Заняття 1. нозованого руху або розвитку

У

66,

нозованого руху або розвитку. Водночас не відкидається можли­вість пізнання явища або процесу, але заперечується спромож­ність людини пізнати його закономірності. А пізнання, яке не фік­сує закономірність, заперечує можливості пізнання світу загалом. У сучасному світі агностицизм і скептицизм репрезентовано такою філософською течією, як конвенціоналізм¹.

Протилежну позицію щодо агностицизму і скептицизму посідає матеріалістична діалектика, яка послідовно обстоює можли­вість адекватного пізнання об'єктивного світу (здобуття істинних знань). Матеріалісти декларують, що пізнання є процес, у результа­ті якого матерія (завдяки своїй здатності відображення — свідо­мості) може пізнати саму себе. Важливим аргументом, що свід­чить на користь ідеї про можливість адекватного пізнання світу, є розвиток духовної культури, вся історія людської цивілізації та її ефективне практичне перетворення на основі істинних знань.

Предметом гносеології є процес досягнення істинного знання, способи доведення істини, структура, форми п методи пізна­вальної діяльності. Зазначимо, що головний метод сучасної гносеології виокремити неможливо, філософія науки орієнтує на існування феномену методологічного плюралізму — відсут­ності обмежень у використанні найоптимальніших та найе­фективніших методів під час вирішення конкретної пізна­вальної проблеми (ситуації).

В основі сучасної гносеології лежать кілька принципів. Наз­вемо їх.

Принцип об'єктивності визнає самостійне існування предме­тів, явищ, процесів як об'єкта пізнання, їх незалежності від волі та свідомості суб'єкта пізнання.

Принцип пізнавальності — визнання того факту, що пізнання можливе; пізнанню людини немає меж, хоч на кожному конкретно-історичному етапі пізнання воно обмежено рівнем розвитку люд­ської практики.

Принцип активності — визнання того, що процес пізнання є творчим актом відображення навколишнього світу у свідомості людини.

Принцип діалектики визнає необхідність застосування до про­цесу пізнання основних законів, категорій і принципів діалектики.

¹ Конвенціоналізм — філософська позиція, згідно з якою наукові положення, які ви­знаються всіма членами наукового співтовариства, с результатом певцої домовленості, а не логічного доведення їх істинності.

Принцип практики спрямовує на те, що практика як діяльність людини з перетворення довколишнього світу та самої себе є го­ловною рушійною силою, метою пізнання.

Принцип історизму вимагає досліджувати всі предмети та явища навколишнього світу в контексті їх історичного розвитку (що бу­ло, що є і що буде).

Принцип конкретності істини орієнтує дослідника на пошук індивідуальності, достовірності знання (істини) залежно від кон­кретних умов його здобування.

Оскільки процес пізнання є складним і системним явищем, то є всі підстави виокремити й розглянути його основні елементи.

1. Суб'єкт пізнання — це людина, якій притаманний розум та
яка засвоїла головні методи й засоби пізнання, акумульовані су­
спільством у процесі його історичного розвитку.

2. Об'єкт пізнання, до якого належить довколишній світ, бут­
тя загалом та його частина, на яку спрямований пізнавальний ін­
терес, діяльність суб'єкта пізнання. Об'єкт пізнання конкретизу­
ється поняттям «предмет пізнання».

3. Істина — адекватне відображення суб'єктом пізнання пред­
метів, явищ і процесів об'єктивного світу.

Питання про істину є чи не найголовнішим у гносеології, тому розглянемо його докладніше.

Історико-філософський аналіз проблеми істини свідчить про те, що впродовж історичного розвитку філософських знань її ви­рішення не було однозначним. Наприклад, Платон уважав, що іс­тина — це незмінна якість ідеальних об'єктів; Арістотель заува­жував, що істина є співвідношення наших знань та об'єктивної дійсності; Геґель зазначав, що істина є момент досягнення Абсо­лютної ідеї способом раціонального пізнання тощо. Не менш різ­номанітними (почасти полярними) є погляди на істину в сучас­них філософських системах.

Діалектико-матеріалістична філософія характеризує істину на основі теорії відображення об'єктивної дійсності людською сві­домістю, де істина визначається як знання, яке достовірно від­ображає об'єкт пізнання. Загалом проблема істини вирішується через зв'язок таких понять, як «об'єктивна істина», «суб'єктивна істина», «абсолютна істина», «відносна істина» та «конкретна істина».

Ключовою ознакою істини є її об'єктивність. Водночас істина є суб'єктивною, вона пізнається людиною і виражається в певних формах мислення. Істина є процес, а не одноразовий акт пізнання об'єкта в повному його обсязі. Зрозуміло, що головною ознакою

є її об'єктивність (зміст істинного знання не залежить від суб'єк­та пізнання). Положення про об'єктивність не означає, що істина належить тільки об'єктивному світу. Істина є водночас результа­том суб'єктивної діяльності, вона пізнається людьми, які надають їй певних форм людської думки. Ступінь достовірності людських знань має певні обмеження, зумовлені низьким рівнем практики, індивідуального досвіду. Долаючи ті чи ті обмеження процесу піз­нання, людина розвиває об'єктивний зміст істини. Істина є процес, об'єктивний за своїм змістом і суб'єктивний за своєю формою.

Істина досягається не відразу, а поступово. Філософи гово­рять про процесуальність істини, тобто вона є нескінченним процесом суб'єктивного наближення до об'єкта пізнання, який перебуває в стані постійного розвитку. Для аналізу істини як процесу використовується категорія «відносного» (нетривкого, змінного). Тому, коли істину визначають як відносну або абсо­лютну, мають на увазі два необхідних моменти тієї самої істи­ни. По-перше, відносна істина (відносність щодо об'єктивної істини) — це таке знання, яке відображає зміну ступеня його достовірності. Кінцевою метою розвитку відносної істини має стати досягнення абсолютного знання. По-друге, абсолютна істина (абсолютність у межах об'єктивності) означає наяв­ність повного адекватного знання про об'єкт пізнання. Абсо­лютність в об'єктивній істині означає, по-перше, що подібна істина в процесі свого розвитку ніколи не заперечується (не спростовується), вона лише доповнюється новим змістом. Час­то така істина належить до так званих вічних істин, фактів іс­торії тощо. Абсолютна істина є певним ідеалом пізнання, якого ніколи не можна досягти. Абсолютність істини складається з фрагментів відносних істин (кожна відносна істина є носієм моменту абсолютності). Це не механічна сума істин, а процес їх синтезу (поєднання). Отже, відносна й абсолютна істини є двома моментами об'єктивної істини.

Зауважимо, що нечітке розуміння діалектики абсолютного та відносного в істині на практиці призводить до догматизму й ре­лятивізму.

Догматизм (як уже зазначалося) видає своє вчення, ідею, тео­рію як раз і назавжди встановлену істину (догму) без урахування можливого розвитку предмета, який вона відображає. Догматизм підмінює об'єктивну дійсність суб'єктивістськими конструкція­ми, що одразу призводять до упереджених (хибних) знань. Дог­матизм виводить ідеї, теорії не з реального життя, а із суб'єкти­вістських умоглядних форм, відірваних від реальності, і видає їх

за універсальну форму вирішення будь-яких проблем суспільного життя. Але незважаючи на це, кваліфікувати догматизм як нега­тивне явище неправомірно, адже в ньому є елементи розумного консерватизму, які по-своєму сприяють розвитку й утвердженню наукового пізнання.

Релятивізм намагався довести повну відносність знань, запере­чував момент абсолютного, істинного в них і на цій основі відкидав об'єктивний зміст цих знань. Релятивісти спиралися на факти непов­ноти людських знань, що раніше були істинними, а згодом ставали хибними, що призводило до зміни одних теорій іншими.

Будь-яке істинне знання завжди залежить від конкретних умов (місця та часу), які у процесі пізнання слід обов'язково враховувати. Надмірне розширення істини за межі її конкрет­ності перетворює її в оману (помилкове мислення). Омана — це такий зміст людського знання, в якому об'єкт пізнання від­творюється неадекватно (об'єкт не збігається зі знаннями су­б'єкта). Омана (наукова й ненаукова) підтверджується фактами існування ілюзій, утопічних ідей, наявністю помилок (логічних і фактичних), фантазій тощо. Але досвід переконує, що істина пов'язана з процесом подолання омани (як необхідної умови в процесі досягнення істини). Омана, помилковість створюють проблемне поле (усвідомлення суперечності між тим, що пі­знане, і тим, що не пізнане) і орієнтує на дальший пошук їх правильного розв'язання.

Оману й хибність важливо відрізняти від брехні. Омана й хибність мислення — це не спеціальна (штучна) фальсифікація істини, а результат обмеженості, суперечливості процесу пі­знання істини, абсолютизації здобутого знання. Хибність — термін, який означає результат неправильної (нерозумної) дії в будь-якій сфері діяльності, насамперед у сфері пізнання. За своїм значенням цей термін дуже близький до омани. Брехня — це „навмисне фальшування істини з метою реалізації вузько-прагматичних інтересів соціальної групи або окремої особи. На практиці брехня поєднується з міфологією загального схва­лення, все, що суперечить зацікавленій особі, видається за пі­дозрілі ідеї, за які «інакомислячі» зазнають переслідувань. Ґрун­том для розростання догматизму, омани та брехні стають неві­гластво, користолюбство, паразитизм панівних партійних і державних структур. Розвиток суспільної практики (досягнень людської цивілізації) свідчить про те, що омана, хибне мис­лення можуть бути подолані, і при цьому відкриються ті чи ті боки істинного знання.

Критерії істини дають змогу впевнитися, що знання не є ома-пою. Історія філософії репрезентує різноманітні погляди з цього питання. Так, Р. Декарт зазначав, що критерій істини — це яс­ність, очевидність. Л. Фоєрбах уважав критерієм істини позитивні відчуття людини, а ще згодом критерієм істини стала корисність (у прагматизмі) або узгодженість з іншими істинами (конвенціона­лізм) тощо.

Діалектико-матеріалістична філософія вважає, що головним критерієм істини є практика. Критерій практики є одночасно аб­солютним і відносним (абсолютний, бо тільки практика може до­вести ті чи ті теоретичні положення). Водночас цей критерій є відносним, адже практика сама суперечливо розвивається й поча­сти не може адекватно довести істинність тих чи тих знань. Практика (досвід) стає базою для розробки, виокремлення інших критеріїв істинності, наприклад, внутрішньонаукових (формально-погічних), а також таких як краса, доцільність тощо, котрі, без сумніву, опосередковано виводяться практикою.

Практика стає основним елементом процесу пізнання. Ма­теріалістична філософія вважає практику головною причи­ною й метою пізнання. Практика визначається як цілісна система матеріальної діяльності людей, спрямованої на трансформацію довколишньої' дійсності (адекватної адап­тації до неї відповідно до соціальних і природних умов її існу­вання).

Назвемо найважливіші різновиди практики.

1. Матеріальне виробництво (праця, перетворення природи,
зміна природних форм існування людей). Головним у матеріаль­
ному виробництві є забезпечення (реалізація) фундаментальних
потреб людини (суспільства) (в їжі, житлі, реалізації основних
демографічних потреб).

2. Соціально-політична практика є трансформацією суспі­
льного буття, заміна наявних соціальних відносин способом
реформ, воєн, розв'язання локальних і глобальних конфліктів,
революцій, соціального управління. Важливими принципами
соціальної трансформації та управління стають демократія,
свобода, рівність і плюралізм.

3. Науково-експериментальна практика. У процесі пізнання
практика виконує низку функцій: практика стає метою, основою і
результатом процесу пізнання, є критерієм істини.

Найважливішими структурними елементами пізнання є чут--^/ ' тєвий та раціональний рівні пізнання в іх діалектичній взаємодії. Матеріалістична філософія зауважує, що об'єкт пізнання має ні­би два боки — зовнішній (явище) та внутрішній (сутність). Век­тор спрямованості пізнання розгортається від явища до сутності. На цьому шляху людина використовує всі свої здібності, серед яких першорядне значення мають її почуття («живе споглядан­ня»), а потім розум (мислення, раціональне). / Чуттєвий рівень пізнання — це суб'єктивний образ об'єктив­ного світу, що його свідомість людини формує за допомогою ви­користання органів чуття (зір, слух тощо), які є не тільки резуль­татом біологічної еволюції людини, а й продуктами історичного розвитку суспільства. Чуттєвий рівень пізнання реалізує свої мож­ливості у трьох взаємозв'язаних формах — відчутті, сприйнятті та уявленні.

Відчуття є найпростіша форма відображення об'єктивного світу за допомогою чуттєвого досвіду, завдяки якому людина одержує суб'єктивний образ об'єктивного світу. Результатом відчуття є розуміння окремих боків, властивостей предметів, що безпосередньо контактували з органами чуття людини. Від­чуття є складовою частиною сприйняття. Сприйняття — це цілі­сний образ предмета, синтез окремих відчуттів (чуттєвих обра­зів). Результати сприйняття утримуються у свідомості людини завдяки пам'яті. Свідомість має можливість оперувати цими суб'єктивними образами за допомогою уявлення. Уявлення — це узагальнений чуттєвий образ предмета, що був зафіксований і сприйнятий раніше, але в цю мить уже відсутній. На цьому рівні, поряд з елементарним узагальненням, виокремлюються деякі сут­тєві характеристики, а несуттєві, випадкові відкидаються.

Суто чуттєвого рівня пізнання без впливу на нього мисдення не існує. Сучасна гносеологія вносить істотні корективи в розу­міння чуттєвого пізнання, доповнюючи його новими знаковими компонентами, наприклад феноменом розуміння¹.

На відміну від чуттєвого пізнання, раціональне пізнання, мис­лення, пов'язане з об'єктивним світом не безпосередньо, а опосе­редковано (завдяки таким посередникам, як слова, знаряддя праці тощо). Раціональне пізнання виявляє сутність, закони досліджу-

¹ Розуміння є найважливішою ідеєю герменевтики Цей філософський напрям вихо­дить з того, що пізнання істини є результатом діалогу науковців, особистостей, текстів, культур, знакових систем тощо, що вимагає розуміння та взаємопорозуміння Розуміння характеризується як процес пошуку певного змісту, що закладений авторами в текстах Розуміння с рух, пошук змісту, бо зрозуміти можна лише те, що має зміст.

ваних явищ, досягає об'єктивної істини в її конкретності. Фор­мами раціонального пізнання стають поняття, судження та умо­виводи.

Поняття — основа абстрактного мислення, форма думки, в якій узагальнюються внутрішні суттєві характеристики предмета, явища або процесу. Поняття фіксуються в дефініціях (визначен­нях). Судження — це форма мислення, яка що-небудь стверджує або, навпаки, заперечує стосовно об'єкта пізнання. Словесною формою судження є речення. Об'єднання кількох суджень ство­рює таку форму абстрактного мислення, як умовивід. Умовивід — це логічний процес, під час якого з кількох суджень на основі за­кономірних зв'язків виводяться нові судження. За характером отримання нового знання умовиводи поділяються на такі основні види: індуктивні, дедуктивні та умовиводи за аналогією.

Чуття людини і процес мислення перебувають у тісному діа­лектичному взаємозв'язку. Чуттєві дані завжди є у свідомості в тих чи тих раціональних формах пізнання, водночас наше мислення (раціональне) послуговується мовою — системою чуттєво сприйнятих знаків. Чуттєве п раціональне лише в єдності можуть давати адекватну картину дійсності.

У процесі пізнання, поряд з раціональними операціями та про­цедурами, беруть участь і нераціональні. До таких нераціональних процедур належить творчість. Творчість — це механізм адаптації / людини до надзвичайно мінливого світу. Творчість є діяльністю, що створює щось якісно нове (те, чого раніше не було). У гно­сеології — це створення нових теорій, наукових дисциплін, ба­чення нових явищ, уведення нових понять тощо. Основа творчої діяльності зазвичай поєднується з несвідомими та ірраціональни­ми (інтуїтивними) чинниками, але водночас творчість тісно пов'язана з раціональним способом мислення.

Інтуїція — властивість людської свідомості, що дає змогу, осягнути істину без попередньої логіки доведення. Основна риса' інтуїції — брак усвідомленого процесу пошуку істини (здобуття кінцевого знання). У матеріалістичній філософії інтуїція є своєрід­ним різновидом мислення, що проходить на рівні несвідомого, а усвідомлюється (як «вибух») тільки результат такого мислення. У дальшому істина, яку осягнуто інтуїтивно, переусвідомлюється й доводиться звичайними методами. Таємного та містичного тут нічого немає. Головними передумовами інтуїтивної істини є осо­бистий досвід, професійне володіння інформативним полем про

,іШШі

об'єкт пізнання, схильність до інтуїтивного прийняття рішень, обдарованість тощо.

Такі найважливіші форми пізнання, як гіпотеза й теорія, ста­ють можливими завдяки єдності чуттєвого та раціонального спо­собів відображення навколишнього світу. Гіпотеза — це науково обґрунтований прогноз існування можливих предметів, явищ і процесів у об'єктивній реальності, це знання, яке може бути до­веденим фактом у майбутньому. Теорія — це найадекватніша форма наукового знання, система істинних знань про дійсність, яка має строгу й логічно вивірену структуру, що дає цілісне й син­тетичне знання (уявлення) про закономірності існування предмет­ного світу або процесів, що відбуваються в ньому (докладніше про гіпотезу й теорію йтиметься в темі 6).

Отже, процес пізнання у своєму діалектичному розвитку про­ходить шлях від простих чуттєвих образів до складних нау­кових теорій. Це діалектичний процес переходу від явища до сутності першого порядку до явища й сутності другого поряд­ку і так далі — у цьому виявляється головна закономірність процесу пізнання. Цей процес ґрунтується на: визнанні об'єк­тивного існування дійсності як об'єкта пізнання, її незалежно­сті від свідомості та волі суб'єкта; визнанні того факту, що людські знання є результатом адекватного віддзеркалення дійсності. Вони дають об'єктивну істинну картину світу, орієн­тують на те, що пізнання людини не має меж, хоча на кожному історичному етапі воно обмежено рівнем розвитку практичної діяльності людини; визнанні того, що процес пізнання є ціле­спрямованим творчим відображенням дійсності у свідомості людини; визнанні необхідності використання в процесі пі­знання основних принципів, законів, категорій діалектики; ви­знанні суспільно-історичної предметно-чуттєвої діяльності лю­дини з перетворення природи, суспільства та самої себе основною рушійною силою, метою пізнання й критерієм істи­ни; визнанні необхідності дослідження всіх предметів і явищ навколишнього світу в їх історичному розвитку; визнанні того факту, що абстрактної істини не існує, істина завжди конк­ретна, будь-яке положення наукового пізнання слід аналізу­вати в конкретних умовах місця і часу.

, Пипі'аннЯрля сарібперевіріш

1. Охарактеризуйте сутність пізнавального процесу.

2. Проблема пізнання в історії філософії.

3. Що таке практика? Що пов'язує практику з процесом пізнання?

4. Що таке істина? Критерії істини.

5. Принципи пізнання.

6. Структура пізнання (головні елементи).

1. Знання та віра.

2. Істина, брехня, омана.

3. Істина та корисність.

4. Пізнання й творчість.

5. Агностицизм та його головні напрями.

6. Чуттєве пізнання та його форми.

7. Форми логічного пізнання.

8. Розум, здоровий глузд, їх особливості та взаємозв'язок.

9. Конкретне та абстрактне.

10. Взаємодія пізнавальної та практичної діяльності людини.

11. Характеристики критеріїв істини в процесі пізнання.

12. Агностицизм і скептицизм — що їх поєднує й відрізняє?

Списом рекомендованої літератури ||⁴,*

1. Алексеев П. В., Панин А. В. Теория познания и практика. — М.,
1991.

2. Андрос Е. И. Истина как проблема познания и мировоззрения. —
К., 1984.

3. Гайденко П. П. Проблемьі рациональности на исходе XX века //
Вопр. философии. — 1991. — № 6.

4. Порский Д. П. О критериях истиньї (к диалектике теоретического
знания и общественной практики) // Вопр. философии. — 1998. —
№2.

5. Загадка человеческого понимания. — М., 1991.

6. Крьімский С. Б., Парахонский Б. А., Мейзерский В. М. Зпистемоло-
гия культурьі (Введение в обобщенную теорию познания). — К.,
1993.

7. Лекторский В. А. Обьект, субьект, познание. — М., 1980.

8. Ойзерман Т. И. Принцип познаваемости мира // Филос. науки. —
1990.— №10.

9. Порус В. И. Зпистемология: некоторьіе тенденции развития // Вопр.
философии. — 1997. — № 2.

10. Хабермас Ю. Познание и интерес // Филос. науки. — 1990. — № 1.

11. Хазиев В. С. Философское понимание истиньї // Филос. науки. —
1991. —№9.

12. Хайдеггер М. О сущности истиньї // Филос. науки. — 1992. — № 2.

1. Загальна характеристика німецької класичної філософії та її історичне значення.

2. І. Кант – засновник німецької класичної філософії.

3. Філософія Г. Гегеля. Система і метод, їх суперечливість

4. Антропологічний матеріалізм Л. Фойєрбаха.

Дата добавления: 2015-05-26