Сутність пізнавального процесу

Людина опановує зовнішній світ за допомогою знань та про­цесу пізнання. У найзагальнішому вигляді пізнання — це найви­ща форма відображення об'єктивної дійсності у свідомості лю­дини, такий її різновид, який завдяки активності може забезпе­чити людині адекватну матеріальну та духовну взаємодію (прак­тику) з навколишнім світом.

Пізнання є процес проникнення людини в сутність навколиш­ньої дійсності, у сутність окремих предметів та явищ, в їх зако­номірні взаємозв 'язки й відносини.

Проблема пізнання є чи не найголовнішою частиною філо­софського знання. Вона вирішується теорією пізнання, яку ще називають гносеологією (епістемологією). До найважливіших проблем гносеології належать співвідношення знання та реально­сті, пов'язані з ними питання достовірності знань (істини), шля­хів їх досягнення, критерії, взаємодія (діалектика) чуттєвого та раціонального, взаємодія з нераціональними формами пізнання, феномен розуміння тощо. Домінантного значення гносеологія надає науковому пізнанню. Предметом гносеології як філософ­ської дисципліни є процес досягнення істинного знання, способи доведення істини, структура, форми й методи пізнавальної діяль­ності. Гносеології притаманні методологічний плюралізм, брак обмежень на використання будь-яких методів і прийомів пізнан­ня, прагнення використовувати ті з них, які виявляються найефе­ктивнішими для певної ситуації.

Гносеологія у вузькому розумінні слова досліджує пізнання, його роль у людській життєдіяльності, рушійні сили, суперечливість процесу пізнання, критерії істинності знань.

Головним у гносеології впродовж багатьох століть є питання можливості пізнання людиною навколишнього світу. Залежно від відповіді на нього філософи поділяються на тих, які заперечують таку можливість, — агностиків, і тих, які визнають можливість пізнання світу, наприклад, представники матеріалістичної діа­лектики. Між цими протилежними позиціями існує третій на­прям — скептицизм, який вважає, що світ можна пізнати лише

Епістемологія — це теорія наукового пізнання, що досліджує його сутність, спе­цифіку, структуру, метод, рівні та взаємозв'язок з іншими (гюзанауковими) формами пі­знання.

частково, тобто осягнути лише відносну істину. Розглянемо ці позиції докладніше.

Агностицизм цілком заперечує принципову можливість до­стовірного пізнання світу. Якщо він і не відкидає можливості процесу пізнання, то під час критичної інтерпретації здобутих знань агностицизм указує на неможливість досягнення об'єк­тивної істини. Елементи агностицизму існували в різних філо­софських системах. Серед найвідоміших фундаторів агностициз­му слід насамперед назвати Імануїла Канта, який уважав, що піз­нати можна лише явища, а сутність є завжди «річчю в собі», що ніколи не стане «річчю для нас» (вона є непізнаною для людини). Відмінність «речі в собі» від «речі для нас» саме в позитивній чи негативній відповіді на запитання про можливості її пізнання.

Ще один різновид агностицизму пов'язаний з іменем Давида Юма, який уважав, що людина у процесі пізнання пізнає тільки власні відчуття, тобто лише те, що належить суб'єкту пізнання. У результаті він дійшов висновку, що людина пізнає не об'єк­тивний світ, а тільки результати свого відчуття. Наприкінці XIX ст. відомий філософ Р. Авенаріус також зробив висновок про неможливість пізнання світу, вважаючи, що суб'єкта пізнан­ня взагалі немає. Подібні елементи агностицизму зустрічаємо в багатьох сучасних філософських системах як ідеалістичного, так і матеріалістичного напряму. Серед причин, які лежать в основі агностицизму, називають складність (суперечливість) пізнаваль­ного процесу, суб'єктивізм мислення, об'єктивну наявність хиб­ного знання в мисленні тощо.

Скептицизм не заперечує можливості пізнання, але його представники висловлюють сумнів щодо можливості одержання людиною достовірного знання (істинного та однозначного). На практиці скептицизм тяжіє до агностицизму. Скептиками в Дав­ній Греції називали філософів, які обстоювали позицію, згідно з якою будь-яку тезу можна довести як «за», так і «проти»: кінцева оцінка знання залежить від суб'єктивного бажання людини, її вміння вести дискусію, обстоювати або заперечувати істину. Су­часний скептицизм загалом увібрав у себе сутнісну оцінку анти­чних скептиків у вирішенні гносеологічних проблем і спричини­вся до появи такого його різновиду, як релятивізм¹.

Сьогодні дослідників дедалі частіше приваблює стан умовної рівноваги, за якого будь-яка випадковість стає причиною непрог-

Релятивізм — визнання відносності, умовності та суб'єктивності процесу пізнання, абсолютизація моменту відносності в наших знаннях.

Дата добавления: 2015-05-26