Набуття

Римське право з найдавніших часів всі способи набуття права власності поділяло на первісні й

похідні.

Вважають, що історично раніше виник первісний спосіб, як такий, що ґрунтується на давніх

формах набуття права власності Первісний спосіб набуття права власності полягає в тому, що

право власності виникає вперше або проти волі колишнього власника. Наприклад, земля, яка

нікому не належала, стала власністю того, хто перший її став обробляти. Рибалка, який виловив

рибу в річці (морі), став її власником, оскільки до цього риба нікому не належала. Ягоди або

гриби, зібрані в лісі, – власність того, хто зібрав їх. Вперше виникає право власності також на річ,

яку тільки що зробили. До первісного способу належить і конфіскація майна, оскільки у цьому

випадку право власності у конфіскатора виникає проти волі колишнього власника. Те саме буде і

при реквізиції та інших примусових переміщеннях власності.

З розвитком цивільного обороту з'явився похідний спосіб. Похідний спосіб набуття права

власності полягає в тому, що право власності переходить від однієї особи до іншої за їхньою

взаємною волею, за їхнім бажанням. Проте основним титулом похідного способу є договір, хоча і

не єдиним. До цього способу належить і перехід права власності за спадкуванням – спадкоємець

може стати власником спадкового майна тільки за його згодою. Похідний спосіб набуття

оснований на праві попереднього власника, виводиться з його права – звідси і назва способу.

Як уже відзначалося, найдавнішим способом набуття права власності є первісний. Це

загарбання нічийних речей (заволодіння); переробка речей; набуття права власності за давністю

володіння; з'єднання і змішування речей.

Загарбання нічийних земель (заволодіння) – occupatio rei nullius – спосіб набуття права

власності, який свідчить про час його виникнення. Він виник тоді, коли навколо були ще

неосвоєні землі, ліси тощо. Власником визнавався той, хто першим почав обробляти цю землю.

Цим способом набувалося право на зібрані ягоди, плоди, коріння, вбитого звіра, виловлену рибу

тощо. Об'єктами права власності за цим способом могли бути речі, які до заволодіння ні в чиїй

власності не знаходилися і право власності на них взагалі не встановлювалося, тобто нічиї. Сюди ж

відносилися речі, від права власності на які власник відмовився, – викинуті. Перший, хто підбирав

таку викинуту річ, ставав її власником. Проте не можна змішувати викинуті речі з загубленими.

Власник, що втратив володіння річчю, не втрачає права власності на неї, тому загублені речі не

можуть бути об'єктом загарбання, оскільки не є нічиїми.

Присвоєння нічийних речей обґрунтовувалося принципом, проголошеним ще Законами XII

таблиць, – res nullius cedit primo occupanti – нічия (безхазяйна) річ слідує за тим, хто її першим

захопив. Вороже майно вважалося безхазяйним і могло бути предметом оволодіння, але не все

Основна його частина ставала власністю держави

Особливий правовий статус визначався для скарбу – знайдені цінності, невідомо ким і коли

заховані. Скарб також вважався нічиїм, оскільки не був відомий його власник, і переходив у

власність того, хто його знаходив. Проте, якщо скарб знайдено на землі іншого володаря, його

половина належала власнику земельного наділу, а друга – тому, хто знайшов.

Переробка речей – specificatio – спосіб виготовлення, створення, вироблення нової речі з

якого-небудь матеріалу Річ, зроблена майстром зі свого матеріалу, безсумнівно, належить майстру.

Якщо ж вона зроблена з чужого матеріалу, то виникає питання хто ж її власник? У Римі з цього

приводу йшла тривала дискусія юристів, філософів та інших вчених Виникли дві правові школи.

Прихильники першої обґрунтовували висновок, що власником нової речі буде майстер, який її

зробив; послідовники другої – доводили належність речі власнику матеріалу, з якого вона

зроблена. Прихильники цих шкіл (їх називали відповідно прокуліанці і сабініанці за іменами

вчителів) не могли знайти спільної мови. І лише в праві Юстініана було зафіксовано компромісне

рішення: якщо нову річ можна знову перетворити в матеріал, з якого вона зроблена, то власником

буде власник матеріалу, якщо ж ні, то право власності на неї буде належати її творцю – майстру.

Наприклад, чуже зерно мірошник перемолов у борошно, з чужого молока маслороб зробив масло.

У цих випадках нові речі не можуть бути перетворені знову в матеріал, з якого вони зроблені.

Отже, право власності на борошно і масло належить відповідно мірошнику і маслоробу. Або із

чужого золота зроблено браслет. Браслет завжди можна знову перетворити в золото, тому право

власності на браслет належить власнику золота.

Таке рішення проблеми на сьогодні не логічне, оскільки, виходить, що картина, написана на

моєму полотні, також моя. Це положення не було сприйнято наступними правовими системами

Набуття права власності за давністю володіння – usucapio – спосіб набуття, заснований на

давності володіння майном, яке не належало його обладателю. Спочатку придбати право

власності за давністю могли тільки римські громадяни і лише на манципні речі. Строк давності

встановлювався протягом одного року для рухомих речей і двох років для нерухомих Претори

розширили межі давнісного набуття, поширивши його й на інші кола населення. У праві

Юстініана були встановлені строки набувальної давності: три роки для рухомого майна і десять –

для нерухомого. Проте для набуття права власності за давністю слід було дотримуватися певних

умов: а) наявність правової основи володіння (купівля - продаж, дарування тощо, які мали місце,

проте не призвели до виникнення права власності); б) добросовісність володаря, що не знав і не

міг знати про незаконність свого володіння; в) безперервність володіння протягом встановленого

строку; г) сплив встановленого строку (три роки для рухомого майна і десять – для нерухомого).

Крадені речі не могли переходити у власність за давністю володіння.

З'єднання речей – accessio – мало місце у випадках, коли одна річ поглиналась іншою так, що

не можна було їх розділити Наприклад, під час будівництва будинку використано колоду іншого

власника. При цьому власність на приєднану річ переходила до власника основної речі, який зо-

бов'язаний був відшкодувати власнику приєднаної речі (колоди) її подвійну вартість. Такі форми

приєднання мали місце і при посіві, садінні, будівництві будинку на чужій землі. Врожай,

насадження і будинок ставали власністю власника землі за принципом superficies solo cedit –

будова (і все вирощене, посаджене) переходить у власність того, кому належить земля. Сюди ж

відносилися намиви, припаї тощо.

Змішування речей – це таке їх з'єднання, за яким неможливо встановити, яка з речей

поглинула іншу. Внаслідок змішування однорідних речей виникала спільна власність для двох або

кількох власників. Приплід тварин, врожай саду та інші плоди на момент відділення їх від

плодоносної речі, коли плоди стають окремою річчю, переходили у власність власника

плодоносної речі.

Основною правовою формою похідного набуття є договір купівлі-продажу, позика, міна,

дарування, найдавніша форма застави тощо), а також перехід права власності в спадщину В усіх

цих випадках перехід права власності від однієї особи до іншої здійснюється за волевиявленням їх,

право власності набувача ґрунтується на праві власності відчужувана. Проте для переходу права

власності від відчужувана до набувача одного укладення договору недостатньо. Сам факт

укладання договору права власності у набувача ще не породжував, він був лише правовою

основою для його виникнення. Для перенесення права власності від відчужувача до набувача

вимагалась фактична передача самої речі в формі манципації, поступки правом або традиції.

Римське право суворо дотримувалось принципу: власність переноситься передачею, а не угодою –

traditionibus dominia rerum, non pactis nudis transferuntur. Тільки при поєднанні цих двох умов

(фактична передача, що ґрунтувалась на правовій основі) право власності переходило від

відчужувача до набувача.

Манципація – mancipatio – символічний акт, за яким в присутності п'яти свідків і вагаря

проходила фактична передача речі відчужувачем набувачу. Спочатку вагар дійсно зважував

метал, за який річ відчужувалась, але з появою карбованої монети зважування стало символічним і

лише засвідчувало дійсність передачі права власності набувачу.

Поступка правом – in jure cessio – виникла вже в преторському праві й являла собою уявний

судовий процес Набувач вимагав річ, яку набув, стверджуючи, що вона належить йому.

Відчужувач визнавав вимогу позивача. Претор, перед яким здійснювалась ця процедура, визнавав

право власності за набувачем.

Передача – traditio – більш проста, легка і доступна форма перенесення права порівняно з

двома розглянутими вище формами передачі права власності, які були дуже громіздкими і

зв'язували цивільний оборот. Така форма вже була в праві народів (jus gentium ). Вона називалась

traditio – традиція і полягала в передачі фактичного володіння річчю від відчужувача до набувача,

тобто виконанні попередньої угоди, якою був договір купівлі-продажу, міни, дарування тощо. Для

перенесення права власності засобом традиції мала значення підстава – causa justa possessionis, за

якою передача здійснювалася. Цією підставою і була взаємна воля, виражена в договорі, який мав

передувати передачі речі. Традиція ж є лише її виконанням, заключним актом.

Спочатку традиція в Римі застосовувалась тільки для неманципних речей, набувачі яких не

мали римського громадянства. Проте вже за часів Юстініана традиція через її простоту і

доступність повністю витискує як манципацію, так і поступку правом і стає пануючою формою

набуття права власності.

10. Захист права власності

Практично вся могутність держави, в тому числі і правова, спрямована передусім на захист,

збереження економічної основи свого існування – власності. Способи, методи, форми захисту

права власності достатньо різноманітні. Розглянемо лише речово-правові засоби захисту її, які

римське право розробило досить ґрунтовно. Це три спеціальних позови: віндикаційний,

негаторний і публіціанський. Вони об'єднані загальною назвою – речові позови – actio in rem.

Віндикаційний позов (віндикація) – rei vindicatio (vim dicere) – спосіб оголошення про

застосування сили. Віндикація – це витребування своєї речі власником, що не володіє, від не

власника, що володіє. У Римі застосовувалася так звана необмежена віндикація, за якою річ можна

витребувати у будь-якого фактичного володаря незалежно від правової підстави посесора на

володіння річчю за принципом – ubi rem meam invenio, ibi eam vindico – де свою річ знаходжу,

там її віндикую.

Отже, відповідач за віндикаційним позовом – завжди фактичний володар речі. Позивачем за

цим позовом був тільки власник речі, володіння якою він втратив. Не мало значення, за своєю

волею чи проти неї втратив володіння власник, важливо, що фактичний володар річчю був хтось

інший, але не власник. Таким чином, віндикаційний позов застосовувався для відновлення

втраченого власником володіння річчю. При цьому власник, втративши в будь-який спосіб

володіння річчю, не втрачав права власності на неї, що й було підставою для віндикаційного

позову

Відповідальність за віндикаційним позовом полягала в обов'язку відповідача повернути річ з

усіма її прирощеннями. Отже, віндикаційний позов мав суворо речовий характер, тобто завжди

був спрямований на повернення речі, а не на її еквівалента. Стосовно прирощень речі, то повер-

нення їх зумовлювалося характером володіння відповідача. Добросовісний відповідач

зобов'язаний був повернути прирощення тільки за період, коли він знав, що володіє чужою річчю.

Недобросовісний відповідач був зобов'язаний повернути річ і всі прирощення до неї за весь період

володіння.

Здебільшого володіння річчю вимагало певних витрат (наприклад, харчі для рабів, корми

тваринам тощо), без яких річ не могла існувати. У таких випадках відповідач за позовом мав право

вимагати від позивача відшкодування понесених витрат. Ці витрати поділялися на три види: 1) не-

обхідні, без яких річ не могла існувати; 2) корисні, які поліпшували річ, але без яких вона могла

існувати, наприклад при ремонті даху будинку (необхідні витрати) покрівля була замінена на

ціннішу, якіснішу; 3) витрати розкоші, які тільки прикрашали річ.

Добросовісний відповідач за позовом мав право на відшкодування необхідних і корисних

витрат. Витрати розкоші він міг забрати собі, якщо їх можна було відділити від речі, не

нашкодивши їй.

Недобросовісний відповідач мав право лише на необхідні витрати за весь час володіння. Тому

при остаточному визначенні обсягу відповідальності відповідача за віндикащйним позовом

ураховувалися і понесені ним витрати на утримання речі.

Негаторний позов – actio negatoria – застосовувався для усунення перешкод, що заважали

власнику нормально здійснювати своє право власності Позивачем був власник речі, якому хтось

перешкоджав у який-небудь спосіб здійснювати право власності (наприклад, ходіння або проїзд

по земельній ділянці без правової на те підстави) Як правило, відповідачем за негаторним позовом

був той, хто претендував на користування в якомусь відношенні чужою річчю. Звідси й назва

позову – actio negatoria – позов про заперечення. Водночас відповідачем за негаторним позовом міг

бути той, хто в будь-який спосіб заважав власнику здійснювати своє право. Відповідальність за цим

позовом зводилась до обов'язку порушника припинити неправомірні дії.

Публіціанський позов – actio Publiciana – введений претором для захисту преторської

(бонітарної) власності, за своєю конструкцією був таким самим, як і віндикаційний позов, що не

міг застосовуватися для захисту власності, яка тільки виникла. Оскільки преторська власність за

характером була нічим іншим, як добросовісним володінням, то публіціанський позов

застосовувався також для захисту будь-якого добросовісного володіння. У зв'язку з цим інколи

вважають, що цей позов був створений для захисту добросовісного володіння.

11. Виникнення, поняття і види прав на чужі речі

Одним із істотних обмежень права приватної власності є права на чужі речі, сукупність яких

становить ще одну групу речових прав. Сутність прав на чужі речі полягає в тому, що суб'єкт

цього права має змогу користуватися чужою річчю або навіть розпоряджатися нею. Римське

приватне право знало три види прав на чужі речі: а) сервітути; б) емфітевзис і суперфіцій; в)

заставне право. Найдавнішим правом на чужі речі є сервітути. Емфітевзис і суперфіцій, а також

заставне право – це вже породження пізніших часів.

Сервітути виникли в ті далекі часи, коли була общинна власність на землю. Земельні наділи,

що передавалися у володіння окремій сім'ї, природно, не могли бути рівноцінними. Один наділ,

наприклад, мав водоймище або пасовище, а інший – був позбавлений їх, що істотно знижувало

його цінність, якість. Недоліки такого наділу компенсувалися за рахунок сусіднього: земля була

спільною і володар сусідньої ділянки зобов'язаний був надавати воду чи пасовисько володарю

земельної ділянки, позбавленого зазначених зручностей, переваг. Проте з встановленням

приватної власності на землю задовольняти потреби однієї ділянки за рахунок сусідньої стало

значно важче, а інколи просто неможливо. Можна було домовитися з сусідом про надання

можливості користуватися водою чи пасовиськом або будь-якими іншими вигодами, але договір у

такому випадку не був надійним правовим засобом для задоволення потреб однієї ділянки за

рахунок іншої, оскільки мав суворо особистий характер і міг зобов'язати лише осіб, які його

уклали. При зміні власника сусідньої ділянки цей договір втрачав силу. Крім того, контрагент у

договорі мав право в будь-який час односторонньо відмовитися від зобов'язання, від укладення

договору на наступний строк.

Слід було знайти більш усталений засіб речового характеру. З цією метою римляни

використовують давній досвід компенсації недоліків однієї земельної ділянки за рахунок сусідньої

при общинній власності на землю. Вони встановлюють право власника земельної ділянки,

позбавленої певних переваг, користуватися ними на сусідньому наділі незалежно від волі його

власника. Таке право користування чужою землею в одному якомусь відношенні почали називати

сервітутом, від лат. servire – служити. Пізніше такі права істотно поширились як засіб задоволення

потреб.

Преторська практика створила нові форми права на чужі речі – емфітевзис і суперфіцій. Крім

того, в цей період широкий розвиток дістало заставне право (право застави) – один з різновидів

прав на чужі речі. Проте воно не є правом користування чужою річчю. Більш того, розвинуті

форми застави взагалі не допускали права користування її предметом. Заставодержцю надавалося

лише право певним чином розпорядитися предметом застави. Отже, право на чужу річ полягає не

тільки в праві користування, а й в праві розпорядження чужою річчю.

Права на чужі речі знаходяться в певній колізії з правом власності, яке вони обмежують в міру

свого обсягу Якщо суб'єкт сервітутного права має право взяти 20 відер води в сусіда або випасати

20 голів худоби на його пасовиську, то право власності сусіда обмежується в такому ж самому

обсязі При цьому сервітути користуються пріоритетом. Конкуруючи з правом власності, вони

виявляються сильнішими Власник зобов'язаний уступити вимогам, що випливають з сервітуту або

іншого права на чужі речі. З припиненням права на чужу річ право власності поновлюється в

повному обсязі. Разом з тим право на чужу річ за обсягом не може зрівнятися з правом власності,

навпаки, воно досить обмежене. Проте це речове право на річ, а не право вимагати певної

поведінки від власника цієї речі. Воно не залежало від волі власника предмета сервітуту, який не

міг його припинити або відмінити

Режим права на чужі речі був неоднаковим Ці права за обсягом і змістом істотно різнилися,

хоча й мали багато спільного. Так, земельні сервітути мали багато спільного з емфітевзисом і

суперфіцієм, але й істотно відрізнялися один від одного. Особисті сервітути практично були

невідчужуваними, а інші речові права можна було відчужувати і передавати в спадщину. Помітні

були відмінності і в обсязі прав Суб'єкт сервітуту мав право користуватися чужою землею в

одному або кількох відносинах, а емфітекарій користувався земельним наділом в повному обсязі.

Права на чужі речі також надовго пережили своїх творців. Поряд з іншими інститутами вони

рецепіюються пізнішими правовими системами і дістають подальший розвиток.

12. Сервітути: поняття і види

Потреба в обслуговуванні однієї земельної ділянки за рахунок іншої виникала досить часто

Наприклад, земельний наділ, який має всі необхідні якості, зручності й переваги, після смерті

власника перейшов до двох синів у спадщину. Його було поділено між ними в такий спосіб, що

один з них – Клавдій змушений добиратися до своєї ділянки через ділянку брата Тіція Брати мали

добрі стосунки між собою, тому проблем з дорогою не виникало. Проте так могло продовжуватися

до першої сутички між ними, після чого Тіцій міг заборонити брату проїзд через свій наділ до

ділянки Клавдія. Передбачаючи таке, батько перед смертю встановив у заповіті сервітут на

користь Клавдія на право проїзду через земельний наділ Тіція. Тепер уже право проїзду Клавдія не

залежало від свавілля Тіція, навпаки, останній змушений був терпіти утискування своїх прав і

інтересів, обмеження права власності за будь-яких обставин. Земельний наділ Тіція обслуговував

ділянку Клавдія наданням проїзду Земельний наділ Клавдія почали називати пануючим, _________оскільки

його обслуговували, а земельний наділ Тіція – обслуговуючим, бо він надавав послугу – проїзд.

Звідси і назва сервітуту, оскільки один земельний наділ обслуговував інший, надаючи переваги,

яких не мав останній. Сервітутні відносини виникали, як правило, між сусідами чи сусідніми зе-

мельними наділами, тому сервітутне право часто називають ще сусідським.

Сервітут зберігався й тоді, коли власники мінялися. Якщо Тіцій продавав свій земельний

наділ, право проїзду не лише зберігалося за Клавдієм, а й зобов'язувало нового власника землі

надавати проїзд. Не припинявся сервітут і при зміні власника земельного наділу Клавдія.

Наприклад, якщо Клавдій продавав свій наділ, то право проїзду по земельному наділу Тіція

зберігалося і за новим власником землі. Суб'єктом сервітутного права був той, хто на певний

момент був власником пануючого наділу (але не Клавдій як конкретна особа). Обтяжував сервітут

не Тіція як такого, а власника, обслуговуючого земельний наділ, хто б ним не був.

Отже, сервітут – це речове право користування чужою річчю в одних або кількох відносинах.

За змістом сервітутне право було досить обмеженим. Римське право регламентувало сусідські

відносини між власниками земельних наділів дуже детально і ретельно Сервітути

встановлювалися, як правило, на право користування чужою землею (або іншою річчю) не лише в

якомусь одному відношенні (право проїзду, право провозу вантажів, проходу, прогону худоби,

право взяти 20 відер води, напоїти 20 голів худоби тощо), а саме в тому, недостатність якого

відчуває пануючий земельний наділ (наприклад, нестача або відсутність води, пасовиська, дороги,

інших необхідних в сільськогосподарському виробництві переваг).

Проте для надання вигод, яких позбавлений пануючий земельний наділ, власник

обслуговуючої ділянки не зобов'язаний був здійснювати які-небудь позитивні дії. Характерна

особливість римського сервітутного права виражена в такому афоризмі: servitus in faciendo

consistere non potest – сервітут не може полягати в здійсненні яких-небудь позитивних дій

(Д.8.1.15.1). Власник обслуговуючої ділянки зобов'язаний лише терпіти дії суб'єкта сервітутного

права, не перешкоджати здійсненню їх, а в деяких випадках навіть створювати сприятливі умови

для цього.

Як вже зазначалося, спочатку сервітути як право на чужу річ виникли з відносин

землекористування. Потім, коли вони поширилися і на інші (крім земель) речі, їх почали поділяти

на земельні (предіальні) та особисті.

13. Земельні сервітути

Головною особливістю земельних сервітутів є те, що їх предметом була земля. Це право

користування чужою землею. Земля могла бути сільською або міською Звідси поділ земельних

сервітутів на сільські й міські. Якщо предметом сервітуту була земля сільськогосподарського

призначення, то і сервітут був сільським. Якщо право користування чужою землею було

спрямоване на міську землю, то і сервітут був міським.

У земельних сервітутах обов'язково передбачається два земельних наділи, безпосередньо

сусідніх, з яких один обслуговує інший. Земельний сервітут повинен:

а) забезпечувати інтереси і надавати вигоди пануючому земельному наділу (praedium

dominans ), бути корисним і обтяжувати обслуговуючий;

б) забезпечувати своїми вигодами, перевагами, природними ресурсами постійне (а не

періодичне, випадкове, безсистемне) обслуговування пануючого наділу Сервітут існує доти, поки

досягається ця постійна мета. Якщо ж внаслідок яких-небудь змін досягнення цієї постійної мети

буде неможливим, сервітут припиняє своє існування. Зміна суб'єктів сервітутного права не

припиняла дії сервітутів, але могла призвести до поділу сервітутних прав. Наприклад, якщо

пануючий земельний наділ переходив до кількох спадкоємців, то сервітутні права поділялися між

ними, тобто якщо право напувати 30 голів худоби перейшло до трьох спадкоємців, то кожний з

них мав право напувати лише 10 голів.

Земельні сервітути не обмежувалися ніякими строками. Вони могли переходити в спадщину,

відчужуватися будь-яким способом разом із земельним наділом. Самостійним об'єктом правочинів

вони не могли бути.

Основна мета земельних сервітутів – надолужувати недоліки однієї земельної ділянки за

рахунок іншої – сусідньої. Між тим, майже кожний земельний наділ (поряд з певними перевагами

і вигодами) мав і певні недоліки. Різноманітність їх зумовила таку ж саму кількість земельних

сільських і міських сервітутів. Всі сусідські взаємовідносини земельних власників, що випливали з

землекористування, регулювалися сервітутами. До земельних сільських сервітутів належали

вироблені багатовіковою практикою дорожні й водні сервітути Серед них найпоширенішими

були найдавніші: а) право проходу пішки проїзду верхи на коні або на носилках – iter; б) право

прогону худоби – actus; в) право проїзду возом з вантажем – via; г) право водопроводу –

aquaeductus. Пізніше почали розвиватися нові сільські сервітути: право брати воду – aquae

haustus; право прогону худоби на водопій – pecoris ad aquam appulsus; право випасу худоби – jus

pascendi. Сюди ж відносилися сервітути на право обпалювання вапна, добування піску та ч

(Д.8.3.1, Д.8.3 7, Д.8.3.12)

Сервітути, що випливали з землекористування міською землею, називалися міськими – jura

praediorum urbanorum. Найпоширенішими серед них були: а) право робити собі дах або навіс,

вторгаючись при цьому в повітряний простір сусіда – servitus protegendi; б) право спирати колоду

на чужу стіну – servitus tigna immitendi, в) право прибудовувати будівлю до чужої стіни або

спирати її на чужу опору – servitus oneris ferendi. Ще пізніше серед міських сервітутів одержали

розвиток нові сервітути: а) право стоку дощової води – servitus stillicidii; б) право спуску води –

servitus fluminis; в) право проведення каналу для нечистот – servitus cloacae; г) право вимагати

усунення перешкод, які можуть зіпсувати вид – servitus ne prospectui offendatur; д) право

вимагати, аби не були забудовані вікна – servitus ne luminibus officiatur e) право зведення будови

не вище встановленої висоти – servitus altius non tollendi (Д.8.2.2.3)

Разом з названими нерідко користувалися сервітутами протилежного змісту. Той, у кого був

зазначений сервітут, міг, наприклад, збудувати будинок на пануючому наділі вище встановленої

висоти, звести будівлю перед вікнами сусіда (Д.8.2.27.1).

14. Особисті сервітути

Здатність сервітутів заповнювати вади однієї земельної ділянки за рахунок іншої зробили їх

зручним і ефективним засобом задоволення майнових потреб однієї особи за рахунок майна

іншої. Вони вийшли за межі землекористування, поширившись на інші речі. Сервітути на право

користування чужою річчю або майном в інтересах конкретної фізичної (і юридичної) особи

дістали назву особистих. Їх встановлювали на рухоме і нерухоме майно довічно для фізичних осіб

або на час існування юридичної особи. Могли бути обумовлені й коротші строки. Отже, особисті

сервітути обмежувалися певними строками.

Особисті сервітути відрізнялися від земельних об'єктом, суб'єктом і строками. Об'єкт

земельних сервітутів – земля, особистих – інші речі; суб'єкт – власник пануючого земельного

наділу (незалежно від того, хто ним був), суб'єктом особистого сервітуту є саме та особа, на користь

якої він був встановлений. Особисті сервітути не підлягали відчужуванню, оскільки їх

встановлювали в інтересах конкретної особи і нікого іншого. Земельні сервітути не обмежувалися

строками, а особисті сервітути, як правило, були довічними або встановлювалися на строк

існування юридичної особи.

Римське право знало такі види особистих сервітутів.

Узуфрукт – usufructus – речове право певної особи користуватися і вилучати прибутки з чужої

неспоживчої речі без зміни її субстанції. Отже, узуфруктуарій мав право володіти і користуватися

чужою річчю в повному обсязі, одержувати від неї плоди як природні, так і цивільні, надавати

узуфрукт іншим особам за винагороду або без неї. Узуфрукт не міг відчужуватися і переходити в

спадщину. Він припинявся зі смертю узуфруктуарія.

Узуфруктуарій був зобов'язаний користуватися річчю добросовісно і з належною турботою.

Він не міг змінювати річ ні за яких обставин, навіть якщо б така зміна поліпшила річ; він

відповідав перед власником за навмисне або необережне пошкодження речі

Найчастіше узуфрукт встановлювався заповітом, яким батько, наприклад, призначав сина

спадкоємцем маєтку, а на користь своєї дружини (матері спадкоємця) встановлював сервітут на

половину маєтку. Це означало, що після смерті батька власником маєтку ставав син, але його

право власності обмежувалося рівно наполовину на користь матері, яка мала право довічно (поки

жива) одержувати половину прибутків від маєтку Після смерті матері право власності сина

поновлювалося в повному обсязі.

Узус – usus – речове право користування чужою річчю без отримання прибутків. Узуарій міг

лише користуватися чужою річчю, проте не мав права на плоди від неї. По суті, це було не

користування, а лише володіння. Однак римське право вважало цей сервітут правом

користування, оскільки узуарій міг користуватися плодами речі для особистих погреб, проте не

мав права одержувати доходи від неї. Узус відрізнявся від узуфрукта значно меншим обсягом

прав.

Крім зазначених, широко застосовували сервітути на право користування чужими

приміщеннями – habitatio – і на право користування послугами рабів або тварин для задоволення

власних потреб – ореrае servorum vel arninalium. Так, спадкодавець, заповідаючи сину дім, міг

надати своїй дружині право проживати в цьому будинку доти, поки вона жива. Право власності

сина на будинок обмежувалося обсягом сервітутного права його матері. Можна було також вста-

новити право користування послугами рабів або тварин для задоволення своїх потреб.

15. Виникнення, втрата і захист сервітутів

Сервітути встановлювалися різними способами. На початку республіки сервітут міг бути

придбаний за давністю – здійснення протягом двох років призводило до встановлення права на

нього. Проте цей спосіб швидко - був відмінений.

Частіше сервітути встановлювалися в заповіті спадкодавця. Право користування чужою річчю

могло бути встановлено судовим рішенням при розділі, наприклад, земельного наділу між двома

братами. У класичний період знову почали встановлювати сервітути за давністю, проте були

обумовлені інші строки – 10 років між «присутніми» і 20 років між «відсутніми». Сервітути

встановлювалися також договором і законом.

Сервітути припинялися такими ж самими способами, як і набувалися. Право користування

чужою річчю могло припинятися в разі тривалого невикористання – шляхом погашальної

давності. Суб'єкт сервітуту міг сам відмовитися від свого права користування чужою річчю.

Сервітут міг припинитися і в разі поєднання в одній особі власників пануючого і обслуговуючого

наділів. Особисті сервітути припинялися смертю правоможної особи або зменшенням його пра-

воздатності.

Для захисту сервітутів існував спеціальний позов, що надавався суб'єкту сервітуту проти будь-

кого, хто заважає йому здійснювати сервітутні права. Цей позов протилежний негаторному позову.

Позовні вимоги спрямовувалися на поновлення сервітутних прав.

16. Емфітевзис і суперфіцій

Утвердження права приватної власності на землю і концентрація її у небагатьох

землеволодільців призвели до виникнення ще двох видів прав на чужу землю. Виникнення

великих приватних землеволодінь зумовило розвиток довгострокової і успадкованої оренди,

оскільки землевласники не могли лише самі обробляти землю. Проте договірна оренда не могла

достатньою мірою забезпечити захист інтересів орендарів від посягань третіх осіб. Тому преторсь-

ка практика виробила спеціальні позови для захисту прав орендарів, які фактично перетворили

договірну оренду в речове право користування чужою землею. При цьому використовували досвід

сусідніх народів (Греції, Єгипту, Карфагена), де вже широко застосовувалися речові права

користування чужими землями. На основі цих двох інститутів Юстініан створив новий правовий

інститут користування чужою землею – емфітевзис – emphyteusis. Одночасно одержує розвиток

передавання міських земель під забудову в довготривалу оренду – суперфіцій – superficies.

Відмінність між цими двома інститутами полягала в тому, що за емфітевзисом земля передавалася

для обробітку в разі виробництва сільськогосподарської продукції, а за суперфіцієм міська земля

передавалася під забудову.

Емфітевзис. Остаточне усталення цього інституту в римському праві було зумовлено

прагненням перетворити необроблювані великі наділи землі в продуктивні сільськогосподарські

угіддя. Він мав відбиток італійського і східного емфітевзису і вважався вічною орендою, яка

надавала право на річ, що захищалось спеціальним позовом. Отже, емфітевзис – довгострокове,

відчужуване і успадковане право користування чужою землею сільськогосподарського призначен-

ня. Це право не було обмежене ніякими строками, тому його називали вічним правом. Проте в

першоджерелах зустрічаються висловлювання, що емфітевзис не може бути встановлений на

строк понад дві тисячі років. Встановлювався емфітевзис договором та іншими правочинами. Так,

між римськими юристами йшли жваві спори про те, чи є емфітевзис договором купівлі-продажу

чи найму. В імператорський період дійшли висновку, що це відносини особливого роду, які

встановлювалися спеціальним договором – емфітевзисним контрактом.

Спочатку емфітевзис установлювався у формі «емфітевтичного продажу», за яким наймачу

передавалося право користування землею. Останній сплачував помірну ціну і зобов'язувався

щорічно виплачувати орендну плату грошима або натурою. Емфітевзис міг установлюватися

також й іншими правочинами.

Суб'єкт емфітевзису (емфітевта) мав досить широкі права, формально він не був власником

землі, мав тільки право користування нею. Однак фактично він здійснював усі правоможності

власника (володіння, користування і розпорядження в повному обсязі) в межах повного

сільськогосподарського виробництва, тобто не був обмеженим ніякими рамками. Емфітевта міг

змінювати господарське призначення землі (тільки не погіршувати), встановлювати на неї заклад і

сервітути. Як володар він користувався володільницьким захистом, тобто володільницькими

інтердиктами, і одночасно як правоможний власник – петиторними позовами.

Права емфітевзису переходили в спадщину як за заповітом, так і за законом. Емфітевзис міг

бути подарований будь-якій третій особі. Проте емфітевта повинен був повідомити про це

власника землі, оскільки останньому належало переважне право на купівлю емфітевзису. Якщо

власник землі відмовлявся від свого переважного права, то емфітевта міг продати свої

правоможності будь-якій третій особі, але 2% ціни землі йому належало передати власнику її.

Обов'язки емфітевта полягали в добросовісному і сумлінному веденні господарства, якісному

обробітку землі. Він зобов'язаний був платити всі належні податки, виконувати інші державні й

громадські повинності. Основний обов'язок емфітевти – виплата щорічної ренти (грошима або на-

турою), яка, як правило, була нижчою від плати за наймом.

Емфітевзис міг бути припинений, якщо емфітевта істотно погіршував земельний наділ,

протягом трьох років не сплачував ренти та публічних податків. Для захисту своїх прав він мав

спеціальний вектигальний позов. Власник землі також мав позов проти емфітевти.

Суперфіцій. За загальним правилом все пов'язане з землею належить власнику землі.

Відповідно до цього будівлі та інші споруди, зведені на чужій землі, належали власнику земельної

ділянки. Однак розширення міст вимагало нового будівництва, для якого вільних земель не було.

Для розв'язання цього протиріччя римляни за аналогією з емфітевзисом міські й державні, а потім

і приватні землі почали передавати в довгострокову оренду для забудови. За Юстініаном,

суперфіцій – довгострокове, відчужуване і успадковане право користування чужою землею для

забудови. Право власності на споруджену будівлю належало власнику земельної ділянки за

правилом superficies solo cedit – будівля слідує за землею. Суперфіціарій мав право користуватися

і розпоряджатися зведеним на чужій землі будинком чи іншою спорудою на свій розсуд: право

продати, подарувати, обміняти, здати в найм тощо переходило в спадщину і ніякими строками не

було обмежене.

Суперфіцій зобов'язаний був виплачувати власнику землі поземельну ренту, а в державну

скарбницю – встановлені податки та інші платежі.

Суперфіцій припинявся так само, як і емфітевзис. Захищалось право суперфіція всіма

засобами захисту прав власника. Крім того, був створений ще спеціальний інтердикт для захисту

суперфіція.

Дата добавления: 2015-05-31