Тема 7. 4 страница

Однією з форм дарування була обіцянка здійснити певне майнове надання. Вона мала

обов'язкову силу тільки за умови здійснення її в формі стипуляції. Неформальна дарча обіцянка

зобов'язання не породжувала.

Попри безоплатний характер відносин, дарувальник ніс відповідальність перед тим, кому

дарували, за можливі негативні наслідки дарування, які було спричинено умислом чи грубою

необережністю дарувальника (наприклад, виявлені недоліки подарованої речі, які заподіяли

певну шкоду тому, кому дарували, відчуження речі).

Особливістю пакту про дарування було й те, що в певних випадках дарування могло бути

скасоване. В класичний період патрон мав право анулювати дарування, зроблене на користь віль-

новідпущеника. Зазначений окремий випадок скасування дарування Юстиніан поширив на всі

випадки дарування. Було також вироблено правові підстави для скасування дарування: вияв не-

вдячності того, кому дарували, до дарувальника; завдання йому образи; створення небезпеки для

життя дарувальника; заподіяння майну дарувальника істотної шкоди. Крім того, якщо в бездіт-

ного патрона, який здійснив дарування на користь вільновідпущеника, народжувалася дитина, він

мав право скасувати дарування і зажадати назад майнове надання.

7. Зобов'язання ніби з договорів

Назва «зобов'язання ніби з договорів» підкреслює те, що вони виникали не із контрактів чи

іншої якоїсь угоди, а саме з односторонньої дії якої-небудь особи. Підставою для їх виникнення міг

бути односторонній правочин або інше майнове надання однієї сторони іншій. Характерною

особливістю такого роду зобов'язань є одержання певної вигоди однією стороною за во-

левиявленням і за рахунок другої, але без наміру обдарувати першу сторону. Разом з тим

зобов'язально-правові відносини, що виникають з такого роду односторонніх дій певних осіб, за

характером і змістом практично не відрізняються від подібних відносин, які виникали з договору.

Саме тому такі відносини почали називати ніби договірними, подібними до договірних, що виникають

ніби з договору, хоч самого договору або якоїсь іншої угоди між сторонами зобов'язання не було.

Одностороння дія, з якої виникало подібне зобов'язання, за характером повинна бути

правомірною. Із недозволеної дії виникає зовсім інший тип відносин – деліктні зобов'язання.

До зобов'язань ніби з договору римське право відносило:

а) зобов'язання з ведення чужих справ без доручення;

б) зобов'язання з безпідставного збагачення, а саме: помилковий платіж; майнове надання з

певною метою, яка не здійснилась; повернення недобросовісно одержаного.

1. Negatiorum gestio (ведення чужих справ без доручення).

Ведення чужих справ без доручення (negatiorum gestio) – це правовідносини, які виникають внаслідок

того, що одна сторона (гестор) виявляє турботу про майновий інтерес другої особи (dominus, господаря)

без спеціального на те доручення. Турбота може бути виявлена в найрізноманітніших формах:

надання якої-небудь юридичної чи фізичної послуги, управління майном, годування тварин або

рабів, охорона майна. Наприклад, раптово виїхав господар і залишив без догляду свою худобу чи

рабів. Його сусіда за власною ініціативою вживає заходів щодо охорони їх, годівлі, догляду тощо.

Неодмінною умовою такого зобов'язання є виявлення турботи про чуже майно без доручення,

за власною ініціативою і волевиявленням гестора. Найчастіше мотивом ведення чужої справи без

доручення було прагнення гестора попередити негативні майнові наслідки для іншої особи,

наприклад, за його відсутності, безпорадного стану чи збігу інших обставин, за яких сам господар

не міг піклуватися про своє майно.

Зазначене зобов'язання виникало з одностороннього правочину, за характером було

двостороннім – обов'язки покладалися на обидві сторони. Із ведення чужої справи претор надавав

позови обом сторонам.

Специфічний характер зобов'язання із ведення чужих справ зумовив його правові ознаки:

1. Фактичне ведення чужої справи «без доручення». Останні слова було додано до назви цього

зобов'язання вже пізніше, аби підкреслити його позадоговірний характер. Власне ведення, як уже

зазначалося, полягало в здійсненні різноманітних дій на користь господаря (одна або кілька справ

чи управління майном). Не мали значення обсяг справи, характер і зміст її. Важливо було його

здійснення, вияв піклування про чужу справу фактично, а не на словах.

2. Турбота про чужу справу, чуже майно повинна мати доцільний, господарсько виправданий

характер. Гестор при цьому повинен виходити із припущення, що господар схвалить його дії.

Піклування про чужу справу повинно зумовлюватися інтересами господаря, бути спрямованим на

збільшення чи принаймні збереження його наявного майна. Зобов'язання виникає навіть у тому

разі, якщо мети, на досягнення якої було спрямовано ведення (піклування) справи, не досягнуто.

Наприклад, гестор взявся лікувати хворого раба чи тварину, проте, незважаючи на його

старанність, раб помер, тварина загинула, – зобов'язання все ж виникає. Не перешкоджає

виникненню зобов'язання небажання господаря схвалити здійснені гестором дії, якщо такі будуть

визнані судом доцільними, розумними, виправданими.

3. Ведення справи повинно здійснюватися за рахунок господаря. Витрати гестора, пов'язані з

цим, підлягають відшкодуванню. Його турботи з ведення справи не можна розглядати як бажання

обдарувати господаря.

4. Зобов'язання із ведення чужої справи виникає тоді, коли гестор здійснює дії з особистих

міркувань, а не на підставі договору чи закону. Виконання опікуном своїх обов'язків не поро-

джувало зобов'язання, оскільки останній зобов'язаний був це робити на підставі закону. Проте

моральний обов'язок потурбуватися про чуже майно не перешкоджав виникненню зобов'язання.

5. Вкладена праця з ведення чужої справи оплаті не підлягала. Природа цього положення така

сама, як і в договорі доручення. Правові відносини між гестором і господарем засновані на довірі,

повазі, оплачувати таку послугу вважалося нижче гідності вільної людини.

Права й обов'язки сторін. Гестор, який взявся за ведення чужої справи, зобов'язаний був вести її

зі всією старанністю і ретельністю, як свою власну справу. Він відповідав за будь-яку вину, в тому

числі й за легку недбалість. Більше того, якщо дії гестора господар не схвалить і не визнає

доцільними, він зобов'язаний відновити попередній стан майна, яким воно було до початку

ведення справи. Однак, як уже зазначалося, гестор мав право відшкодувати витрати з ведення

справи.

По завершенні справи гестор зобов'язаний був повністю звітувати перед господарем і

передати йому все набуте по справі.

При схваленні дій гестора господар зобов'язаний був прийняти звіт. Однак якщо суд визнає їх

доцільними, господар, навіть не схвалюючи, зобов'язаний прийняти звіт і відшкодувати витрати

по справі. У свою чергу, він може вимагати від гестора надання повного звіту і передачі всього

одержаного в результаті ведення справи.

2. Зобов'язання з безпідставного збагачення.

Джерела не містять даних про те, чи було загальне правило, за яким той, що збагатився без

достатньої для цього правової підстави, зобов'язаний був повернути збагачення. Однак достовірно

відомо, що зобов'язання, які виникли з безпідставного збагачення, в римському праві були. Вони

захищалися засобами кондикційних позовів чи просто кондицій (condictio): а) позов про

повернення незаборгованого; б) позов про повернення майнового подання, мету якого не

досягнуто; в) позов про повернення краденого; г) позов про повернення одержаного неспра-

ведливо чи за неправильною підставою.

В основі виникнення зазначених зобов'язань лежать, врешті-решт, дозволені, правомірні дії,

проте мотиви їх здійснення неправомірні, або через помилку, або через інші чинники. Вони

наближаються до реальних договорів – зобов'язання в обох випадках виникають з моменту

фактичної передачі якого-небудь майна однією стороною іншій. Однак між зобов'язаннями із ре-

альних договорів і зобов'язаннями з безпідставного збагачення існують істотні відмінності. Вони

полягають у тому, що в реальних договорах передача майна здійснюється на законній підставі

(угода сторін), і тому одержане за договором майно не може визнаватися безпідставним

збагаченням. Зобов'язання із безпідставного збагачення виникає саме через те, що певна особа

одержала майно за рахунок іншої, тобто збагатилася без достатніх для цього правових підстав.

Позов про повернення незаборгованого (condictio indebiti). Якщо одна особа сплачує іншій

неіснуючий борг, то ця друга особа збагачується за рахунок першої без достатніх для цього

правових відстав і зобов'язана повернути безпідставно одержане. Із фактичного складу випливає

зобов'язання, за яким безпідставно збагачений зобов'язаний повернути все одержане особі, за

рахунок якої він збагатився. Це зобов'язання відноситься до зобов'язань з безпідставного

збагачення, оскільки в даному разі немає правової підстави для платежу, бо немає і самого боргу.

Характерні елементи підстави виникнення зобов'язання із помилкового платежу:

1. Здійснення платежу за неіснуючим боргом. Форма здійснення такого платежу значення не

має. Це могла бути відмова від певної вимоги (тоді збагаченому залишалося певне майно чи сума

грошей), передача суми або іншого майна особі, що не мала права на його отримання. Платіж міг

полягати в безоплатному виконанні робіт на користь певної особи, внаслідок чого вона

неправомірно зберегла за собою якусь суму грошей тощо.

2. Відсутність боргу, що також може виражатися в різноманітних формах: повна відсутність

боргу; борг існує, але плату за ним відшкодовано не кредитору, а іншій особі, яка мовчазно

прийняла платіж, який їй не належав. До цих випадків незаборгованого платежу прирівнюється

сплата боргу не зобов'язаним боржником, а іншою особою, а також плата умовного боргу до

настання умови.

Проте плата боргу достроково, плата за натуральним зобов'язанням не визнавалися платою за

неіснуючим боргом.

3. В основу плати за неіснуючим боргом покладено помилку особи, яка здійснила цей платіж.

Бажання обдарувати іншу особу (animas donandi), відмова від вимоги з цією самою метою не

можуть бути підставою виникнення даного зобов'язання.

Із факту сплати не заборгованого виникало зобов'язання повернути неправомірно одержане,

яке за своїм змістом наближалося до договірного. Через цю причину дане зобов'язання віднесли до

групи ніби договірних, квазі-контрактних.

Позов про повернення майнового подання, мету якого не досягнуто (condictio causa data causa non

datorum ). Квазі-контрактом є зобов'язання, через яке особа, що одержала майнове надання з

певною метою, якої не було досягнуто, зобов'язана повернути його тому, від кого це майно

одержано. Це одностороннє зобов'язання, що виникає з огляду на одностороннє волевиявлення.

Його підставами могли бути різноманітні надання майнової вигоди однією особою іншій з певною

метою. Наприклад, видача боргової розписки, що передбачається одержання позики,

встановлення приданого до шлюбу, дарування на випадок смерті, якщо дарувальник пережив

того, кому дарував.

Необхідні елементи підстави виникнення зазначеного зобов'язання із помилкового платежу:

1. Фактичне надання майнової вигоди однією особою другій. Вигода може полягати в передачі

певної суми чи майна, відмові від вимоги та інших фактичних дій на користь другої особи.

2. Надання майнової вигоди з певною метою: боргова розписка видавалася з метою одержання

позики, посаг встановлювався з метою укладення шлюбу, дарування здійснювалося з метою

надання майнової допомоги тому, кому дарували.

3. Мета, для досягнення якої надавалася майнова вигода, не здійснилася: особа, що видала

боргову розписку, позики не одержала; посаг, встановлений на користь нареченого, не привів до

шлюбу; особа, що одержала дарунок, померла раніше за дарувальника. Тут не має значення

причина, через яку мету не було досягнуто.

За наявності зазначених елементів виникало зобов'язання, з огляду на яке безпідставно

збагачена особа зобов'язана була повернути все одержане.

Позов про повернення краденого (condictio ex causa furtiva). Оскільки злодій ні за яких умов не

може стати власником краденої речі, проти нього завжди можна було застосувати віндикацію –

позов про повернення власником своєї речі з незаконного володіння злодія. Однак це досить

складні процесуальні дії, які потребували великих затрат часу та енергії. Проти злодія вимагалася

оперативна дія. Отже, було визнано можливим допустити кондикційний позов для повернення

краденого. Римські юристи виходили з того, що юридичною підставою кондикції із крадіжки є

факт збагачення злодія за рахунок власника без достатніх для цього правових підстав.

За об'єктивним змістом кондикція із крадіжки нагадує попередні кондикції й тому для

виникнення зобов'язання вимагалися такі самі юридичні підстави. Це квазіконтрактне зобов'я-

зання, на підставі якого злодій повинен був повернути крадене власникові. Кондикція із крадіжки

надавалася тільки власнику краденого. Відповідачами могли бути тільки злодії та їх спадкоємці.

Посібники злодія відповідали за деліктним позовом.

Щодо зобов'язання, яке випливало з кондикції із крадіжки, то злодій повинен повернути

передусім все крадене в повному обсязі з усім приростом, не тільки з фактично одержаним, а й з

тим, який могли б одержати. Злодій відповідав також за випадкову загибель речі, що відбулася

протягом часу між крадіжкою і присудженням. У такому разі він зобов'язаний був сплатити

найвищу ціну краденого.

Пізніше цю кондикцію застосовували і для інших випадків неправомірного збагачення однієї

особи за рахунок другої, наприклад, при утриманні одним із подружжя речі, що належала

другому. Однак цю кондикцію вже не називали кондикцією із крадіжки. Застосовувати до взаємин

подружжя таке поняття було просто незручно, неетично. Гай зазначав: «Бо для вшанування честі

шлюбу заперечують (можливість закладання) до дружини ганебних позовів» (Д. 25.2.2)

Позов про повернення одержаного несправедливо чи за неправильною підставою (con di сі o ex causa

injusta). Такий позов почали називати кондикцією із незаконної підстави і застосовувати, окрім

зазначених випадків, для витребування закладеної речі після сплати боргу, забезпеченого

закладом, а також прибутків, одержаних від цієї речі після сплати боргу.

Спільним для кондикцій із крадіжки та із незаконної підстави була недобросовісність

збагаченого.

Поряд із спеціальними поширилася загальна кондикція – condictio sine causa. Можна вважати,

що вона є виразом загального правила, через яке будь-хто, що збагатився без правової підстави,

зобов'язаний був повернути все набуте особі, за рахунок якої він збагатився.

8. Деліктні зобов'язання

До позадоговірних зобов'язань належить група деліктних зобов'язань – ex delicto, тобто

зобов'язань, що виникали з правопорушень.

Розглядаючи ці відносини, варто звернути увагу на цікаву обставину: спочатку виникли не

договірні зобов'язання, як це може вдатися на перший погляд, а зобов'язання, пов'язані з право-

порушеннями. Це пов'язано з тим, що в найдавніші часи державна влада взагалі не втручалася у

відносини приватних осіб – реагувати на порушення інтересів мали самі потерпілі.

Поступово з'являються поняття помсти і відповідальності, що їх застосовують як окремі

(приватні) особи, так і можновладці. Багато таких прикладів дає рання історія Риму. Достатньо

звернутися до творів Тита Лівія, Плутарха, Корнелія Тацита, щоб уявити собі цю складну суміш

«права і неправа».

Однак такому стану речей противився римський розум, який взагалі не сприймав

нераціональність, нелогічність, ускладненість відносин. Поступово сформувалися погляди, згідно

з якими помста повинна бути замінена якимись діями, спрямованими на усунення кривди.

У найдавніші часи зміна підходів полягала у тому, що почали допускати усунення помсти

шляхом угоди між потерпілим і порушником про те, що останній сплатить певну суму для ком-

пенсації порушеного інтересу.

Однак така угода ще не створює зобов'язань: юридичного обов'язку сплатити для порушника

не існує, і якщо він не платить, все повертається у первісний стан, тобто, в кінцевому підсумку, все

знов-таки може бути зведено до помсти потерпілого.

Тому з часом у ці відносини втручається держава, забороняючи помсту і стягуючи штраф з

порушника. Відтак уперше виникає юридичний стан повинності: порушник вже юридично

зобов'язаний сплатити потерпілому штраф (poena). Отже, з'являється і поняття правопорушення

(делікту).

Приватним правопорушенням (delictum privatum), на відміну від кримінального злочину,

вважали неправомірну дію, яка порушує інтереси окремих приватних осіб. До неї належали також

протиправні дії, які сучасне право відносить до тяжких кримінальних злочинів (наприклад, такі,

як крадіжка, шахрайство, каліцтво).

Деліктні зобов'язання в давні часи мали на собі відбиток кровної помсти. З часом санкції

набули вигляду системи штрафів. У таблиці VIII Законів XII таблиць ми знаходимо відлуння

давніх часів: «Якщо вчинить каліцтво членів і не помириться з (потерпілим), то хай і йому самому

буде заподіяно те саме». Однак тут само встановлено й інші правила: «Якщо рукою або палицею

переломить кістку вільній людині, хай заплатить штраф в 300 асів, якщо рабу – 150 асів. Якщо

вчинить кривду, хай штраф буде 25». Вже в ті часи започатковується і майнова відповідальність за

шкоду, заподіяну речам. Ця ж таблиця проголошує: «Якщо хто поскаржиться, що домашня

тварина вчинила збитки, то слід або видати (потерпілому) тварину, що вчинила шкоду, або

відшкодувати вартість завданих збитків».

Пізніше помсту взагалі заборонили, а штрафи замінювали майновим відшкодуванням

заподіяної шкоди. Однак певні особливості деліктних зобов'язань пояснюються їх давнім по-

ходженням. Наприклад, на відміну від договірних зобов'язань, деліктні не завжди переходили в

спадщину. Спадкоємець боржника взагалі не відповідав за деліктними зобов'язаннями (крім

випадків, коли він мав вигоду внаслідок делікту).

Деліктна відповідальність формувалася за іншим принципом, ніж договірна, а саме за

принципом кумуляції. Договірна відповідальність могла бути частковою чи солідарною, тобто ко-

жен з боржників ніс відповідальність або винятково за свою частку, або відповідав повною мірою

за заподіяну шкоду, тим самим звільняючи від цього решту співборжників. Деліктна відповіда-

льність при вчиненні делікту кількома особами ніби помножувалась на їх число. Кожен з тих, хто

заподіяв шкоду, відповідав повною мірою (наприклад, за позовом із крадіжки штраф зобов'язані

сплатити у повному обсязі всі злодії, які брали участь у крадіжці).

Не збігалася дієздатність осіб у договірному праві та деліктному зобов'язанні. Неповнолітні за

римським правом не могли вступати в договірні відносини, і, отже, нести договірну відпові-

дальність. Деліктна відповідальність наставала і для них.

З часів Законів XII таблиць зберігалась так звана ноксальна відповідальність pater familias за

шкоду, заподіяну його підвладними дітьми і рабами. Якщо делікт вчиняв підвладний або раб, pater

familias надавалося право вибору – відшкодувати заподіяні підвладним чи рабом збитки або

видати винного для розправи, а пізніше – для відробітку шкоди.

Слід зазначити, що римська юриспруденція так і не виробила загального правила, за яким

деліктна відповідальність наставала за будь-яке неправомірне вчинення шкоди. Як і система

контрактів, так і система деліктів мала замкнений характер і вичерпний перелік правопорушень.

Деліктом визнавалися тільки ті правопорушення, що в законі визначалися як: а) кривда (особиста

образа); б) крадіжка; в) неправомірне знищення або пошкодження чужого майна.

Для настання деліктної відповідальності вимагалася наявність юридичного складу, до якого

входили: а) шкода, заподіяна протиправними діями однієї особи іншій; б) протиправність дій

того, хто завдав шкоди; в) кваліфікація цієї дії законом як приватноправового делікту.

1. Injuria – кривда (особиста образа). Цим терміном позначали будь-яку неправомірну дію –

omne quod non jure fit. Термін мав і вужче значення – кривда (особиста образа). Вже в Законах XII

таблиць згадуються основні види кривди: каліцтво, інші особисті образи дією (побої без поранень,

образливі удари).

Отже, кривда – це посягання на тілесну недоторканність вільної людини, що тягло

відповідальність у вигляді штрафів. Посягання на честь і гідність та інші особисті нематеріальні

блага вільної людини не охоплювалися поняттям кривди.

Преторська практика істотно розширила поняття кривди (особистої образи), включивши до

нього честь, гідність та інші особисті нематеріальні блага. При цьому претори встановлювали

розміри штрафу на свій розсуд залежно від характеру кривди.

Пізніше багато які із зазначених протиправних дій перейшли до категорії публічних деліктів,

тобто кримінальних злочинів, а імператорське законодавство встановило за вчинення їх

кримінальну відповідальність. З часом було встановлено правило, відповідно до якого потерпілий

міг вимагати визначення і стягнення винагороди за завдання кривди чи кримінального пе-

реслідування.

2. Furtum. Цей термін часто перекладають як «крадіжка». Однак поняття «furtum» не збігається

з теперішнім трактуванням крадіжки. Це поняття охоплювало як крадіжку в точному значенні

цього слова, так і інші суміжні посягання на чужий майновий інтерес – привласнення, розтрату,

шахрайство тощо. Іншими словами, поняття furtum охоплювало низку посягань на присвоєння

чужого майна.

На відміну від кривди об'єктом посягання furtum були чужі речі, майно, власність, майновий

інтерес. Павло зазначав, що «...крадіжка є привласнення або самої речі, або навіть користування

нею чи володіння, з метою створити для себе певні вигоди» (Д. 47.2.1.3). Отже, необхідним

елементом визнання furtum було створення майнової вигоди за допомогою протиправного впливу

на чужу річ, тобто animus furandi – намір отримати вигоду протиправним способом і всупереч волі

власника.

Тому римська юриспруденція до furtum відносила не тільки таємне викрадення речей, а й

привласнення чужої знайденої речі. Навіть втеча раба розглядалася як furtum, оскільки, здійс-

нюючи втечу, він ніби сам себе крав у свого володаря.

Отже, furtum – це будь-яке протиправне корисливе посягання на чужий майновий інтерес.

Відповідальність за furtum встановлювалася різними правовими засобами. Можна було подати

віндикаційний позов про витребування краденого. Однак цей речево-правовий засіб був не-

зручний тому, що покладав на позивача тягар доведення (onus probandi). Більш простими і

доступними були зобов'язально-правові засоби захисту власника від посягань зловмисників –

condictio ex causa fartiva та actio furti. Actio furti був підставою виникнення позадоговірного

зобов'язання, за яким на злодія покладався обов'язок сплатити штраф. Відповідальність при цьому

визначалась залежно від характеру порушення: furtum manifestum, furtum пес manifestum. Якщо

злодія спіймано на місці злочину або чужу річ в нього знайдено внаслідок спеціального уро-

чистого обшуку, це furtum manifestum, якщо ж його затримано через певний час після крадіжки –

furtum пес manifestum.

При furtum manifestum, тобто коли злодія було спіймано на гарячому, його за Законами XII

таблиць піддавали негайній екзекуції і могли бути навіть вбити, якщо furtum було здійснено зі

зброєю або вночі. В інших випадках злодія віддавали на розправу потерпілому. Він утримував

його протягом 60 днів як боржника. Якщо злодія ніхто не викупляв, потерпілий мав право за своїм

вибором або вбити, або продати його в рабство.

Преторська практика змінила встановлену в різні часи систему штрафів за furtum, якщо

порушника було спіймано на місці злочину. У «праві Юстиніана» визначається єдиний штрафний

інфамуючий позов (actio furti) проти злодіїв, посібників, співучасників і переховувачів.

При furtum пес manifestum, тобто якщо злодія не спіймано на місці злочину, за Законами XII

таблиць на нього за позовом покладався обов'язок сплатити подвійну вартість привласнених

чужих речей.

Спійманий на місці злочину злодій ніс суворішу відповідальність – його присуджували до

штрафу в чотирикратному розмірі вартості привласненої речі. Всі співучасники і переховувачі

відповідали адекватно, тобто мала місце кумулятивна відповідальність.

Отже, з furtum виникало два зобов'язання. Перше – на підставі кондикції із furtum, за якою

злодій присуджувався до повернення речі з усім її приростом; друге – на підставі позову actio furti,

за яким злодій, спійманий на місці злочину, присуджувався до сплати штрафу в розмірі

чотирикратної вартості краденої речі, а злодій, не спійманий на місці злочину, – до її подвійної

вартості.

3. Damnum injuria datum (неправомірне знищення або пошкодження чужого майна). У період

ранньої республіки римське право не знало загального правила про відповідальність за не-

правомірне завдання збитків чужому майну. В Законах XII таблиць встановлювалася

відповідальність лише за окремі випадки пошкодження або знищення чужого майна, зумовлені

головним чином землеробським характером господарства. Піддавали страті того, хто зі злим

наміром підпалював чужий будинок чи скирти хліба, складені біля будинку, або вдавався до

іншого таємного знищення врожаю. За злісну вирубку дерев накладався штраф.

Більш загальні норми про відповідальність за неправомірно заподіяну шкоду чужому майну

було сформульовано пізніше в законі Аквілія приблизно у III ст. до н. е. Проте і вони мали

обмежений характер.

Ульпіан писав, що закон Аквілія скасував усі закони, видані раніше, в яких йшлося про

Дата добавления: 2015-05-31