Тема 7. 2 страница

Різновиди договору зберігання. Договір зберігання застосовувався досить широко і це зумовило

виникнення кількох його форм. У деяких випадках обмеження відповідальності депозитарія не

відповідало інтересам депонента (наприклад, на зберігання передавалася особливо цінна річ).

Депонент бажав надійнішого схову, більшої впевненості в одержанні речі назад по закінченні

зберігання. У такому разі сторони укладали договір на платне зберігання, яке передбачало

суворішу відповідальність (в тому числі й за легку необережність).

Часом договір зберігання укладали за яких-небудь незвичайних обставин (наприклад,

пожежа, землетрус, повінь). Укладаючи договір за нормальних умов, депонент мав можливість

вибрати надійного депозитарія. Зазвичай, це був вірний друг або родич. Договір був безоплатним,

і брати на себе зберігання чужої речі погоджувалися лише ті особи, які були в близьких стосунках

з депонентом, яким він довіряв. Якщо ж за таких обставин депозитарій допускав необачність у

зберіганні, що призводило до ушкодження чи загибелі речі, в цьому був винен і сам депонент,

який допустився помилки у виборі депозитарія і вже тому розділяв його вину. За екстремальних

умов депозитарій був позбавлений можливості свободи вибору. Укладений за таких умов договір

почали називати «нещасним» сховом – depositum miserabile. Преторська практика виділила такі

договори в окрему групу і встановила підвищену відповідальність депозитарія за цілісність речі (у

подвійному розмірі). До цієї групи належали договори, укладені під час бунту, пожежі, землетрусу

тощо.

Ще один різновид договору зберігання становив «іррегулярний схов» – depositum irregulare.

Предметом звичайного договору зберігання, як відомо, були індивідуально-визначені речі. Однак

іноді виникала необхідність передати на зберігання речі, що мали родові ознаки (наприклад,

гроші, зерно). Якщо родові речі при цьому були яким-небудь чином індивідуалізовані (наприклад,

гроші передані в шкатулці, зерно в мішках), це був звичайний договір зберігання, якщо ні –

depositum irregulare. В такому разі речі депонента переходили у власність депозитарія, який мав

потім повернути не обов'язково ті самі речі, але таку саму кількість таких самих речей. Цей договір

був подібний до договору позики, але відрізнявся каузою. У договорі позики мета – задовольнити

потреби позичальника, в договорі зберігання – депонента.

Секвестр, або секвестрація – особливий вид зберігання. Кілька осіб передавали на зберігання

яку-небудь річ за певної умови. Павло давав таке визначення секвестру: «У...якості секвестру

передається на зберігання річ кількома особами солідарно на схов і повернення на певних умовах»

(Д. 16.3.6). Найпоширенішим видом секвестру була передача на зберігання третій особі речі, з

приводу якої виник спір. Сторони, що не довіряли одна одній, могли передати спірну річ на

зберігання обраній ними третій нейтральній особі до розв'язування спору, аби потім передати її

особі, яку буде визнано її власником.

4. Договір застави укладався у тих випадках, якщо застава супроводжувалася передачею речі

заставодержателю. Ранні форми римської застави (fiducia, pignus) полягали саме у передачі

предмета застави іншій стороні. Тоді заставне право на річ боржника встановлювалося засобом

договору застави, що визначав правове положення сторін. Наприклад, при fiducia обов'язок

заставодержателя повернути заставу боржнику після погашення ним зобов'язань спочатку мав

винятково моральний характер. При pignus (ручній заставі) заставодержатель мав і певні обо-

в'язки. Він повинен був ставитися до предмета застави дбайливо, як добрий господар, і повернути

річ після погашення зобов'язання. Обов'язок у заставодавця виникав тоді, коли він передавав у

заставу річ, яка могла завдати майнової шкоди заставодержателю. Тоді він був зобов'язаний

відшкодувати заподіяні збитки.

У решті зазначених договорів правове положення сторін визначалося правилами застави, які

розглядалися вище.

4. Консенсуальні контракти

Консенсуальні контракти сформувались пізніше інших договорів, і формалізм при укладенні

їх був істотно пом'якшений. Укладення договору досягалося тут простою угодою сторін. До цієї

групи належали договори купівлі-продажу, найму (речей, послуг, роботи), доручення, societas

(договір про спільну діяльність або ж договір товариства). Консенсуальні контракти становили

також замкнену групу. Інші угоди, навіть ті, які за зовнішніми ознаками відповідали

консенсуальним контрактам, не могли бути віднесені до консенсуальних.

Основна спільна риса консенсуальних контрактів – набуття ними чинності з моменту

досягнення угоди без виконання яких-небудь додаткових формальностей. Отже, на відміну від

реальних контрактів, досягнення угоди набувало тут юридичного значення, ставало юридичним

фактом, який встановлював обов'язки сторін виконувати певні дії. Практичне значення цього

моменту полягало в тому, що після цього кредитор мав право вимагати від боржника виконання

договору.

Різновиди консенсуальних контрактів.

1. Emptio-venditio (купівля-продаж). Обіг речей у суспільстві здійснюється в основному в

формі купівлі-продажу. За часів натурального господарства він провадився у вигляді міни – товар

на товар. З виникненням грошей проста міна перетворюється в обмін товару на гроші. Павло так

пояснює походження договору купівлі-продажу: «Походження купівлі-продажу коріниться в міні.

Бо колись не було таких монет, колись не називали одне товаром, інше ціною, а кожен залежно від

потреб даного часу і від характеру речей обмінював непотрібне на потрібне» (Д. 18.1.1).

Договір купівлі-продажу є контрактом, за яким одна сторона (продавець) бере на себе обов'язок

передати іншій стороні (покупцеві) у власність якусь річ, а покупець зобов'язується прийняти куплену річ

і заплатити за неї обумовлену ціну.

Істотними елементами договору були товар (предмет) і ціна. Як консенсуальний контракт

договір купівлі-продажу виникав з моменту досягнення угоди продавця і покупця щодо цих

істотних елементів – товару й ціни.

У самій назві договору міститься його подвійна господарська мета: продавець прагне збутися,

продати зайвий товар, а покупець, навпаки, – придбати у власність певну необхідну йому річ

(товар). У давні часи укладення договору купівлі-продажу і його виконання здійснювалися

одночасно. Проте у класичному римському приватному праві ці два акти (укладення договору і

його виконання) в часі не збігалися. Укладення договору далеко не завжди передбачало одночасне

його виконання. На момент укладення договору сторони брали на себе зобов'язання: одна –

передати річ, друга – прийняти і заплатити ціну.

Предметом купівлі-продажу, тобто товаром, могли бути будь-які речі, не вилучені з обігу.

Допускався продаж безтілесних речей, споживчих, неспоживчих, рухомих, нерухомих тощо.

Могли бути предметом продажу речі, яких у момент укладення договору або взагалі ще не

існувало в природі, або вони ще не були у власності продавця (невирощений урожай,

ненароджена худоба тощо). За умов обігу, що все більше ускладнювався, виробник зазначених

товарів бажав бути впевненим в їхньому надійному збуті. Тому перш ніж виробляти, він укладав

договір купівлі-продажу на майбутню продукцію. Так само було виправдано можливість купівлі-

продажу товарів, яких продавець ще не мав у своїй власності. Наприклад, він купляв зерно в

Африці та продавав його в Римі. Однак для забезпечення збуту зерна продавець міг укласти

заздалегідь договори на його продаж, а потім уже купувати його.

Іншим істотним елементом договору купівлі-продажу була ціна. За загальним правилом вона

встановлювалась угодою сторін і виражалася в конкретній грошовій сумі. В цьому полягала

істотна відмінність договору купівлі-продажу від міни, коли ціпа виражалася через річ. Ціна мала

бути чітко визначеною. Вона залежала від наявності товару і попиту. В імператорський період

були зроблені спроби регулювання цін на ринку, які, втім, успіху не мали.

Права й обов'язки сторін у договорі купівлі-продажу. Продавець мав право вимагати від покупця:

а) прийняти продану річ, тобто виконати договір; якщо чомусь покупець відмовлявся від

прийняття речі, він зобов'язаний був відшкодувати продавцеві заподіяні йому збитки;

б) сплатити обумовлену договором ціну. Час уплати ціни встановлюють сторони (насамперед,

частинами або після передачі товару); момент уплати на час виникнення договору не впливає та є

лише елементом його виконання.

Продавець був зобов'язаний:

а) передати проданий товар у власність покупця. Отже, продавцем міг бути тільки власник

товару (виняток – продаж за договором доручення і з публічних торгів, але й у цих випадках

продаж проводиться від імені продавця-власника). Якщо продавець продав чужу річ, не будучи її

власником, покупець також не може стати її власником – не можна передати іншому право, якого

сам не маєш. У такому разі продавець несе відповідальність за евікцію, тобто відсудження купленої

речі третьою особою у покупця на підставі права, яке виникло раніше. Наприклад, продавець

продав крадену річ. У покупця її відсудили на користь справжнього власника. У цьому разі

продавець може бути притягнутий до відповідальності за евікцію. Але при поданні позову про

відсудження речі до покупця, останній зобов'язаний залучити до участі у справі продавця. Якщо

він цього не зробить, то продавець звільняється від відповідальності за евікцію. Якщо ж річ буде

відсуджено, попри активні зусилля продавця довести своє право на її продаж, він несе

відповідальність в подвійному розмірі ціни;

б) передати покупцеві річ належної якості, придатну для використання за призначенням.

Покупець може відмовитися прийняти її чи вимагати зменшення покупної ціни, якщо вона не

відповідає цим вимогам. Проте відповідальність продавця настає лише за так звані приховані

недоліки, тобто такі, які не можна було помітити навіть при уважному огляді речі (наприклад

внутрішня хвороба раба). За недоліки, які можна було помітити при огляді речі, продавець

відповідальності не ніс (наприклад, продається сліпий раб, що легко помітити);

в) передати речі в обумовлений строк і в обумовленому місці. Ухилення продавця від цих

вимог договору могло завдати майнову шкоду покупцеві, за яку продавець ніс відповідальність. Із

закінченням строку виконання договору купівлі-продажу виникає інше, не менш важливе

запитання – з якого моменту покупець стає власником купленої речі. У процесі виконання

договору купівлі-продажу розрізняють три стадії: укладання договору, його виконання і

перенесення на покупця ризику випадкової загибелі речі. В давнину моменти укладення і

виконання договорів, як правило, збігалися. Покупець ставав власником і одночасно на нього

переходив ризик випадкової загибелі речі. З розвитком обігу моменти укладення договору і його

виконання все частіше не збігалися. Саме в цей період річ могла випадково загинути, і тоді

поставало питання, хто мав відшкодувати збитки від її загибелі. За загальним правилом – власник.

Покупець ставав власником купленої речі в момент її фактичної передачі йому. Якщо річ (товар)

гинула випадково, тобто без вини і покупця, і продавця, то відповідно до загальновизнаного

принципу – periculum sentii dominus (ризик випадкової загибелі завжди несе власник) збитки мав

би нести продавець. Проте римське приватне право, відступаючи від цього загальновизнаного

принципу, покладало ці збитки на покупця з моменту укладання договору – periculum est

emptoris (ризик випадкової загибелі проданої речі лежить на покупцеві). Відповідно до цього було

вироблено такі правила:

• у момент укладення договору право власності до покупця не переходило. Факт укладення

договору лише покладав на продавця обов'язок передати право власності на продану річ

покупцеві;

• покупець ставав власником купленої речі в момент її фактичної передачі;

• ризик випадкової загибелі проданої речі переходив на покупця в момент укладення

договору, тобто ще до того, як він ставав власником.

Отже, з моменту укладення договору покупець, ще не будучи власником купленої речі, ніс

ризик збитків від її випадкової загибелі. Це означало, що коли річ випадково гинула після укла-

дення договору, але до фактичної її передачі покупцеві, останній зобов'язаний був заплатити ціну

продавцеві, а якщо він її заплатив раніше, то не мав права вимагати назад.

Це правило суперечило загальновизнаній концепції римського права з цього питання. Довгий

час його не могли пояснити. Врешті-решт зійшлися на тому, що в давні часи договір купівлі-

продажу виконувався у момент його укладення, в цей же момент покупець ставав власником

купленої речі й на нього переходив ризик її випадкової загибелі. Однак після допущення можли-

вості виконання договору через певний час після його укладення правило про ризик залишалося

те саме – його ніс покупець. Сучасні правові системи не сприйняли цього правила. Разом з

переходом ризику випадкової загибелі речі на покупця до нього переходять і будь-які можливі

прирощення, поліпшення тощо.

Права й обов'язки покупця. Як уже зазначалося, певним правам продавця кореспондували

відповідні обов'язки покупця. Покупець мав право вимагати передачу проданої йому речі у

власність. Якщо чомусь продавець не міг передати продану річ покупцеві, він був зобов'язаний

відшкодувати заподіяні збитки. Покупець мав право вимагати передачу належної якості, в уста-

новлений строк і в обумовленому місці. При цьому він повинен був сплатити продавцю

обумовлену ціну як необхідну умову переходу до нього права власності на продану річ. У договорі

допускалась угода про відстрочку або розстрочку уплати ціни (Д. 18.1.19).

2. Lосаtіо-conductiо (найм). Класичне римське право знало три договори найму: найм речей;

найм послуг; найм роботи. Між ними багато спільного, проте є й істотні відмінності. Спільне те,

що в кожному з них одна сторона що-небудь передає другій стороні в тимчасове користування за

певну плату, а різниця полягає в тому, що предмет договору різний – речі, послуги, робота.

Locatio-conductio rerum (договір найму речей) – це контракт, за яким одна сторона – наймодавець

(locator) – бере на себе обов'язок надати іншій стороні – наймачу (canductor) – у тимчасове користування

яку-небудь річ за обумовлену винагороду.

Предметом договору найму речей могли бути будь-які речі, крім споживаних, оскільки

наймач зобов'язаний повернути таку саму річ і в такому самому стані (таку саму споживану річ

повернути неможливо). Предметом договору могли бути одна або кілька речей. При цьому не

мало значення, чи був власником цих речей наймодавець. Річ передавалася в тимчасове ко-

ристування. Наймач зобов'язаний був повернути таку саму річ і в такому самому стані.

Права й обов'язки сторін. Наймодавець повинен надати річ своєчасно і в придатному для

користування стані. Він зобов'язаний постійно, весь час дії договору забезпечувати наймачеві

можливість нормального і безперешкодного користування річчю (проводити необхідний ремонт).

Разом з річчю наймачу передавалися і всі приналежності до неї. Якщо річ чомусь не можна було

використовувати, наймодавець відповідав за наявності своєї вини у будь-якій формі.

Основне право наймодавця – можливість отримувати винагороду за користування річчю.

Найомна плата, як правило, виплачувалась по закінченні певних проміжків часу, проте сторони

могли домовитися й інакше. Якщо найомна плата виплачувалася наперед, а наймач не зміг

скористатися річчю не зі своєї вини (наприклад, найнятий раб випадково загинув і не виконав

роботу), наймодавець зобов'язаний був повернути найомну плату. Наймачу надавався для цього

спеціальний позов.

Найомна плата могла бути визначена або у твердій сумі, або в натурі (наприклад, частина

врожаю). При цьому, якщо у наймача був неврожай, він не звільнявся від обов'язку внести обу-

мовлену кількість врожаю. Тільки нездоланна сила звільняла його від цього обов'язку. Класичні

римські юристи так обґрунтовували це положення: урожай залежить від випадку. Один рік може

бути неврожай, другий – багатий врожай. У неврожайний рік варто зменшити найомну плату

наймачу. Однак в урожайні роки наймач зобов'язаний відшкодувати наймодавцю недоплату і за

неврожайні роки.

Наймодавець має право вимагати повернення речі в обумовлений строк у повній цілості.

Якщо річ буде повернуто не в строк або з пошкодженнями, наймодавець має право вимагати

відшкодування заподіяних збитків.

Права й обов'язки наймача. Наймач має право користуватися найнятою річчю в своїх інтересах.

При цьому він міг (якщо в договорі не було прямої заборони) передати річ у користування третій

особі (піднайм). Але за схоронність речі перед наймодавцем відповідав наймач, а не піднаймач.

Певна річ, піднаймач відповідав перед наймачем. Наймач мав право вимагати відшкодування

витрат, понесених ним щодо найнятої речі під час дії договору. Відшкодуванню підлягали

необхідні та корисні витрати.

Наймач повинен своєчасно вносити найомну плату. Він також зобов'язувався дбайливо

користуватися річчю, турбуватися про її збереження. Якщо ж пошкодження або погіршення речі

трапились, наймач ніс відповідальність за будь-яку вину, в тому числі й за легку необережність.

Договір найму речей припинявся за взаємною згодою. Проте в деяких випадках він міг бути

припинений і за одностороннім волевиявленням. Наймач міг відмовитися від договору, якщо

надана річ виявлялася непридатною для користування. У свою чергу, наймодавець, виявивши

зловживання в ставленні до речі з боку наймача, мав право припинити договір. Смерть однієї із

сторін не припиняла договір. Найм припинявся із закінченням строку. Однак якщо наймач

продовжував користуватися річчю і після закінчення строку, а наймодавець не заперечував, дого-

вір вважався продовженим за взаємною згодою.

Римське право послідовно додержувалося концепції зобов'язально-правової природи

майнового найму. Тобто, якщо наймодавець до закінчення строку договору відчужував здану в

найм річ, то новий власник не був зв'язаний договором свого попередника. Гай писав: «Якщо хтось

здав іншому в найм маєток для одержання прибутків або здав житло, а потім з якихось причин

продав маєток або будинок, він повинен потурбуватися, щоб на підставі цього договору [продажу]

покупець дозволив колону одержувати прибутки, а жильцю – проживати в будинку; інакше той,

кому це буде заборонено, подасть позов [до наймодавця] з договору найма» (Д. 19.2.25.1).

Locatio-conductio operarum (договір найму послуг) – контракт, за яким одна сторона (найнятий)

бере на себе зобов'язання надати за обумовлену винагороду певні послуги на користь іншої сторони

(наймача).

Він не поширився і не розвивався в Стародавньому Римі через наявність рабства. Всі необхідні

послуги надавали раби. Крім того, фізична праця за плату вважалася такою, що принижує гідність

вільної людини, і тому її зневажали. Однак іноді виникала необхідність у наданні послуг саме

вільними: потреба в засобах існування, висока кваліфікація чи майстерність вільної людини тощо.

Предметом договору найму послуг були фізичні роботи, що виконувалися за вказівкою

наймача (догляд за дитиною, за людьми похилого віку, роботи в саду тощо). Предметом їх не

могли бути послуги юридичного характеру.

Договори найму послуг і договори підряду дуже близькі між собою – предметом їх є послуги: у

договорі найму послуг – процес виконання послуг, а в договорі підряду – готовий результат, який і

належить передати замовнику. У першому випадку наймача цікавить саме процес, виконання

послуг протягом певного часу, в другому – замовника цікавить не сам процес, а одержання в

обумовлений строк готового результату – збудованого будинку, пошитого одягу, відремонтованої

речі тощо.

Договір найму послуг – двосторонній, у ньому кожна із сторін несла певні обов'язки і мала

права. Найнятий зобов'язаний був виконувати послуги за вказівкою наймача, в суворій відпо-

відності з договором, протягом договірного строку і до того ж особисто. Заміна його іншою особою

не допускалася. Якщо ж він не міг їх виконати з вини наймача, за ним зберігалося право на

винагороду.

Наймач зобов'язаний був оплачувати послуги в обумовленому розмірі та в установлені строки.

Якщо послуги не надавалися через хворобу найнятого або з якоїсь іншої причини, невиконані

послуги наймач міг не оплачувати.

Наймач зобов'язаний був оплачувати послуги в обумовленому розмірі та в установлені строки.

Якщо послуги не надавалися через хворобу найнятого або з якоїсь іншої причини, невиконані

послуги наймач міг не оплачувати.

Locatio-conductio operis (договір найму роботи або ж підряд) – контракт, за яким одна сторона

(підрядчик) бере на себе обов'язок виконати за обумовлену винагороду певну роботу і готовий результат

передати іншій стороні (замовнику) в установлений строк.

Предметом договору є не просто процес, технологія, а саме готовий результат, який підрядчик

і зобов'язаний передати замовнику. Якщо результату не буде (хоча може бути, що підрядчик

завзято працював), договір не буде виконано.

Це договір про найм роботи, тому в ньому відповідно називаються сторони: замовник, що здає

роботу – локатор, сторона, що виконує роботу, – кондуктор. За загальним правилом підрядчик

виконує роботу повністю або частково з матеріалів замовника. Робота, виконана повністю з

матеріалів підрядчика, перетворює цей договір у купівлю-продаж.

Права й обов'язки сторін. Підрядчик зобов'язаний якісно виконати роботу і в установлений

строк передати готовий результат замовнику. Робота має бути виконана відповідно до умов

договору. Якщо в процесі виконання роботи необхідно відступити від умов договору, підрядчик

повинен повідомити замовника і продовжити роботу тільки з його згоди. Для виконання роботи

підрядчик має право залучати третіх осіб, так званих субпідрядників, проте тільки він відповідає

перед замовником за їх вину. Взагалі підрядчик несе відповідальність за упущення при виконанні

робіт, які сталися за будь-якої вини, в тому числі й легкої необережності.

Підрядчик виконує роботу на свій ризик. Отже, якщо роботу буде виконано, але до передачі

замовнику вона випадково загине, збитки від цієї загибелі результату роботи несе підрядчик.

Звісно, збитки від випадкової загибелі матеріалів, що були передані замовником, несе він сам.

Підрядчик має право вимагати прийняття виконаної роботи або принаймні її оплати, якщо

вона виконана відповідно до договору.

Основний обов'язок замовника (наймача, локатора) полягає в оплаті готового результату

роботи. Оплата може проводитися або за повністю виконану роботу, або за окремі виконані

частини роботи. Однак якщо в процесі виконання роботи виявиться, що вона подорожчала

порівняно з обумовленою винагородою, підрядчик зобов'язаний повідомити замовника і про-

довжувати роботу тільки з його згоди. Замовник має право продовжувати роботу чи відмовитися

від договору.

Mandatum (договір доручення) – контракт, за яким одна сторона (повірений, мандатарій) бере на

себе обов'язки виконати безоплатно на користь іншої сторони (довірителя, манданта) певні дії.

Предметом доручення могли бути дії як юридичного, так і фізичного характеру. Однак

договір доручення частіше укладався для здійснення саме юридичних дій – вчинення правочинів,

виконання процесуальних дій тощо. Водночас допускалося укладення договору доручення щодо

здійснення «супутніх» послуг фізичного характеру – доставка документів, заповнення формулярів

тощо.

За сутністю договір доручення наближається до договору найму послуг: в першому і другому

предметом можуть бути фізичні послуги. Різняться вони істотною ознакою: договір найму послуг

– платний, а договір доручення завжди безоплатний. Якщо виконання яких-небудь дій

здійснювалося за плату, це перетворювало договір у найм послуг.

Договір доручення іноді вимагав значних витрат, часу, зусиль, енергії, роз'їздів тощо. Сама

робота повіреного не підлягала оплаті. Однак довіритель зобов'язаний був відшкодувати по-

віреному витрати, пов'язані з виконанням доручення. Римські юристи пояснювали це так. Договір

доручення походить із громадського обов'язку і дружби (ex officio atque amicitia). Брати плату за

послуги, виконані на підставі громадського обов'язку чи дружби, в римському рабовласницькому

суспільстві вважалося ганебним, таким, що принижує гідність вільної людини. Мандатарій вважав

за честь виконати певні послуги на користь іншої вільної людини і плату розглядав як образу своєї

честі.

Громадський обов'язок чи дружба цінилися вище грошової винагороди. В основі договору

доручення лежить особлива довіра однієї сторони до іншої, і цю довіру не можна було зневажити

платою. Здебільшого повірені були благородні, чесні, достойні громадяни, які мали повагу та

авторитет. Врешті-решт вони були досить заможні, і для них плата за послуги істотного значення

не мала. Тому римське право чітко відрізняло найм послуг і доручення.

З розвитком цивільного обігу збільшувалась потреба в наданні юридичних послуг. На

виконання доручень витрачалося багато зусиль і часу. Добре виконане доручення почали певним

чином винагороджувати – щось дарувати або іншим чином матеріально заохочувати, аби в

достойний спосіб, який не принижував честі повіреного, стимулювати його працю з виконання

доручення. Такі подарунки пізніше ввійшли в практику і дістали назву «honor» (звідси сучасний

термін «гонорар»). Обдаровувати чи якимось іншим способом матеріально винагороджувати

повіреного довіритель спочатку був не зобов'язаний, проте з часом така форма оплати доручення

закріпилася.

Дата добавления: 2015-05-31