Студопедия

КАТЕГОРИИ:


Архитектура-(3434)Астрономия-(809)Биология-(7483)Биотехнологии-(1457)Военное дело-(14632)Высокие технологии-(1363)География-(913)Геология-(1438)Государство-(451)Демография-(1065)Дом-(47672)Журналистика и СМИ-(912)Изобретательство-(14524)Иностранные языки-(4268)Информатика-(17799)Искусство-(1338)История-(13644)Компьютеры-(11121)Косметика-(55)Кулинария-(373)Культура-(8427)Лингвистика-(374)Литература-(1642)Маркетинг-(23702)Математика-(16968)Машиностроение-(1700)Медицина-(12668)Менеджмент-(24684)Механика-(15423)Науковедение-(506)Образование-(11852)Охрана труда-(3308)Педагогика-(5571)Полиграфия-(1312)Политика-(7869)Право-(5454)Приборостроение-(1369)Программирование-(2801)Производство-(97182)Промышленность-(8706)Психология-(18388)Религия-(3217)Связь-(10668)Сельское хозяйство-(299)Социология-(6455)Спорт-(42831)Строительство-(4793)Торговля-(5050)Транспорт-(2929)Туризм-(1568)Физика-(3942)Философия-(17015)Финансы-(26596)Химия-(22929)Экология-(12095)Экономика-(9961)Электроника-(8441)Электротехника-(4623)Энергетика-(12629)Юриспруденция-(1492)Ядерная техника-(1748)

Тема 7. 3 страница




Права й обов'язки сторін. Хоча договір доручення був двостороннім контрактом, права й

обов'язки в ньому розподілялися нерівномірно. Суворіші вимоги висувалися до повіреного, не

зважаючи на безоплатність договору, його старанність, добросовісність, сумлінність тощо. Павло

зазначав: «Справа волі – взяти на себе доручення, справа необхідності – виконати його» (Д.

17.6.17.3).

Основний обов'язок повіреного – ретельно і сумлінно виконати доручення. Він повинен

суворо дотримуватися одержаних вказівок. Переконавшись у неможливості виконати доручення

відповідно до одержаних інструкцій, повірений зобов'язаний повідомити про це довірителя. В разі

наполягання довірителя на продовженні виконання доручення повірений міг в односторонньому

порядку відмовитися від договору. Проте відмова від договору не повинна була завдати

довірителю майнової шкоди.

У договорі чітко визначалося, чи виконує доручення повірений особисто, чи може залучати

третіх осіб. Якщо йому було дозволено спиратися на помічників, за їхні дії відповідальності він не

ніс (вони відповідали безпосередньо перед довірителем). Однак повірений відповідав за вибір

помічників. Звернувшись за допомогою до третіх осіб без спеціального дозволу на це довірителя,

повірений сам відповідав за їхні дії.

Повіреному не дозволялося перевищувати надані йому повноваження, інакше довіритель міг

відмовитися від прийняття виконання. Виконавши доручення, повірений звітував перед до-

вірителем і передавав йому все одержане внаслідок виконання доручення з усім приростом.

Безоплатність договору доручення робило його невигідним для повіреного. Однак римське

право встановлювало його підвищену відповідальність попри загальний принцип – сторона, яка

не мала вигоди в договорі, несе обмежену відповідальність. Особливо довірчі відносини між

сторонами в договорі доручення зумовлювали відповідальність повіреного за будь-яку вину. Він

зобов'язаний був відшкодувати довірителю всі збитки, вчинені неналежним виконанням або

невиконанням договору.

Права повіреного в цьому договорі було обмежено. Він міг відмовитися від виконання

договору, якщо бачив, що не зможе його виконати належним чином, а також вимагати

відшкодування витрат, пов'язаних з виконанням договору.

Обов'язки і права довірителя. Основний обов'язок довірителя – відшкодувати повіреному

понесені при виконанні доручення витрати. Вони підлягали відшкодуванню навіть у разі, якщо

результату доручення не було досягнуто, але не з вини повіреного. Крім того, довіритель

зобов'язаний був відшкодувати повіреному збитки, заподіяні йому з вини довірителя. Права

довірителя відповідали обов'язкам повіреного.

Припинення договору. Через особливі довірчі відносини, на відміну від інших договорів,

передбачено і специфічні способи припинення договору доручення. Кожна із сторін мала право в

будь-який час в односторонньому порядку відмовитися від договору. Договір ґрунтувався на

довірчих відносинах, і якщо довіра втрачалася, припинявся й договір. Однак повірений міг від-

мовитися від подальшого виконання договору доручення у тому разі, якщо це не заподіяло шкоди

довірителю. Він мав своєчасно повідомити довірителя про відмову від доручення, аби останній міг

вжити необхідних заходів.

Договір доручення припинявся смертю однієї із сторін. Це також зумовлювалося довірчим

характером відносин – спадкоємці померлого могли викликати недовіру іншої сторони. Однак у

разі смерті довірителя повірений зобов'язаний закінчити розпочаті дії, аби запобігти можливій

шкоді спадкоємцям довірителя.

Для захисту інтересів сторін кожна з них мала спеціальний позов, що випливав з договору

доручення.

Societas (договір про сумісну діяльність, або ж договір товариства) – контракт, за яким дві або

кілька осіб об'єднувалися для досягнення якоїсь спільної господарської мети.

Договір societas своєрідний у тому плані, що в ньому бере участь практично необмежене число

осіб, тобто це багатосторонній договір. Він, так само, як і договір доручення, базувався на

особливій довірі товаришів один до одного, на впевненості одного в порядності, чесності,

сумлінності й добросовісності всіх інших. Це логічно, оскільки, об'єднуючи гроші, майно, власні

зусилля для досягнення певної (може, навіть, ризикованої) мети, товариші повинні розраховувати

на взаємну підтримку, допомогу, виручку тощо. Без такої впевненості успіху в спільній діяльності

досягти неможливо. Довірчий характер societas, вказує на його походження – він виник на основі

сімейних чи родинних зв'язків. Наприклад, спадкоємці, аби не подрібнювати одержану в

спадщину ділянку, домовлялися між собою щодо способу подальшого її використання. Тому

римські правознавці визначали societas як об'єднання, основане ніби на братстві.

Характерною ознакою societas була спільність майна. Ступінь її визначався в договорі: чи на

все майно всіх, хто об'єднувався, чи тільки на те, яке було необхідне для досягнення спільної мети.

У першому випадку, коли об'єднувалося все майно, виникало право спільної власності всіх, хто

об'єднувався, на все їхнє майно як наявне, так і на те, яке могло бути одержане в майбутньому. В

другому – об'єднанню підлягала тільки та частина майна, яка призначалася для досягнення мети.

Розміри внесків визначалися договором – вони могли бути рівними для всіх або різними. Одному

зараховувались його організаційні здібності, іншому – майстерність, треті брали участь своїм

майном. Отже, внеском могло бути як майно, так і власні зусилля.

Договір також визначав правовий режим об'єднаного майна. Наприклад, це могла бути

спільна власність усіх учасників, кожний з яких зберігав індивідуальне право власності на зроб-

лений внесок, передаючи його тільки в користування.

У договорі визначалася також участь сторін у прибутках і збитках: пропорційно внеску чи

особистій участі в справах, в рівних долях всім чи з урахуванням інших чинників. Допускалася

умова, за якою визначалася більша доля прибутку одним, менша – іншим, але не так, щоб одні

одержували тільки прибутки, а інші несли тільки збитки («левове товариство»). Ульпіан, на-

тякаючи на відому байку Езопа, зазначав: «Не можна створити товариство, щоб одним діставалася

тільки вигода, на іншого покладалися тільки збитки, таке товариство прийнято називати

«левовим» (Д. 17.2.29.2)

Договір товариства міг укладатися на визначений строк або без визначення строку. Кожному

товаришу надавалося право вийти з товариства в будь-який час, але за умови, що його вихід не

завдасть збитків іншим. Той, хто бажав вийти з товариства, повинен був заздалегідь попередити

про це, щоб інші товариші могли завчасно вжити відповідних заходів проти можливих збитків.

Відносини за договором societas поділялися на внутрішні та зовнішні. Внутрішні виникали

між самими учасниками, зовнішні – між учасниками (товариством), з одного боку, і третіми

особами, з іншого.

Права й обов'язки сторін у договорі societas (внутрішні відносини). Кожна із сторін мала право

вимагати участі в розподілі прибутків, одержаних внаслідок успішної спільної діяльності. Розмір

часток обумовлювався при укладенні договору – він міг бути рівним для всіх товаришів, але міг

бути й іншим. Кожен учасник мав право виходу з договору в будь-який час, однак за умови, що

його вихід не зашкодить іншим учасникам. Кожному учаснику надавалося право вимагати від

інших взяти на себе частину збитків, заподіяних випадковою загибеллю чи пошкодженням його

майна, внесеного в спільну справу.

Обов'язки учасників були досить численні й різноманітні. Кожен із них мав внести

обумовлене майно і в обумовленому розмірі як внесок у спільну справу. Це могли бути речі,

грошові кошти або послуги. Внесене майно ставало спільною власністю товариства, а у разі

випадкової загибелі чи пошкодження збитки несли всі учасники. При цьому ризик випадкової

загибелі речей, визначених родовими ознаками, лягав на учасників з моменту передачі їх у

спільну справу, а індивідуально визначених речей – з моменту укладення договору (Д. 17.2.58). «Бо

повинні бути спільними як вигода, так і збитки, що виникли не з вини учасника societas...» –

зазначав Юліан (Д. 17.2.52.4).

Важливим обов'язком кожного учасника було добросовісне ставлення до спільної справи. При

цьому добросовісність визначалася, на відміну від інших договорів, конкретно – до спільних справ

кожний мав ставитися так, як він ставиться до своїх власних справ. У даному випадку настає

відповідальність за конкретну вину – culpa in concreto.

Все набуте у спільній справі кожний учасник зобов'язаний передати у спільне розпорядження

і звітувати за здійснені дії. В разі зловживання одним із учасників до нього міг бути поданий позов,

наслідком якого також була infamia. Суворість відповідальності пояснюється довірчим характером

договору societas.

Правові відносини з третіми особами (зовнішні відносини). Об'єднання учасників societas не було

юридичною особою, тому в зовнішніх відносинах кожний учасник виступав і діяв від власного

імені. В разі порушення договору, укладеного з третіми особами, перед цим зовнішнім

контрагентом відповідав той, хто укладав договір. Тільки після передачі всього одержаного за цим

договором до спільної каси зовнішній контрагент міг заявляти вимоги до інших учасників.

Договір societas припинявся односторонньою відмовою будь-кого з учасників від

продовження спільної справи, при досягненні спільної господарської мети через смерть одного з

учасників, а також неспроможність одного з учасників, що її було виявлено. Однак після виходу

або смерті одного з учасників інші за мовчазною згодою могли продовжувати розпочату справу.

Проте це вже буде новий договір societas.

5. Інномінальні (безіменні) контракти

З пожвавленням господарського життя Стародавнього Риму замкнена система контрактів вже

не могла задовольняти потреби цивільного обігу. Ділові відносини не вкладалися в прокрустове

ложе відомих контрактів. Господарський обіг вимагав нових договірних відносин. Спочатку на

практиці претори надавали позовний захист відносинам, які раніше не захищалися, з метою

компенсації втрат потерпілого.

Однак при такому вирішенні конфлікту господарська мета, з якою укладався договір, не

досягалася. Інтерес сторони, яка виконала своє зобов'язання, лишався незадоволеним. Тому було

визнано за необхідне застосувати примус до сторони, яка не бажає виконувати прийняте на себе

зобов'язання в цьому договорі; при ухиленні сторони від його виконання сторона, що виконала

своє зобов'язання, отримувала спеціальний позов. Іншими словами, межі позовного захисту в цих

випадках було розширено – сторона, що виконала договір, мала право вимагати від іншої не

тільки повернення виконаного, а й виконання самого договору. Так були визнані й одержали

юридичну чинність і позовний захист договори, що не вписувалися в систему контрактів. Це була

нова група договорів, що не увійшли в жодну із розглянутих вище груп і пізніше дістали в науці

римського права назву contractus innominati (інномінальні, або ж безіменні контракти). Йдеться про

назву групи договорів у цілому, оскільки з часом багато які з них дістали свою власну назву.

За характером ці договори наближалися до реальних контрактів. Вони виникали не з моменту

угоди, а з моменту фактичного здійснення однією із сторін майнового надання. Це спільна риса

інномінальних і реальних контрактів. Відмінність полягає в тому, що всі реальні контракти

виникають з моменту фактичної передачі речі однією стороною іншій.

Виникнення інномінальних контрактів пов'язане з майновим наданням, яке може полягати в

передачі речі або в здійсненні якої-небудь дії.

Інномінальні контракти можна поділити на такі чотири групи:

1. Do ut des – передаю тобі річ, аби ти мені передав іншу річ.

2. Do ut facias – передаю тобі річ, аби ти виконав дію на мою користь.

3. Facio ut des – здійснюю на твою користь дію, аби ти мені передав річ.

4. Facio ut facias – здійснюю на твою користь дію, аби ти здійснив дію на мою користь.

З часом ці групи договорів сформувалися в самостійний вид і утворили нові договори в

системі римських контрактів. У джерелах є відомості щодо протиставлення нових договорів, які

виходили за межі усталеної договірної системи, контрактам, що мали власну назву. Нова група

договорів зберегла відмінну ознаку: сторона, яка виконала своє зобов'язання і не одержала задо-

волення від іншої сторони, мала право замість позову про примус до виконання подати до

контрагента кондикційний позов про повернення виконаного.

Як зазначалося, з часом більшість інномінальних контрактів дістали власні назви.

Найпоширенішими серед цих договорів були permutatio (договір міни) і contractus

aestimatorius (оціночний договір).

Договір міни – це контракт, за яким одна сторона передавала іншій стороні у власність яку-небудь річ

(речі), з тим, що друга сторона натомість передасть першій стороні у власність іншу річ, еквівалентну за

вартістю. Він виник раніше, ніж договір купівлі-продажу, коли обіг товарів провадився у формі

обміну речі на річ. Проте з появою грошей договір міни втрачає своє значення, бо обмін речей на

гроші набагато спростив цивільний обіг. Договір купівлі-продажу майже витіснив міну. Саме тому

він не зайняв належне місце в системі контрактів. Проте і міна все ж таки зберегла свою

життєздатність.

Якщо перша сторона передавала контрагенту річ, що не належала їй, а потім цю річ у

контрагента було відсуджено, договір вважався таким, що не мав чинності. В іншому договір міни

був подібний до договору купівлі-продажу і до нього застосовувалися правила останнього.

Оціночний договір – контракт, за яким одна сторона передавала іншій певну річ для продажу за

обумовлену ціну, а друга сторона повинна була передати першій обумовлену суму чи повернути саму річ.

Предметом договору могла бути будь-яка річ, не вилучена з обігу. Він вважався укладеним з

моменту фактичної передачі речі власником другій особі для продажу. Цей договір наближався до

договору доручення – за ним власник доручав іншій особі продати свою річ за обумовлену ціну.

Відмінність між ними полягала в тому, що договір доручення – завжди безоплатний договір. За

оціночним договором особа, якій власник доручав продати свою річ, – посередник (точніше

перекупник), – у своїх діях був вільнішим, ніж повірений. Він міг продати річ за будь-яку ціну

(залишивши різницю між обумовленою в договорі та фактичною ціною собі), міг взагалі залишити

річ собі у власність. Своєму контрагенту він зобов'язаний був передати обумовлену договором

суму чи повернути річ, якщо чомусь він її не зміг продати.

Так само, як і в договорі доручення, продавець не був власником переданої для продажу речі й

відповідно до загального принципу, здавалося б, не міг перенести право власності на річ на її

набувача. Проте римське право в цих випадках допускало перенесення права власності на

набувача, оскільки продаж провадився за дорученням і від імені власника.

Однією з особливостей оціночного договору було те, що ризик випадкової загибелі речі брав

на себе перекупник, хоч і не був її власником. Мабуть, це правило збереглося з давніх часів – разом

з передачею речі переходив і ризик випадкової загибелі. Ульпіан писав: «На підставі оцінки ризик

покладається на того, хто прийняв [річ]: він повинен повернути саму річ в цілості або сплатити за

оцінкою, про яку досягнуто угоду» (Д. 19.3.1). Проте джерела (Д. 19.5.17.1) містять й відомості про

те, що іноді ризик покладався на власника речі. Мабуть, така непослідовність пояснюється

незавершеністю вирішення цього питання.

6. Пакти та їх види

Спочатку пакти визначали як неформальні угоди, на які не поширювався позовний захист.

Юридична чинність їх полягала в тому, що виконання взятого на себе на підставі неформальної

угоди зобов'язання було виконанням належного. Той, хто виконував таке зобов'язання, не мав

права потім вимагати повернення виконаного, бо виконання ґрунтувалося на неформальній угоді.

Ці угоди не вкладалися ні в один із розглянутих раніше контрактів і тому позовний захист їм не

надавався. Такі пакти почали називати pacta nuda (голі угоди). Проста, неформальна угода не

породжувала зобов'язання: pacta nuda obligationem non pariunt – такий давній принцип

римського права. І все ж в одному з едиктів претор оголосив, що він визнаватиме, підтримуватиме

укладені пакти – pacta conventa verbaro. Так народився відомий афоризм: «Pacta sunt servanda» –

«Угоди треба дотримуватися» (Д. 2.14.7.7).

Однак з розвитком цивільного обігу завдяки своїй простоті та доступності неформальні угоди

укладалися все частіше. Між тим, позбавлення їх позовного захисту не сприяло усталеності обігу,

навпаки, розривало ділові відносини. Саме під тиском потреб обігу, спочатку як виняток, деякі

пакти дістали позовний захист і їх почали називати pacta vestita – «одягнені пакти». Юридичне

визнання такі пакти дістали в різний час і ця обставина була критерієм розмежування їх на три

групи: а) приєднані пакти; б) преторські пакти; в) імператорські пакти. Перші дістали позовний

захист раніше за інших, другі – в період республіки з боку претора, треті визнали імператори.

Pacta adjecta (приєднані пакти) – додаткові до головного договору угоди, які передбачали

внесення змін в його юридичні наслідки. Зазвичай, це було покладення в договорі на ту чи іншу

сторону яких-небудь додаткових обов'язків, уточнення умов договору, строків платежів тощо.

Спочатку це здійснювалося в момент укладення основного договору, згодом – через певний час

після його укладення. Однак в останньому випадку такий приєднаний пакт юридично визнавався

лише за умови, що становище боржника не буде погіршено. Наприклад, угоди, за якими на

боржника покладалися додаткові обов'язки чи інші обтяження, не визнавалися такими, що

відповідають закону.

Преторські пакти дістали позовний захист від преторів, їх було всього два: підтвердження

боргу (constitutum debiti) і receptum, який об'єднував три види пактів: а) угода з третейським

суддею про розгляд ним спору, що виник між певними особами: б) угода з капітаном корабля,

господарем заїжджого двору чи готелю про недоторканність речей пасажирів і постояльців; в)

угода з банкіром щодо сплати обумовленої суми за рахунок клієнта третій особі.

Constitutum debiti (підтвердження боргу) мало місце тоді, якщо виникала необхідність

підтвердити вже існуючий борг чи борг третьої особи, для чого і укладався зазначений пакт.

Наприклад, боржник урочисто брав на себе зобов'язання сплатити борг кредитору, за яким уже

закінчився строк позовної давності, або сплатити борг за третю особу. Обіцянка сплатити вже

існуючий борг і є його визнанням, підтвердженням – звідси й назва пакту. Підтвердження чужого

боргу – один з різновидів поруки.

Receptum arbitri (угода з третейським суддею про розгляд ним спору, що виник між певними

особами). Особи, між якими виник майновий спір, могли домовитися, що не передаватимуть цей

спір на розгляд суду, а передадуть його на розгляд третейському судді – арбітру. Для того, щоб

арбітр розглянув зазначений спір, необхідно було укласти з ним про це угоду, яка і дістала назву

receptum arbitri. На підставі цього пакту суддя зобов'язаний був розглянути спір і винести по

ньому своє рішення. Ульпіан зазначав, що претор нікого не примушує брати на себе обов'язки

третейського судді, бо це добровільна справа, але якщо хто-небудь уже взяв на себе обов'язки

третейського судді, то зобов'язаний довести їх до кінця (Д. 4.8.3.1). За ухилення від виконання

взятого на себе обов'язку третейський суддя піддавався штрафу. Тільки поважні причини

звільняли його від відповідальності, наприклад, хвороба, що виникла після укладення пакту,

недружні стосунки між арбітром і однією із сторін в спорі тощо.

Receptum nautarum, cauponum, stabulariorum (угода з капітаном корабля, господарем

заїжджого двору і готелю про недоторканність переданих їм речей пасажирів і жильців). Манд-

рівники, купці та інші пасажири і жильці, зупиняючись на ночівлю в готелі чи заїжджому дворі

або на кораблі, змушені були доручати свої речі господарям (наприклад, багаж, вантажі, коней).

Про прийняття таких речей на зберігання укладалася угода, за якою господар ніс відповідальність

не тільки за винне, а й за випадкове заподіяння шкоди чи загибель речей. Речі брав на схов

господар готелю, заїжджого двору чи корабля через сам факт здійснення ним підприємницької

діяльності. Господар не міг відмовитися від обов'язку взяти речі на зберігання. Це була одна з його

підприємницьких функцій.

Підвищена відповідальність зазначених осіб пояснюється тим, що в ті часи господарі готелів і

заїжджих дворів, капітани кораблів часто вступали в змову з грабіжниками. Якщо на постій

прибував багатий мандрівник, вони подавали умовний сигнал грабіжникам чи піратам, які

грабували його, а здобич ділили між собою. Для того, щоб якоюсь мірою обмежити розмах

грабіжництва і розбоїв, імператори змушені були ввести таку відповідальність. Для захисту

жильців і мандрівників, які потерпіли від розбою, їм надавався спеціальний позов.

Receptum argentarli (угода з банкіром про сплату обумовленої суми за рахунок клієнта третій

особі). Це неформальна угода, за якою лихвар, банкір, міняла брав на себе зобов'язання сплатити

третій особі борг свого клієнта за його рахунок. Своєрідна форма поруки, за якою боржник третьої

особи за відсутності грошей звертався до свого банкіра і просив за його рахунок грошей, що були

на зберіганні в банкіра, сплатити борг. Банкір, виступаючи у такому разі як поручник, був

гарантований грошима боржника, які були у нього на зберіганні. Хоч ця обставина і не була

обов'язковою умовою укладення пакту, банкір міг взяти на себе такий обов'язок і у разі, якщо

грошей боржника у нього не було.

Укладення пакту не ставило банкіра в становище боржника третьої особи, яка й надалі

лишалася кредитором тільки клієнта банкіра. Правові відносини виникали тільки між клієнтом

банкіра і його кредитором – третьою особою. Однак якщо банкір чомусь відмовлявся платити,

клієнту надавався спеціальний позов, що випливав з укладеного пакту.

Pacta legitima (імператорські пакти) – пакти, які дістали юридичне визнання в законодавстві

пізньої імперії. їх було захищено кондикційними позовами, що випливали із закону, яким було

визнано цю угоду. До них належали: а) компроміс – угода між особами, між якими виник

майновий спір, про передачу цього спору на розгляд третейському судді; б) угода про надання

посагу; в) угода про дарування.

Компроміс (compromissum) – угода про передачу спору на розгляд третейського судді. Майновий

спір, що виник між громадянами, в усіх випадках підлягав розгляду в суді. Проте сторони не

завжди бажали розголошувати свої взаємовідносини, і тому такий порядок інколи суперечив їхнім

інтересам. Через це почали практикувати передачу подібних спорів на розгляд особі, яка

викликала довіру сторін і рішення якої вони погоджувалися визнати. Таку практику було

узаконено в період імперії – зазначений пакт було визнано.

Щоб забезпечити виконання рішення третейського судді, спірна річ або сума грошей

заздалегідь передавалася йому на зберігання (секвестр) до прийняття рішення по справі. Сторони

обумовлювали в угоді, що третейський суддя передасть річ або суму грошей тій із сторін, на чию

користь буде винесено рішення арбітра. Спочатку пакт діставав захист за умови, що сторони

присягнули виконувати рішення арбітра. Пізніше рішення третейського судді набувало

обов'язкової чинності тільки в тому разі, якщо сторони висловлювали свою згоду з ним і під-

писували його чи не оспорювали в 10-денний строк.

Угода про надання посагу (pactum dotis) – неформальна угода, внаслідок якої батько нареченої брав на

себе зобов'язання передати майбутньому чоловікові своєї доньки певне майно як посаг для полегшення

сімейного життя. Згідно з цим пактом, чоловік отримував спеціальний кондикційний позов, за

допомогою якого міг вимагати від батька своєї дружини обіцяного посагу. Правовий режим посагу

визначався нормами приватного права.

Пакт про дарування (pactum donation is) – неформальна угода, за якою одна сторона (дарувальник)

здійснює безоплатне майнове надання другій стороні з метою виявлення до неї певної щедрості.

Майнове надання може полягати в передачі тому, кому дарують права власності на

обумовлену річ (майно), виплаті певної грошової суми, встановленні сервітутів, відмові від певного

права вимоги та ін. Дарування здійснюється саме з метою виявити до того, кому дарують,

щедрість, надати допомогу і відбувається за рахунок майна дарувальника. Засобом дарування

здійснюється безоплатний перехід майна від дарувальника до того, кому дарують. У класичний

період з метою недопущення подрібнення майна було встановлено істотне обмеження розміру

дарування, що не стосувалося дарування між близькими родичами. Пізніше ці обмеження

втратили своє значення, однак не було введено правило, відповідно до якого дарування здійс-

нювалося у формі так званої судової інсинуації, тобто дарувальний акт вимагалося здійснювати

перед судом із занесенням до реєстру. Однак за Юстиніана здійснення інсинуації вимагалося

лише при даруванні на суму понад 500 золотих. Дарування на. меншу суму можна було здійснити

в будь-якій формі. Отже, пакт про дарування дістав позовний захист.




Поделиться с друзьями:


Дата добавления: 2015-05-31; Просмотров: 597; Нарушение авторских прав?; Мы поможем в написании вашей работы!


Нам важно ваше мнение! Был ли полезен опубликованный материал? Да | Нет



studopedia.su - Студопедия (2013 - 2024) год. Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав! Последнее добавление




Генерация страницы за: 0.171 сек.