Сенсуалізм

Вчення про субстанцію.

Методологічні пошуки Декарта

Р.Декарт був переконаний, що істинне знання може нам гарантувати тільки розум, був переконаним раціоналістом. Саме він розпочав нову еру в філософії. Його цікавили насамперед можливості та надійність нашого пізнання, а також співвідношення між душею та тілом. Декарт приділяє значну увагу розробці наукового методу і замислюється, яким методом повинен користуватися філософ для розв’язання філософських проблем. Таким методом він вважав раціональну дедукцію (від лат. deduction – виведення) – це перехід від загального до окремого, одна з форм умовиводу, при якій на основі загального правила логічним шляхом з одних положень, як істинних, з необхідністю виводиться нове істинне положення. Щоб досягти результату, необхідно розкласти проблему на число окремих частин, а тоді починати з найпростішої думки. Кожну думку треба «зважити і виміряти». Наступним кроком філософа є перехід від простого до складнішого. Так можна побудувати нове знання. Як бачимо, Декарт охоче застосовував «Математичний метод». Він вважав, що філософські істини слід доводити так само, як і математичні теореми, і робиться це тільки розумом. Першим кроком у процесі отримання достовірного знання має стати сумнів. Треба сумніватися у всьому. Якщо ми сумніваємося, то мислимо, бо сумнів – це акт мислення. Звідси Декарт виводить свою відому тезу: «Я мислю, отже, я існую» («Cogito, ergo sum»).

Дакартова позиція є позицією дуалізму, подвоєння світу на дві реальності, що існують незалежно одна від одної: 1)природну, матеріальну субстанцію; 2)духовну, мислячу субстанцію. Над обома субстанціями підноситься Бог, як вища і самостійна реальність. Субстанції є похідними.

Філософія Лейбніца: Монади – це прості, неподільні духовні субстанції, ідеальні, духовні першоелементи буття. Лейбніц розрізняє монади декількох видів: - монади – душі – характерні для біологічних об’єктів; - монади – духі – утворюють людину наділену свідомістю; - монада – Бог – найдосконаліша монада, яка встановлює гармонію між всіма монадами.

Якщо у Бекона вчення про одноманітність субстанції, Декарт – “двомірність” субстанції, Лейбніц – відстоює вчення про множинність субстанції.

Дж.Берклі і Д.Юм були переконані у тому, що ми дізнаємося про наявність предмета через наші органи чуття і відчуття. Перед нами не предмет, а сума наших відчуттів і чуттєвого сприйняття. Ми маємо справу не з дійсністю, а з нашими відчуттями (така пріоритетність відчуття у процесі пізнання отримала назву сенсуалізму) цієї дійсності, яка для нас є справжньою. Який світ стоїть за ними (відчуттями), ми ніколи не дізнаємось тому, що не в стані вийти за межі наших відчуттів. Те, що ми відчуваємо і те, що є насправді, не одне і теж, але нам можливе тільки відчутне. Тому є можливість стверджувати, що дійсність - це сукупність наших відчуттів.

Дата добавления: 2015-05-26