Сингулярне наступництво. Римське спадкове право знало сингулярне наступництво, за яким до окремих осіб переходили

Римське спадкове право знало сингулярне наступництво, за яким до окремих осіб переходили

лише певні майнові вигоди без обтяження їх будь-якими обов'язками. Це були legata (легати або

заповідальні відкази) і fideicomiss (фідеїкоміси).

Legata (легат, або заповідальний відказ) – це розпорядження спадкодавця у заповіті про надання будь-

якої майнової вигоди за рахунок спадкового майна третій особі – відказоодержувачу.

За легатом до легатарія (відказоодержувача) переходило окреме право, а не частина спадщини.

Отже, легатарій не ніс ніякої відповідальності за борги спадкодавця.

У римському спадковому праві класичного періоду існували чотири види легатів, які

відрізнялися способами призначення відказоодержувачів. Легати призначалися тільки в разі спад-

кування за заповітом і тому не могли бути покладені на спадкоємців за законом. Встановлення

легатів супроводжувалося суворим додержанням ряду формальностей, що ускладнювало

процедуру їх оформлення. Виконання легатів забезпечувалося позовним захистом.

Обтяжливий формалізм встановлення легатів, неможливість покладати їх на спадкоємців за

законом призвели в період імперії до виникнення ще одного виду заповідальних розпоряджень –

фідеїкомісів. Вони з'явилися внаслідок послаблення формалізму і були можливі на основі усних або

письмових прохань спадкодавця, з якими вони зверталися найчастіше в момент смерті до

спадкоємців про виконання будь-якої позитивної дії на користь третіх осіб. Спочатку такі

прохання юридичної сили не мали і тому не мали юридичного захисту. Цим пояснюється назва

подібних розпоряджень або прохань (фідеїкоміс – доручення совісті). Виконання їх було справою

совісті спадкоємця, на якого покладалися такі розпорядження або прохання. Він міг їх і не

виконати. З часів Августа виконання фідеїкомісів почало забезпечуватися наданням спеціальних

позовів, тобто вони одержали позовний захист.

Фідеїкоміси швидко набули визнання, оскільки мали ряд переваг порівняно з легатами. Вони

позбавлені обтяжливого формалізму; їх можна покладати на спадкоємців як за заповітом, так і за

законом; як до, так і після заповіту у вигляді додаткових розпоряджень, що додавалися до нього. Ці

переваги фідеїкомісів зумовили їх зближення з легатами, тому в праві Юстиніана вони остаточно

зливаються. Проте в фідеїкомісів було уразливе місце. Спадкодавець міг покласти на спадкоємця

обов'язок передати за фідеїкомісом усю активну частину спадщини третій особі. Це призвело до

того, що на третю особу почали переносити спадщину повністю – з правами і боргами.

Спадкоємець часто залишався лише формальним наступником. Оскільки ж він нічого не

одержував у спадщину, йому було простіше відмовитися від неї. Проте при цьому він позбавляв

майнових вигод третю особу (фідеїкомісарія), на користь якого встановлювався фідеїкоміс.

Врешті-решт було вироблено правило, за яким незалежно від змісту розпорядження спадкодавця

про встановлення фідеїкоміса спадкоємець в усіх випадках мав право залишити за собою не менше

чверті спадщини – чверті Фальцидія. Решта спадщини переходила до фідеїкомісарія, але вже з

боргами спадкодавця.

До заповідальних відказів близьким за сутністю було так зване дарування на випадок смерті, за

яким угода про дарування набирала чинності лише після смерті того, хто дарує, і за умови, що він

помирає раніше обдарованого.

Крім того, особливим випадком передачі частини спадку особі, що не є спадкоємцем, була

mortis causa саріо. Суть його полягала в тому, що спадкоємець у заповіті призначався з умовою, що

він передасть щось певній особі. Набути прав спадкоємця можна було лише за умови виконання

цього розпорядження. Однак вигодонабувач, на відміну від легатарія чи фідеїкомісарія, не міг

вимагати виконання цього розпорядження.

Дата добавления: 2015-05-31