Тема 5. 2 страница

свободі, аж поки не виконає зобов'язання.

Для того, щоб зобов'язання вважалося виконаним, необхідно додержуватися таких вимог:

1. Зобов'язання має бути виконане в інтересах кредитора. Виконання мусив прийняти сам

кредитор. Для цього він мав бути дієздатним. Виконання зобов'язання на користь інших осіб без

згоди на те кредитора не допускалось. Однак кредитор міг поступитися своїм правом вимоги

іншим особам за цесією. Якщо він був недієздатним або став таким, то виконання приймав його

законний представник (опікун, повірений). Але й при доброму здоров'ї кредитор міг доручити

третій особі прийняти виконання зобов'язання. Нарешті, після смерті кредитора виконання

зобов'язання мали право прийняти його спадкоємці.

2. Зобов'язання виконує боржник. Для кредитора не завжди мала значення особа боржника. Не

так уже й важливо, хто поверне борг за позикою, чи сам боржник, чи його син, важливо, щоб було

виконано зобов'язання. Проте у зобов'язаннях, що тісно пов'язані з особою боржника, кредитор

вправі був вимагати виконання саме боржником. Якщо ж особа боржника не мала для кредитора

особливого значення, то зобов'язання могло бути виконано будь-якою третьою особою за

дорученням боржника. В цьому разі належало додержуватися правила: боржник мав бути здатним

до виконання, розпоряджатися своїм майном, тобто бути дієздатним. При його недієздатності

виконання зобов'язання повинен здійснити його законний представник.

3. Місце виконання зобов'язання має важливе практичне значення для визначення ціни, суми

боргу, розміру шкоди тощо. За умов розвинутого обігу широко застосовували договори, кон-

трагенти яких перебували у різних місцях (наприклад, продавець в Африці, а покупець у Римі).

Якщо місцем виконання був визначений склад покупця в Римі, то обов'язок доставити туди товар

покладали на продавця, який у свою чергу встановлював ціну, здатну відшкодувати витрати на

транспортування. Місце виконання зобов'язання також зумовлювало момент переходу права

власності на куплений товар, розподіл ризику випадкової загибелі під час його транспортування.

Через це місце виконання зобов'язання обумовлювалось у договорі; в інших випадках діяли за

загальними правилами. Якщо предметом зобов'язання була нерухомість, то місцем його

виконання було місцезнаходження майна. Якщо місце виконання визначалося альтернативне, то

право вибору належало боржникові. В інших випадках місце виконання визначалося місцем

можливого подання позову. Таким місцем за загальним правилом вважалося місце проживання

боржника або Рим за принципом: « Roma communis nostra patria est » – Рим наша спільна

батьківщина (Д. 50.1.33).

4. Виконання зобов'язання у належний строк. Серед вимог до виконання істотне значення має

строк платежу, який забезпечує усталеність цивільного обігу. Строк як правову категорію важко

переоцінити. Саме строки визначають нормальний ритм господарського життя. Тому правовому

значенню строків виконання зобов'язань приділялася належна увага.

Строк виконання зобов'язань, зазвичай, встановлювався сторонами у договорі. У

позадоговірних зобов'язаннях він здебільшого визначався законом. Важче було, якщо строк

платежу (виконання) не зазначався ні в договорі, ні в законі. Тоді діяло правило: «В усіх

зобов'язаннях, в яких строк не передбачений, борг виникає негайно» (Д. 50.17.14), а також: «Якщо

договір укладено без строку й умови, то момент виникнення зобов'язання і строк виконання

збігаються» (Д. 50.16.213).

При настанні строку платежу (виконання), зазначеного договором або визначеного іншим

шляхом, боржник повинен виконати зобов'язання. В іншому разі він порушує строк платежу,

прострочує його, тобто опиняється у прострочці ( in mora ).

Для визнання боржника у прострочці вимагалися такі умови: а) наявність зобов'язання, що

захищається позовом; б) настання строку платежу (виконання), «стиглість» зобов'язання; в)

наявність вини боржника в порушенні строку; г) нагадування кредитора про настання строку

платежу. У пізньому римському праві допускалися випадки, коли прострочка наставала незалеж-

но від нагадування кредитора. За Юстиніана було встановлено, якщо зобов'язання має точний

строк виконання, то він ніби нагадує боржнику про необхідність платежу (виконання), тобто

«строк нагадує замість людини».

Прострочка виконання мала для боржника негативні наслідки: а) кредитор мав право вимагати

відшкодування всіх заподіяних прострочкою збитків; б) ризик випадкової загибелі предмета

зобов'язання переходив на винну в прострочці сторону; в) кредитор міг відмовитися від прийняття

виконання, якщо воно втратило для нього інтерес.

Порушити строк виконання зобов'язання міг і кредитор (наприклад, відмовився прийняти

виконання без поважної причини). У такому разі для нього теж наставали негативні наслідки. Він

мав відшкодувати заподіяні неприйняттям збитки. Після прострочення кредитора боржник

відповідає тільки за навмисне заподіяні збитки, а не за просту вину (Д. 18.6.18). Ризик випадкової

загибелі речі також переходить на кредитора, що перебуває в прострочці.

5. Виконання має відповідати змісту зобов'язання. Зобов'язання слід виконувати відповідно до

умов договору. Без згоди кредитора воно не може виконуватися частинами (якщо це не

передбачено договором), достроково, не допускається заміна предмета зобов'язання. Будь-які

відхилення від змісту зобов'язання допускалися лише зі згоди кредитора.

5. Наслідки невиконання зобов'язань

Будь-яке порушення умов договору чи іншого зобов'язання дезорганізує цивільний обіг. Тому

наслідки невиконання зобов'язань ретельно регламентувалися римським приватним правом.

Невиконанням або неналежним виконанням зобов'язання визнавалося порушення умов договору

або однієї з наведених вище вимог до виконання. Наприклад, якщо договір не виконаний у

зумовлений строк – це невиконання, якщо ж виконаний з прострочкою – неналежне виконання.

Наслідки в обох випадках наставали однакові: або відповідальність боржника, або звільнення його

від відповідальності.

Відповідальність боржника за невиконання або неналежне виконання зобов'язання у пізньому

римському праві наставала лише за наявності спеціальних умов – вини і наявності збитків. За

відсутності однієї з цих двох умов відповідальність не наставала.

При цьому слід зазначити, що римська юриспруденція недостатньо чітко розмежовувала вину

і протиправність, часто трактуючи вину як недодержання поведінки, що вимагається правом.

Наприклад, Павло писав: «Якщо особа додержувалась всього, що треба..., то вина відсутня» (Д.

9.2.30.3). Іншими словами, вина трактувалась як протиправна поведінка.

Римське приватне право знало дві форми вини: a) dolus (умисел) – боржник передбачав

результати своєї поведінки і бажав їх настання; б) culpa {необережність, необачність) – боржник не

передбачав результатів своєї поведінки, однак мав би передбачити їх. За словами Павла, «вина

наявна тоді, коли не було передбачено те, що могло бути передбачено уважною людиною» (Д.

9.2.31).

Необережність буває різною: груба ( culpa lata ), легка ( culpa levis ) і щонайлегша ( culpa

levissimma ).

Груба необережність – це невияв тієї міри піклування, уваги, дбайливості, обережності, яку

звичайно виявляють нормальні люди. Ульпіан писав:,«Груба вина – це надзвичайна недбайли-

вість, тобто нерозуміння того, що всі розуміють» (Д. 50.16.213.2). За своїм значенням груба вина

прирівнювалася до умислу. Юрист Нерва стверджував, що «надміру груба вина є умислом» (Д.

16.3.32).

Легка необережність визначалася порівнянням поведінки пересічного «доброго», дбайливого

господаря з поведінкою боржника. Якщо поведінка боржника поступалася дбайливості господаря,

вона була виною, але легкою виною. Римські юристи розробили модель такого собі доброго,

турботливого, дбайливого господаря, поведінка якого була еталоном для визначення вини

боржника. Таку вину називали ще culpa levis in abstracto – виною за абстрактним критерієм, тобто

мірою для порівняння слугувала якась абстракція, невизначеність.

Крім того, римському приватному праву був відомий ще один вид вини – culpa in concreto

(конкретна вина). її визначали порівнянням ставлення особи до власних і чужих справ (речей).

Якщо боржник до чужих справ (речей) ставився гірше, ніж до своїх, то наявна була конкретна

вина. Як приклад конкретної вини в джерелах наводяться стосунки товаришів між собою. Якщо

товариш ставився до справ товариства як до власних, його поведінка була бездоганною, якщо

гірше – винною (Д. 17.2.72).

За умисел і грубу вину (необережність) відповідальність наставала без будь-яких винятків, а за

легку необережність (недбайливість) – не завжди. Остання залежала від того, в чиїх інтересах було

укладено договір. Якщо в інтересах боржника, то він зобов'язаний був виявляти максимум

дбайливості, уваги і тому відповідав і за легку вину. Наприклад, одержавши за договором позички

в тимчасове і безоплатне користування чужу річ, боржник зобов'язаний був виявити підвищену

увагу до її схоронності. Якщо ж річ зіпсувалася або загинула, то він відповідав за найменшу

необачність, найлегшу недбайливість і необережність.

У договорах, що були укладені в інтересах кредитора, в яких боржник ніякої вигоди не мав,

відповідальність останнього наставала лише за грубу вину. Наприклад, у договорі зберігання той,

хто зберігав річ, ніякої вигоди не мав, оскільки цей договір у римському праві був безоплатним.

Отже, якщо псування або загибель речі, переданої на схов боржнику, наставали не в результаті

його умислу або грубої вини, він відповідальності не ніс.

При рівній вигоді сторін, їхньому взаємному інтересі відповідальність боржника наставала за

будь-яку вину.

Culpa levissimma (щонайлегша вина або вина у недосвідченості) мала правове значення тоді, коли

наявність певних навичок, досвіду була умовою договору (наприклад, за виготовлення скульптури

мав братися скульптор. Якщо ж боржник таких навичок не мав, то відповідав у кожному разі за всі

недоліки виготовленого замовлення).

Із загального правила про відповідальність за вину в римському праві були винятки. Власники

заїжджих дворів, готелів і кораблів несли підвищену відповідальність за пропажу, загибель речей,

переданих їм на схов. Вони відповідали без вини, тобто і за випадкову загибель речі. Претор

поклав на цих осіб підвищену відповідальність через грабіжництво, розбій і піратські напади, що

почастішали, оскільки в деяких випадках співучасниками, організаторами могли бути зазначені

особи.

У пізньому римському праві відповідальність боржника за невиконання або неналежне

виконання зобов'язання наставала, якщо неправомірною поведінкою боржника заподіяно майну

кредитора збитки, тобто внаслідок невиконання або неналежного виконання зобов'язання

майнові інтереси кредитора порушені й він мав певні збитки.

У давні часи відповідальність боржника мала особистий характер: його карали фізично (били

різками, садовили у боргову яму або навіть тюрму), про що свідчать Закони XII таблиць (таблиця

III).

З розвитком товарообігу римляни дійшли висновку, що покарання боржника навіть смертю

не відшкодовує заподіяних кредитору майнових збитків. Набагато вигідніше замість фізичної

розправи примусити боржника відшкодувати заподіяні збитки, відповісти власним майном.

Особиста відповідальність замінюється майновою, за якою боржник відповідає своїм майном. У

приватному праві вона посіла належне їй місце.

Майнова шкода (збитки) – є обчислене в грошах будь-яке зменшення наявного майна та інше

ущемлення майнового інтересу однієї особи, заподіяне протиправними діями іншої особи.

Поняття шкоди в римському праві складалося з двох елементів: a) damnum emergens – втрата

наявного; б) lucrum cessans – втрачена вигода. Зокрема, Ульпіан підкреслював, що слід

ураховувати не тільки втрату того, що було, а й втрачену вигоду (Д. 13.4.2.8)..

Втрата наявного – будь-яке зменшення наявного майна, втрачена вигода – неодержання

передбачуваного доходу.

Розмір шкоди визначався в грошах з урахуванням конкретних обставин, часу і ринкової

кон'юнктури. Боржник ніс відповідальність в обсязі заподіяної шкоди.

У приватному праві на визначення обсягу відповідальності боржника не впливає ступінь його

вини. Вона має значення лише для встановлення відповідальності боржника або звільнення його

від відповідальності. Наявність легкої вини дає підстави притягти до відповідальності

позичальника за договором позички, але звільняє від відповідальності хранителя. Обсяг вста-

новленої відповідальності боржника не залежить від ступеня вини. Він несе однакову

відповідальність за умисел, грубу і легку вину.

Римське приватне право знало дві підстави звільнення боржника від відповідальності за

невиконання або неналежне виконання зобов'язання: casus (випадок) і vis major (нездоланна, не-

переборна сила).

Випадок (casus) – це спеціальний правовий термін для позначення загибелі речі або іншої

неможливості виконати зобов'язання без вини боржника. Іншими словами, це збіг обставин, за

яких немає вини боржника, проте виконати зобов'язання неможливо.

За загальним правилом за casus боржник відповідальності не ніс (за винятком капітанів

кораблів, господарів заїжджих дворів і готелів). Джерела стверджують: « casus a nullo praestatur » –

за випадок ніхто не відповідає.

Нездоланна сила, непереборна сила ( vis major ) – дії стихійних сил природи, які неможливо ні

передбачити, ні усунути. Загибель речі або інша неможливість виконання зобов'язання, що

настала внаслідок дії нездоланної сили, звільняє боржника від відповідальності.

6. Забезпечення зобов'язань

Кредитор завжди заінтересований у тому, щоб зобов'язання було виконано реально та у

встановлений строк. У разі його невиконання боржником кредитор має право повернути стягнен-

ня на його майно. Однак кредитор воліє бути впевненим як у реальному і своєчасному виконанні

самого зобов'язання, так і в реальній можливості відшкодування збитків, заподіяних неви-

конанням зобов'язання. Крім того, він хоче мати правові засоби, які б примушували боржника до

добровільного і своєчасного виконання зобов'язання настанням негативних для нього наслідків.

Римська юриспруденція створила досить струнку систему правових засобів забезпечення

зобов'язань, основними з яких є: аrrа (завдаток), stipulatio poena (штраф, або ж неустойка), застава

( pignus, hypotheca ), порука ( adpromissio, fidejussio ).

Arra (завдаток) – грошова сума або інша цінна річ, яку одна сторона – боржник (найчастіше

покупець) – дає другій стороні – кредитору (продавцеві) в момент укладення договору. Спочатку

завдаток відігравав роль доказу факту укладення договору. Без нього договір не втрачав свого

юридичного значення, проте завдаток підтверджував факт угоди. Штрафну функцію він набув

уже за часів Юстиніана, який у 528 р. передбачив можливість примусу боржника до виконання

зобов'язання – аrrа poenalis. При забезпеченні зобов'язання завдатком боржник втрачав його, якщо

відмовлявся від виконання. Кредитор, який відмовився від договору, зобов'язаний був повернути

завдаток у подвійному розмірі. При нормальному виконанні договору завдаток зараховувався як

частка платежу за зобов'язанням.

Stipulatio poena (штраф, або ж неустойка) – визначена в договорі грошова сума, яку боржник

зобов'язаний був виплатити кредитору в разі невиконання або неналежного виконання

зобов'язання. Угода про штраф укладалась у формі стипуляції і мала характер акцесорного

(додаткового) договору. Тому, якщо основний договір за яких-небудь причин виявлявся

недійсним, визнавалась недійсною і угода про штраф.

У разі невиконання зобов'язання кредитор мав право вимагати або виконання зобов'язання,

або виплати штрафу (неустойки). Витребування виконання зобов'язання і сплати штрафу до-

пускалось лише як виняток (так звана кумулятивна неустойка).

Застава (pignus, hypotheca) – право на чужу річ. Про неї йшлося у відповідному розділі речевого

права.

Порука (adpromissio, fidejussio) – забезпечення виконання зобов'язання шляхом залучення

додаткового боржника. Про поруку йтиметься при висвітленні положень відповідних вербальних

договорів.

7. Припинення зобов'язання, крім виконання

Як зазначалося вище, нормальним чи навіть «ідеальним» способом припинення зобов'язань є

його виконання. Проте в діловому житті не рідкісні випадки припинення зобов'язань з інших

підстав: оновлення сторонами договору умов, на яких його укладено; залік взаємних вимог; смерть

однієї із сторін в зобов'язаннях, які тісно пов'язані з особою кредитора або боржника;

неможливість виконання зобов'язання з підстав, що не залежать від волі сторін. Розглянемо ці

випадки докладніше.

1. Новація (novatio) – це оновлення існуючого зобов'язання за допомогою договору, який

скасовує дію раніше укладеного договору і створює нове зобов'язання. Новація погашала раніше

існуюче зобов'язання за умови, що: а) нова угода укладалась саме з цією метою – погасити

попереднє зобов'язання; б) у новому зобов'язанні з'явився новий елемент порівняно з попереднім

зобов'язанням. Цей новий елемент міг полягати у зміні підстав (наприклад, борг із позики

перетворювався в борг купівлі-продажу), змісту (замість передавання речі в найм вона вважалась

переданою у позичку) тощо. Якщо ж змінювалися сторони в зобов'язанні, то це вже була уступка

вимоги або переведення боргу.

2. Залік (compensatio) може мати місце, якщо між одними і тими самими суб'єктами існує кілька

зобов'язань, які мають зустрічний характер. Для застосування заліку необхідно було до-

держуватися таких правил: а) вимоги зустрічні; б) дійсні; в) однорідні (гроші на гроші, зерно на

зерно тощо); г) «стиглі», тобто за обома зобов'язаннями наставав строк платежу; д) безспірні.

3. Смерть однієї із сторін. За загальним правилом смерть сторони не припиняє зобов'язання,

оскільки на спадкоємців переходять як права, так і борги небіжчика. Проте у випадках, де

особистість боржника має особливе значення, смерть зобов'язаної особи припиняє зобов'язання.

Борги, які випливали з деліктів, також не переходили в спадщину. Але, якщо внаслідок делікту

спадкоємці збагатилися, збагачення підлягало вилученню, оскільки до складу спадщини воно не

входило. Хоча за сам делікт спадкоємці відповідальності не несли (Д. 3.6.5).

4. Випадкова неможливість виконання (impossibilium). Вона могла бути фізичною та юридичною.

Фізична наставала тоді, коли предмет зобов'язання випадково гинув, а юридична – коли предмет

зобов'язання вилучався з обігу. Наприклад, укладено договір про продаж раба, однак після його

укладення раба викупили на свободу. Наставала юридична неможливість виконання, оскільки

проданий раб став вільним, а вільна людина не може бути предметом обігу.

Дата добавления: 2015-05-31