Анатомія людської деструктивності інстинкти та людські пристрасті

Еріх ФРОММ

Світові темпи зростання насилля і деструктивності привернули увагу спеціалістів та широкої громадськості до теоретичного дослідження сутнос​ті та причин агресії. Увага до цієї проблеми нікого не здивує; подиву заслу​говує скоріше те, що ця увага виникла так пізно, особливо враховуючи, що такий видатний дослідник як 3. Фройд, після перегляду своєї теорії, цен​тральною ідеєю якої була ідея сексуальності, уже у 20-ті роки створив нову теорію, в межах якої прагнення до руйнування (“інстинкт смерті”) посідає таке саме місце, як і прагнення до любові (“жага життя”, “сексуальність”). Однак громадськість, як і раніше, розглядала фройдизм виключно в дусі сформованого на той час стереотипу, обмежуючи його рамками вчення про лібідо як основної людської пристрасті.

Ця ситуація змінилася лише в середині 60-х років. Однією з причин цієї зміни був, вірогідно, масштаб насилля та страх перед зростаючою загрозою чергової світової війни. Цьому сприяла також публікація кількох книг, присвячених проблемі людської агресивності, особливо книги Конрада Ло- ренца “Так зване зло”. Лоренц, відомий учений у галузі дослідження пове​дінки тварин1 (особливо цікавими є його праці про риб та птахів), вирішив вийти в галузь, у дослдіженні якої він не мав достатнього досвіду та відпо​відної компетентності, — у сферу людської поведінки. Хоча його книга “Так зване зло” не була сприйнята більшістю психологів та нейрофізіологів, вона миттєво стала бестселлером і відчутно вплинула на значну частину освіченої публіки, яка вбачала в ідеях Лоренца остаточне вирішення проблеми.

Значний успіх ідей Лоренца не в останню чергу був пов’язаний із попе​редньою публікацією робіт такого автора, як Роберт Ардрі, — “Адам при​йшов з Африки”, “Адам і його територія”. Ардрі (талановитий сценарист, але не вчений) досить некомпетентно поєднує дати та факти про походження лю​дини і пов’язує їх із досить тенденційним міфом про вроджену людську агре​сивність. За цією книгою з’явились інші книги спеціалістів у галузі поведінки тварин, наприклад “Гола мавпа” Демонда Морріса і “Любов та ненависть”, що належала перу одного з учнів К. Лоренца, Іреніусу Ейбл-Ейбесфельду.

Всі ці роботи спираються, по суті, на одну тезу, агресивна поведінка людей, безпосередніми виявами якої є війни, злочини та інші типи деструк​тивної і садистської поведінки, має філогенетичні корені, вона запрограмо​вана в людині, пов’язана з уродженим інстинктом, що чекає свого місця і часу та використовує будь-який привід для свого вияву.

Можливо, успіх Лоренца та його неоінстинктивізму пов’язаний не стіль​ки з досконалістю його аргументів, скільки з тим, що значна кількість людей виявилась схильною до сприйняття такої аргументації. Що може бути при​ємнішим для людини, яка відчуває страх і розуміє власну безпорадність перед обличчям невпинного руху світу в напрямі руйнування, що може бути бажанішим, ніж теорія, яка запевняє, що витоками насилля є наша тварин​на натура, нездоланний інстинкт агресивності і що найкраще для нас, як вважає Лоренц, — спробувати зрозуміти, що сила та влада цього потягу є закономірним результатом еволюції.

Ця теорія вродженої агресивності дуже легко перетворюється на ідеоло​гію, яка пом’якшує страх перед тим, що може статися, та допомагає раціона​лізувати відчуття безпорадності.

Є й інші причини, у зв’язку з якими дехто надає перевагу спрощеному вирішенню проблеми деструктивності в межах інстинктивістської теорії. Серйозне дослідження причин деструктивності може поставити під сумнів основи визначних ідеологічних систем. Тут неможливо уникнути аналізу проблеми раціональності нашого суспільного ладу, в межах якого доведеть​ся порушити деякі табу, що приховуються за священними поняттями “без​пека”, “честь”, “патріотизм” і т. ін.

Досить провести серйозне дослідження нашої соціальної системи, щоб зробити висновок про причини зростання деструктивності в суспільстві й підказати засоби для її спадання. Інстинктивістська теорія позбавляє нас від нелегкого завдання такого глибокого аналізу...

Беручи до уваги сучасний стан психологічної думки, кожен, хто зіштов​хується з критикою на адресу лоренцівської теорії агресивності, очікує, що джерелом цієї критики є біхевіоризм — інша теорія, що займає домінуюче становище у психології. На противагу інстинктивізму, біхевіоризм не цікав​лять суб’єктивні мотиви, сили, які нав’язують людині певний спосіб пове​дінки; біхевіористську теорію цікавлять не пристрасті або афекти, а лише тип поведінки та соціальні стимули, що його формують.

Радикальна переорієнтація психології з афектів на поведінку відбулася у 20-ті роки, і в наступний період більшість психологів вилучили з науково​го обігу поняття “пристрасті” та “емоції” як такі, що не підлягають науково​му аналізу. Поведінка як така, а не людина, яка поводиться певним чином, стала предметом дослідження головного психологічного напряму. “Наука про душу” перетворилася в науку про маніпулювання поведінкою. Цей роз​виток досяг свого апогею в необіхевіоризмі Скіннера, який представляє сьогодні в університетах США загальновизнану психологічну теорію...

Протистояння інстинктивізму та біхевіоризму не сприяло прогресу пси​хологічної науки. Кожна з позицій була виявом “одностороннього підходу”, обидві спиралися на догматичні принципи і вимагали від дослідників при​стосування до однієї з теорій. Але хіба у дійсності існує лише така альтерна​тива у виборі теорії — або інстинктивістська, або біхевіористська? Невже неодмінно слід обирати між Скіннером і Лоренцом? Хіба не існує інших ва​ріантів? У цій книзі я обстоюю думку, що є ще одна можливість, і намагаюсь визначити, у чому вона полягає.

Ми повинні розрізняти у людини два абсолютно різних види агресії. Перший вид, спільний і для людини, і для всіх тварин, — це філогенетично закладений імпульс до атаки (або до втечі) у ситуації, коли виникає загроза життю. Ця захисна, “доброякісна” агресія сприяє виживанню індивіда та роду; вона має біологічні форми вияву і затухає, як тільки зникає небезпека. Іншим видом є “злоякісна” агресія — це деструктивність та жорстокість, що властиві тільки людині і яких немає в інших ссавців; вона не має філоге​нетичної програми, не є засобом біологічного пристосування і не має жодної цілі. Більша частина попередніх суперечок з цієї теми була зумовлена тим, що не було розрізнення між цими двома видами агресії, які є відмінними і за походженням, і за визначальними рисами...

У тому-то й справа, що людина відрізняється від тварин саме тим, що вона вбивця. Це єдиний представник приматів, який без біологічних та еко​номічних причин мучить і вбиває своїх одноплемінників, і ще й отримує від цього задоволення. Це та сама біологічно аномальна і філогенетично неза- програмована “злоякісна” агресія, що становить справжню проблему та не​безпеку для виживання людського роду; прояснення ж сутності та умов ви​никнення такої деструктивної агресії якраз і є головною метою цієї книги.

Розрізнення доброякісно-захисної та злоякісно-деструктивної агресії ви​магає ще більш ґрунтовної диференціації двох категорій, а саме: інстинкту2 та характеру, точніше кажучи, розрізнення між зумовленими фізіологічни​ми потребами природними прагненнями і специфічно людськими пристрас​тями, які зумовлюються характером (“характерологічні, або людські, при​страсті”).

Така диференціація між інстинктом та характером нижче буде розгля​нута більш докладно. Я спробую показати, що характер — це “друга натура” людини, заміна її слабкорозвинених інстинктів; що людські пристрасті є виявом екзистенційних потреб людини, а останні у свою чергу визначаються специфічними умовами людського існування. Інакше кажучи, інстинкти

це відповідь на фізіологічні потреби людини, а означені характером при​страсті (потреба в любові, ніжності, свободі, руйнуванні, садизм, мазохізм, жага власності та влади), — все це відповідь на специфічно людські екзис- тенційні потреби. Хоч екзистенційні потреби однакові для всіх людей, інди​віди та групи відрізняються з погляду превалюючих пристрастей. Напри​клад, людина може керуватися любов’ю або жагою руйнування, але в кож​ному випадку вона задовольнить одну зі своїх екзистенційних потреб — по​требу “впливу” на когось іншого. А що візьме гору — любов чи жага руйну​вання — значною мірою залежить від соціальних умов; ці умови впливають на біологічно задану екзистенційну ситуацію і на потреби, що виникають у зв’язку з цим (а не на безмежно мінливу і невловиму психіку, як вважають представники теорії середовища).

Коли ж ми намагаємося дізнатися, що формує умови людського існуван​ня, то виникають головні питання: в чому полягає сутність людини? що ро​бить людину людиною?

Навряд чи варто доводити, що обговорення таких проблем у сучасному суспільствознавстві не можна вважати плідним. Ці проблеми, як і раніше, вважаються прерогативою філософії і релігії; а позитивістський напрям розглядає їх у суто суб’єктивістському аспекті, ігноруючи будь-яку об’єк​тивність... Що ж до мене, то стосовно цих проблем я дотримуюсь біосоціаль- ної позиції. Вихідною тезою тут є таке твердження: оскільки специфічні риси Homo sapiens можуть бути визначені з позицій анатомії, неврології і фізіології, ми повинні навчитися визначати представника людського роду з позицій психології.

Намагаючись дати визначення людської сутності, ми спираємося не на такі абстракції, якими оперує спекулятивна метафізика, наприклад, Гай- деггера та Сартра. Ми звертаємося до реальних умов існування реальної людини, так що поняття сутність кожного індивіда збігається з поняттям екзистенція (існування) роду. Ми доходимо цієї концепції шляхом емпірич​ного аналізу анатомічних і нейрофізіологічних людських типів та їх психіч​них корелятів (тобто відповідних цим даним душевних станів).

Ми заміняємо фройдівський фізіологічний принцип пояснення людських пристрастей на еволюційний соціобіологічний принцип історизму.

Лише спираючись на такий теоретичний фундамент стає можливим де​тальне обговорення різних форм та особистісних типів злоякісної агресії, особливо таких як садизм (потяг до необмеженої влади над іншою живою істотою) і некрофілія (потяг до руйнації життя та прив’язаність до всього мертвого, суто механічного). Розуміння цих особистісних типів стало до​ступним, як я вважаю, завдяки аналізу характерів кількох персон, відомих властивим їм садизмом і деструктивністю, як, наприклад, Сталін, Гіммлер, Гітлер.

Отже, ми окреслили логіку цього дослідження, і тепер має сенс назвати деякі тези та висновки, з якими читач зустрінеться у наступних главах.

1​ Ми налаштовані досліджувати не поведінку як таку, відокремлено від діючої людини; предметом нашого дослідження є людські прагнення, неза​лежно від того чи відображаються вони у зовнішній поведінці, чи ні. У ви​падку з феноменом агресії це означає, що ми будемо досліджувати походжен​ня та інтенсивність агресивного імпульсу, а не агресивну поведінку від​окремлено від її мотивації.

2​ Ці імпульси можуть бути усвідомленими, але у більшості випадків вони неусвідомлені.

3​ Частіше за все вони інтегровані у відносно сталу структуру особистості.

4​ У широкому розумінні це дослідження спирається на психоаналітич​ну теорію. Відповідно, ми будемо використовувати метод психоаналізу, який дає змогу відкрити неусвідоМлену внутрішню реальність шляхом тлумачен​ня доступних спостереженню та зовнішньо незначних даних. Однак вислів “психоаналіз” застосовується у нас не у значенні класичної теорії Фройда, а у значенні подальшого розвитку фройдизму... Мій психоаналіз спирається не на теорію лібідо і виходить не з інстинктивних уявлень, які, на думку загалу, становлять ядро і сутність теорії Фройда.

Ототожнення теорії Фройда з інстинктивізмом і без того є досить про​блематичним. Фройд насправді був першим сучасним психологом, який (на противагу попередній традиції) дослідив усе різноманіття люських при​страстей — любов, ненависть, пиху, жадобу, ревнощі і заздрість. Пристрасті, що раніше були “доступні” лише романтикам та трубадурам, Фройд зробив предметом наукового дослідження3.

Можливо, цим пояснюється те, що вчення Фройда знайшло більше розу​міння та визнання серед художників, ніж серед психологів та психіатрів,

принаймні до того моменту, як його метод не був узятий на озброєння для психотерапевтичного лікування потоку хворих, що постійно зростав. Щодо представників мистецтва, то вчення Фройда дійсно викликало у них від​чуття, що вперше з’явився вчений, який узяв їхню кровну тему й осягнув людську “душу” в її найпотаємніших і значущих проявах.

Вплив Фройда на художнє мислення найчіткіше виявився у сюрреалізмі. На противагу класичним видам мистецтва, сюрреалізм відмовився від по​переднього розуміння “реальності”, вбачаючи у ній дещо неповноцінне (не- релевантне); представників сюрреалізму перестали цікавити способи пове​дінки — цінність міг становити виключно суб’єктивний досвід; тому цілком природно, що фройдівське тлумачення сновидінь стало одним із найважли​віших чинників розвитку цього напряму.

Слід зазначити, що Фройд у формулюванні своїх ідей був обмежений по​нятійним апаратом своєї епохи. Оскільки він ніколи не збирався поривати з матеріалізмом своїх учителів, він змушений був шукати можливості пояс​нити людські пристрасті крізь призму їхніх потягів. І це йому чудово вдало​ся завдяки теоретичному tour de force4: він розширив поняття сексуальності (лібідо) настільки, що всі людські пристрасті (за винятком інстинкту само​збереження) він представив як форми вияву одного-єдиного інстинкту. Лю​бов, ненависть, жадоба, пиха, заздрість, ревнощі, жорстокість та ніжність

усе це виявилося штучно вплетеним у межі теоретичної схеми, де вони набули обґрунтування або як сублімація, або як реалізація сексуальності.

У другий період своєї творчості Фройд намагався вийти за межі цієї схе​ми і створив нову теорію, що демонструвала значний прогрес у розумінні деструктивності. Він виявив, що життям керують не два егоїстичні інстинк​ти — голод і сексуальність, а дві головні пристрасті — любов і деструктив- ність, і обидві вони слугують справі фізіологічного виживання, хоч і в іншо​му розумінні, ніж фізичний та сексуальний голод. Але оскільки Фройд все одно був зв’язаний ланцюгами своїх теоретичних настанов, він позначив ці дві пристрасті парними категоріями “інстинкт життя” та “інстинкт смерті”, тим самим надавши деструктивності настільки серйозного значення, що вона була визнана однією з двох фундаментальних людських пристрастей.

У цьому дослідженні автор звільняє від примусового шлюбу з інстинкта​ми такі важливі людські пристрасті, як прагнення до любові та свободи, потяг до руйнування, бажання мучити, підкоряти собі іншого і владарювати над ним. Інстинкт — це суто біологічна категорія, тоді як притаманні харак​терові пристрасті та потяги — це біосоціальні, історичні категорії. І хоча вони і не слугують фізичному виживанню, ім властива така сама (а іноді й більша) влада, як і інстинктам. Вони формують ядро людської зацікавле​ності життям (здатності до радощів та захоплення); вони є водночас матеріа​лом, з якого виникають не лише мрії і сновидіння, а й мистецтво та релігія, міфи та оповіді, література і театр, тобто все, заради чого варто жити (що робить життя вартим життя). Людина не може існувати як простий “пред​мет”, як гральний куб; вона сильно страждає, коли її зводять до рівня авто​матичного пристрою, придатного лише для приймання їжі та розмноження, навіть якщо їй при цьому гарантується підвищений рівень безпеки. Людина потребує драматизму життя та переживань; і якщо на вищому рівні своїх досягнень вона не віднаходить задоволення, то сама створює собі драму руйнування.

Нинішній стан психологічної думки підтримує відому аксіому, згідно з якою мотивація лише тоді може бути сильною, коли вона слугує органічним потребам, тобто тільки інстинктам властива достатня мотиваційна сила. Якщо ж відмовитися від цієї механістичної, редукціоністської позиції і звернутися до цілісної концепції людини, то поступово стає зрозумілим, що людські пристрасті слід розглядати у зв’язку з їх функцією у процесі життя цілісного організму. їх інтенсивність укорінена не у специфічних фізіологіч​них потребах, а у потребі цілісного організму жити і розвиватися як у тілес​ному, так і у духовному вимірах.

Ці пристрасті важливі для нас не після того, як задоволені наші фізіоло​гічні потреби. Ні. їхнє коріння заглиблюється в самі основи людського буття, вони аж ніяк не стосуються розряду розкошів, які хтось може собі дозволити після того, як задовольнить свої нормальні “нижчі” потреби. Люди закінчу​вали своє життя самогубством у зв’язку з тим, що не могли задовільнити любовну пристрасть, жагу влади, слави або помсти. Випадки самогубства з причини недостатньої сексуальної задоволеності практично не зустрічають​ся. Саме ці, незумовлені інстинктами, пристрасті хвилюють людину, захоп​люють її, роблять її життя повноцінним; як сказав колись Гольбах, фран​цузький філософ-просвітник: “Людина, позбавлена бажань та пристрастей, перестає бути людиною”. їх вплив та роль тим і зумовлені, що без них люди​на справді перестає бути людиною5.

Людські пристрасті перетворюють людину з маленької, непомітної істоти на героя, на істоту, яка всупереч усім перепонам намагається надати сенсу власному життю. Вона прагне бути творцем самої себе, прагне перетворити своє неповноцінне буття на повноцінне, осмислене та цілеспрямоване, мак​симально придатне для досягнення цілісності власної особистості. Людські пристрасті — це аж ніяк не психологічні комплекси, які можна пояснити засобами звернення до подій та вражень раннього дитинства. їх можна зро​зуміти, лише вийшовши за вузькі межі редукціоністської психології та ви​вчаючи їх у живій реальності, тобто піддавши аналізу спробу людини нада​ти сенсу своєму життю, пережити найгостріші, найсильніші потрясіння, які тільки можливі за даних умов (або які вона сама вважає можливими). Пристрасті — це її релігія, її культ та її ритуал, а вона змушена приховувати їх навіть від самої себе, особливо у випадку відсутності зовнішньої підтрим​ки. Ціною вимогливості та підкупу її можуть змусити відмовитися від своєї “релігії” і стати адептом нового культу — культу робота. Але такий психоло​гічний підхід відбирає у людини її останнє надбання — здатність бути не річчю, а людиною.

Насправді всі людські пристрасті, “позитивні” і “негативні”, слід розумі​ти не інакше як спробу подолати власне банальне існування у часі та перейти у вимір трансцендетного буття. Зміна особистості можлива лише в тому ви​падку, коли людині вдається “звернутися” до нових способів осмислення життя: якщо вона при цьому мобілізує всі свої життєво важливі прагнення та пристрасті і, тим самим, пізнає більш гострі форми вітальності та інтегра​ції, ніж ті, що були притаманні їй раніше. А доти, доки цього не відбуваєть​ся, її можна приборкати, вгамувати, але не можливо зцілити. Незважаючи на те, що життєздатні пристрасті сприяють самоствердженню людини, під​силюють її відчуття радості від життя і значно більше сприяють вияву її цілісності та вітальності, ніж жорстокість та деструктивність, проте й, ті, й інші однаковою мірою беруть участь у реальному людському існуванні; тому аналіз і тих, й інших пристрастей необхідний для вирішення проблеми людського буття. Адже і садист — це теж людина і має людські ознаки так само, як і святий. Його можна назвати хворою людиною, калікою, виродком, який не зміг знайти іншого способу реалізувати притаманні йому від наро​дження людські якості, — і це буде правильно; його можна також вважати людиною, яка у пошуках блага ступила на неправильний шлях6.

Ці розмірковування зовсім не доводять того, що жорстокість і деструк- тивність не є вадами, вони доводять лише те, що ці вади властиві людині. Жорстокість руйнує душу та тіло і саме життя; вона знищує не лише жертву, а й самого мучителя. У цій ваді набуває вираження парадокс: у пошуках власного сенсу життя обертається проти самого себе. У цій ваді й відоб​ражається єдине справжнє спотворення. І зрозуміти його зовсім не означає

пробачити. Але поки ми не зрозуміли, у чому його суть, ми не можемо судити про те, які чинники сприяють, а які перешкоджають зростанню де- структивності у суспільстві.

Таке розуміння особливо важливе у наш час, коли значно знизився по​ріг чутливості до жорстокості, коли на всіх рівнях життя спостерігаються некрофільські тенденції: зростання інтересу нашого кібернетичного інду​стріального суспільства до всього мертвого, механістичного, автоматичного іт. д.

У літературі дух некрофілії вперше виявився у 1909 році у “Маніфесті футуризму” Ф.Т. Марінетті. Але останніми десятиліттями ця тенденція стала помітна у багатьох сферах літератури та мистецтва, де об’єктом зобра​ження все частіше стає механістичне, безжиттєве, деструктивне начало. Передвиборчий лозунг фалангістів “Хай живе смерть!” загрожує перетвори​тися на принцип життя самого суспільства, в якому перемога машин над природою стала символом прогресу, а сама жива людина стає лише додатком машини.

У цій роботі досліджуються сутність некрофілії та соціальні умови, що сприяють формуванню та вияву цієї пристрасті. У результаті дослідження я дійшов висновку, що у широкому значенні усунення цієї вади можливе лише ціною радикальних змін нашого суспільного та політичного ладу — таких змін, які повернуть людині її провідну роль у суспільстві. Лозунг “Порядок та закон” (замість “Життя та система”), заклик до застосування більш жор​стких заходів покарання за злочин, так само як і одержимість деяких “рево​люціонерів” жагою влади та руйнування, — це не що інше як додаткові приклади зростання потягу до некрофілії у сучасному світі. Ми мусимо створити такі умови, за яких вищою метою всіх суспільних прагнень стане всебічний розвиток людини — тієї найнедосконалішої істоти, яка, з’явив​шись на певному ступені розвитку природи, потребує вдосконалення та шліфування. Істинна свобода та незалежність, а також викорінення будь- яких форм гніту зможуть привести в дію таку силу, як любов до життя, — а це і є єдина сила, здатна подолати потяг до смерті.

Фромм Э. Инстинкты и человеческие страсти // Анатомия человеческой деструктивности / Э. Фромм. — М.: Изд-во ACT — ЛТД, 1998. — С. 30—41.

Дата добавления: 2015-05-26