Заставне право 1 страница

Речове право

Тема 4.

1. Поняття і види речових прав

2. Поняття і види речей

3. Поняття і види володіння

4. Виникнення і припинення володіння

5. Захист володіння

6. Виникнення і розвиток інституту права власності у Стародавньому Римі

7. Поняття і зміст права власності

8. Види права власності

9. Способи набуття і втрати права власності

10. Захист права власності

11. Виникнення, поняття і види прав на чужі речі

12. Сервітути: поняття і види

13. Земельні сервітути

14. Особисті сервітути

15. Виникнення, втрата і захист сервітутів

16. Емфітевзис і суперфіцій

1. Поняття і види речових прав

Давньоримські юристи не розрізняли речових і зобов'язальних прав, а лише захист прав

засобами речових позовів actiones in rem і особистих позовів – actiones in personam. Якщо спір

виникав з приводу права на річ, для захисту цього права застосовувався речовий позов, якщо ж

приводом для тяжби були правові дії іншої особи – особистий позов. Наявність того чи іншого

права виводили із наявності позову. Претор, вивчивши обставини, приходив до висновку, що

певні правові відносини підлягають захисту і давав відповідний позов (речовий чи особистий).

Якщо позову не було, то не було й відповідного права. Позов стає основою, а право – тільки

наслідком.

Пізніше позов почали виводити з наявності права. Спочатку з'ясовували, чи є право, а потім

вже надавали позов. Таким чином, на підставі відповідних позовів (речових і зобов'язальних)

розрізняють права речові й особисті. Речове право – якщо об'єктом права були речі, особисте

право – якщо об'єктом права були дії, що мали правове значення. Отже, римське приватне право

своїми об'єктами визнавало речі або дії, хоча розподіл майнових прав на речові і зобов'язальні

зроблений не римськими юристами. Дане розмежування розроблено пізніше вченими на основі

матеріалів римських юристів, які звернули увагу на відмінність майнових прав: в одному випадку

потреба в якій-небудь речі задовольнялася шляхом її набуття (при цьому встановлювався один

обсяг прав), в другому – шляхом надання речі в тимчасове користування за умови повернення

володарю (виникають інші права з іншим обсягом прав). Ці способи задоволення потреби в речі

породжують абсолютно різні правові відносини: речові та зобов'язальні. Система майнових прав

була поділена на дві великі групи – речові права і зобов'язальні права.

До речових прав римські юристи відносили: володіння, право власності та права на чужі речі.

Поверхова відмінність речових і зобов’язальних прав полягає в об'єкті прав: об'єкт права речі –

речове право, об'єкт права дії – зобов'язальне право. Проте зовнішнього розрізнення інколи буває

недостатньо для встановлення характеру правових відносин, наприклад, якщо виник спір з

приводу передачі будинку продавцем покупцю. Після укладення договору купівлі-продажу

продавець відмовився передати будинок покупцеві. Недосвідченому юристу важко визначити, про

яке саме право йдеться спір – речове чи зобов'язальне, оскільки встановлення характеру права має

важливе значення для визначення способу захисту. В наведеному прикладі покупець ще не став

власником купленого будинку і тому речового права в нього ще не виникло. Мова йде про

виконання договору, тобто про право вимоги, про зобов'язальне право.

Для ґрунтовнішого осмислення характеру речово-правових і зобов'язально-правових відносин необхідно

проаналізувати такі відмінності між цими двома інститутами:

1. Основна відмінність полягає в об'єкті права. Об'єкт речового права – завжди річ,

зобов'язального права – дії, право вимоги здійснювати певні дії. До речових прав римське при-

ватне право відносило такі правові інститути: володіння, право власності, сервітути, інші права

на чужі речі (емфітевзис, суперфіцій, заставне право). Зобов'язальні права виникають з договорів

та інших правомірних і неправомірних дій. Це великий розділ приватного права, що об'єднує

договірне право, деліктне право та інші зобов'язання, що виникають з позадоговірних

правомірних дій.

2. Речові права відрізняються абсолютним характером, зобов'язальні – відносним. Внаслідок

цього випливає, що захист речових прав є абсолютним, а зобов'язальних – відносним. Ця

відмінність зумовлена характером правових відносин. Володар речових прав у процесі

здійснення їх вступає у правові відносини з усіма, хто його оточує. З одного боку – суб'єкт

речового права, з іншого – абсолютно всі, хто його оточує. Суть цих правовідносин полягає в

тому, що суб'єкт речового права має певні правоможності на річ, а всі, хто його оточує,

зобов'язані поважати його права, дотримуватися їх і не порушувати. Порушником речового

права може виявитися кожен із числа оточуючих, навіть якщо він цього не бажав і не знав. Отже,

відповідачем за речовим позовом може бути кожен, навіть той, хто особисто не порушував

речових прав носія їх. Наприклад, власник певної речі в процесі здійснення своїх

правоможностей вступає у правові відносини з усіма, з ким стикається. Якщо ж він втратить

володіння річчю, то при цьому не втрачає свого речового права на річ, а остання може

виявитися в незаконному володінні будь-якої особи. Нею може виявитися і особа, яка,

набуваючи річ, не знала, що вона чужа. Ставши володільцем чужої речі, її набувач речового

права на неї не набуває і, отже, буде відповідачем по закладеному до нього позову.

Зобов'язально-правові відносини мають відносний характер оскільки виникають щодо

конкретно визначених осіб, наприклад, продавець – покупець. Порушником цих відносин може

бути тільки одна з цих двох осіб. Отже, відповідач за особистим позовом завжди відомий, чого не

можна сказати по речовому позову, відповідача за яким не можна назвати навіть приблизно.

3. Більшість речових прав ніякими строками не обмежена. Володіння, право власності,

земельні сервітути, емфітевзис і суперфіцій – ці речові права набуваються назавжди. Тільки

особисті сервітути обмежені часом життя суб'єкта їх (довічні). За договором позики предмет

переходить у власність до позичальника на обумовлений строк. Усі зобов'язально-правові

відносини – це тимчасові відносини, розраховані на певний строк. Права, що виникають з таких

відносин, припиняються одночасно з припиненням зобов'язань. Наприклад, зі спливом строку

за договором найму речей річ повертається наймодавцю і право користування нею наймачем

припиняється.

4. Речові і зобов'язальні права відрізняються за змістом і обсягом. Зміст речових прав

встановлюється законом, а зобов'язальних, як правило, зумовлюється договором. Речові права за

своїм обсягом ширші, ніж зобов'язальні (наприклад, права власника і права наймача речі).

Суб'єкт речового права має безпосередній вплив на річ щодо здійснення своїх

правоможностей (наприклад, власник сам володіє, користується і розпоряджається своєю річчю).

Наймач речі сам безпосередньо ці правоможності здійснювати не може. Користуватися і

володіти річчю він може від імені власника, а не від свого. Правоможності розпорядження він

взагалі не має. При цьому зазначені правоможності істотно обмежені (наприклад, наймачу

надано право користування не в повному обсязі, а тільки певною частиною).

5. Суб'єкт речового права пов'язаний з річчю ніби невидимою ниткою – куди б річ не пішла

від її володаря, він має право вимагати її повернення від будь-кого, хто її незаконно утримує.

Римське приватне право знало так звану необмежену віндикацію, за якою власник міг

витребувати свою річ від кожного, у кого вона знаходилася. Наприклад, власник передав свою

річ у тимчасове користування своєму сусідові, а той продав її третій особі. Тоді власник має

право витребувати свою річ у третьої особи, навіть якщо вона не знала про те. що річ чужа.

Заставодавець продав предмет застави третій особі, заставодержатель має право витребувати річ

для звернення на неї стягнення. Зобов'язальні права так не пов'язані зі своїм суб'єктом.

2. Поняття і види речей

Римські юристи широко користувалися категорією «річ», ретельно регламентували правовий

статус речей, види їх. Проблема речей займала одне з центральних місць і в самому римському

приватному праві, і в давньоримській юриспруденції. Багата казуїстика римських юристів щодо

речей дає змогу сформулювати загальну уяву про речі.

Річ – певна частина природи, що є якоюсь цінністю для її володаря. Ця частина природи

може бути ізольована від природи (наприклад, тварина, раб. будинок), а може бути і невіддільна

від неї (наприклад, земля, вода, ліс). Не має значення й те, чи жива ця природа чи нежива

(наприклад, тварина і будинок). З точки зору римського права речами визнавалося все, що

оточувало людину, могло бути об'єктом речового права і містило в собі певну вартість. Речами

римське право визнавало як те, що створене самою природою, так і те, що створене людською

працею. Однак поняття товару й речі за правовим змістом не співпадають. Товаром може бути

об'єкт, який в момент продажу в природі ще не існував (наприклад, майбутній врожай, річ, яка ще

буде зроблена), а річчю визнається тільки те, що наявне на даний момент.

Оточуючий нас матеріальний світ складається з певних речей. Різноманітність їх настільки

велика, що встановити які-небудь критерії для розмежування неможливо і недоцільно. З

правового погляду речі поділяються на певні відособлені види, що зумовило їх різний правовий

режим. Це має важливе значення. Деякі види речей залишилися сугубо римськими, інші – надовго

пережили римське право. Розглянемо деякі з них.

1. Передусім, усі речі поділялися на дві категорії: речі сакрального права (divini juris) і

речі людського (humani) права. До категорії речей божественного права відносили речі,

присвячені римським народом (рішенням народних зборів або сенату) вищим богам, і речі

релігійні (релігійного призначення або священні за своєю сутністю). Наприклад, до речей зі

священним значенням належали міські стіни і ворота.

2. Найважливішим і сугубо римським розмежуванням речей на окремі види був їх

поділ на манципні та неманципні (res mancipi et res nес mancipi), що певною мірою відповідає

сучасному поділу на основні засоби виробництва і предмети споживання. Поділ зумовлений

цінністю речей в господарському обороті. До манципних римляни відносили землю, рабів,

робочу худобу і земельні сервітути – найважливіші і найцінніші речі в господарстві. По суті, це

основні засоби виробництва. Враховуючи їхню важливість для господарства і цінність при

здійсненні правочинів, для них встановлено спеціальний, більш ускладнений порядок

відчуження. Наприклад, для здійснення купівлі-продажу запрошувалися не менш як 5–7

свідків і вагар з терезами. Передача права власності проходила в урочистій обстановці в

присутності свідків з виконанням певних ритуальних дій. В давні часи купівля-продаж таких

важливих речей проводилась рідко і виконання урочистих обрядів не обтяжувало оборот.

Виконання цих ритуальних дій дістало назву манципації (mancipado). Речі, при відчуженні

яких вимагалося виконати манципацію, почали називати манципними. Неманципними були

речі, для відчуження яких виконання обряду манципації не вимагалося. Важливе правове

значення цього поділу полягало ось в чому. Якщо при відчуженні манципних речей

(наприклад, землі) обряд манципацїї не виконувався, право власності до набувача не

переходило (з усіма наслідками, що з цього випливають), тобто покупець землі, не дивлячись

на сплату вартості і одержання землі у фактичне володіння і користування, власником землі

не ставав. Формалізм переважав над сутністю, що часто призводило до зловживань з боку

продавця, який формально залишався власником землі і мав право на цій підставі витребувати

її назад від покупця. Республіканські суди задовольняли такі позови. Однак суть манципації

полягала у засвідченні запрошеними свідками факту переходу права власності на особливо

важливі речі від відчужувана до набувача. У випадку виникнення сумніву в цьому факті

присутні свідки могли підтвердити його дійсність. В класичний період манципацію не

застосовували.

3. Наступним досить важливим і чисто римським поділом речей було розмежування

за субстанціями. Речі, що мали матеріальну субстанцію, називалися тілесними (res corporales),

а ті, що не мали такої субстанції, безтілесними (res incorporales). До першого виду відносилися

речі, до яких можна було доторкнутися (quo tangere potest), наприклад земля, раби, худоба,

будинок тощо, до другого – ті, які не можна було відчувати дотиком (quo tangere non potest).

Це навіть не речі, а скоріше права, наприклад право спадкування чи право, що виникає з

договору, сервітути, право вимоги тощо. Наявні джерела підтверджують, що до безтілесних

речей римляни відносили не речі в значенні предметів матеріального світу, а саме права.

4. Первісний поділ речей на рухомі та нерухомі (res mobiles, res immobiles) майже не

мав правового значення. Вони підлягали однаковому правовому режиму. Проте з часом право-

вий режим рухомих речей почав відрізнятися від правового режиму нерухомих. До рухомих

відносили речі, які можна було пересувати в просторі (наприклад, тварини, раби, домашній

скарб тощо), а до нерухомих – ті, що не можна було пересувати в просторі (земля, будинки,

дороги, міські стіни тощо). До нерухомих речей також відносили все, що було пов'язано з ними

(наприклад, незібраний врожай, робочу худобу, призначену для обробітку землю,

сільськогосподарський інвентар). Вони вважалися складовими частинами землі і підлягали

положенню superficies solo cedit – зроблене над поверхнею слідує за поверхнею. Згідно з цим

положенням, будинок, незалежно від того, хто будував його і за чий рахунок, – завжди

власність володаря земельного наділу, на якому будинок збудовано. Правовий режим рухомих

і нерухомих речей чітко визначився в період імперії, хоча відмінності між ними помітні вже в

епоху Законів XII таблиць. Цицерон, посилаючись на Закони XII таблиць, зазначає, що вже

тоді були встановлені різні строки набувальної давності для земельних наділів та інших речей:

«Давність володіння щодо земельного наділу (встановлювалася) в два роки, а щодо всіх інших

речей – один рік». За часів домінату прийняті різні положення з передачі прав на нерухомість і

рухомість. Земля і земельні сервітути відносилися, наприклад, до манципних речей і вимагали

при передачі прав на них дотримання манципації.

5. Речі, що знаходяться в обігу, і речі, вилучені з обігу, – res in commercio, et res extra

commercium. Якщо певна річ могла бути об'єктом права приватної власності і предметом

правочинів між окремими особами, вона знаходилася в обігу. І навпаки, якщо річ внаслідок

яких-небудь своїх природних властивостей чи призначення не могла бути об'єктом приватної

власності окремих осіб, вона знаходилася поза обігом, тобто була вилучена з нього.

Вилученими з обігу речами вважалися повітря, проточна вода, моря з усім, що вміщується. До

цієї ж групи римляни відносили публічні речі, тобто речі, що належали римському народу:

громадські будинки, укріплення, театри, стадіони, бані, державну землю і рабів. Вилученими з

обігу вважалися й речі божественного права, що призначалися для релігійних цілей, і тому

вони не могли бути об'єктами власності окремих осіб: храми, оздоблення їх, місця поховання

померлих. Всі інші речі були в обігу.

6. З правової точки зору дуже важливим був поділ речей на родові (genus) та

індивідуально-визначені (et species), зроблений римськими юристами ще за часів республіки,

який полягав у виявленні господарської суті речі. Якщо для власника мали значення тільки

вага, міра або кількість речей, тобто загальні родові ознаки, це – річ родова. Якщо ж для нього

цінними були не родові ознаки, а індивідуальні властивості, відмінності, ознаки речі, це – річ

індивідуально-визначена. Наприклад, володар цінує свого раба не як одиницю робочої сили, а

за його хист писати вірші чи малювати картини. До родових речей відносили речі, що мали

одиниці виміру (кількість, вагу чи міру) і яких в природі існує багато, отже, вони

взаємозамінювальні (раби без урахування їх індивідуальних властивостей, коні, гроші,

продукти харчування тощо). Індивідуально-визначені – це передусім речі унікальні, єдині в

своєму роді (наприклад, скульптури, картини, інші предмети мистецтва). Деякі речі в одному

випадку визнавалися родовими, а в іншому – індивідуально-визначеними. Наприклад, раби,

захоплені в полон, – речі родові. Серед них може виявитися раб, здатний добре співати, тобто

такий, що має індивідуально-визначені здібності, які перетворюють його в річ індивідуально-

визначену. Нарешті, є речі, які ніколи не були індивідуально-визначеними (наприклад, мука

одного сорту, цукор тощо). Поділ речей на родові та індивідуально-визначені необхідний при

розподілі ризику випадкової загибелі. Щодо родових речей застосовувався принцип genus non

perit – рід не гине, тобто володар родової речі зобов'язаний повернути її (іншу, подібну)

власнику навіть у випадку, коли вона втрачена ним випадково. Щодо індивідуально-

визначених речей застосовувався принцип – dominus sentit periculum – власник несе ризик

(випадкової втрати речі), тобто збитки від випадкової втрати речі в усіх випадках, незалежно

від того, у кого втрачена річ (у власника чи в третьої особи), завжди несе власник. Виходячи з

викладених положень, позичальник, який, наприклад, випадково втратив гроші, не

звільняється від обов'язку повернути одержану за позикою суму. Водночас позичальник за

договором позички чи наймач за договором найму за випадкову втрату речі відповідальності

перед власником не несуть.

7. Римські юристи вважали речі подільними – divisae, якщо їх можна поділити в будь-

який спосіб і вони при цьому не втрачають своєї господарської вартості і призначення (на

скільки б частин не розрізана хлібина, вона залишається хлібом), і неподільними – indivisae,

якщо при поділі вони втрачали господарське призначення, цілісність (наприклад, зарізаний і

поділений на частини баран). Подільними вважалися земельні ділянки. Побудовані на них

будинки поділялися тільки по вертикалі, поділялася нерухомість, рухомі речі. Такий поділ мав

важливе практичне значення при розділі спільної власності. Спір, що виникав щодо спільної

власності на подільну річ, легко розв'язувався: річ в натурі розділяли між власниками. Значно

складніше було розпорядитися річчю неділимою. При спільній власності на неї кожний

співвласник мав право на ідеальну частку речі, зберігаючи при цьому частку в праві на річ в

цілому.

8. Речі, що в процесі їх використання фізично зникали, називалися споживчими (res

quae usu consumuntur ) – продукти харчування, корм для тварин, будівельний матеріал тощо.

Вони й називалися споживчими, слугували для задоволення потреб людини і

використовувалися шляхом споживання: для вгамування голоду існували продукти, для

зведення будівлі використовували пісок, цеглу тощо. До споживчих речей відносили гроші,

оскільки скористатися ними можна тільки при витрачанні їх. Речі, які служили людям

триваліший час, вважалися неспоживчими (res quae usu non consumuntur). В процесі одно-

разового використання вони не зникали, а при тривалому використанні зношувалися

поступово (земля, будівлі, одяг тощо). Природні відмінності зазначених речей зумовлювали їх

різний правовий режим. Предметом договору позики були тільки споживчі речі, а в найм

передавалися неспоживчі речі.

9. Римські юристи звернули увагу, що за фізичним складом речі поділяються на три

види: 1) такі, що складаються з однієї матеріальної субстанції (земля, пісок, раб, тварина тощо);

2) штучні утворення, створені при поєднанні різнорідних речей (будинок, корабель, віз тощо);

3) сукупність однорідних речей, матеріально не пов'язаних, однак об'єднаних загальним

призначенням чи назвою (бібліотека, колекція, стадо корів, табун коней). Речі, що складаються

з однієї матеріальної субстанції, є простими – simplices, а поєднання речей (різнорідних чи

однорідних) – складними – summae. В свою чергу, вони поділялися на штучні поєднання

різнорідних речей і поєднання однорідних речей. Інколи в складних виділяли головну річ та її

приналежності (скрипка і футляр до неї). Вони існували і незалежно одна від одної, проте

лише при спільному їх використанні досягався найбільший ефект. Приналежності поділяють

правову долю головної речі. Так само менша частина сукупних речей поділяє правову долю їх

головної частини. Отже, у випадку виникнення спору про приналежність окремих книг з

бібліотеки, що належать особі, питання вирішуються однозначно – чия бібліотека, того й

книги. Частини речі юридичної самостійності не мали.

Римські юристи розрізняли плоди природні (fructus naturales) і цивільні (fructus civiles). Плоди,

вирощені природою, тобто самою річчю (наприклад, фрукти саду, приплід тварин), називалися

природними. Плід, який приносить річ внаслідок використання її в обороті, називався цивільним

(наприклад, проценти, одержані за договором позики, плата за користування річчю за договором

найму).

Правове значення поняття плодів і розрізнення їх видів полягало у відмінності їх правової

долі. Згодом римські юристи розширюють поняття плодів, включивши до нього будь-який

прибуток (у вигляді як природних, так і цивільних плодів). Так виник термін доходи.

Сукупність різноманітних речей, з'єднаних єдиним господарським призначенням чи

приналежністю, римські юристи розглядали як одне ціле – майно дому, двору, сім'ї тощо Воно

складалося з різних предметів, де речі взаємопов'язані, ніби доповнюють одна одну і в сукупності

дають бажаний ефект, якого хочуть досягти їх власники. До нього почали відносити все, що

належить певній особі. У преторський період до складу майна відносили те. що залишалося після

відрахування боргів кредиторів. З часом поняття майна почали трактувати як сукупність прав і

обов'язків. Отже, майно складалося з активу і пасиву, з вимог і боргів. Завжди слід мати на увазі,

що до складу майна входять борги, а вони можуть складати значну і навіть більшу його частину

Ця обставина інколи примушує спадкоємців відмовлятися від спадщини. Таке визначення складу

майна має значення при зверненні стягнення кредиторів на майно боржника.

3. Поняття і види володіння

У римському праві (як і в сучасному багатьох країн) поняття володіння або ж посідання

(possessio) мало двояке значення: 1) самостійний правовий інститут, незалежний від права влас-

ності; 2) одна з правоможностей власника. У першому значенні мають на увазі саме володіння

(посідання), а в другому – jus posidendi право володіння. Навіть зараз ці поняття ототожнюються:

володаря не відрізняють від власника, а власника – від володаря. Разом з тим такі різні правові

категорії змішувати не можна. Слід завжди пам'ятати: посесор (володілець) – це фактичний

володар речі, незалежно від наявності права на неї; а власник – це фактичний володар речі і він

має право власності на неї.

Володіння як самостійний правовий інститут виникло в давньоримському праві як наслідок

преторської правотворчості. Ще Закони XII таблиць згадують поняття володіння. У період ранньої

республіки претори розрізняють фактичне володіння річчю без права на неї і фактичне володіння

річчю, основане на праві.

Припускають, що посідання як фактичне володіння річчю походить від освоєння земель

родами. В давні часи земля була в общинній власності і окремим родам передавалася лише у

володіння, тимчасове користування. Саме тому римське приватне право для позначення

володіння користувалось терміном usus. Таке володіння общинною землею переходило з

покоління в покоління і згодом перетворилося в приватне володіння, з якого і виникло право

приватної власності на землю.

Римська держава була верховним власником землі, суверенітет її визначався земельною

власністю, сконцентрованою в національному масштабі. Проте в ті часи ще не знали приватної

власності на землю, хоча й було як приватне, так і общинне володіння й користування землею.

При колективній власності приватним може бути тільки володіння. Історія Риму давніх часів

відображає боротьбу дрібного землеволодіння з великим. Право користування общинною землею

при володінні нею спочатку належало патриціям. Головний інтерес римлян був спрямований на

розвиток і визначення тих відносин, які є абстрактними відносинами приватної власності. Власне

основа приватної власності, володіння, простежується як нез'ясований факт, а не як право. Завдяки

юридичним визначенням, що суспільство дає фактичному володінню, останнє набуває якості

правового володіння, приватної власності.

Володіння, основане на праві, – це вже не володіння, а право власності. Фактичне володіння

річчю може бути основане не тільки на праві власності, а й на будь-якому іншому (наприклад, на

Дата добавления: 2015-05-31