Сингулярне наступництво

Прийняття спадщини

Спадкування за законом

Спадкове право

Тема 8.

1. Основі поняття спадкового права

2. Основні етапи розвитку римського спадкового права

3. Спадкування за заповітом

1. Основі поняття спадкового права

Спадкування, котре Юліан визначав як «не що інше, як наступність в усіх правах, що їх мав

небіжчик» (д. 50.17.62), займало проміжне становище між інститутами «Res» та «Actio». Це,

зокрема, знайшло відображення у тому, що в Законах XII таблиць і в Інституціях норми щодо

спадкування вміщено і там, де йдеться про речі, й у розділах, присвячених зобов'язанням.

Спадкове право тісно пов'язане з усіма іншими видами майнових прав. З одного боку, після

смерті певної особи найчастіше залишається майно, основу якого становлять право власності та

інші речеві права. Вони і є об'єктом переходу за спадщиною після смерті їх власника. З другого

боку, спадкування – один із способів набуття майнових прав, що зближує його з зобов'язальним

правом. Тому спадкове право і в системі римського приватного права, і в сучасних правових

системах є одним з найважливіших інститутів і займає проміжне місце між речевим і

зобов’язальним правом. Його значення зумовлено також тим, що об’єктом спадкування переважно

є право власності. Питання про те, що залишається після смерті померлого власника, кому воно

має перейти, в якому порядку та обсязі, з найдавніших часів і до наших днів залишаються в центрі

уваги суспільства і держави, законодавців і дослідників, кожної людини, оскільки вони тією чи

іншою мірою стосуються їхніх інтересів.

Для того, щоб глибше зрозуміти сутність спадкування, передусім звернемося до основних

понять спадкового права.

Спадкування – це перехід майна після смерті його власника до інших осіб. Під майном

розуміють сукупність прав і обов’язків померлого. Отже до складу спадщини належать як права, та

і обов’язки, актив і пасив, наявне майно померлого і його борги, які він не встиг скасувати за

життя. Перехід майна чи майнових прав і обов'язків, що належали певній особі, можливий лише

після смерті власника. Спадкування майна за життя його власника не може бути.

Спадкове право – сукупність правових норм, що регулюють порядок переходу майна небіжчика

до інших осіб. Як правовий інститут спадкування нерозривно пов'язане з правом власності. До

поділу суспільства на стани і виникнення держави та права існували родові звичаї, за якими речі

члена роду, що помер, переходили до інших членів того самого роду. Проте спадкового права ще

не було. Воно виникає, коли суспільство почало допускати приватну власність, а остання виникає

тільки з появою обміну.

Особа, після смерті якої залишилося майно, називається спадкодавцем. Ним може бути лише

фізична особа. Якщо припиняє свою діяльність юридична особа, спадкування після неї не настає.

Особи, до яких переходить у встановленому порядку майно небіжчика, називаються

спадкоємцями. Ними можуть бути як фізичні, так і юридичні особи.

Спадкове майно, спадкова маса, або спадщина – це сукупність прав і обов'язків небіжчика, яка

визначається на момент смерті спадкодавця.

Перехід майна покійного (наступництво) до інших осіб можливий за однією із двох правових

підстав – за тестаментом (заповітом) або за законом.

Римське спадкове право не допускало одночасного спадкування за заповітом і за законом:

nemo pro parte testatus, pro parte intestatus decedere potest – не може бути спадкування в одній

частині майна покійного за заповітом, а в другій – за законом. Цей принцип римського спадкового

права було закладено ще в Законах XII таблиць і збережено в «праві Юстиніана».

Разом з тим наступництво у правах і обов'язках покійного могло бути двояким –

універсальним або сингулярним. За універсальним наступництвом до спадкоємців переходили

права й обов'язки як єдине ціле, повністю. Не можна було погодитися на наступництво лише в

правах, відмовившись від обов'язків (боргів), чи покласти на одного спадкоємця борги

спадкодавця, а іншому передати тільки права. Тому спадкоємці несли відповідальність за борги

спадкодавця. Римські правознавці, вирішуючи у такий спосіб питання про борги спадкодавця,

ніби підкреслювали, що в особі спадкоємців продовжується юридична особистість спадкодавця.

Разом з універсальним наступництвом у римському спадковому праві розвивалося й

сингулярне наступництво, за якого до окремих осіб переходили лише права спадкодавця, не

обтяжені обов'язками.

Проте наступництво в правах і обов'язках мало місце лише після смерті спадкодавця, коли

спадщина як майно власника ставало ніби незахищеним, відкритим, яке нікому не належить. Тому

смерть спадкодавця дістала назву відкриття спадщини. Часом відкриття спадщини вважався день

смерті спадкодавця. При цьому в спадкоємців виникало право на набуття спадщини, а не на саму

спадщину. Для набуття спадщини необхідно було її прийняти, тобто здійснити передбачені

законом дії, попередньо визначивши коло осіб, які відповідно до закону могли мати право на

набуття спадщини, і запропонувати їм прийняти спадщину. Отже, мало відбутися закликання до

спадкування. Закликаний до спадкування спадкоємець повинен був висловити свою волю щодо

прийняття спадщини або відмови від неї.

Римське спадкове право в процесі свого розвитку набуло рис, що відповідали характеру

римської власності та сім'ї. Розвиток свободи заповіту і заповідальних розпоряджень був зумов-

лений посиленням індивідуальної приватної власності у міру вивільнення її від пережитків

сімейної. Те саме можна сказати і про спадкування за законом, яке, в свою чергу, було зумовлене

витісненням агнатського споріднення когнатським (кровним). Посилення значення кровного

споріднення стало основою для зміцнення спадкування за законом. В той же час римські право-

знавці знайшли вдалі прийоми для поєднання спадкоємців за законом зі свободою заповіту.

Римському спадковому праву завжди був властивий формалізм, від якого воно частково

поступово вивільнилося. Проте багато які формальні вимоги (щодо форми заповідальних роз-

поряджень, порядку відкриття і прийняття спадщини тощо) збереглися й у сучасному спадковому

праві.

2. Основні етапи розвитку римського спадкового права

У багатовіковій історії римського спадкового права можна виокремити чотири етапи: а)

спадкування за jus civile; б) спадкування за преторським едиктом: в) спадкування за імператор-

ськими законами; г) спадкування у «праві Юстиніана» (власне, вже «післяримське право»).

1. Hereditas (спадкування за jus civile) – регламентувалося Законами XII таблиць, які

передбачали спадкування за заповітом і спадкування за законом. Однак через сімейний характер

власності давнього періоду основним видом було все ж спадкування за законом. Вважалося

абсолютно нормальним після смерті глави familii залишати його майно тій самій familii, оскільки

воно створювалося працею всіх її членів. Проте Закони XII таблиць спадкування за заповітом

визнають уже переважною формою спадкування. Принцип свободи заповіту майже утвердився, а

кровне споріднення ще не стало пануючим, і тому спадкування за законом не обмежувало свободи

заповіту.

У цей самий період почав діяти принцип єдиної підстави спадкування, що зберігся в усі часи,

– nemo pro parte testatus, pro parte intestatus decedere potest – не можна одночасно спадкувати за

заповітом і за законом одну і ту саму спадщину. Цей принцип бере початок також від Законів XII

таблиць. Відповідно до них спадкоємець, призначений наступником тільки в частині спадщини,

одержував всю спадщину. Наприклад, заповідач призначив своїм спадкоємцем сина на чверть

спадщини, про решту не згадавши. У такому разі призначений на чверть спадкоємець одержував

усю спадщину, оскільки спадкоємці за законом до спадкування не закликалися.

2. Спадкування за преторським едиктом. Істотні зміни в спадкове право внесла преторська

практика. Преторські реформи спадкового права почали розвиватися ще у період

ранньоїреспубліки і поширилися у період принципату.

Послаблення сімейного характеру приватної власності, занепад агнатського споріднення,

обмеження батьківської влади як наслідок зміни виробничих відносин і розвитку товарообігу

зумовили потребу трансформацій спадкового права. Преторські едикти послабили формалізм

при складанні заповіту: визнавалися заповіти, складені з відхиленням від жорстоких формальних

вимог давнього часу. Поступово взагалі було спрощено форму заповіту.

За давнім jus civile еманциповані діти не могли бути спадкоємцями після смерті свого батька.

Наприклад, єдина дочка, що вийшла заміж і перейшла на постійне проживання в родину чо-

ловіка, переставала бути агнаткою свого батька і права на спадщину після його смерті не мала.

Однак це не відповідало потребам суспільства. Тому втрутилися претори. Оскільки відповідно до

норм jus civile не можна було визнати спадкоємницею еманциповану дочку, претор тільки вводить

її у фактичне володіння спадщиною – bonorum possessio. Якщо інших претендентів на спадщину

не з'явиться, вона залишалась за дочкою. Пізніше претор визнає право на спадщину за такими

спадкоємцями й у разі, якщо спадщину оспорюють інші особи, які, на думку претора, не мали

достатніх підстав на це. Таким чином, поступово паралельно зі спадкуванням за jus civile виникає і

розвивається преторське спадкування.

Преторська система спадкування розширила коло спадкоємців за законом, все більше

утверджуючи його одночасно з підвищенням значення когнатського споріднення. У цей період

спостерігається обмеження свободи заповіту на користь кровних родичів. Важливим

нововведенням преторів було визнання права спадкового наступництва за особами, які за jus civile

до спадкування не закликалися. Якщо раніше до спадкування закликалися тільки найближчі

родичі померлого і за їх відсутності або відмови від спадкування спадщина вважалася

виморочною, то тепер претор закликає до спадкування наступних родичів, визнаючи у такий

спосіб наступництво черг.

Саме у «постійному едикті» вперше було передбачено існування чотирьох черг спадкоємців.

До першої належали всі діти покійного, а також особи, які прирівнювались до дітей (наприклад

усиновлені). Причому до спадкування закликались не лише підвладні, а й еманциповані діти.

Отже, спадкоємцями могли бути як агнати, так і когнати.

Другу чергу становили всі агнати, що не потрапили до першої черги. Сюди ж зараховували

патрона вільновідпущеника.

До третьої черги належали когнатські родичі спадкодавця, але не далі шостого ступеня. Крім

того, у цьому класі спадкоємців діти спадкували після матері, так само як і вона після них.

Нарешті, до четвертої черги належав той з подружжя, хто залишався живим на момент смерті

спадкодавця.

Динаміка правотворчості у цій галузі й надалі зберігала головну тенденцію: когнатські

родинні зв'язки все більше враховуються при спадкуванні – агнатська спорідненість втрачає

значення.

Кожна попередня черга спадкоємців усувала наступну. Загалом при спадкуванні діяло

правило рівності часток – або загальної для всіх, або в межах покоління (при спадкуванні дітьми

частин батька за правом представництва).

Якщо ж спадкоємців не було взагалі, спадок визнавався виморочним і належав державі (в

період домінату – іноді церкві).

Загалом, у період принципату дві системи спадкування за старим jus civile і за преторським

едиктом існували паралельно, взаємозбагачуючись і проникаючи одна в одну. Проте в цьому

процесі взаємного злиття переважали більш прогресивні ідеї преторського спадкового права, що

більше відповідали новим соціально-економічним умовам. Крім преторів, великий вплив на

вдосконалення римського спадкового права мала практика центумвіральних суддів, яким підлягали

спори про спадкування. Вона визначила правила про необхідне спадкування, встановила коло

осіб, що мали право на обов'язкову частку. При цьому було вироблено чіткі визначення понять

обов'язкової і законної частки, розмір і способи визначення обов'язкової частки. Практика

центумвіральних суддів сформувала підстави позбавлення обов'язкової частки та інші правила

необхідного спадкування.

3. Спадкування за імператорськими законами. У період імперії було прийнято чимало сенатус-

консультів та імператорських конституцій, спрямованих на подальше удосконалення римського

спадкового права. Проте все ще не існувало чіткої, закінченої системи. Спадкове право, особливо

спадкування за законом, залишалось досить складним, обтяженим численними уточненнями і

додатками, заплутаним інститутом. В такому вигляді воно і було зафіксоване під час

систематизації Юстиніана.

4. Спадкування у «праві Юстиніана». Тут варто нагадати, що «право Юстиніана» не є власне

римським правом. Разом з тим, система спадкування, яку часто вважають суто «римською», була

сформована саме у ту добу. Тому далі викладаються відповідні положення спадкового права «за

Юстиніаном». У 542 р. новела 115 Юстиніана приводить у чітку систему спадкування за заповітом

і, зокрема, необхідне спадкування. У 543 р. новелою 118, а в 548 р. новелою 127 реформується

спадкування за законом. Отже, реформа Юстиніана завершила становлення римського

спадкування, створивши чіткий правовий інститут, в якому враховані нові соціально-економічні

умови Римської імперії, закінчено утвердження когнатського споріднення, що тим самим

зміцнило спадкування за законом.

Юстиніан поділив усіх родичів померлого на п'ять класів (черг) залежно від ступеня

споріднення. При цьому до спадкування могли закликатися всі родичі без обмеження ступеня спо-

ріднення. Важливим нововведенням було встановлення черговості закликання спадкоємців за

класами, внаслідок чого за відсутності спадкоємців першої черги до спадкування закликалися

спадкоємці другої черги і т. д.

Римське спадкове право, в інтерпретації Юстиніана, увібрало в себе багатовіковий досвід

традицій і звичаїв, законодавчої діяльності, що стосувалася спадкування, і особливо плідної пре-

торської практики. В результаті було вироблено чіткий порядок спадкового наступництва, який

фактично покладено в основу сучасного спадкового права.

3. Спадкування за заповітом

Припускають, що спадкування за законом виникло раніше спадкування за заповітом. Проте в

класичному праві останнє настільки зміцнилося, що стало переважною формою спадкування. До

цього періоду на руїнах колективної власності римської familia утвердилася повна свобода

заповіту.

Заповіт (testamentum) – це розпорядження власника своїм майном на випадок смерті. У

римській класичній сім'ї єдиним і повновладним власником її майна був pater familias, і тільки він

міг ним розпоряджатися, зокрема, на випадок смерті вказати, кому має перейти після смерті

майно, в яких частках, в якому порядку тощо.

Отже, заповіт – це одностороннє волевиявлення, на підставі якого можуть виникнути права та

обов'язки у спадкоємців. Це односторонній правочин, який може реалізовуватися лише за умови,

що особи, визначені як спадкоємці, також виявлять свою волю на прийняття спадщини.

Виявлення згоди після смерті заповідача є самостійним, незалежним від заповіту волевиявленням,

що відрізняє ці відносини від договірних. При заповіті немає двостороннього та одночасного

волевиявлення, яке вимагається при укладенні договорів, оскільки заповідача вже немає серед

живих. Тому заповіт не можна визнати договором, хоча тут і має місце виявлення волі як з боку

заповідача, так і з боку його спадкоємців. Заповідач може в будь-який час скасувати або змінити

своє розпорядження, чого не можна зробити в договірних відносинах. Це також вказує на

односторонній характер заповіту.

Заповіт – це розпорядження з відкладальною умовою, бо воно набуває чинності лише з

настанням умови – смерті заповідача. Ця обставина і зумовила жорсткі вимоги до заповіту,

оскільки в разі сумніву в будь-якому положенні заповіту спитати про дійсний намір заповідача

вже неможливо. Для визнання за заповітом юридичної сили він має відповідати таким умовам: заповідач

повинен мати активну заповідальну правоздатність; заповіт має бути складений у певній формі; у

заповіті має міститися призначення конкретних осіб спадкоємцями, котрі повинні мати пасивну

заповідальну правоздатність. Заповіт, що не відповідав зазначеним вимогам, визнавався

недійсним.

Для того, щоб заповіт мав юридичне значення, його повинна була скласти фізична особа.

Активна заповідальна правоздатність передбачала передусім наявність у заповідача на момент

складання заповіту загальної право- і дієздатності в галузі майнових відносин. Втрата її на момент

смерті заповідача не робила заповіт недійсним. У «праві Юстиніана» заповідальної правоздатності

не мали раби, перегріни (однак вони могли заповідати «за власним правом»), віровідступники,

єретики, душевнохворі, неповнолітні (навіть за згоди піклувальника), марнотратці, підвладні,

глухонімі від народження, а також ті, які не могли висловити свою волю загальнодоступним

способом. Особливе правило було встановлено для жінок: до II ст. вони взагалі не могли бути

заповідачами, навіть якщо були persona sui juris. З II ст. їм надається право заповідати, але лише зі

згоди опікуна.

Кожному історичному періоду відповідала своя форма заповіту. В давньому jus civile, в

республіканський та імператорський періоди були різні форми заповіту. В імператорський період

і у «праві Юстиніана» розрізняли дві основні форми заповіту: приватний і публічний. Приватні

заповіти складалися без участі органів державної влади. Якщо ж в їх складанні брали участь

органи державної влади – це були публічні заповіти. В свою чергу, приватні заповіти могли бути

письмовими та усними, тобто розрізнялися за формою волевиявлення. При складанні усного і

письмового заповітів вимагалася присутність семи, а в деяких випадках навіть восьми свідків. Це

надавало заповідальному акту урочистості. Свідками могли бути тільки вільні й дієздатні особи.

Процес здійснення заповідального акта був безперервним з самого початку і до повного

завершення.

При складенні письмового заповіту спадкодавець повідомляв свідкам, що в цьому документі

його заповіт, підписував його сам і давав для підпису свідкам, які засвідчували свої підписи

печатками. В разі усної форми заповіту заповідач повинен був висловити свою волю вільно, чітко і

зрозуміло словами або знаками. Якщо заповідач назвав одного або всіх спадкоємців, заповіт

вважався складеним. Свідки, що були присутні при складенні заповіту, могли записувати

висловлену волю, але для дійсності заповіту це не мало ніякого значення. З часом письмова форма

заповіту переважає усну.

З імператорського періоду розпочинають діяти публічні форми заповітів. Їх також було два

види. За однією формою заповідач міг висловити свою волю в суді, її заносили до протоколу, який

зберігався в архіві суду. За другою формою він міг передати свою останню волю, виражену

письмово, імператорові, який і оголошував її після смерті заповідача.

В окремих випадках передбачалися більш складні або, навпаки, спрощені форми заповітів.

Однак при всій їх різноманітності в усі часи можна було простежити єдиний принцип – заповіт

складався особисто заповідачем, а не його представником.

Призначення спадкоємців – основний елемент змісту будь-якого заповіту. Якщо в ньому

містилися вказівки, кому і в яких частках мало перейти майно померлого, але не називалося ім'я

спадкоємця, заповіт вважався недійсним. Спадкоємцем можна було призначити лише особу, яка

мала пасивну заповідальну правоздатність. Передусім вона мала бути конкретною – persona certa.

До невизначених належали юридичні особи і постуми – особи, зачаті при житті заповідача, однак

народжені після його смерті. Юстиніан визнав за можливе призначати і цих осіб спадкоємцями за

заповітом.

Не могли бути спадкоємцями за заповітом жінки після смерті осіб, які володіли майновим

цензом в 100 тисяч сестерцій і більше. Цю норму було спрямовано проти «марнотратства» жінок,

що належали до вищих верств. Не мали пасивної заповідальної правоздатності діти державних

злочинців, перегріни, віровідступники, єретики та ін.

У деяких випадках могли бути спадкоємцями за заповітом раби. Це передбачало відпущення

їх на свободу. Вони не могли відмовитися від спадщини і брали на себе всі борги свого хазяїна.

Якщо раба до відкриття спадщини відчужував власник, то він приймав спадщину за наказом свого

нового хазяїна, якому й переходила спадщина. Якщо раба до відкриття спадщини відпускали на

волю, то він сам був спадкоємцем і самостійно вирішував питання про прийняття спадщини чи

про відмову від неї.

Деякі особи, що мали пасивну заповідальну правоздатність, не завжди могли одержати

спадщину за заповітом. Наприклад, чоловіки віком 25-60 і жінки 20-50 років, які не були у шлюбі,

одержували спадщину тільки після найближчих родичів, а також за умови, що вони взяли шлюб

протягом 100 днів після відкриття спадщини. Ці обмеження було введено законами Августа з

метою боротьби з небажанням брати шлюб і бездітністю. Крім того, були й інші обмеження щодо

одержання спадщини.

Допускалось призначення спадкоємця за відкладальної умови. У такому разі днем відкриття

спадщини вважався не день смерті спадкодавця, а день настання зазначеної умови, наприклад за

підпризначення спадкоємця (субститута), коли заповідач визначав ніби запасного спадкоємця на

випадок, якщо перший спадкоємець чомусь відмовиться прийняти спадщину чи помре до

відкриття спадщини.

Призначення спадкоємця за скасувальною умовою не допускалось, оскільки суперечило

загальновизнаному принципу римського спадкового права – semel heres semper heres – спадко-

ємець завжди спадкоємець, тобто, якщо ти призначений спадкоємцем, то призначений назавжди і

замінити тебе не можна.

Важливим принципом римського спадкового права, який залишався практично незмінним в

усі часи римської історії, була свобода заповіту. Заповідач мав право призначити спадкоємцем на

свій розсуд будь-кого зі своїх родичів або й зовсім сторонніх осіб. Свобода заповіту була відома вже

Законам XII таблиць, в яких проголошувалось: «Як хто розпорядився на випадок своєї смерті щодо

свого майна або піклування (над підвладними йому особами), хай те так і буде непорушним».

Суворість моральних правил, любов до рідних, гласність вчинення заповіту утримували

спадкоємців від можливості скористатися своїм правом свободи заповіту всупереч сімейним інте-

ресам. Спадкоємці, як правило, були членами сім'ї заповідача. Однак із занепадом старої

патріархальної римської familia, послабленням моральних норм та з дією інших чинників свобода

заповіту призводила до того, що заповідачі все частіше призначали своїми наступниками

сторонніх осіб, обходячи своїх найближчих родичів, які своєю працею брали безпосередню участь

у створенні спадщини. Це не могло не викликати обурення суспільства.

Поступово виникає необхідність розумно обмежити свободу заповіту. Спочатку це зводилося

до того, що заповідач, оголошуючи на народних зборах своє розпорядження, зобов'язаний був

згадати поіменно всіх безпосередньо підвладних – heredes sui. При цьому він міг позбавити їх

спадщини, вказавши підвладних синів поіменно, а дочок – загалом: «Всіх останніх позбавляю

спадщини». Але розрахунок був на те, що публічно позбавити спадщини своїх підвладних

(передусім дітей) заповідач не наважиться. Від такого нерозважливого кроку його мала утримати

загроза громадського осуду. Таким чином виникло «процесуально-необхідне спадкування», яке

полягало у необхідності додержуватися процедури позбавлення спадщини під загрозою

недійсності заповіту.

Однак практика довела недостатність таких формальних обмежень. Заповідачі без докору

сумління перелічували найближчих родичів, проголошуючи при цьому, що їх вони позбавляють

спадщини. Потрібні були радикальніші заходи. Їх виробила практика центумвіральних судів, в

компетенцію яких входило розгляд спорів про спадщину. При цьому заповідач був зобов'язаний

не лише перелічити найближчих родичів, а й визначити їм у заповіті певну (обов'язкову) частку

спадщини. В іншому разі обійденим спадкоємцям надавався спеціальний позов про порушення

заповідачем моральних обов'язків. Преторська практика визначила коло осіб, що мали право на

обов'язкову частку в спадщині незалежно від змісту заповіту. Крім heredes sui (безпосередньо

підвладних) до цього кола відносили також еманципованих дітей. У класичний період право на

обов'язкову частку одержали всі низхідні та висхідні родичі без винятку, а повно-рідні та

єдинокровні брати і сестри заповідача – за умови, що спадкоємцями були призначені негідні

особи. Так сформувалося «матеріально-необхідне спадкування», яке полягало у примушуванні

спадкодавця виділити обов'язкову частку спадку певним особам.

Обов'язкова частка визначалась чвертю законної частки, тобто тієї частки, яку спадкоємець

одержав би в разі спадкування за законом. У «праві Юстиніана» розмір обов'язкової частки

визначався більш гнучко: якщо до спадкування за законом закликалися чотири і більше

спадкоємців, обов'язкова частка становила половину законної, якщо менше – її третину. З по-

важних причин (посягання на життя заповідача, дочка брала шлюб без згоди батьків до 25 років та

ін.) заповідач міг позбавити спадкоємця і права на обов'язкову частку.

Крім визначення спадкоємців і часток у спадщині, в заповіті могли бути й інші

розпорядження: вказівки, як і для чого використати спадкове майно, покладення на спадкоємців

обов'язків виконати певні дії. Заповідач міг зобов'язати спадкоємця або спадкоємців передати

певну річ зі спадщини або її частину третім особам (легат або заповідальний відказ).

Заповіт, укладений суворо до вимог закону, міг бути скасований або частково змінений до

відкриття спадщини самим заповідачем: він міг скласти новий заповіт, доповнити його або

змінити. Пізніше складений заповіт скасовував раніше складений у частині, що суперечить

пізніше складеному.

Дата добавления: 2015-05-31