Прийняття спадщини

У момент відкриття спадщини спадкоємці ще не стають її власниками. Для цього слід здійснити

такі юридичні дії:

а) вжити заходів щодо повного виявлення спадкового майна та його охорони. З цією метою

провадився інвентаризаційний опис виявленого спадкового майна, що слугувало правовою

підставою визначення його складу (активу й пасиву);

б) виявити і визначити кредиторів і боржників, місце їх знаходження, розміри вимог і боргів

тощо;

в) виявити потенційних спадкоємців. Вони могли перебувати як у місці відкриття спадщини,

так і далеко від нього – в провінціях, походах тощо. Треба було підготувати спадщину до

прийняття спадкоємцями, для чого необхідно було іноді багато часу. Проте спеціальних строків

jus civile не встановлювало. Кредитори спадкодавця, зацікавлені у задоволенні своїх вимог у

найкоротший строк, могли просити спадкоємців дати відповідь – чи приймають вони спадщину,

чи відмовляються від неї. Відповідно до цього спадкоємці звергалися до суду з проханням

призначити їм строк для роздумів. У «праві Юстиніана» цей строк міг бути визначений до 9

місяців, а імператором – подовжений до одного року.

Для прийняття спадщини вимагалися такі умови: а) здатність закликаних спадкоємців до

прийняття спадщини; б) висловлена певним чином воля на прийняття спадщини. Якщо закликані

до спадкування спадкоємці не здатні самі прийняти спадщину через свою недієздатність, замість

них спадщину приймали їх законні представники (батьки, опікуни, піклувальники).

Воля на прийняття спадщини могла бути висловлена одним із двох способів: а) заявою про

намір прийняти спадщину; б) фактичним вступом в управління спадковим майном. У «праві

Юстиніана» заяву про намір прийняти спадщину можна було зробити в будь-якій формі, так само

і вступити у фактичне управління спадщиною можна було будь-яким способом, який засвідчував

про вступ до спадщини, її прийняття. Наприклад, спадкоємець продовжує проживати в будинку,

який має перейти йому в спадок, здійснює його ремонт, вимагає від боржників спадкодавця

сплати боргів. Всі ці та інші дії засвідчують про вступ в управління спадщиною.

Вступ в управління спадщиною свідчить про те, що спадкоємець став наступником небіжчика

у його правах і обов'язках, тобто не лише власником активної частини спадщини, він ще

зобов'язаний сплатити борги спадкодавця. Іноді борги перевищували активну частину спадщини,

тоді поставало питання, в якому обсязі має відповідати спадкоємець за борги спадкодавця. У

класичному римському праві спадкоємець, що прийняв спадщину, зобов'язаний був відповідати

своїм власним майном за всі борги спадкодавця, навіть якщо спадщина складалася з одних боргів.

Ухилятися від відповідальності можна було, лише відмовившись від спадщини. Така необмежена

відповідальність за борги спадкодавця не відповідала інтересам торгового обігу. Тому Юстиніан

встановив нове правило, відповідно до якого спадкодавець був зобов'язаний здійснити за участю

нотаріуса, оцінювача, кредиторів спадкодавця та інших зацікавлених осіб опис і оцінку спадкового

майна. Відповідальність спадкоємця за борги спадкодавця в такому разі обмежувалася лише

обсягом активної частини прийнятої спадщини. Наприклад, спадщина за здійсненим описом

містила в собі майна на 2 тисячі і боргів на 3 тисячі. Спадкоємець ніс відповідальність лише в

межах 2 тисяч активного майна.

Якщо спадкоємець за заповітом або за законом помирав після відкриття спадщини, не встигши

прийняти її, спадщину приймав субститут (підпризначений спадкоємець). В іншому разі від-

повідно до давнього jus civile спадщина залишилася без господаря.

Преторська практика винайшла інший шлях. В разі смерті спадкоємця за заповітом відкривалося

спадкування за законом. Частка померлого спадкоємця за законом пропонувалась наступним

спадкоємцям. Поступово преторська практика виробила загальне правило: якщо спадкоємець

помирав після відкриття спадщини, але до її прийняття, право прийняти належну йому частку

переходило до його спадкоємців (спадкова трансмісія).

Спадкову трансмісію слід відрізняти від спадкування за правом представлення. Якщо

спадкування за правом представлення має місце лише в разі спадкуванні за законом, то спадкова

трансмісія могла мати місце як при спадкуванні за законом, так і при спадкуванні за заповітом.

Крім того, спадкування за правом представлення настає, якщо спадкоємець помер до відкриття

спадщини, а спадкова трансмісія буде тоді, коли закликаний спадкоємець помирає після відкриття

спадщини, але до її прийняття. Спадкова частка померлого спадкоємця при спадкуванні за правом

представлення передається конкретно зазначеним у законі особам – онукам, дідусям, бабусям

тощо. При спадковій трансмісії право на прийняття частки, що мав одержати померлий,

переходить до будь-яких його спадкоємців.

Якщо спадкоємець помирав до прийняття спадщини і не було спадкової трансмісії чи він

відмовлявся від прийняття спадщини, його частка порівну приростала до часток інших спадко-

ємців. Наприклад, якщо помирав один з двох спадкоємців за заповітом до прийняття спадщини,

не залишивши спадкоємців, його частка не переходила до спадкоємців за законом. На підставі

правила, що не може бути одночасного закликання до спадкування за заповітом і за законом,

частка померлого спадкоємця приростала до частки спадкоємця за заповітом, що залишився

живим.

Спадкоємці були зобов'язані виконати також інші обов'язки, що були зазначені в заповіті. Для

захисту своїх спадкових прав вони мали спеціальний позов.

Дата добавления: 2015-05-31