Становлення української філософії 1 страница

О

(^ І, нарешті, зазначимо, що Еріх Фромм став засновником гума-

) ністичної етики. Він вважав, що найвищим проявом продуктив-/ ної діяльності особи є любов (взаємоповага) до окремої людини, що об'єктивно містить любов до людей взагалі. Любов до інших є водночас любов 'ю до самого себе (до «Я») як до представника роду людського (ставлення до інших є водночас ставленням до самого себе й навпаки). Культивування всезагальної любові (коли бажання життя витісняє бажання смерті) є основою вирішення головних суперечностей суспільства: між патріархатом і матріар­хатом, гуманістичною та авторитарною свідомістю, між владою й підкореними, між особистим (історією життя) та історичним бут­тям (історією загалом), між «свободою від» і «свободою для», не­гативною та позитивною свободою.

Отже, гуманістична етика Еріха Фромма, учення про егоїзм, любов до себе відіграли важливу роль у становленні комплексу ідей, ідеалів гуманізму в сучасному світі. Найвищою цінністю людського існування є домінування в житті гуманістичної етики (єдність цілісної людини та її інтересів). Людина, якій властива гуманістична совість, може досягти індивідуального щастя.

Вільгельм Райх (1897 — 1957 рр.) — лідер ліворадикального фрейдизму, учень і колега Зігмунда Фрейда, один з основополо­жників фрейдомарксизму. В основі неофрейдистських концепцій Райха лежали ідеї Фрейда, Альфреда Адлера, Карла Маркса, Анрі Бергсона, буддистської філософії та ін.

Головними працями Вільгельма Райха, що репрезентували йо­го неофрейдистські позиції, є такі: «Функції оргазму», «Аналіз характеру», «Генітальні та невротичні характери», «Масова пси­хологія фашизму», «Сексуальна революція» та ін.

Райх вважав, що засадами людської життєдіяльності є сексуаль­на практика й оргазм. Аналізуючи взаємовплив нормальної жит-

тєдіяльності людини та сексуальної практики, він пропонував розробити нову науку про «сексуальну економіку», що визнача­тиме всі суспільно-економічні та суспільно-політичні взаємовід­носини сучасної цивілізації. На його думку, ця наука логічно виті­кає із соціологічної концепції К. Маркса й психоаналізу 3. Фрейда. Зазначені ідеї В. Райха стали поштовхом до розвитку такого на­пряму в неофрейдизмі, як фрейдомарксизм. Найхарактернішим^ твором, що висвітлює питання фрейдомарксизму, є робота «Діа-^ лектичний матеріалізм і психоаналіз».

Вільгельм Райх брав активну участь у робітничому русі з ме-⁴ тою пропаганди сексуальної революції (сексуальної політики пролетаріату). Останню він вважав передумовою й атрибутом світового революційного процесу. На його думку, сексуальна ре­волюція повинна звільнити особу (чоловіка або жінку) від сексу­ального рабства, споживацьких інтересів у статевих стосунках, негативних соціальних явищ, які пригнічують статевий потяг людини.

Однією з основоположних ідей Вільгельма Райха стала конце­пція про необхідність подолання сексуальної репресивності (сус­пільної системи, яка існує на рівні родинних відносин, політики, культури), що пригнічує статевий потяг, а отже, й деформує сво­боду людського існування. На його думку, сексуальна репресив­ність викликає в суспільстві реакційно-консервативні явища, прояви садомазохізму, що за певних суспільно-політичних умов породжують сліпе підкорення однієї людини іншою та призво­дять до створення диктаторських режимів (фашизму).

Отже, Вільгельм Райх вважав, що в основі нормальної' життє- і діяльності людини лежить сексуальна енергія, однак суспільс- (тво пригнічує її за допомогою моралі, культури, етикету; особа змушена жити в «лещатах зовнішнього тиску», постійно ада­птуватися до суперечливого оточуючого світу (влади, керів- (ництва тощо), у результат/ чого суспільство нєвротизується, людина втрачає своє власне «Я», прагнучи стати «Ми». Єди­ний спосіб порятунку людини — ліквідація негативного впливу культури, розкріпачення її, здійснення сексуальної революції.

Альфред Адлер (1870 — 1937 рр.) — психолог, фрейдист, за­сновник концепції індивідуальної психології. Основні праці А. Адлера були пов'язані з психологією та психіатрією, напри­клад, такі, як «Нервовий темперамент», «Пізнання людини», «Наука життя», «Сенс життя» та ін. Але згодом його доробки отримали філософську інтерпретацію на ґрунті неофрейдизму.

Учений вважав, що головною причиною особливостей люд­ської діяльності та конкретних учинків людини є процес подо­лання (компенсації) окремою особою почуття неповноцінності. ^ Він висунув ідею про те, що почуття неповноцінності притаман­не кожній людині на рівні несвідомого як віддзеркалення праг­нення отримати перевагу над іншими людьми. Ця ідея стала ос­новою його вчення.

Адлер критично переосмислив учення 3. Фрейда про вплив несвідомого на життя окремої людини. Він вважав, що цей вплив необхідно доповнити соціальними елементами, наприклад, по­требою особи в самоствердженні, успіху, самовдосконаленні, які також віддзеркалюють потребу мати перевагу над іншими людь­ми. Особливого значення набуває почуття самоідентифікаціі, що формується в дитячі роки.

і Надзвичайно популярною була ідея Адлера про необхідність \подолання комплексу неповноцінності. Комплекс неповноцін­ності — це сформоване в ранньому дитинстві почуття власної ні-^! кчемності, неповноцінності й прагнення за будь-яких умов їх по­долати, що є передумовою екстраординарної поведінки людини. Згодом ця ідея набула характеристик окремого вчення про праг­нення особи до суспільної інтеграції. У разі браку бажання конс­труктивної компенсації почуття неповноцінності або викорис­тання патологічних способів компенсації людина не може реалізувати свій сенс життя, що призводить до певного психопа­тологічного стану (насамперед неврозу).

На думку вченого, суспільство повинно тримати під контро­лем можливі негативні наслідки патологічних способів подолан­ня комплексу неповноцінності, які виявляються в надмірній ти­ранії в родинних відносинах, у спробах «втечі в хворобу» тощо. Способом корекції таких негативних наслідків є метод ілімінсщіі., створення комунікативних цінностей, що схвалюють діяльність або вчинки окремої особи, але так, щоб це схвалення не переви­щило межі припустимого й враховувало в оцінках загальнолюдсь­кі параметри.

Отже, Альфред Адлер вважав, що в основі всіх великих учинків і дій людини, гіпєрактивності, екстраординарності (а також психічних захворювань) лежить витіснений комплекс неповно­цінності, людина впродовж свого життя прагне його компен­сувати шляхом отримання вагомих здобутків у науці, мисте­цтві, політиці, бізнесі, особистому житті.

156

1. Розкрийте сутність учення Зігмунда Фрейда про сферу несвідо­
мого.

2. Які головні чинники психіки людини виокремив Фрейд?

3. Охарактеризуйте топографічну та динамічну схему психіки, роз­
роблену Фрейдом.

4. У чому сутність теоріїГерберта Маркузе?

5. Вирішення проблеми суперечностей людського існування у філо­
софії Еріха Фромма.

6. Охарактеризуйте особливості теорії «сексуальної революції»
Вільгельма Райха.

7. Дайте короткий аналіз теорії компенсаторної творчості Альф-
реда Адлера.

1. Всемирная знциклопедия: Философия / Главн. науч. ред. и сост.
А. А. Грицанов. — М.: АСТ; Мн.: Харвест, Современньїй литератор,
2001.

2. Гловер 3. Фрейд или Юнг. — СПб., 1999.

3. Гуггенбюль-Крейг А. Наивньїе старцьі. Анализ современньїх мифов. —
СПб., 1997.

4. Джонс 3. Жизнь и творения Зигмунда Фрейда. — М., 1997.

5. Новейший философский словарь. — Мн., 1999.

6. Реале Дж., Антисери Д. Западная философия от истоков до наших
дней. — СПб., 1997.

7. РоузенД. Дао Юнга. Путь целостности. — К., 1997.

8. Скирбекк Г, Гилье Н. История философии: Учебное пособие. — М.,
2000.

9. Современная западная философия: Словарь. — М., 1991.

10. Фрейд 3. Введение в психоанализ: Лекции. — М., 1989.

11. Фрейд 3. Избранное. — М., 1992. — Кн. 1, 2.

12. Фрейд 3. Психология бессознательного. — М., 1989.

13. Фромм 3. Анатомия человеческой деструктивности. — М., 1994.

14. Фромм 3. Душа человека. — М., 1992.

15. Фромм 3. Иметь или бьіть? — М., 1990.

16. Фромм 3. Психоанализ и зтика. — М. 1993.

17. Юнг К.-Г. Архетип и символ. — М., 1991.

ТРАДИЦІЇ ТА ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ ФІЛОСОФСЬКОЇ ДУМКИ В УКРАЇНІ

Схема 11

Основні періоди та етапи ^ розвитку української філософії

Перший період

Класичний (початок XVIII ст)

Етапи розвитку -

Докласичний (XI—XVII ст.)

Ет апи розвитку

Другий період

і

— міфологічна культура дав­
нього слов'янства (язичництво),

— філософія Київської доби;

— філософія доби Відродження
XIV—XVI ст;

— філософія в Києво-Могилян-
ській академії

— філософія Г. С Сковороди
(1722—1794 рр.),

— університетська філософія в
Україні;

— українська філософія другої
половини XIX ст;

— новітня українська філософія

\

^{Головні}РЩ%фт

«Поліфонізм»

Антеїзм

Кордоцентризм

Екзистенціальність

Таблиця 11

ГОЛОВНІ КАТЕГОРІЇ ТА ПОНЯТТЯ ДО ТЕМИ

Антеїзм поняття, що віддзеркалює домінування жіночого начало в міфологічній культурі слов'ян, в історії філософії означає єдність людини з природою («землею-матір' ю»)

Кордоцеитризм

певна світоглядна орієнтація на внутрішній свіч людини, «філософія серця» (де серце — емоцій но-вольова сутність людини)

Екзистенціальність

заглибленість філософського аналізу у внутрі­шнє буття людини, акцент на її неповторності та потребі свободи як способу людського існування

Ісіхазм

(від грец. «внутрішній спокій, безмовність, зре­чення») -— містична течія, що виникла у Візантії (з'явилась у середовищі монахів Афона в XIV ст чк етико-аскетичне вчення про шляхи єднанш людини та Бога через очищення серця слізьми й зосередження свідомості на самій собі)

Ноосфера (від грец. «розум» і «куля») — сфера взаємодії суспільства й природи, визначальною особливіс­тю якої стає розумова діяльність людини

Конкордизм (від фраті. сопсогйе — <<згода») — світогляди і

позиція, згщчо з якою людина повинна жити / згоді із самою собою та іншими іиодьми

Софія у християнській традиції «софія» (мудрість) є аналогом істинного знання про світ. У релігійно-філософській традиції має подвійне тлумачення з одного боку, це сутність Бога, «душа світу», з іншого — першопричина інтеграції світу, люди­ни й Бога

«ДЕоліфонпм» багатоголосся різних культур —■ трипільської, іраномовної (скіфи, сармати), тюркської (половці та печеніги), германської (готи), грецької, рим­ської, праслов'янської, що було однією з перед­умов розвитку філософської думки в Україні

Д

Найдавніші (дохристиянські) пласти духовності українського народу відомі недостатньо, адже пам'ятки духовної культури цієї доби були переважно знищені після 988 р. як такі, що суперечили новим християнським цінностям. Але, незважаючи на це, сього­дні є всі підстави говорити, що і після прийняття християнства в Київській Русі мала місце традиційна для давніх слов'ян міфоло­гічна культура язичницької доби. Вона стала ґрунтом, на якому спершу розвивалось язичництво, а згодом — християнство (з ві­домим феноменом двовір'я). Міфологічний світогляд цього пері­оду мав синкретичний характер, тобто був конгломератом пан­теїстичних ідей з елементами анімізму, тотемізму, фетишизму, магії, рільничих культів тощо.

Передумовою початкового етапу розвитку духовної культу­ри українського народу стали трипільська культура, іраномов-ні культури скіфів, сарматів, тюркська культура печінігів і по­ловців, праслов'янська культура тощо. Звідси — найхарактер­ніші ознаки оригінальної духовної культури, які згодом стали відрізняти український народ серед інших синхронних цивілі­зацій.

До таких характерних ознак належать, по-перше, «поліфонізм» (вплив різних культур синхронних цивілізацій), по-друге, антеїзм (домінування ідеї про нерозривну єдність людини й природи), по-третє, кордоцентризм (як певна світоглядна орієнтація на вну­трішній світ людини). Вказані ознаки згодом були доповнені ек-зистенційними ідеями (цінністю свободи й свободи волевиявлен­ня), що загалом стали основними рисами української філософсь­кої думки.

Якісно нового змісту філософська думка набула в добу Київ­ської Русі, особливо після введення на її території християнства (X ст.), у процесі християнізації духовного життя (у результаті вирішення суперечностей між слов'янським язичництвом і за­провадженою християнською культурою). Центрами духовного життя Київської Русі стали монастирі, про що свідчить авторство перших релігійно-філософських творів. У 1054 р. з'явилася пер­ша релігійно-філософська праця Київського митрополита Іларіо-на «Слово про закон і благодать», а на початку XII ст. — «По­вість временних літ», авторство якого приписують ченцю Пе-₍черського монастиря Нестору. Саме в цьому творі чи не вперше у 'вітчизняній літературі вживаються терміни «філософ» і «філо-

софствувати». Домінуюча релігійна проблематика в творах пра­вославних богословів отримувала філософську інтерпретацію. До таких проблем належали питання про буття Бога, взаємовідноси­ни між церквою й княжою владою, про добро та зло як протиста­влення Бога й сатани.

Релігійна філософія своїм домінуючим принципом вважала можливість отримання знання через софістичну мудрість. Софі-стичність стала визначальною особливістю української філо­софської думки. «Софія-мудрість» — сутність Бога, «душа сві­ту», водночас вона вважалася першопричиною інтеграції світу, людини й Бога. Отримання особистістю «софшного» знання ста­вало одночасно й пізнанням Бога. Саме таке подвійне розуміння привело до виникнення екзистеційно «софійного» спрямування релігійно-філософських систем Київської Русі. Мудрість і любов до мудрості визнавалися не лише знанням, вони були пізнанням Бога, який є сутністю речей, предметів та явищ оточуючого світу, зокрема й людей, сенсом і метою їхнього існування. Любов до мудрості спрямована не просто на розуміння оточуючого світу, а й практичне оволодіння ним завдяки божественній мудрості «софії».

Органом розуміння (віддзеркалення) зовнішнього світу, згідно зі слов'янською міфологічно-релігійною культурою, є серце. Тільки завдяки йому можна отримати істину життя. Серце — це точка, в якій поєднуються думки, воля й віра, воно стає інстру­ментом прогнозування результатів матеріальної або духовної діяльності людини. Почуття серця вважалося критерієм істини в процесі розуміння оточуючого світу. Тому є всі підстави говори­ти, що кордоцентризм як світоглядна позиція набув подальшого розвитку у філософській думці Київської Русі.

Розвиток філософської думки Київської доби завершується якнайпильнішою увагою до людини, закладанням підвалин гума­ністичної традиції. Це знайшло відображення в «Повчанні Воло­димира Мономаха» та культі Діви Марії як захисниці конкретної людини, що, напевно, сягає своїм корінням у міфологічні образи Берегині або Великої Богині.

Отже, філософія Київсько)' доби мала християнський характер, у ній переважали ідеї визнання Бога як найвищої першопричини, а існування оточуючого світу — як результату його творіння. В основі розуміння сутності людського існування, діяльності й вчинків лежала етична проблематика. Суспільство розгляда-

лося крізь призму вічного конфлікту добра й зла (Бога й дияво­ла). Елементами соціальної філософії стали патріотичні ідеї єдності всіх руських земель, зміцнення й централізації держави для відсічі іноземним загарбникам, необхідність розвитку культури та освіти. Зі становленням феодального ладу украї­нська філософія набула патристичного характеру. Отримати знання про оточуючий світ можна було лише у разі превалю­вання віри над цими знаннями, вищою метою пізнання був Бо%> а єдиним методом пізнання — божественне одкровення. Ан­тропологічні ідеї витікали з позиції, що людина спершу була створена як богоподібна, а потім «опоганена первородним грі­хом». Як наслідок — її страждання й бажання через есхатоло­гічну просвітленість (покаяння) отримати безсмертя душі (Царство Небесне).

Філософія доби Відродження (XIV— XVI ст.). Наприкінці XIV ст. починається новий етап у розвитку духовної культури України як результат впливу західноєвропейської Реформації та утвердження характерних для неї реформаційної ідеології й цін­ностей ренесансного гуманізму.

Вплив європейської Реформації на українську духовну куль­туру набув специфічних форм. З одного боку, розвивалися рє„нет_ сансні духовні цінності, що було пов'язано з реформацією като-лйцизмуГ а" з" "іншого, виникало протистояння ортодоксальної православної церкви всім культурним впливам, що надходили із зовні й могли зашкодити її цілісності та ефективності функціону­вання. Це поглиблювало етноконфесійний конфлікт між католи­цизмом і православ'ям. Страх перед польською католицькою експансією призводив до ізольованості духовної культури в ме­жах православних (візантійських) традицій.

Але, незважаючи на всі спроби уникнути кризових явищ у житті церкви, православ'я в Україні відчуло необхідність адапта­ції до нових соціально-історичних умов. Криза православної цер­кви тут не була такою масштабною, як у Західній Європі, й тому вихід з неї вбачався не в її внутрішньому реформуванні, а в поєд­нанні інтересів церкви з інтересами українського народу в націо- нально-визвольній боротьбі (єднання церкви з народом задля за-/ хисту православної віри як віри предків). Православ'я стало в авангарді боротьби проти полонізації українського народу й пра­гнуло бути гарантом перемоги в боротьбі за незалежність і збе­реження національної культури.

Ідеї ренесансного гуманізму розвивалися представниками Острозької академії (Острозького культурно-просвітницького

центру)¹, а також діячами української полемічної літератури, на­самперед, Іваном Вишенським.

Іван Вишенський (бл. 1545/50 — 1620/30 рр.) — один з найвідо-міших полемістів, який захищав духовні цінності українського православ'я, апелюючи до містико-екзистенційної аргументації. Більшу частину свого життя він прожив у монастирях Афона (Греція), спершу був послушником, потім ченцем, а під кінець життя — аскетом-самітником. Головними творами, що репрезен­тують його релігійно-філософські погляди, стали «Книжка», «Обли-ченіє діавола-миродержца», «Писаніе к утекшим от православной вірьі єпископам», «Краткословньш отвіт... Петру Скарге», «По-сланіе Домникії», «Зачапка мудрого латьшника з глупьім руси­ном» та ін.

У цих та інших творах І. Вишенський обстоював ідею, згідно з якою основою духовного життя людини повинна бути мудрість Бшка_—- Софія, що виявляється в культових особливостях право­слав'я (храмах, іконах тощо). Полеміст різко протиставляв Бога й матеріальний світ, вважаючи, що Бог є найвищою трансцендент­ною силою, яка існує вічно сама по собі, він є непізнаний за сво- €їо сутністю і є творцем світу та людини. Бог є ідеалом справед­ливості, мудрості, чесності. Йому протидіє матеріальний світ, де панує зло (диявол), гріховність, тимчасовість, смерть.

Серед головних філософських проблем, якими цікавився Іван Вишенський, були пошуки сутності людини та її місця в світі. На його погляд, сутність людини витікає з єдності антагоністичних протилежностей матеріального тіла й душі. Місце людини в жит­ті залежить від того, як вона користується власним волевиявлен­ням, що, зрештою, дає їй змогу зробити вибір між тілесною або духовною формою існування. Неправильний вибір (задоволення тільки тілесних потреб) призводить до смерті тіла й душі, і на­впаки, правильний гарантує безсмертя душі й вічне блаженство. Духовний вибір людини — це передусім вивчення Святого Пись­ма, творів східної патристики, а також: самопізнання й заглиб-

¹ Острозьку академію засновано в 1576 р. в м. Острог українським магнатом Костян­тином Острозьким. У ній викладалося сім вільних наук (граматика, риторика, діалекти­ка, арифметика, геометрія, фізика й астрономія). Крім цього, значну увагу в академії приділяли вивченню іноземних мов — грецької, латинської, старослов'янської. Але го­ловне — в цьому навчальному закладі викладала вся інтелектуальна еліта тогочасної України. Більшість викладачів мала європейський рівень освіти, була знайома з філосо­фією та могла використовувати ці знання для філософських узагальнень під час викла­дання «вільних наук». На основі академії було створено відому друкарню Івана Федоро-ва (1525—1583 рр.), який отримав тут прихисток від переслідувань з боку російської церкви. У 1636 р. Острозька академія як культурно-просвітницький центр припинила своє існування.

лення у свою внутрішню природу. Єдність цих двох процесів веде до містичного просвітлення духовного розуму Божою істиною.

І. Вишенський вважав, що Бог дає людині свободу волевияв­лення, щоб вона самостійно визначилася, з ким вона хоче бути — з Богом (духом, добром) чи дияволом (утіленням зла). Найкоро-тший шлях до Бога — це правильний вибір, який починається з прийняття аскетичних цінностей. Як приклад — подвижницьке життя аскетів-самітників у горах, печерах, їхні подвиги, пов'язані з молитвою й постами. «Стару людину» аскетизм змінює на «но­ву», зцілюючи її тілесні пристрасті, які є причиною гріховності людини та її страждання через втілення в ній божественного ду­ху. Релігійно-філософською основою, що обґрунтовує ідею поєд­нання людини й Бога стає ідеологія ісіхазму.

Ісіхазм — етико-аскетичне вчення про шляхи єднання людини та Бога через очищення серця слізьми й зосередження свідомос­ті на самій собі. Зазвичай включає психофізіологічні вправи, (піст, непорушність, контроль дихання тощо), що має на меті К.отрим(тня, богоодкровенних істин.

У' Аскетизм, чернецтво, самовідлучення — це не втеча від супе­речливого матеріального світу, а навпаки, надлюдська праця над своїм тілом і душею з метою отримання очищення від їх гріхов­ності, отримання есхатологічної просвітленості, Божих істин і найвищого блага. Тому Іван Вишенський не абсолютизував влас­не самітництво, в монастирі він активно цікавився світським жит­тям, критикував суспільний лад, в якому панували цінності тіле­сного життя й диявольські спокуси.

Заслуговує на увагу обстоювання полемістом цінностей рідної. мови як відповідь на її приниження з боку латинників. Як і інші полемісти, він уважав, що старослов'янська мова має чудодійну силу, завдяки якій можна отримати божественну істину. Читання Святого Письма та інших богословських текстів рідною мовою, що віддзеркалюють божественну мудрість, — найкоротший шлях очищення душі від гріховності, шлях самовдосконалення та отримання Божих істин. Вивчаючи рідною мовою Святе Письмо, людина може розвинути повноцінну віру в Бога, а отже, отрима­ти внутрішню свободу, захистити власну віру й національну цер­кву від зовнішніх зазіхань.

Отже, творчість Івана Вишенського, як і діяльність Острозь­кого культурно-освітнього центру, зробили значний внесок у розвиток філософії в Україні. Філософія сприймалась як конк­ретна мудрість, що давала змогу осягнути божественні істи-

ни завдяки містичному єднанню з надприродним (Богом). Релі­гійно-філософські сентенції XIV — XVI ст. поєднувалися з пози­цією захисту й розвитку старослов'янської культури, ціннос­тей православної церкви. Крім того, у цей період в українській духовній культурі опосередковано знайшли своє місце об'єк­тивні цінності Реформації п ренесансного гуманізму.

Дата добавления: 2015-05-26