Правовий стан римських громадян

Поміж вільних найбільшою правоздатністю наділялися, звичайно, римські громадяни.

Спочатку, в період ранньої республіки, все вільне населення поділялось на римських громадян і

негромадян. Останні правовою охороною з боку Римської держави не забезпечувалися. Проте з

розвитком цивільного обороту та внаслідок інших соціально-економічних змін римляни були

змушені визнати певний правовий статус за латинами і перегрінами, а потім і за вільновідпу-

щениками. В імператорський період з'явилася ще одна група, яка отримала особливий правовий

статус, – колони.

Римське громадянство виникало внаслідок народження дитини в законному шлюбі римських

громадян. Народжена в такому шлюбі дитина набувала статусу свого батька в момент зачаття.

Дитина, народжена поза шлюбом, згідно з законом, поділяла статус матері.

Крім того, римське громадянство набувалося пожалуванням цього звання чужоземцю за

особливі заслуги перед Римською державою, звільненням римським громадянином свого раба і

всиновленням чужоземця. Римське громадянство припинялося смертю особи, втратою римського

громадянства шляхом продажу в рабство, полонення, засудження до найтяжчих видів

кримінального покарання чи вигнання з Риму.

Римський громадянин мав повну правоздатність у політичній, майновій та сімейній сферах.

Він мав право нести службу в регулярних римських військах, брати участь і голосувати в народних

зборах, бути обраним на посади магістратів. Це сфера політичних прав, які не залежали від сімей-

ного стану особи.

У сфері цивільно-правових відносин правоздатність римського громадянина складалась з двох

основних груп прав: вступати в законний шлюб і торгувати.

Зміст правоздатності римського громадянина знаходив відображення навіть в його імені.

Повне ім'я римського громадянина складалося з п'яти частин: 1) імені у власному значенні; 2)

найменування сім'ї чи роду; 3) імені батька в родовому відмінку; 4) найменування тріби, в складі

якої громадянин бере участь у голосуванні в народних зборах (належність до тріби зазначалась і в

той період імперії, коли народних зборів уже не скликали); 5) прізвиська, почесного імені, що

присвоювалося громадянину за особливі заслуги перед державою. Наприклад, повне ім'я

Цицерона виглядало так: Марк Тулій Марка Корнелій Цицерон (Марк – ім'я, Тулій – рід, Марка –

ім'я батька в родовому відмінку, Корнелій – тріба, Цицерон – почесне ім'я).

3. Правовий стан латинів

Латинами визнавалися давні жителі Лація та їхнє потомство. Згодом правовий статус латинів

почали надавати деяким італійським общинам і за межами Лація. Після того як в І ст. до н.е.

римське громадянство розповсюдилось на всю Італію, статус латина залишався лише за

населенням позаіталійських общин чи провінцій, яким він надавався особливими актами Римської

держави. Його також набував раб, якого відпускали на свободу володарі-латини чи римський

громадянин, за умови надання цьому вільновідпущенику статусу латина. Отже, статус латина

набуває певного юридичного значення і відповідне оформлення внаслідок:

а) народження в сім'ї латинів, при цьому діють такі самі правила, що й для римських

громадян: статус шлюбної дитини визначається за статусом батька, позашлюбної – за статусом

матері;

б) присвоєння статусу латина актом державної влади;

в) добровільного переходу римського громадянина до числа латинів з метою

одержання земельного наділу;

г) звільнення від рабства володарем-латином чи римським громадянином, але за

умови надання йому правового статусу латина.

Правовий стан латинів істотно відрізнявся від правового статусу римських громадян. У сфері

публічного права обмеження полягали в тому, що латини не мали права служити в римських

легіонах, обиратися на посади римських магістратів. Однак, перебуваючи в Римі, вони мали право

брати участь в роботі народних зборів, голосувати в них.

У цивільно-правовій сфері латини за правовим статусом наближалися до римських громадян,

проте далеко не всі. Основна їх частина – жителі Лація, як і римські громадяни, мали право

вступати до шлюбу і торгувати. Інші латини – раби, відпущені на волю, одержавши статус латина

(вони називалися «латини Юніана» за назвою закону, що надав їм цей статус), не мали права

згідно з законом брати шлюб, заповідати своє майно, успадковувати. Після смерті такого латина

його майно переходило до його колишнього володаря, що надав йому свободу. Зобов'язання

померлого до патрона не переходили, тобто латини «жили як вільні, помирали як раби».

За бажанням латини мали змогу порівняно легко набути римське громадянство. Воно

надавалося на підставі постанов Римської держави, що присвоювала його цілим категоріям

латинів за певних обставин. Переїхавши на постійне місце проживання до Риму, вони також

одержували статус римського громадянина. Згодом це призвело до різкого зменшення чоловічого

населення в містах Лація. Внаслідок цього було встановлено правило: латин, що мав намір

переїхати до Риму на постійне місце проживання, зобов'язаний залишити на місці попереднього

проживання чоловіче потомство.

Права римського громадянина одержували також латини, обрані в своїх общинах на посаду

магістратів або сенаторів. Латини Юніана могли одержати римське громадянство тільки за

особливі заслуги перед Римською державою (охорона безпеки доріг, якісні та великі поставки). Як

зазначалось вище, в І ст. до н.е. все населення Італії дістало правовий статус римського

громадянина.

4. Правовий стан перегрінів

Перегріни – сусідні з Італією, підкорені Римом народи. Вони не були рабами, проте й не

отримували правового статусу римського громадянина. В давнину це були вороги ( hostes ), які не

користувалися правовим захистом з боку Римської держави. Однак із спливом часу, змінами в соці-

ально-економічному житті римського суспільства гостес поступово утворюють самостійну групу

вільного населення і одержують правовий статус перегріна.

Статус перегріна набувала дитина, народжена в сім'ї перегрінів чи перегрінкою поза шлюбом.

За деякі кримінальні злочини римський громадянин міг бути позбавлений свого статусу і

висланий в місця проживання перегрінів, де й одержував їхній статус.

Перегріни не користувалися політичними правами римських громадян, хоча й були

підданими Риму. В сфері приватноправових відносин вони керувалися власним національним

правом згідно з законом про провінції, який встановлював для неї особливий правовий статус.

Таким чином, склалася різноманітна система правового регулювання майнових відносин у різних

провінціях, при цьому не було спільної правової основи для контакту з Римом в цій сфері.

Зазначені фактори перешкоджали нормальному розвиткові цивільного обороту між перегрінами

та римськими громадянами. В усуненні їх основну роль зіграв перегрінський претор, який у

творчому союзі з міським претором ретельно вишукував найцінніший досвід правової культури

інших народів, узагальнював його й впроваджував в практичну діяльність. Це одне з наймудріших

джерел правової культури, відображене в правотворчій діяльності преторів.

В окремих випадках перегрінам надавалося римське громадянство. Так, за особливі заслуги

перед Римом деяким перегрінам чи навіть групам жалувався цей статус. Часто Римська держава

надавала його групам перегрінів спеціальним актом державної влади, керуючись певними

політичними, економічними та іншими міркуваннями, наприклад з метою поповнення римських

легіонів воїнами, в яких, як відомо, мали право нести службу тільки римські громадяни.

На початку III ст. всі відмінності в правовому становищі різних категорій вільного населення

втратили своє значення. У 212 р. імператор Каракалла поширив статус римського громадянина на

всіх підданих величезної імперії, що пояснювалося скоріше фіскальними міркуваннями, ніж

політичними. Як би то не було, проте все населення Римської імперії стало її громадянами.

Існували тільки деякі обмеження – іноземці, що прибували на територію Римської держави й не

були її підданими, залишалися на становищі перегрінів (варвари, слов'яни, германці та ін.), як і

піддані Риму, що вчинили тяжкі злочини.

5. Правове становище рабів

Давньоримська держава з часів виникнення (754–753 p. p. до н.е.) і до загибелі (476 р. н.е.) була

рабовласницькою: рабовласницький лад, рабовласницький спосіб виробництва, в основі

виробничих відносин – власність на засоби виробництва та раба, основні класи – раби і

рабовласники. Спочатку рабство було патріархальним – становище рабів не дуже відрізнялось від

вільних. З розвитком продуктивних сил станова диференціація поглиблюється, стає жорстокішою

експлуатація рабів. Раб вважався річчю (servus res est). На думку Варрона (1 ст. до н.е.), знаряддя

праці розрізняють: а) неживі: б) живі, що не вміють говорити; в) живі, що володіють людською

мовою (раби). Таким чином, раб в Стародавньому Римі – знаряддя праці, що вміє говорити

(іnstrumentum vocale). Це положення було відображено в римському праві: «Вищий правовий

поділ суб'єктів полягає в тому, що всі люди вільні або раби», – стверджував Гай (Д 1.5 3) Ульпіан

уточнює; «З точки зору цивільного права раби вважаються ніким» (Д.50.17.32) Деякі юристи відно-

сять виникнення рабства на рахунок права народів: «Рабство є встановлення права народів, в силу

якого одна особа підкоряється владі іншої» (Флорентін – Д. 1.5.4.1).

На початку І ст. приймається Сіціліанський сенатус-консульт, за яким всі раби, що

знаходилися в будинку в момент вбивства володаря, підлягали страті. Ульпіан досить широко

тлумачив цей закон. Таціт наводить приклад, коли за вбивство рабами префекта міста Педанія

Секунда було страчено 400 рабів.

Встановлюючи права власності на раба, рабовласницький Рим і римські юристи, що

відображали інтереси пануючого стану, прагнули забезпечити правовими засобами: а) свободу

безмежної експлуатації; б) придушення будь-якого духу протесту, легальний терор.

Основними джерелами рабства були: а) війни, під час яких брали до полону воїнів сусідніх

народів (захоплення чужоземця навіть не внаслідок війни робило його рабом, якщо тільки Рим не

мав договірних відносин з цією державою), б) народження від матері-рабині. Згідно з нормами

цивільного права, дитина, народжена поза шлюбом, приймала статус матері, який вона мала в

момент народження. Отже, якщо в момент народження дитини її мати була рабинею, дитина

також визнавалася рабом, незважаючи на те, ким була мати в момент зачаття і хто був батьком

дитини; в) продаж вільної людини в рабство – за Тібр. Вільний громадянин не міг стати рабом на

своїй батьківщині – це було б надто небезпечно для пануючого стану. Проте в період імперії

допускалось обернення в рабство на території Риму засуджених за тяжкі злочини до страти або до

безстрокової каторги. За часів принципату в рабство оберталася жінка, що вступила в зв'язок з ра-

бом і не припинила його на вимогу володаря.

З точки зору приватного права раб вважався річчю і не мав ніяких прав ні в публічній, ні в

приватній сфері. Раби не могли служити в римських легіонах, не платили повинностей, оскільки

не були власниками майна, носіями яких-не-будь прав, не могли мати сім'ю. Зв'язок раба з

рабинею, як, між іншим, з будь-якою жінкою, не визнавався шлюбом і не породжував ніяких

правових наслідків. Діти, народжені рабинею, не підпадали під батьківську владу. Раб як річ міг

стати об'єктом будь-якого права (права власності, права застави, особистих сервітутів тощо),

предметом будь-якого приватноправового правочину (купівлі-продажу, міни, майнового найму),

цивільного спору. Якщо йому заподіяно каліцтво чи інше ушкодження, позов до кривдника

закладав не раб, а його володар, як за заподіяння шкоди будь-якій речі. Коли раба виганяли з дому

чи від нього відмовлявся володар, це не означало його свободи, а лише зміну господаря, оскільки

раба, як і будь-яку іншу річ, викинуту на вулицю, міг підібрати будь-хто.

У період принципату робилися спроби, спрямовані на обмеження свавілля рабовласників, які

не полегшили становища рабів, а тільки сприяли забезпеченню непохитності рабства.

Проте раб був не просто річчю, а об'єктом, який мав розум, сильну волю, спритність, здатність

до творчості тощо. Використовувати раба як просту фізичну силу, зневажаючи його

інтелектуальні й інші людські якості, було просто нерозумно. Тому рабовласники згодом все

частіше починають експлуатувати саме ці його якості. Вони надають йому певне майно для

управління, спочатку просте, а потім все складніше. Цьому сприяли дві обставини. З одного боку,

рабовласники, маючи в провінціях великі земельні наділи, маєтки та інші об'єкти приватної

власності, не завжди могли і бажали безпосередньо займатися господарськими справами. Все

частіше ведення цих справ вони доручають рабам. З другого боку, раби в таких дорученнях були

дуже заінтересовані: а) це полегшувало їхню долю; б) при сумлінному веденні господарства вони

розраховували на певну прихильність господаря; в) дбайливість і просто господарська спритність

давали рабу можливість накопичити певні кошти для викупу свободи.

Отже, такі форми експлуатації рабів почали швидко поширюватись. Надання рабу певного

майна для управління дістало назву рабська пекулія.

Експлуатація розумових здібностей раба – більш витончена, рафінована, ефективна і

прибуткова форма експлуатації. Проте вона породила певні наслідки. Для оперативнішого та

ефективнішого управління наданим рабу майном треба було дати йому певні правові властивості.

Римське право здійснило це. Раб, наділений пекулієм, отримав можливість укладати

приватноправові правочини, за якими виникали певні права та обов'язки – він не міг вести госпо-

дарство, не маючи можливості здійснювати необхідні для цього юридичні дії. Наприклад,

вирощений врожай треба було своєчасно і вигідно продати, потім купити для господарства

матеріали, інвентар тощо.

Спочатку раб міг укладати лише правочини, спрямовані на придбання, які його володаря ні

до чого не зобов'язували. Це не сприяло усталеності розвитку господарського обороту. Ніхто не

міг відважитися укладати з рабом договір, за яким не передбачалося відповідальності за

невиконання або неналежне виконання. Тому Римське право робить наступний крок – надання

рабу пекулія, що означає тепер згоду його володаря прийняти на себе обов'язки, що випливають з

договору, укладеного рабом. Отже, раб, наділений пекулієм, отримує можливість здійснювати

юридичні дії, зумовлені його змістом, тобто укладати будь-які договори, що випливають із

необхідності раціонально вести довірене йому господарство зі всіма наслідками, що з цього

випливають.

Юридична діяльність раба, зумовлена пекулієм, суворо регламентувалася. Звичайно, все

набуте рабом при управлінні пекулієм автоматично було власністю його володаря. Проте і

зобов'язання, що випливали з пекулія, також покладалися на володаря. Володар був

відповідальний за договорами, укладеними рабами в межах пекулія, і тих, що визначалися змістом

пекулія. Якщо раб укладав договір, що не випливав з пекулія, володар за таким договором

відповідальності не ніс.

Надання рабу у зв'язку з пекулієм можливості здійснювати певні юридичні дії деякі романісти

розглядають як наділення їх право- і дієздатністю, що зовсім не відповідає дійсності. Раби не

одержували ніякої, навіть незначної правосуб’єктності. Вони діяли від імені і на користь свого

володаря, не несучи ніякої правової відповідальності перед контрагентами за укладені договори,

виконуючи лише технічні функції. Не визнаємо ж ми правосуб'єктності, юридичної особистості за

торговельними автоматами, такими поширеними в наш час. Тому і раби були тільки технічними

виконавцями.

Раби могли одержати свободу від свого володаря, що зумовлювалося рядом обмежень. 20-

річний володар не мав змоги дарувати свободу рабу. Не можна було відпускати на свободу раба,

молодшого 30 років чи таврованого. Визнавалося недійсним звільнення раба на шкоду кредитору

у випадку, коли володарю загрожувало стягнення на рабів, при цьому він їх відпускав на свободу.

В період принципату були встановлені й кількісні обмеження відпуску рабів на свободу: володар,

що мав 3 рабів, міг відпустити на свободу 2; володар, що мав до 10, – не більше половини; з 30

допускалося звільнення не більше третини; з 100 – не більше чверті; з 500 – однієї п'ятої і взагалі не

більше 100 рабів.

Відпущений на свободу раб називався вільновідпущеником. Він набував правового статусу

свого володаря, що відпустив його на свободу. Раб, відпущений на свободу римським

громадянином, формально набував статусу римського громадянина, який однак не співпадав із

статусом вільнонародженого римського громадянина. Такий вільновідпущеник називався

лібертіном. Якщо ж раб одержував свободу від латина чи перегріна, його правовий статус

визначався їхнім станом.

Вільновідпущеник, що одержав статус римського громадянина (лібертін), не міг взяти шлюб з

вільнонародженою римською громадянкою аж до початку принципату, а заборона брати шлюб з

особою сенаторського звання зберігалася до Юстиніана.

Вільновідпущеник залежав від свого володаря: був зобов'язаний надавати йому всілякі

послуги, а у випадку потреби – аліментувати не тільки колишнього патрона, а й його дітей,

батьків, не мав права викликати його до суду, отже, був абсолютно позбавлений судового захисту

від свавілля володаря. Після смерті вільновідпущеника-перегріна його майно переходило до

спадщини патрона.

У сфері публічних правовідносин вільновідпущеник обмежувався в праві служити в римських

легіонах, а в І ст. втратив право брати участь у роботі народних зборів і голосувати.

6. Правове становище колонів

Колонат зароджувався ще за часів республіки, продовжував розвиватися в період принципату

і отримав правове закріплення в умовах абсолютної монархії. Спочатку колони були дрібними

орендарями землі. На той час завершились успішні загарбницькі війни, відповідно припинився

приплив численних рабів. До того ж жорстока експлуатація, виснажлива праця, нелюдські умови

життя та побуту, масові страти зумовили високу смертність серед рабів і низьку народжуваність.

Водночас зростання земельних наділів, поява нових промислів, розширення й без того величезної

території, збільшення челяді, що обслуговувала рабовласників, вимагали робочих рук.

Землевласники, в яких не вистачало рабів для обробки землі, почали здавати свої наділи

дрібними ділянками в оренду вільним людям, що потребували засобів існування. Ці дрібні

орендарі дістали назву колони.

Оренда виявилася вигідною обом сторонам. Колони, прагнучи забезпечити сім'ю їжею і

виплатити орендну плату, добре обробляли землю, збираючи високі врожаї. їхня праця була

продуктивнішою порівняно з підневільною рабською. Землевласники отримували великі

прибутки від здачі землі в оренду. Колонат швидко розвивався. Орендна плата встановлювалась як

в грошовій, так і в натуральній формі.

Колонат не є чисто римським продуктом суспільного розвитку. В Єгипті та Азії подібні

відносини виникли раніше і були запозичені Римом. Однак у Римі джерелом колонату був також

рабський пекулій, за яким раби, що добре працювали на переданій їм в пекулій землі, одержували

свободу, проте навічно прикріплювалися до тієї самої землі.

За таких умов орендар-колон юридично залишався незалежним, мав право в будь-який час

розірвати договір, піти в інше місце. Проте орендарями були, як правило, найбідніші кола

населення, які не мали достатніх засобів для успішної обробки землі. Землевласники надавали їм

позики, але на таких умовах, щоб колони не мали змоги їх погасити своєчасно. Ускладнювали

становище часті неврожаї. Так виникли недоїмки в платежах. Згодом колони попадають в еконо-

мічну залежність від орендодавців. Колон не може залишити орендовану ділянку, не

розрахувавшись з боргами, а розрахуватися він також не міг.

Поступово фактична економічна залежність перетворюється в юридичну. її збільшує нова

податкова реформа, за умовами якої податки із землі нараховуються з урахуванням колонів.

Залишення колонами землі зменшувало прибутки землеволодільців, вони усіляко намагалися

закріпити колонів, навіть переманюючи їх в інших. Для перепони переходу колонів у 322 р. був

прийнятий закон, який забороняв колону самовільно залишати орендований наділ. У 357 р. новий

закон заборонив землевласникам відчужувати земельні наділи без приписаних до них колонів.

Таким чином, завершилося правове оформлення щодо закріплення колонів. Внаслідок цього

з'явилася нова група залежних людей, що мали певну правоздатність, але вельми обмежену в її

здійсненні. Якщо колон самовільно залишав землю, земле-володілець засобами віндикації мав

право витребувати його назад, тобто правове становище колона мало чим відрізнялось від раба.

Однак колони не були рабами, юридично вони залишались вільними, але прикріпленими до

землі. Колони – попередники кріпаків, а колонат – зародок феодалізму Не тільки сам колон, а і

його діти вважалися приписаними до даного наділу. Колонат став спадковим. Зростає й особиста

залежність колонів від землеволодільців, які здійснювали над ними суд і розправу безконтрольно.

Наближалось народження нової економічної формації – феодалізму.

7. Юридичні особи

Як і в багатьох інших випадках, римляни не розробили поняття юридичної особи як

особливого суб'єкта приватних прав. Ще в давні часи було помічено, що в деяких випадках

носіями приватних прав можуть бути не тільки фізичні особи, а й деякі об'єднання, корпорації

тощо. Згодом фізичним особам почали протиставляти осіб юридичних як ще один тип суб'єктів

права. Вже в Законах XII таблиць згадувалися різного роду корпорації, колегії релігійного харак-

теру, що мали змогу бути власниками певного майна. Кількість таких корпорацій зростала. Проте

для широкого розвитку цієї правової структури в Римі ще не було належних соціально-

економічних умов. Не було й терміна «юридична особа», хоча саме це поняття застосовувалося і

використовувалося в обороті досить часто. Принаймні заслуга римлян в створенні інституту

юридичної особи незаперечна. Саме римському праву ми зобов'язані тим. що правові системи

Європи успадкували його і міцно закріпили в своєму обороті, хоча й в господарському житті Риму

юридичні особи значної ролі не відігравали навіть в пору розквіту торгівлі й господарства.

Римські юристи звертають увагу на те, що в окремих випадках майно належить не окремим

громадянам – фізичним особам, а об'єднанням. Юрист Марціан зазначав: «Належать сукупності, а

не окремим особам, наприклад театри, що знаходяться в общині, а також стадіони» (Д.1.8.6.1).

Інший юрист Альфен приводить таке висловлювання: коли в легіоні з бігом часу повністю

обновиться склад воїнів, то легіон все ж таки залишається тим самим. Те саме стосується і корабля,

на якому внаслідок ремонту всі частини повністю замінені. Він залишається тим самим. Ульпіан

проголошує: «Стосовно декуріонів чи інших сукупностей не має значення, чи всі залишаються, чи

залишається частина, чи весь склад перемінився. Навіть якщо дана сукупність звелась до однієї

людини, то переважно визнається, що можна пред'явити вимоги до неї в суді і вона може заявляти

вимоги в суд.

бо право всіх зосередилось в одному і залишається ім'я сукупності. Якщо є борг на користь

сукупності, то це не є боргом окремій людині» (Д.3.4.1–2).

Однак усі ці висловлювання лише визнавали за такими об'єднаннями певні права та обов'язки.

Чіткішим проявом ідеї юридичної особи було визнання за муніципіями (міськими общинами)

права на самоуправління і господарську самостійність. Це знайшло правове вираження в тому, що

муніципії в своїх майнових відносинах отримали змогу керуватися нормами приватного права.

Цим вони прирівнювалися до статусу фізичних осіб. Згодом така сама правоздатність визнається

за іншими корпораціями, проте розвиток юридичних осіб стримувався.

Наслідком тривалого і досить важкого розвитку ідеї юридичної особи було визнання

класичним правом певних ознак цього суб'єкта права:

а) в галузі приватноправових відносин корпорації прирівнювалися до фізичних осіб. Гай

зазначав, що общини розглядаються як приватні особи (Д.50.16.18);

б) вихід із складу об'єднання окремих осіб не впливає на його юридичне становище;

в) майно корпорації не є ні спільною власністю всіх членів корпорації, ні її окремих членів.

Це відособлена від її членів власність самої корпорації як особливого суб'єкта права;

г) корпорація від власного імені має право вступати у будь-які приватноправові відносини як

з фізичними, так і з юридичними особами. Ці відносини здійснюються через фізичних осіб,

уповноважених на це в установленому порядку.

На цьому створення правової фігури юридичної особи не завершилось. Залишався ряд

нерозв'язаних проблем, які римлянам так і не вдалося вирішити внаслідок політичних та

економічних причин. В епоху імператорів створення корпорацій було значно обмежено. Монархи

взагалі боялися демократичних інститутів, тим більше об'єднань, діяльність яких могла бути

небезпечною для них.

Найпоширенішими видами юридичних осіб в Римі були: скарбниця, муніципії, різні спілки

осіб однієї професії – пекарів, м'ясників, ремісників, могильників тощо. Визнавалися юридичними

особами різноманітні релігійні об'єднання. Проте Юлій Цезар, скориставшись пристойним приво-

дом, розпустив всі корпорації, крім найдавніших. Август заборонив без дозволу імператора

утворювати будь-які корпорації, крім релігійних і деяких привілейованих (наприклад,

поховальних товариств).

Діяльність юридичної особи припинялася в таких випадках:

після досягнення мети, яка перед нею ставилась, якщо її діяльність набувала незаконного

характеру; після вибуття всіх її членів.

Зауважимо, що мінімальна кількість, необхідна для функціонування юридичної особи – 3

чоловіки.

У деяких випадках юридичні особи, з одного боку, могли приймати на себе обов'язки

патроната, а з другого – здебільшого не мали права бути спадкоємцями.

8. Сім'я. Агнатське і когнатське споріднення

З найдавніших часів римська сім'я була моногамною й патріархальною. Як усталене

об'єднання вона виникає з розкладанням родового ладу. Перша історична форма моногамії вже

заснована на владі батька сімейства.

Сім'я – це засноване на шлюбі чи кровному спорідненні об'єднання осіб, пов'язаних спільністю

побуту, взаємною допомогою й моральною відповідальністю.

Давньоримська сім'я несла на собі відбиток родового ладу. Вона будувалася за принципом

підпорядкування владі глави сімейства (pater familias). До складу сім'ї, крім глави сімейства,

належали його дружина, діти та їхнє потомство, інші родичі, кабальні, а також раби. Терміном

familia позначалась сукупність всього майна, дітей, рабів та іншої робочої сили. Припускається,

що спочатку цей термін охоплював тільки рабів, що належали певній сім'ї, а згодом і все інше

майно, робочу силу (дружину, дітей, кабальних, інших осіб). Це об'єднання засновувалось не на

кровному зв'язку (його на ті часи ще не знали), а на владі домовладики, яка на той час мало чим

відрізнялась від влади над рабами. Під владу домовладики підпадали не тільки дружина, діти та їх

потомство, а й невістки, чоловіки дочок, якщо вони переходили жити в сім'ю дружини

(приймаки), а також всі інші особи.

Отже, за сімейним станом римські громадяни поділялися, як вже зазначалось, на осіб свого

права (persona sui juris) та осіб чужого права (persona alieni juris). До перших відносилися

домовладики, до других – інші члени сім'ї, так звані підвладні. Для повної приватної

правоздатності вимагалося, щоб особа займала в сім'ї незалежне, самостійне становище, а її мали

тільки домовладики. їхні сини незалежно від віку, сімейного і громадського стану за життя батька

чи діда завжди були підвладними з досить обмеженими приватними правами, тобто з обмеженою

дієздатністю. Вони не мали права навіть спочатку бути власниками майна. Набуття ними майна

виключалось, оскільки воно відразу ставало власністю батька – домовладики. Підвладні могли

укладати приватноправові правочини тільки від імені й на користь домовладики, влада якого над

сім'єю практично не обмежувалась. Він був єдиним носієм майнових прав сім'ї.

Сім'я, заснована на підпорядкуванні владі домовладики, називалась агнатською. Всі підвладні

підкорялися владі одного домовладики і вважалися родичами, тобто агнатами Кровний зв'язок на

той час не мав правового значення. Тому дівчина, що виходила заміж і переходила жити до свого

чоловіка, займала становище в цій родині дочки його батьків, тобто ставала сестрою братів і сестер

свого чоловіка, втрачаючи при цьому родинні зв'язки зі своїми кровними батьками з усіма

наслідками, що з цього випливали, наприклад вона вже не могла стати спадкоємницею після

їхньої смерті. Агнатське споріднення зберігалося й після смерті домовладики.

Агнати могли бути пов'язані між собою і кровним зв'язком, як, наприклад, батько й діти, проте

юридичне значення мало лише підпорядкування владі домовладики. При цьому агнатське

споріднення визначалося тільки по чоловічій лінії, оскільки йшлося про підпорядкування владі

батька сімейства. Потомство дітей також ставало агнатами свого домовладики. Споріднення

агнатів розрізнялося за лініями і ступенями. Агнати одного спільного предка були родичами по

боковій лінії, а послідовно один від одного – родичами по прямій лінії. Ступінь агнатського

споріднення визначався числом народжень, що утворювали це споріднення (син – агнат батька

першого ступеня, онука – агнат другого ступеня). Ступінь споріднення по боковій лінії також

обчислювався кількістю народжень від спільного предка до другого родича. Наприклад, рідні

брати й сестри – агнати другого ступеня по боковій лінії, оскільки їх розділяє одне народження від

спільного предка; дядько й племінник – агнати третього ступеня по боковій лінії, бо дядько з

батьком племінника – агнати другого ступеня плюс племінник – третє народження.

Після смерті домовладики його дорослі сини були носіями влади в сім'ї, а дружини й діти

підпадали під їхню владу Згідно з цим вільний від батьківської влади римський громадянин,

навіть той, що не мав сім'ї, вважався домовладикою. «Домовладикою (батьком сімейства) вважався

той, кому належала влада в сім'ї, і правильно він так називався, хоча б у нього не було сина», –

писав Ульпіан (Д.50.16.195). Домо-владика – носій сімейної влади не тільки наявної, а й по-

тенціальної.

Глибока залежність підвладних від домовладики помітно стримувала цивільний оборот. Ніхто

не бажав укладати правочин з підвладним, за яким все одержане переходило у власність

домовладики, який за правочином ні до чого не зобов'язувався. Навіть за рабським пекулієм

володар приймав на себе обов'язки за правочином, учиненим рабом Підвладні самі несли

відповідальність за угоди, не маючи ніякого майна. їхнє подвійне становище не сприяло розвитку

продуктивних сил і господарського обороту.

Між тим розвиток продуктивних сил активізує цивільний оборот, зростання приватної

власності, що, в свою чергу, призвело до зародження нової, когнатської (кровної) сім'ї

Виробництво матеріальних благ в більшій кількості, ніж можуть спожити їх виробники, породжує

прагнення батьків закріпити накопичене протягом життя майно за кровними потомками

(нащадками), передусім за дітьми. Агнатське споріднення суперечило природному бажанню

батьків залишити спадщину своїм кровним дітям, які стали агнатами іншого домовладики.

Поступово римляни віддають перевагу кровному спорідненню, що стало основою нової, когнат-

ської сім'ї, яка пов'язувала групу людей кровними узами. Деякий час ці два види сім'ї існували

паралельно, проте когнатська сім'я за нових умов поступово витіснила агнатську

Когнатська сім'я і когнатське споріднення пережили Стародавню Римську державу. Кровне

споріднення і тепер покладено в основу сімейно-правових відносин. Воно також визначається за

лініями і ступенями. Розрізняють дві лінії – пряму і бокову. Пряма поділяється на висхідну і

низхідну. Якщо родичі походять послідовно один від одного (батько, син, онука, правнук), це

родичі по прямій лінії. Родичі по прямій лінії, від яких походить конкретна особа, називаються

родичами по прямій висхідній лінії (батько, дід, прадід, мати, бабуся тощо). Родичі, що походять

від цієї конкретної особи, складають пряму низхідну лінію (діти, онуки, правнуки). Родичі, які

походять від одного спільного предка, є родичами по боковій лінії.

Ступінь споріднення по крові визначається відповідно до тих самих правил. Споріднення

однієї особи завжди встановлюється відносно якої-небудь іншої особи. Наприклад, Клавдій –

двоюрідний брат Антонія. Оскільки обидва вони походять від одного спільного предка – діда, то є

родичами по боковій лінії. Ступінь споріднення визначається кількістю народжень, які утворюють

це споріднення, відліком від спільного предка (але без урахування його). Між дідом і його онуком

Клавдієм – два народження. Так само між дідом а його другим онуком розділяють два народження.

Отже, чотири народження утворюють споріднення між двоюрідними братами Клавдієм і

Антонієм. Вони родичі четвертого ступеня.

Родичі дружини, з одного боку, й родичі чоловіка, з другого, є між собою свояками. Брати й

сестри, що мають спільного батька і спільну матір, є повнорідними братами й сестрами. Брати й

сестри, які мають спільну матір, але різних батьків – єдиноутробні. Якщо ж у них спільний батько,

проте різні матері – вони єдинокровні. Ті й другі називаються неповнорідними братами й

сестрами. Якщо ж у них різні батьки й різні матері, вони не знаходяться в кровному спорідненні і

називаються зведеними.

Визначення лінії і ступеня споріднення має важливе значення для встановлення прав на

спадщину, оскільки в спадковому праві діє принцип: більш близький ступінь споріднення усуває

від спадщини родичів більш дальшого ступеня.

Характерні особливості римської сім'ї знайшли відбиток у римському сімейному праві, яке

відзначається завершеністю, послідовністю. Багато його положень збереглося до наших часів.

Дата добавления: 2015-05-31