Заставне право 2 страница

договорі найму речі), проте воно не буде володінням, оскільки основане на праві. Володіння як

фактичне володіння річчю – просто факт.

Римські юристи слово «посідання» – possessio – виводили від sedere – сиджу як володар.

«Посідання було названо, – як зазначає Лабеон, – від осідання (будучи) ніби поселенням, бо воно

природно утримується тим, хто на ньому стоїть...»(Д.41.2.1). Інший юрист Нерва-син

підкреслював, що «власність на речі походить від природного посідання» (Д.41.2.1).

Отже, посідання як фактичне володіння річчю є факт, який не можна навіть назвати

юридичним, оскільки в деяких випадках, не будучи основаним на праві, цей факт не міг мати

юридичних наслідків. Однак претори надали цьому факту юридичного значення: почали

надавати фактичному стану юридичний захист.

Склалася досить парадоксальна ситуація – правовий захист отримало не право, а факт

(детальніше про це розглядатиметься далі). Проте, одержавши юридичний захист і, отже, ставши

юридичним, необхідно було його визначити з правової точки зору. Із багатої казуїстики можна

зробити висновок, що римські юристи розуміли посідання як фактичне володіння річчю,

поєднане з наміром вважати її своєю. При цьому вони розуміли під фактичним володінням не

короткочасне, а стабільне, тривале, що склалося внаслідок більш-менш давніх відносин. Таке

визначення містить два істотних елементи: 1) об'єктивний – corpus possessionis – володіння, тобто

фактична наявність речі; 2) суб'єктивний – animus possessionis – намір вважати дану річ своєю,

володіти від свого імені.

У ранній період римські юристи перший елемент володіння – фактичне володіння (corpus

possessionis ) розуміли досить примітивно – тримати річ в руках, у дворі, в будинку, коморі тощо.

Згодом такий стан почали тлумачити витонченіше – як відношення володаря до речі, при якому

він мав право безперешкодно, безпосередньо і тривалий час здійснювати свій вплив на неї.

Вважалося, що тварина знаходиться у володінні свого господаря до того часу, доки вона не

втратила звички повертатися до свого двору. Будівельний ліс, складений на вулиці проти двору

володаря, вважався у його володінні. Проте золота обручка, що валяється у дворі свого володаря,

вважалася такою, що вибула з його володіння.

Пізніше, на думку юристів, для одержання фактичного володіння річчю не обов'язково брати

її в руки. В деяких випадках достатньо окинути її поглядом і в думці. При передачі землі її

набувачу достатньо було з високого місця оглянути ділянку. Так само й будинок – набувачу було

достатньо оглянути його, щоб стати його володільцем. Володіння не втрачалось і в тому разі, коли

володар передавав річ в тимчасове користування іншій особі. З багатої казуїстики, яку нам

залишили римські юристи, можна дійти висновку, що під фактичним володінням річчю вони

розуміли нормальне відношення до речі і речі до посесора, в якому звичайно знаходяться власники

щодо об'єктів своєї власності.

Другий елемент володіння (animus possessionis) характеризує суб'єктивне ставлення посесора

до речі. Володар повинен вважати річ своєю. Практичного значення це не мало, оскільки воля

посесора була заснована на помилці чи явному обмані. Покупець краденої речі, який не знав, що

купляє чужу річ, вважає її своєю, будучи переконаним, що набув право на неї, – добросовісно

помиляється. Якщо ж він знає, що володіє чужою річчю, проте своїм ставленням до неї намагається

переконати оточуючих в тому, що це його річ – це усвідомлений обман. І в першому, і в другому

випадках володільці виявляють волю володіти від власного імені, показують, що річ належить їм.

Отже, не всяке фактичне володіння річчю є володінням, а лише основане на волі посесора –

animus possessionis. Тому володіння річчю від імені іншої особи так само не є володінням

(наприклад, договір найму, оренди, зберігання тощо). У даному випадку посесор речі здійснює

володіння не від власного імені, а від імені іншої особи, власника. Фактично, він є лише

держателем чужої речі – detentor. Для юридично значимого володіння вимагалася саме воля

володіти від свого імені, відноситися до речі як до своєї. Така воля може бути тільки у справжнього

власника чи особи, яка хоча і не є такою, але вважає себе такою внаслідок добросовісного обману.

Воля посесора, наприклад, незаконного загарбника землі, який усвідомлює неправомірність свого

володіння, але приховує це від оточуючих своєю зовнішньою поведінкою і ставленням до речі,

основана на неправомірному титулі, обмані.

Отже, посідання – це фактичне володіння річчю, поєднане з наміром вважати її своєю, а

держання – фактичне володіння річчю без наміру вважати її своєю (наприклад, володіння

речами на підставі договору). Той, хто знайшов загублену ким-небудь річ, буде лише її

держателем, оскільки в нього немає волі вважати її своєю. Проте, коли той, хто знайшов чужу річ,

забажає її привласнити (що само по собі неправомірно), то буде демонструвати оточуючим

власницьку волю, тобто показувати, що річ його.

Види володіння. Залежно від правової підстави фактичного володіння річчю володіння

поділяється на законне і незаконне: законне основане на праві власності та інших правах, незаконне – те,

що не має правового титулу.

Законне володіння – це передусім володіння власника і так зване похідне володіння. У деяких

випадках володільці чужих речей отримували самостійний володільницький захист. Таке

фактичне володіння чужою річчю називається похідним володінням, хоча насправді це було не

володіння, а держання, і лише через необхідність таких держателів наділили самостійним

правовим захистом і прирівняли держателів до володіння. Так, необхідність надання самостійного

правового захисту заставодержателя, що отримав річ як заставу для забезпечення виконання

зобов'язання, прирівняла держання заставленої речі до володіння. Заставодержатель, що отримав

у заставу чужу річ, не здійснював володільницьку волю від свого імені, оскільки не міг вважати

заставу своєю річчю. Проте для надійнішого захисту його інтересів проти зазіхання третіх осіб

претори надали йому володільницький захист предмета застави, а його заставу почали називати

володінням.

Подібний процес стався з прекарієм (надання власником з певною метою, часто політичною,

свого майна іншим особам у тимчасове і безоплатне користування). Тимчасові і безоплатні

користувачі чужим майном були лише його держателями, а не володарями, проте знову ж таки

необхідність надання прекарістам самостійного володільницького захисту призвела до визнання

їх держання як похідного володіння.

Інший випадок похідного володіння – секвестр. Якщо між двома особами виник спір про

право на річ, то до рішення суду вони могли передати спірну річ на зберігання третій особі –

секвестрарію, якому з тих же мотивів надавався самостійний володільницький захист

Отже, в усіх зазначених випадках йдеться не про володіння в точному значенні цього слова, а

лише про звичайне держання, прирівняне до володіння з метою надання ефективнішого захисту.

Законний посесор має право на володіння річчю – jus possidendi. У випадку, коли посесор,

який фактично володіє річчю, вважає і ставиться до неї як до своєї, але не має права володіти нею,

мало місце незаконне володіння. Воно не має правового титулу, основане лише на факті.

Незаконне володіння поділяється на добросовісне і недобросовісне.

Незаконне, проте добросовісне володіння має місце тоді, коли володар не знав і не міг знати,

що володіє чужою річчю і не має права володіти нею. Наприклад, набуття речі не від власника

покупцем, який не знав і не міг гадати про це. Якщо ж він знав або мав би знати, що не має права

на володіння певною річчю, то таке володіння буде і незаконним, і недобросовісним. Володіння

злодія завжди буде недобросовісним, так само як і купівля краденого.

Поділ незаконного володіння на добросовісне і недобросовісне зумовив різний правовий

режим для них. Наприклад, придбати право власності за давністю можна було тільки внаслідок

добросовісного володіння і, навпаки, крадену річ не можна було набути за давністю

Добросовісний володар за віндикаційним позовом відповідав меншою мірою, ніж

недобросовісний.

4. Виникнення і припинення володіння

Володіння набувалося поєднанням двох елементів – corpus і animus. Проте, як вже

відзначалося, одного фактичного володіння або наміру вважати певну річ своєю для виникнення

володіння було недостатньо. Лише в поєднанні ці елементи давали володіння. Такому

встановленню юридично значимого володіння завжди передувало фактичне заволодіння річчю.

Волевиявлення володіти річчю для себе (від власного імені) встановлювалося зовнішнім,

об'єктивним проявом цієї волі. Спеціального акту не вимагалося. Володар повинен був вести себе

стосовно до речі як власник. Вважалося, якщо володар фактично володіє річчю, то в нього є намір

володіти нею від свого власного імені, вважати її своєю. Якщо наявність у володаря такої волі

викликала сумнів у будь-кого, той, хто вагався, мав довести відсутність підстав для володіння.

Однак змінити свою володільницьку волю не можна було nemo sibi causam possessionis

mutare potest (Д.41 2.3.19) – ніхто не може змінити сам собі володільницьку волю і стати

володільцем речі, не змінивши підставу володіння. Це не означало, що на підставі договору найму

особа не може стати володільцем речі. Наприклад, купивши річ, якою він володів на підставі

договору найму, і змінивши в такий спосіб підставу володіння, він набуває володільницьку волю і

стає посесором речі.

Спосіб набуття володіння залежав також від характеру володіння – добросовісне володіння

набувалось одним способом, недобросовісне – іншим (те саме у випадках законного і незаконного

володіння).

Законне володіння, що базується на правовому титулі, набувалося тим же способом, що і

право власності, чи на підставі відповідного договору. Отже, володіння, основане на праві

власності, може набуватися тими самими способами, що й право власності: а) первісним (захват

нічийних речей, переробка речей, набуття за давністю, змішування і злиття, прирощення тощо);

б) похідним (купівля-продаж, позика, дарування, перехід за спадкуванням тощо). У першому

випадку первісне володіння набувалося разом з правом власності на певну річ і було елементом

права власності, правоможністю власника; в другому (похідне) – засобом відповідного договору:

володіння заставодержателя шляхом укладення договору застави, прекаріста – шляхом передачі

власником свого майна в його тимчасове і безоплатне користування, нарешті, володіння секвестру

за волею сторін, між якими виник спір, що передали йому на зберігання спірну річ.

Незаконне володіння набувалося тими самими способами, що і право власності, проте з одним

істотним відхиленням: право власності до набувача не переходило. Мала місце ніби імітація –

ставилася мета придбати право власності, яке з огляду на певні фактори до набувача не

переходило і володар речі не ставав її власником. Він міг про це знати – тоді його володіння було

незаконним і недобросовісним, а міг не знати – тоді його володіння було незаконним, однак

добросовісним

Незаконним, але добросовісним володіння ставало, наприклад, через купівлю-продаж

манципних речей, проте без дотримання манципації. Куплений раб – манципна річ, але через які-

небудь причини манципація не була виконана і тому право власності на раба до покупця не

переходило. Покупець, що став фактичним посесором раба, вважав його своєю власністю, однак

права на цього раба у нього не виникало. Такий покупець добросовісний, але незаконний посесор.

Подібні наслідки були і у випадку продажу речі не власником. Внаслідок правила nemo ad

alterum plus juris transferre potest quam ipse habet (ніхто не може передати іншому більше прав,

ніж сам має) продавець, що не мав права власності на продану ним річ, не міг перенести цього

права і на покупця. Покупець, прийнявши у фактичне володіння передану йому річ, має на неї

володільницьку волю, проте власником цієї речі він не стане. У нього є фактичне володіння річчю,

є володільницька воля на неї, але немає права власності, бо його не мав і сам продавець.

Подібний юридичний наслідок буде мати місце в усіх випадках уявного переходу права

власності на річ, якщо відчужувач не є власником речі, звичайно, крім тих випадків продажу, коли

річ продавалася за дорученням чи з публічних торгів. Наприклад, за договором дарування особа,

якій подарували майно, не стане його власником, якщо дарувальник не був його власником. Те

саме буде при міні, позиці та інших формах похідного набуття права власності.

Незаконне і недобросовісне набуття володіння можливе також через неправомірні дії:

насильний захват чужої речі, крадіжку, привласнення знахідки та ін. У цих випадках фактичне

заволодіння річчю здійснювалося саме з метою набуття власності на цю річ, але з огляду на

юридичні правила, право власності в таких випадках не виникає. Проте римські юристи вважали

такого посесора речі її володільцем, оскільки він має корпус володіння і володільницьку волю.

Припинення володіння. Володіння припинялось у таких випадках:

а) фізичної загибелі речі – не можна здійснювати володіння річчю, якої немає;

б) юридичної загибелі речі, тобто коли вона вилучалася з цивільного обороту – не була

об'єктом права приватної власності і, отже, об'єктом володіння;

в) якщо володар втрачав один з правових елементів володіння (тіло володіння чи

володільницьку волю), тобто фактичне володіння річчю, бажання вважати її своєю. Іншими

словами, володіння припинялося тими самими способами, як і набувалося. Після продажу володар

втрачав право на володіння річчю, передаючи її покупцеві. Він втрачав володіння і при будь-

якому іншому позбавленні фактичного володіння річчю, наприклад при її загубленні, крадіжці.

Крім того, володіння припинялося зі смертю посесора речі. Його спадкоємці повинні були знову

здійснити і обґрунтувати весь склад володіння у своїй особі.

5. Захист володіння

Феномен володіння як самостійного правового інституту полягав у тому, що фактичне

володіння річчю, основане на факті, а не на праві, все ж одержувало правовий захист з боку

суспільства. У спеціальній літературі це пояснюється по-різному. Одні дослідники (Р.Ієринг,

С.А.Муромцев) стверджують: надання посіданню правового захисту пов'язано з тим, що

здебільшого володарями були власники. Найчастіше зустрічається і тому вважається нормальним

становище, коли володар і власник співпадали в одній особі. В таких випадках діє юридична

презумпція – володар речі має право на неї. Той, хто вагається, нехай спростує це доведенням

зворотного, тобто особа, яка вагається в правомірності володіння, повинна довести, що право на

річ належить не володарю, а їй. Виходячи із зазначеної презумпції (володар завжди власник),

держава для полегшення захисту власника від зазіхань третіх осіб надавала йому більш

спрощений і полегшений захист.

Це пояснення ґрунтується на багатьох постулатах римського права. Відповідно до нього

інколи під володільницький захист потрапляли особи, яким, як правило, правовий захист не

повинен надаватися (злодії, загарбники тощо). Проте, виходячи з інтересів пануючого стану

(здебільшого володарями були саме його представники), вважалося за потрібне надати захист

кільком неправомірним володарям, аби невинно не постраждав один правомірний.

Інші дослідники (Ф.К.Савін'ї, І.А.Покровський) вважали, що полегшений і спрощений

володільницький захист був введений з метою недопущення самоуправства. Навіть якщо

фактичним посесором речі виявлялась особа, що не мала права на володіння, відновити

справедливість повинен був тільки суд, а не правомірний власник. Боротьба із самоуправством як

одна з складових частин захисту громадського порядку була в центрі уваги римлян. Тому навіть

фактичний володар, який був неправомірним, одержував захист проти зазіхань третіх осіб, навіть

якщо їхні вимоги були основані на праві Порядок захисту прав встановлений, і ним належить

користуватися. Здійснювати захист своїх прав самостійно, тобто самоуправно, категорично

заборонялося. При такому поясненні лишається незрозумілим: чому володільницьким захистом не

користувалися держателі. Вони проти зазіхань третіх осіб захисту не мали.

Можна припустити ще одне пояснення виникнення володільницького захисту, яке чомусь

залишилося поза увагою дослідників. Як зазначалося, володіння спочатку виникло щодо

общинних земель, які були власністю римського народу і передавалися окремим родам тільки у

володіння, без права власності. З часом таке володіння, переходячи з покоління в покоління та

концентруючись в руках небагатьох землеволодільців, поступово перетворилось у величезні

латифундії. В свою чергу, цей процес призводив до постійного і систематичного обезземелювання

та зубожіння селян, що викликало з їхнього боку певний опір, який проявлявся у спробах само-

управно здійснити перерозподіл володіння землями. Згадаємо боротьбу братів Гракхів за переділ

земель. Отже, саме в цьому є причина появи правового захисту фактичного володіння. Претори,

гідні представники свого стану, перешкоджаючи переділу земель, за який наполегливо боролися

малоземельні та безземельні селяни в III–II ст.ст. до н.е., почали вводити володільницькі

інтердикти для захисту фактичного володіння землями, не припускаючи при цьому навіть поси-

лань на право в посесорному процесі. Останнє пояснюється тим, що фактичні володільці великих

земельних наділів дійсно не мали права на них. Однак, якщо це так, то землю можна було

відібрати і перерозподілити. Аби цього не допустити, претори створили своєю практичною

діяльністю засоби правового захисту фактичного стану, тобто фактичного володіння громадською

землею без посилань на право, якого у них і не було. У такий спосіб фактичному становищу було

дано юридичне обґрунтування.

Володіння захищалося засобами преторських інтердиктів. Такий захист називався посесорним,

чи інтердиктним. Його особливістю було те, що від посесора вимагалося довести лише факти

володіння і порушення володіння. Оскільки при цьому посилання на право не допускалось,

доводити правову підставу посідання не було потреби. Іншими словами, якщо доведення права у певної

особи не вимагалося, захист називався посесорним, а якщо вимагалося, то петиторним (наприклад,

захист права власності). Останній був складнішим, тут необхідно було довести наявність законних

підстав виникнення права власності в особи, яка зверталася за таким захистом. Тобто, за

петиторного захисту обов'язок доведення (тягар доведення – onus probandi) був на стороні, яка

стверджувала, що в неї є право (позивач, стверджуючи наявність у нього права на спірну річ,

повинен був це довести).

У посесорному процесі позивач повинен був довести лише факти володіння і порушення

володіння, що було значно легше, ніж довести право на річ. Тому власники в разі порушення їхніх

прав намагалися вдатися саме до посесорного захисту, як більш доступного, при цьому він був

лише попереднім (провізорним) захистом. Власник речі, що втратив володіння нею, заявляв

інтердикт до фактичного посесора і програвав процес, однак він мав потім закласти позов про

право власності (віндикацію) і виграти його на основі свого права власності. Отже, більш проста й

легша форма захисту засобом інтердикту була менш стабільною і міцною порівняно з петиторним

захистом.

Посесорним захистом користувалися як власники, так і фактичні володільці. Це зумовлювало

ще одну особливість захисту володіння. Законне володіння (володіння власника) користувалося

ніби двояким захистом – посесорним як володіння, а при потребі петиторним як право власності.

Це стосувалося і права власності. Як право воно могло користуватися петиторним захистом, а як

фактичне володіння – посесорним. Незаконне володіння і володіння прекаріста, заставодержателя

і секвестрарія подвійним захистом не користувалися.

Сутність володільницького захисту. Володіння захищалося не позовами, а інтердиктами –

преторським винаходом. Сул не здійснював захист володіння. Характер захисту не мав форми

позовного провадження. Скоріше це був адміністративно-правовий захист, який здійснював претор

своєю владою. Інтердикт – це наказ претора припинити самоуправство, який віддавався порушнику.

Якщо порушник не припиняв самоуправство, не виконував наказ, претор застосовував силу для

примусу.

Інтердикти поділялися на дві основні групи: а) для утримання наявного посідання –

retinendae possessionis; б) для повернення насильно чи таємно втраченого посідання –

recuperandae possessionis.

Класичне право знало два інтердикти для захисту наявного посідання: interdictum uti

possidetis – нерухомими і utrubi – рухомими речами.

Interdictum uti possidetis дістав назву з початкових слів преторського формулювання

інтердикту, коли претор проголошував: «Забороняю застосовувати насильство і як ви володіли,

так і володійте тими будівлями, з приводу яких виник спір, якщо це володіння не є насильним,

прекарним чи таємно одержаним одним від одного» (Д.43.17.1).

Отже, для одержання захисту наявного володіння інтердиктом uti possidetis вимагалося, щоб

фактичне володіння річчю не було знеславлене насильним чи таємним оволодінням і не було

передано одне одному прекарно. Преторський інтердикт спрямований на утримання існуючого

становища «Як ви володієте, так і володійте надалі». Він з давніх часів застосовувався для

полегшеного захисту володіння громадськими землями Володільці цих земель наприкінці

республіки не мали позовів щодо права власності, як і самого права власності Проте й після

одержання цих позовів (III ст. до н. е.) вони продовжували користуватися ним через його

зручність і швидкість. Преторський інтердикт виник порівняно давно – у II ст. до н. е. Це

підтверджує нашу думку, що метою посесорного захисту було передусім збереження існуючого

становища з володінням громадськими земцями, аби не допустити переділу їх.

Інтердикт utrubi також дістав свою назву від початкового слова формули де з двох, у кого з

двох. Він застосовувався для захисту володіння нерухомістю. Його особливістю було те, що захист

надавався тому з двох суперечників, хто володів спірною річчю більшу частину останнього року,

починаючи з дня проголошення інтердикту. Отже, в спорі про володіння перемагав той, хто

володів спірною річчю триваліше протягом останнього року (за тих же умов чистоти володіння,

аби воно не було знеславлене таємним, насильним чи прекарним оволодінням).

Обидва розглянутих інтердикти мають заборонний характер. У їхніх формулах є пряма

вказівка претора не застосовувати насильство – vim fieri veto – проти фактичного становища і

особи, що здійснює його. Вони мали так званий «подвійний» характер: у такому посесорному

процесі захист володіння міг одержати і той, хто звернувся до претора за допомогою, і той, проти

кого інтердикт був спрямований Наприклад, якщо на незаконне володіння володаря посягав той,

хто не мав права на спірну річ, фактичний володар одержував захист свого володіння на основі

одного із зазначених інтердиктів. Якщо ж незаконний володар просив у претора інтердикт проти

особи, у якої він таємно захопив річ, захист надавався не прохачу, а відповідачу, оскільки

володіння прохача було знеславлене таємним захопленням спірної речі. Таким чином, при

застосуванні зазначених інтердиктів немає відповідача і позивача, оскільки володіння могло бути

визнаним не за тим, хто закладав інтердикт, а за іншою стороною.

До групи, що складали інтердикти для повернення втраченого володіння – interdicta

recuperandae possessionis, – так звані рекуператорні, належали:

а) unde vi, що надавався юридичному володарю нерухомістю, насильно позбавленого

володіння. Цей наказ, звернений тільки до однієї сторони – правопорушника, активного

насильника, в якому наказувалося повернути потерпілому неправомірно захоплене (наприклад,

землю). При цьому не допускалося посилання відповідача на своє право власності, а також на те,

що володар землі, який позбавився цього права в наслідок насильства, сам набув його vi clam чи

прекарно відносно відповідача. Позивачем за цим інтердиктом був кожен, хто втрачав через

насильство юридичне володіння, а відповідачем – той, хто витіснив позивача, незалежно від того,

зберігав він за собою володіння чи вже перестав ним володіти. Інтердикт надавався протягом року

після вигнання володаря із земельної ділянки,

б) de precario, що надавався особі, яка передала річ (майно) іншій в тимчасове і безоплатне

користування до вимоги Якщо той, хто одержав річ прекарно, відмовлявся повернути її за першою

вимогою власника, йому надавався інтердикт.

Для захисту добросовісного володіння можна було скористатися спеціальним засобом –

публіціанським позовом, який надавався особі, володіння якої відповідало всім вимогам, що

ставилися щодо набуття права власності за давністю, строк якої ще не сплив. У цьому разі

допускалася фікція, що володар проволодів давнісний строк і, отже, набув право власності.

Дата добавления: 2015-05-31