Тема 7. 1 страница

Порядок укладення договору

Слово contractus (договір) походить від лат. contrahere, буквально – con+trahere – стягувати, тобто

зводити в одне волю сторін. Це поєднання волі сторін і зумовлює укладення договору. Процес

такого поєднання волі сторін або, іншими словами, укладення договору являє собою складний

набір юридичних дій. Він починається з оголошення стороною, що бажає вступити в договірні

відносини, про свій намір укласти відповідну угоду для досягнення відповідної мети. Таке

оголошення пропозиції укласти договір називається офертою.

Оферта могла бути висловлена в будь-якій формі та в будь-який спосіб, але так, щоб її було

доведено до певного або невизначеного кола осіб і правильно ними сприйнято. Це може бути

пряма пропозиція майбутнього боржника або кредитора іншій особі або невизначеному колу осіб

вступити в договірні відносини, або оголошення, зроблене в доступній формі, виставка товарів на

базарі, в лавці, інших місцях.

Кожний договір або група договорів мали свій тип оферти. Наприклад, для стипуляції вона

могла мати форму постановки запитання майбутнього кредитора: «Обіцяєш дати мені сто?», на

що майбутній боржник повинен висловити свою згоду або незгоду укласти договір також у

певному формулюванні. Сама по собі оферта договору не породжувала.

Для виникнення договору вимагалось, щоб оферту прийняла заінтересована особа

(акцептувала). Прийняття пропозиції укласти договір називалось акцептом. У консенсуальних до-

говорах акцептування оферти вважалось досягненням угоди, тобто укладенням договору. В інших

видах договорів, крім акцептування оферти, для укладення договору вимагалось виконання

певних формальностей (додержання форми, передачі речі тощо). Від моменту виконання їх

визначалися час переходу права власності на річ від відчужувача до набувача, перехід ризику

випадкової загибелі речі, настання інших юридичних наслідків.

Для укладення договору вимагалась особиста присутність сторін, оскільки зобов'язання

трактувалося як суворо особисті відносини між певними особами. Юридичні наслідки, що ви-

пливали із зобов'язання, поширювалися тільки на осіб, що брали участь в його установленні. Тому

спочатку не допускалося встановлення зобов'язання через представника.

Лише з розвитком обігу почали практикувати укладення договорів через представника, чому

сприяло лояльне ставлення преторів, які визнавали чинність таких контрактів.

Окремі види договорів. Позадоговірні зобов’язання.

1. Вербальні контракти

2. Літеральні, або ж лібральні (письмові) контракти

3. Реальні контракти

4. Консенсуальні контракти

5. Інномінальні (безіменні) контракти

6. Пакти та їх види

7. Зобов'язання ніби з договорів

8. Деліктні зобов'язання

9. Зобов'язання ніби з приватних деліктів (квазіделікти)

1. Вербальні контракти

Вербальними називали договори, які укладалися на підставі усного проголошення певних

слів, формул або фраз. Юридичну чинність вони набували з моменту проголошення їх – verbis.

Звідси і їхня назва – вербальні. Це найдавніші договори, стипуляція, обіцянка вільновідпущеника

патрону при звільненні, обіцянка про встановлення посагу. Два останніх договори укладалися

рідко. Стипуляція, навпаки, виявилася досить зручною формою і стала одним з найпоширеніших

вербальних договорів.

Сутність вербальних договорів найбільшою мірою відображає стипуляція (stipulation, sponcio).

Це договір, що встановлювався у формі певного запитання майбутнього кредитора і відповідної

відповіді майбутнього боржника. Укладання договору проходило в присутності свідків, які

підтверджували його вірогідність. Форма стипуляції вимагала присутності кредитора і боржника в

одному місці, не допускала ніякого представництва. Стипуляція була відома вже Законам XII

таблиць, де договір вважався укладеним, якщо відповідь боржника збіглася з поставленим

запитанням кредитора. Наприклад: «Обіцяєш дати мені сто?» – «Обіцяю дати сто». Коли ж

відповідь була: «Обіцяю дати дев'яносто», договору не виникало. Оскільки форма стипуляції

вимагала виголошення запитань і відповідей, звичайно, вона була недоступною для глухих і

німих. У період домінату стипуляція допускалася у будь-яких висловлюваннях в усній формі, аби

по суті не були протизаконними. Проте й тоді вона була недоступною для глухих і німих.

Стипуляція – це суто формальний договір навіть у класичному праві, який передбачав

одностороннє зобов'язання: кредитор мав право вимагати, а боржник був зобов'язаний у повному

обсязі виконати вимогу кредитора.

У стипуляції не було визначено близьку мету та матеріальну основу, з якої виникало б

зобов'язання. Із поставленого кредитором запитання і відповіді боржника не було зрозумілим, за

що боржник обіцяв дати сто: за куплену річ, виконану роботу чи це була позика? Іншими

словами, зобов'язання за стипуляцією було абстрактним. Якщо сторони з якоїсь причини не хотіли

розкривати матеріальну основу договору, вони вдавалися до стипуляції. Часто її використовували

і з метою новації.

Отже, можна було укласти у формі стипуляції будь-який договір. Однак абстрактний

характер стипуляції не позбавляв боржника права доводити, що матеріальна основа, за якою він

прийняв на себе зобов'язання, не здійснилась.

Абстрактний характер, простота укладення та можливість швидкої реалізації стипуляції

надавали порівняно з іншими формами договору такі переваги, що у класичний період вона стала

однією з провідних форм. Для підтвердження факту стипуляції звертаються до письмової форми,

що одержала назву cautio. Наявність письмових документів не заперечувала, а передбачала

попереднє здійснення словесної угоди.

Найчастіше стипуляція застосовувалась для оформлення поруки – найпоширенішої форми

забезпечення зобов'язань.

Порука – договір, за яким встановлювалася додаткова (акцесорна) відповідальність третьої особи

(поручника) за виконання зобов'язання боржником. Це допоміжний договір, який існував паралельно з

основним доти, доки існував основний. Якщо основне зобов'язання припинялося, припинялася і

порука, яка мала забезпечити виконання основного зобов'язання. Кредитор, даючи в борг

майбутньому боржнику певну суму грошей, потребує гарантій, що позичені гроші він одержить

назад, а тому вимагає, аби хтось третій взяв на себе обов'язок повернути йому гроші, якщо чомусь

їх не зможе повернути боржник. Боржник повинен знайти цю третю особу (поручника) і

домовитися з ним щодо прийняття додаткової відповідальності. При укладенні основного

договору в формі стипуляції кредитор, одержавши стверджувальну і співпадаючу відповідь від

боржника на своє запитання, звертався з таким самим запитанням до присутнього при цьому

поручника. Якщо він давав стверджувальну і співпадаючу відповідь, договір поруки вважався

укладеним. (Це називалося adpromissio – додаткова обіцянка.) Отже, поруці передувало дві угоди:

основний контракт і угода боржника з поручником щодо прийняття на себе додаткової відпові-

дальності.

У класичному римському приватному праві відповідальність поручника мала саме

додатковий (акцесорний) характер. Вважалося, що кредитор із закінченням строку договору мав

право вимагати виконання зобов'язання з боржника чи поручника. Право вибору належало

кредитору. Таку акцесорну відповідальність поручника слід відрізняти від субсидіарної (додаткової

відповідальності), яка наставала лише за неможливості виконання зобов'язання боржником.

Зрозуміло, що для поручника акцесорна відповідальність була більш обтяжливою, ніж

субсидіарна. Юстиніан реформував поруку, встановивши, зокрема, що поручник може вимагати,

аби кредитор насамперед звернув стягнення на майно основного боржника. Тільки після

з'ясування факту неплатоспроможності боржника настає відповідальність поручника. Таким

чином порука перетворилася на субсидіарне зобов'язання.

Виконавши зобов'язання, поручник мав право вимагати від основного боржника

відшкодування своїх витрат.

2. Літеральні, або ж лібральні (письмові) контракти

Письмовими контрактами називали договори, які укладалися письмово (litterae – письмово;

libra – літера; litteris fit obligatio)

Письмові договори не мали широкого поширення у Стародавньому Римі, оскільки

письменним було лише вузьке коло населення. Найдавнішою формою письмових договорів були

записи у прибутково-видаткових книгах. Для римлян взагалі була характерною ретельність ведення

господарських справ. Письмовий контракт укладався у формі запису в прибутково-видатковій

книзі. Однак порядок здійснення таких записів нам невідомий. Припускають, що кредитор робив

відповідний запис у своїй книзі про видачу боржнику певної суми грошей на сторінці «Видатки».

Боржник зобов'язаний був зробити такий запис у своїй книзі на сторінці «Прибуток». Записи

робилися на основі досягнутої угоди, без якої договір неможливий. За літеральною формою могли

укладатися будь-які договори. За цією формою часто укладалась новація.

Записи в прибутково-видаткових книгах кредитора могли бути односторонніми, без

матеріальної основи договору. Крім того, якщо запис робився на основі вже чинного договору, це

не виключало подвійного стягнення з боржника. Недобросовісний кредитор у таких випадках міг

вимагати оплати неіснуючого боргу чи на основі двох договорів, чи раніше укладеного, а потім

оформленого в прибутково-видатковій книзі. Іншими словами, літеральний договір у формі

запису в прибутково-видаткових книгах не виключав зловживань з боку кредитора. Тому в

класичний період ця форма договору поступово втратила своє значення, поступившись

простішим і доступнішим формам літеральних контрактів.

Одна з форм літерального контракту, яку претори широко практикували в класичний період,

був синграф – фіксований у письмовому документі факт передачі кредитором певної суми грошей

боржникові. Він складався від імені третьої особи, підписувався боржником і свідками, що були

присутні при цьому.

Однак процедура складання синграфу була обтяжливою і надто формалізованою: вимагалась

присутність свідків, сторони змушені були повідомляти свідкам зміст договору, що не завжди

відповідало їхнім інтересам. Внаслідок цього в період домінату синграфи поступово втрачають

своє значення, а замість них з'являється інша форма літерального контракту hirograf. Хірограф –

це боргова розписка, що складалася від імені першої особи боржником і підписувалася ним.

Нові форми літеральних контрактів так само не гарантували добросовісності кредиторів.

Наприклад, часто укладалися договори без фактичної передачі грошей боржникові, а зобов'язан-

ня при цьому тягло відповідні наслідки. Боржник повинен був сплачувати борг, якого насправді

не було.

3. Реальні контракти

До реальних контрактів римське приватне право відносило чотири види договорів: позику,

позичку, зберігання, заставу.

Нагадаємо, що реальні контракти набували юридичної чинності в момент фактичної передачі

речі, без якої договору взагалі не виникало. Предметом цього договору була саме передача речей

однією особою іншій. Матеріальною підставою могли бути: позика, тимчасове користування,

збереження, застава. Як і в усіх договорах, фактичній передачі передувала усна домовленість

сторін про укладення договору. Але без фактичної передачі ця угода юридичних наслідків не

мала. Отже, для виникнення реального договору слід було здійснити дві дії в сукупності:

досягнути згоди і передати річ. Здійснення однієї з них виникнення договору не тягло. Перелік

реальних контрактів був вичерпним і не міг бути змінений угодою сторін.

1. Mutuum (позика) – найдавніший вид реальних договорів, які були різновидом кредиту.

Кредиторами за договором позики, як правило, були люди заможні. Боржниками, навпаки, майже

завжди виступали представники найбідніших кіл вільного населення.

Договір позики – це реальний контракт, за яким одна сторона (позикодавець) передає іншій стороні

(позичальнику) певну суму грошей або родових речей у власність, а позичальник зобов'язаний повернути

позикодавцю таку суму грошей або таку саму кількість родових речей.

Такий договір є порівняно пізньою формою позики, якій передували більш ранні: nexum і

stipulatio. Юридичну природу nexum у першоджерелах не розкрито. Але відомо, що цей договір

був занадто обтяжений формальностями. Розвиток обігу вимагав простішої форми, якою і стала

позика.

Предметом договору позики були гроші чи інші речі, що визначалися родовими ознаками

(зерно, вино, масло тощо), які називалися валютою позики. Оскільки ці речі споживні, звичайно

поверненню підлягали не ті, що передавалися в позику, а інші, такі самі, тієї самої кількості та

якості. Іншого уявити не можна, адже за договором позики боржник одержував речі не для тим-

часового користування, а щоб ними скористатися, спожити, витратити, розпорядитися. Отже,

предметом договору позики були речі взаємозамінні, що вимірювалися кількістю, масою тощо.

Речі, що становили предмет договору позики, ставали власністю боржника, який був їхнім

необмеженим володарем і розпорядником. Адже гроші позичають для того, щоб ними можна було

розпорядитися. А це може зробити тільки власник. Перехід речей у власність боржника

обумовлював ще одну особливість такого договору: оскільки боржник ставав власником позичених

речей, то він ніс ризик їхньої випадкової втрати. Тобто збитки від втрати предмета договору

падали на боржника, навіть якщо загибель речей сталася не з його вини.

Договір позики – односторонній договір. За ним кредитор-позикодавець має право вимагати

повернення боргу, не несучи ніяких обов'язків, а боржник-позичальник несе тільки обов'язок

повернути борг, не маючи жодних прав.

Визначення строку в договорі не обов'язкове. Він може бути зазначений, однак може бути і не

визначений. Якщо договір позики строковий (тобто визначено строк його виконання), боржник

зобов'язаний повернути борг із закінченням строку, а якщо безстроковий (без визначення строку

виконання) – за першою вимогою кредитора.

Договір позики може бути оплатним або безоплатним, тобто позика могла бути процентною чи

безпроцентною. Оплатний договір – якщо за передані в позику гроші боржник повинен

сплачувати відсотки. У процентній позиці їхній розмір був різний – від 1 відсотка на місяць до 6-8

відсотків на рік. Нарахування процентів на проценти не допускалося. Виплата процентів була

необов'язковою умовою в договорі позики. Мали місце й безоплатні, тобто безпроцентні позики.

Договір позики був не тільки правовим засобом кредитування незаможного населення Риму, а

й іноді засобом утиску економічно незалежного населення з боку лихварів. Як зазначалося, були

непоодинокі випадки, коли боржник, який видав кредитору розписку в одержанні позики,

насправді грошей не одержував. Хірограф засвідчував факт укладення договору, а тому

боржникові довести безвалютність позики було непросто. Оскільки такі випадки мали місце

досить часто, що призводило до небажаних конфліктів, урядовці Риму змушені були вжити

заходів проти масового зловживання кредиторів (лихварів). Боржникам було надано додаткових

правових засобів захисту проти безпідставних вимог. У випадках, якщо кредитор на підставі

боргової розписки звертався з позовом до боржника про повернення грошей, яких насправді йому

не давав, претори почали давати боржнику заперечення проти позову – exceptio doli. Відповідно до

нього боржник, спираючись на безвалютність позики, доводив недобросовісність кредитора, його

dolus. Пізніше боржник міг, не чекаючи подання позову кредитором, самостійно порушити позов

щодо повернення розписки на підставі її безвалютності. Внаслідок цього боржнику почали

надавати так званий кондикційний позов про витребування з відповідача-кредитора безпідставного

збагачення, одержаного за рахунок боржника.

Однак ці заходи виявилися недостатньо ефективними. Боржник фактично не мав змоги

довести безвалютність позики, якщо його розписка була на руках у кредитора. Це зводило

нанівець захист проти свавілля останнього. Вже у III ст. ситуація поліпшилася. При поданні позову

кредитором про повернення боргу він зобов'язаний був довести обґрунтованість своїх вимог, тоб-

то факт платежу (onus probandi).

Спеціальні обмеження позики встановив сенатус-консульт Мацедонія, який заборонив

укладення цього договору підвладним. Причиною такого рішення стала надзвичайна подія.

Якийсь Мацедо уклав договір позики з лихварем, розраховуючи на швидку смерть батька, після

якої він стане спадкоємцем і з одержаної спадщини поверне борг. Оскільки смерть батька не

наставала, Мацедо вирішив убити його, аби прискорити одержання спадщини. Це викликало

обурення сенаторів, які й прийняли зазначений сенатус-консульт, аби усунути навіть можливість

укладання договорів позики підвладними. Сенатус-консульт визначав укладений підвладним

договір позики дійсним за неодмінної умови: що він укладений зі згоди або з відома pater familias.

Якщо такої згоди чи схвалення не було, договір позики не мав позовного захисту.

2. Commodatum (позичка) – реальний контракт, за яким одна сторона (комодант) передає іншій особі

(комодатарію) індивідуально-визначену річ у тимчасове безплатне користування, а позичальник

(комодатарій) зобов'язується повернути ту саму річ у справному стані.

Як бачимо з цього визначення, предметом договору позички може бути тільки індивідуально-

визначена річ – конкретний кінь, раб тощо. Оскільки із закінченням строку користування

поверненню підлягає та сама річ, яка була передана позичальнику, зрозуміло, що вона не може

бути споживною і замінимою. Спірним було питання про те, чи може бути предметом договору

нерухома річ (наприклад земля). Джерела містять різні відомості щодо цього – одні вважали, що

нерухомі речі можуть бути предметом договору позички, інші схилялися до протилежної думки.

За договором позички річ передавалася у тимчасове і безоплатне користування, тобто за

користування річчю позичальник не зобов'язаний яким-небудь чином винагороджувати по-

зикодавця. Ця особливість договору відрізняла його від інших подібних, наприклад договору

найму речей. Оскільки за цим договором позичальник одержував право безоплатного користу-

вання чужою річчю, він зобов'язаний виявляти до речі особливу увагу, підвищену турботу та

обережність, нести відповідальність за будь-яку вину. Якщо пошкодження чи загибель речі ста-

лося не тільки з умислу чи грубої необережності, а й через легку необачність, він зобов'язаний був

відшкодувати заподіяні речі збитки.

Позичальник за договором позички повинен використовувати річ відповідно до її

господарського призначення, піклуючись про неї як добрий господар. Адже він одержав її у

безоплатне користування. Якщо ушкодження чи загибель речі сталися не з вини позичальника,

тобто випадково, він звільнявся від відповідальності. Оскільки в договорі позички річ передається

у тимчасове користування, а не у власність, право власності залишається у позичкодавця, отже, він

несе і ризик випадкової загибелі речі.

Договір позички не є суворо одностороннім, як позика. Він може бути одностороннім

(частіше) і двостороннім (рідше). У цьому разі кожна сторона має і права, і обов'язки.

Права й обов'язки позичкодавця. Основне право позичкодавця – вимагати повернення своєї речі

відразу після закінчення строку договору. Крім того, він має право на відшкодування збитків,

заподіяних речі з вини позичальника. Договір позички приносить вигоду тільки одній стороні –

позичальнику. Позичкодавець виявляє певне благодіяння, люб'язність позичальнику. Цей договір

зумовлюється не господарською потребою позичкодавця, а, навпаки, бажанням надати допомогу,

зробити добро іншій особі. Отже, позичкодавець сам визначає і межі доброї волі, тобто межі своїх

обов'язків. Однак, вступивши в зобов'язання, він певним чином зв'язує себе і не може вимагати

повернення речі раніше визначеного строку. Межами цієї люб'язності визначаються й обов'язки

позичкодавця, які можуть виникнути, а можуть і не виникнути. Якщо люб'язність правдива, то річ,

що надається, має бути придатною для користування. У такому разі в нього ніяких обов'язків не

виникає. Проте, якщо надана в тимчасове користування річ виявиться несправною, що може

заподіяти чи заподіяла збитки позичальнику, позичкодавець зобов'язаний відшкодувати заподіяні

збитки (Д. 13.6.17.3). Наприклад, позичкодавець передав у тимчасове користування хворого коня,

який заразив і коня позичальника, внаслідок цього коні загинули. В цьому разі позичкодавець

повинен відшкодувати заподіяні позичальнику наданням хворого коня збитки.

Права й обов'язки позичальника. У кожному договорі праву однієї сторони відповідають

обов'язки іншої сторони (кореспондує відповідний обов'язок). Тому можна сказати, що в договорі

позички права й обов'язки позичальника обумовлені правами й обов'язками позичкодавця.

Наприклад, праву позичкодавця вимагати повернення речі кореспондує обов'язок позичальника

повернути цю річ. Це його основний обов'язок. Крім того, позичальник повинен дбайливо

ставитись до одержаної речі та відшкодувати заподіяні через його вину збитки. Право у позичаль-

ника може виникнути, але його може і не бути. Якщо позичкодавець передав у користування

справну річ, то в позичальника ніякого права не виникає. Це – односторонній договір. Якщо з

вини позичкодавця в користування передано несправну річ, то в позичальника виникає право

вимагати відшкодування заподіяної шкоди. У такому разі договір буде двостороннім. Неважко

помітити, що права й обов'язки сторін у договорі позички не еквівалентні. Обов'язок

позичальника може настати тільки випадково. Отже, основний тягар лежить на позичкодавці.

Різновидом договору позички був так званий прекарій (ргеcarium), за яким заможні люди

передавали речі зі свого майна в користування іншим особам з метою заручитися їхньою під-

тримкою під час виборів чи інших політичних акцій. Відрізнявся прекарій від позички тим, що за

договором позички річ передавалася на певний, визначений або невизначений строк, а за

прекарієм – до вимоги. Ульпіан писав: «Прекарій є надання речі в користування за проханням

особи на такий строк, на який вважає можливим власник речі» (Д. 43.26.1).

Позичка і позика – це два реальних контракти, які мають багато спільного, але й такі

принципові відмінності:

• при договорі позики предметом договору є речі родові, які передаються у власність

позичальника. Ризик випадкової загибелі речі несе позичальник. Позичальник зобов'язаний

повернути таку саму кількість таких самих речей. Позика – договір односторонній, може бути

як оплатною, так і безоплатною;

• при договорі позички предметом угоди є речі індивідуально-визначені, які передаються

у тимчасове користування. Ризик випадкової загибелі речі несе позичкодавець. Позичальник

зобов'язаний повернути ту саму річ і в такому самому стані. Позичка може бути

одностороннім або двостороннім договором, але завжди є безоплатною.

3. Depositum (зберігання, схов) – це реальний контракт, за яким одна сторона (депонент) передає

іншій стороні (депозитарію) індивідуально-визначену річ на схов, зберігання.

Якихось особливих вимог до суб'єктів цього договору не висувалося. Сторонами в ньому могли

бути будь-які суб'єкти приватного права. Спочатку договір зберігання характеризувався тим, що

предмет схову переходив у власність депозитарія. Тому останнього підбирали особливо ретельно,

як правило, серед вірних друзів. Однак згодом у римському праві так само висувалися високі

вимоги до депозитарія, наприклад при ненормальному зберіганні. Депонентом могла бути будь-

яка особа, в тому числі не власник, тобто на зберігання можна було передавати як власні, так і чужі

речі.

За загальним правилом предметом договору були індивідуально-визначені речі. Проте

допускалися договори, за якими на зберігання передавалися речі, що мали родові ознаки (зерно,

гроші тощо).

Права й обов'язки сторін. Договір зберігання був безоплатним договором, що позначилося на

правах і обов'язках сторін. Основне право депонента полягало у наявності вимоги повернути річ у

цілісності з усім приростом. Йому також належало право вимагати відшкодування збитків,

заподіяних речі. Проте, оскільки договір зберігання завжди укладався в інтересах депонента,

депозитарій відповідав тільки за умисел і грубу необережність. За шкоду, заподіяну речі з його

вини у формі легкої необережності, депозитарій відповідальності не ніс.

Так само як у договорі позички, обов'язок у депонента може виникнути, але його може і не

бути. Він виникає у разі, якщо передана на схов річ заподіяла шкоду майну депозитарія (напри-

клад, хворий кінь заразив коня хранителя). У такому разі депонент зобов'язаний відшкодувати

заподіяні з його вини збитки. Крім того, якщо схов вимагав від депозитарія певних витрат, де-

понент зобов'язаний був також відшкодувати їх. Проте обов'язки депонента мали випадковий

характер.

Права депозитарія не еквівалентні його обов'язкам. Вони значно менші й при цьому можуть

виникати, але їх може і не бути (право вимагати відшкодування заподіяних депозитарію збитків і

витрат, яких могло і не бути). Основний обов'язок депозитарія – дбайливо і надійно зберігати

передану йому річ. Користуватися нею він не мав права, бо був тільки держателем, а не

володільцем, і, отже, зобов'язаний із закінченням строку зберігання повернути ту саму річ і в

такому самому стані.

Хранитель повинен здійснювати зберігання особисто. Тільки у виняткових випадках він може

передати річ іншим особам, але під свою особисту відповідальність.

Договір зберігання може бути укладений на визначений і на невизначений строки.

Дата добавления: 2015-05-31