторін (договір).

Критерієм розмежування двосторонніх і односторонніх правочинів є кількість сторін, що

висловлюють свою волю на їх виникнення.

Неправомірні дії поділяють на три види: а) приватні порушення; б) проступки; в) злочини. Нас

цікавлять саме приватні правопорушення, тобто ті, що порушують договір або норми приватного

права. Приватне правопорушення, яке порушує договір, називається договірним приватним

правопорушенням (наприклад, відмова від уплати купівельної ціни, орендної плати тощо).

Приватне правопорушення, яке порушує права чи інтереси особи, з якою порушник не перебуває

у Договірних відносинах, дістало назву позадоговірного, або деліктного. Наприклад, Тит підпалив

будинок Люція, вбив його раба або заподіяв будь-яку іншу майнову шкоду. Тит і Люцій у

договірних відносинах між собою не були, але Тит порушив права Люція – це і є позадоговірне

правопорушення, або делікт.

Різноманітність юридичних фактів є підставою виникнення зобов'язань. Наприклад, договір,

як двосторонній правочин, – це юридичний факт, з якого виникає договірне зобов'язання.

Так само виникають зобов'язання з односторонніх правочинів, деліктів та інших

позадоговірних правопорушень. Ці юридичні факти, які є підставою виникнення зобов'язань, у

пізньому римському праві групували таким чином: а) зобов'язання з договорів – ex contractu; б)

зобов'язання ніби з договорів – quasi ex contractu; в) зобов'язання з деліктів – ex delicto, г) зобо-

в'язання ніби з деліктів – quasi ex delicto. Звідси основний поділ зобов'язань: ті, що виникають з

договорів, – договірні; ніби з договору, делікту і ніби з делікту, – позадоговірні.

Необхідно чітко усвідомлювати зміст наведених категорій з теорії зобов'язального права та

їхнє співвідношення, щоб вільно ними володіти.

Договір – це акт, з якого виникає зобов'язання; він є правочин (двосторонній), а зобов'язання – це

правовідносини. З будь-якого договору виникає зобов'язання, але не всяке зобов'язання є

договором, оскільки зобов'язання може також виникати з деліктів і ніби з деліктів, а також ніби з

договорів. На практиці іноді договори і зобов'язання вживають як поняття однозначні. Однак це

неправильно. Відмінність між правочином і договором полягає в тому, що правочин – поняття

ширше, ніж договір, яке включає в себе односторонні та двосторонні правочини. Із двосторонніх

правочинів (договорів) завжди виникають зобов'язання, а з односторонніх – не завжди, наприклад

із заповіту зобов'язання не виникає. Правочин – дія правомірна, а делікт – неправомірна.

3. Сторони у зобов'язанні

Давньоримське зобов'язання мало суворо особистий характер, стосувалось тільки тих осіб, які

його укладали. Це був персональний зв'язок між кредитором і боржником, а на третіх осіб він не

поширювався. Персональний характер зобов'язання виявлявся в тому, що правовідносини

виникали лише між кредитором і боржником. Спочатку зобов'язання було невідчужуваним.

Кредитор не міг передати свої права, а боржник перевести свої обов'язки на інших осіб. У зв'язку з

суворо особистим характером зобов'язання в нього не можна було вступити через представника.

Права й обов'язки, встановлені зобов'язанням, не стосувалися третіх осіб, що не брали участі в

зобов'язанні.

Отже, в зобов'язанні виступають дві сторони – кредитор і боржник. Іноді виникали

зобов'язання багатосторонні, в яких брали участь більше двох осіб (наприклад договір про сумісну

діяльність). Однак переважали двосторонні зобов'язання.

Наявність у переважної більшості зобов'язань тільки двох сторін (кредитора і боржника)

зовсім не означає, що в кожному з них беруть участь тільки дві особи. Можуть бути й зобов'язання,

в яких беруть участь більше осіб, багато осіб. У цьому разі можливі принаймні три варіанти, коли:

а) кредитор – одна особа на стороні кредитора, а на стороні боржника кілька. Наприклад, за

одним договором кредитор дає позику трьом братам, кожному певну суму (один кредитор і кілька

боржників);

б) кілька осіб на стороні кредитора, а на стороні боржника – одна особа. Наприклад, Клавдій

взяв позику за одним договором у трьох братів (боржник один, а кредиторів кілька);

в) на стороні кредитора і на стороні боржника кілька осіб.

Наприклад, два брати укладають договір позики з іншими двома особами.

У таких зобов'язаннях становище боржників і кредиторів не завжди однакове. Іноді

розрізняють головного і додаткового боржника (наприклад, договір позики, забезпечений

порукою). Позичальник – головний боржник, а поручник – додатковий, на випадок невиконання

зобов'язання головним боржником. Такі зобов'язання з додатковим боржником (а іноді міг бути і

додатковий кредитор) називали субсидіарними, або ж субсідарними.

Зобов'язання з множинністю осіб на тій чи іншій стороні поділяються на часткові й солідарні. І

перші, і другі можуть бути активними і пасивними. Якщо в зобов'язанні кілька кредиторів – це

активне зобов'язання, якщо ж кілька боржників – пасивне. Зобов'язання можуть бути одночасно і

активними, і пасивними.

У частковому зобов'язанні за наявності кількох кредиторів кожен з них має право вимагати від

боржника виконання лише своєї частки, за наявності кількох боржників кожен з них зобов'язаний

виконати зобов'язання також тільки в своїй частині. Наприклад, Тит дав у борг братам Клавдію і

Люцію 200 динарів. Це часткове пасивне зобов'язання – кожний із братів-боржників відповідає

перед кредитором Титом тільки за половину суми боргу, якщо інше не передбачено договором. У

свою чергу, кредитор Тит має право вимагати від кожного із братів-боржників виконання

зобов'язання лише в половинному розмірі.

У деяких випадках кожен із боржників зобов'язаний виконати зобов'язання у повному розмірі.

Наприклад, з метою посилення відповідальності за групову крадіжку було встановлено, що

кожний із злодіїв зобов'язаний сплатити кредитору штраф у повному розмірі, причому сплата

одним із боржників-злодіїв не звільняла від цієї відповідальності інших. Кредитор отримував суму

штрафу стільки разів, скільки було злодіїв.

Часткові зобов'язання можливі тільки при подільному предметі зобов'язання (гроші, зерно,

борошно тощо).

Зобов'язання, за яким кредитор має право вимагати від будь-кого із боржників його

виконання в повному обсязі, називається солідарним. Воно також може бути активним і пасивним.

Якщо кожний із кількох кредиторів має право вимагати від боржника (боржників) виконання

зобов'язання в повному обсязі, то це солідарне активне зобов'язання. При цьому витребування

одним із кількох кредиторів повного виконання зобов'язання на свою користь позбавляє права

інших кредиторів вимагати виконання того самого зобов'язання ще раз. Так само виконання зобо-

в'язання в повному обсязі одним із кількох боржників звільняє інших від обов'язку виконувати

його. Боржник, що виконав зобов'язання в повному обсязі, має право вимагати від інших борж-

ників відшкодування в тих частках, в яких він виконав зобов'язання за них (право регресу).

Кредитор, який дістав задоволення за зобов'язанням в повному обсязі, зобов'язаний передати част-

ки виконаного іншим кредиторам. Часткове зобов'язання було вигіднішим для боржників,

оскільки кожний з них відповідав тільки у своїй частці, а солідарні, навпаки, – для кредиторів, бо

вони мали право вимагати повного виконання зобов'язання від будь-кого із кількох боржників.

Свою вимогу кредитор міг задовольнити повністю за рахунок майна найбільш сумлінного

боржника, аби той сам розрахувався з іншими. У разі виникнення спору кредитор стверджував,

що зобов'язання було солідарним, а боржник – частковим. Для усунення подібних конфліктів

виробили чітке правило: солідарне зобов'язання, а, отже, солідарна відповідальність наставала

тоді, коли це було передбачено договором або законом; в усіх інших випадках – часткова

відповідальність.

Заміна сторін у зобов'язанні спочатку не допускалась. Як зазначалося, римське зобов'язання на

ранніх стадіях були суворо особистими взаєминами кредитора і боржника, що за умов обмеженого

цивільного обігу не спричиняло істотних незручностей. Пізніше був потрібний більш гнучкий

підхід. Цьому сприяло й те, що з давніх часів римське право допускало перехід більшості

зобов'язань у спадщину. Виняток становили тільки зобов'язання, тісно пов'язані з особою

кредитора або боржника (обов'язок художника написати портрет тощо). Останні не могли бути

предметом спадкування. І все ж заміна осіб у зобов'язанні за життя кредитора і боржника

тривалий час не допускалась, що було дуже незручно.

Основою заміни осіб у зобов'язанні стала новація (оновлення зобов'язання), на підставі якої

кредитор міг передати своє право вимоги іншій особі. З цією метою зі згоди боржника кредитор

укладав з третьою особою, якій хотів передати своє право вимоги до боржника, новий договір того

самого змісту, який був у першому зобов'язанні. Новий договір відміняв старий, встановлюючи

зобов'язально-правові відносини між тим самим боржником і новим кредитором. Така форма

заміни кредитора в зобов'язанні була досить громіздкою, складною і не могла задовольнити

потребу цивільного обігу. По-перше, для новації вимагалась згода боржника, якої він міг і не дати

з яких-небудь своїх міркувань. По-друге, укладення нового договору не лише відміняло старий, а

й припиняло різні форми забезпечення, встановлені для нього, що також ускладнювало

становище нового кредитора. Тому на зміну новації прийшли досконаліші форми.

З утвердженням формулярного процесу почали застосовувати особливу форму передачі

зобов'язання, яка дістала назву cessio (цесія). Суть її полягала в тому, що кредитор, який бажав

передати своє право вимоги іншій особі, призначав її своїм представником щодо стягнення боргу з

боржника і передавав їй своє право. У пізнішому римському праві цесія стала самостійною

формою перенесення права від попереднього кредитора до другої особи. Вона усувала недоліки

новації. Для цесії не треба було згоди боржника, його лише належало повідомити про заміну

кредитора. Крім того, цесія не скасовувала форм забезпечення зобов'язання, що існували раніше: з

правом вимоги до нового кредитора переходило і забезпечення зобов'язання.

Для захисту інтересів цесіонарія йому надавався спеціальний позов. Цесію укладали за волею

кредитора, за судовим рішенням, а також на вимогу закону. Не допускалась цесія, якщо вимога

мала суто особистий характер, при спірних вимогах, а також заборонялась передача вимоги більш

впливовим особам, від підопічного до опікуна.

Разом з уступкою вимоги допускалося переведення боргу на іншу особу. При передачі права

вимоги особа боржника ролі не відігравала, а при переведенні боргу на іншу особу його особис-

тість набувала істотного значення. Вступаючи в зобов'язання, кредитор мав бути впевненим у його

виконанні, вірити новому боржнику. Тому перенесення боргу мало місце лише за згодою

кредитора. Здійснювалося воно у формі новації, тобто укладенням нового договору між

кредитором і новим боржником, який припиняв дію старого договору, що існував між кредитором

і старим боржником.

Для переведення боргу потрібні були такі умови: а) добровільне прийняття чужого боргу; б)

належне оформлення. Переведення боргу – своєрідна форма забезпечення виконання зобо-

в'язання, тому іноді вона полягала у наданні застави або поруки.

4. Виконання зобов'язань

Головна мета будь-якого зобов'язання – задовольнити вимоги кредиторів. Виконання

зобов'язань полягає в здійсненні зобов'язаною особою (боржником) дій, що становлять зміст зобо-

в'язання (передача речі, надання речі в тимчасове користування, виконання якої-небудь роботи).

Предметом виконання зобов'язання за загальним правилом є об'єкт зобов'язання, який без згоди

кредитора не може бути замінений іншим предметом. Саме по собі виконання має багато різних

нюансів, елементів, вимог тощо. Тому в практиці часто виникають спори про характер виконання,

його повноту, відповідність умовам договору. Те, що на думку боржника вважається виконанням,

на погляд кредитора не відповідає умовам договору і не може бути визнаним як виконання. З

метою уникнення подібних спорів римська юриспруденція виробила чіткі критерії, яким мало

відповідати виконання зобов'язання. Невідповідність хоча б одному з них тягло негативні

наслідки, аж до визнання зобов'язання невиконаним.

За грошовими зобов'язаннями виконання називалось платежем. Будь-яке зобов'язання – це

тимчасові правовідносини. Нормальний спосіб його припинення – виконання (платіж). До цього

моменту боржник пов'язаний зобов'язанням, тобто він певною мірою обмежений у своїй правовій

Дата добавления: 2015-05-31