Типи філософування

Відзначаючи вдале виділення точок зору на проблему виникнення філософії зауважу: не одне і те ж саме шукати витоки філософії в міфології чи релігії. Тому доцільно окремо виділяти і релігіогенну точку зору.

ВИНИКНЕННЯ ФІЛОСОФІЇ

З питання виникнення філософії сьогодні серед філософів існують різні точки зору: міфогенна, натурфілософська, гносеогенна, релігіогенна. “Сучасна наука, – пише С. Шейнман-Топштейн, – дає три відповіді на питання про те, звідки бере свій початок філософія в давнину.

Перша відповідь, котра йде ще від Гегеля: корені філософії слід шукати в міфології давніх народів. Це точка зору міфогенна (її дотримуються представники англійської “антропологічної” школи – Фрезер, Кук, Корнфорд, Гаррісон та ін.). Крайня ідеалістична інтерпретація такого положення виражена в пошуках витоків філософії в давніх релігіях.

Друга відповідь, найпоширеніша в наш час: філософія в давнині вичленовується з єдиної науки, котра утримує елементи як філософування, так і позитивних знань.

Нарешті, третя відповідь: початок філософії належить виключно до позитивного знання. Цю точку зору радянський дослідник Чанишев називає гносеогенною” [15, с. 19].

Міфогенної точки зору дотримувався, як відомо, Гегель. На його думку, вихідною формою людської духовності була міфологія, що виникає як результат цілісного, синкретичного способу ставлення людини до дійсності. На певному етапі розвитку людини синкретичний спосіб переростає в теоретичний, а міфологія перетворюється на філософію. Отже, на думку Гегеля, відмінність філософії від міфології полягає лише в способі осягнення. За змістом міфологія і філософія тотожні, а за способом функціонування – відмінні. Міфологія є результатом цілісного, синкретичного сприйняття, а філософія – теоретичного. Тобто філософія виникає в процесі раціоналізації міфологічної свідомості. Таке розуміння виникнення філософії приводить Гегеля до ототожнення ним таких духовних феноменів, як наука, філософія, світогляд, релігія (на ототожнення Гегелем, зокрема, філософії та релігії справедливо вкаже в своїх працях Л. Фейєрбах).

Натурфілософської точки зору дотримуються представники матеріалістичної філософії. У СРСР вона була панівною. На думку представників цієї точки зору, філософія виникає в античності і являє собою систему позитивного знання про навколишній світ, яке включає в себе також певні філософські питання. Цей погляд не витримує серйозної критики. “Коли говорять про другу із зазначених тут відповідей, тобто стверджують, як, приміром, сучасний французький дослідник античної культури А. Боннар, що спочатку існувала єдина, нерозчленована наука, від якої лише після Арістотеля почали відгалужуватися галузі природничо-наукового знання – це явний анахронізм” [там же, с. 23], – підкреслює, зокрема, С. Шейнман-Топштейн.

Натурфілософській підхід до вивчення природи (філософія натури) можливий лише за досить високого рівня розвитку самої філософії, зокрема – вчення про пізнання. Для глибшого розуміння вказаної проблеми потрібно усвідомити принципову відмінність натурфілософського підходу у вивченні природи від природничо-наукового. Відмінність полягає в такому: за умови природничо-наукового вивчення природи науковець описує природу, не замислюючись над тим, як діє його мислення в процесі пізнання природи, за натурфілософського – навпаки. Натурфілософ знає як діє його мислення і тому, коли певні зв’язки між явищами природи не встановлені досвідним шляхом, він установлює їх, базуючись не на логіці фактів, а на логіці думки. Прикладом натурфілософа був видатний російський хімік Д. Менделєєв.

Гносеогенну точку зору найповніше розробляв московський філософ О. Чанишев (див.: [13, с. 191]). Суть її полягає в такому: філософія виникає після виникнення науки як певний рівень самої науки, а саме – рівень її самоусвідомлення.

Релігіогенного погляду дотримуються релігійні філософи. На їхню думку філософія виникає спочатку в лоні релігії, а пізніше стає наукою, теорією. Цієї точки зору дотримувався і К. Маркс, який писав, що “філософія спочатку виробляється в межах релігійної форми свідомості і цим, з одного боку, знищує релігію як таку, а з другого боку, щодо свого позитивного змісту сама рухається ще тільки в цій ідеалізованій, перекладеній на мову думок релігійній сфері” [9, с. 22].

Зазначені точки зору, за винятком натурфілософської, мають право на існування, адже в цілому правильно схоплюють найсуттєвішу ознаку філософської свідомості, а саме: філософія – це самоусвідомлення духу. Проте неважко помітити, що всі вони тлумачать генезу лише теоретичної філософії, залишаючи поза увагою інші. Не випадково осторонь стовпового шляху розвитку філософії залишається містика, а також вся східна філософія, які явно не вписуються в ложе західної раціоналістичної традиції.

Названі концепції виникнення філософії базуються на єдиному фундаментальному положенні: філософія виникає після розпаду і зникнення синкретичної форми свідомості – міфології. Проте ця ключова теза потребує уточнень. Зроблю кілька, на мій погляд, принципових зауважень.

По-перше, неправомірно ототожнювати міфічну і міфологічну свідомість. Саме міфічна свідомість є цілісним способом осягнення буття, якому і притаманний синкретизм. Міфологія ж є логосом, вченням про міфічну свідомість.

По-друге, з виникненням сельфакторів, залізниць і т. ін. міфологія не зникає (як писав про це К. Маркс), а продовжує існувати поряд з іншими формами суспільної свідомості. Більше того, сучасна міфологія є одним із ключових моментів самоідентифікації нації і вагомим чинником державотворення. Будучи цілісним ідеальним аналогом можливого реального буття будь-якого суспільства, вона виступає всезагальним принципом гармонізації суспільного життя нації, її консолідування. Така “наповненість” міфології визначається тим, що в ній трагічні колізії буття народу розв’язуються досить універсальним практично-духовним способом. Це і наповнює міфологію онтологічним спрямуванням до максимально повної самореалізації нації. Візьмемо для прикладу Росію. Міф про Москву як третій Рим став чи не головною детермінуючою духовною силою становлення Російської імперії. Проте слід пам’ятати, що сучасна міфологія – це не архаїчна свідомість первісного суспільства, а синтетична, за формою існування самосвідомість народу.

По-третє, з первісним розпадом не зникає і міфічна свідомість. Міфізм є атрибутивною властивістю не лише архаїчної, родової свідомості первісного суспільства чи суспільної свідомості сучасного суспільства, а й індивідуальної свідомості. Саме міфізм надає суспільній свідомості цілісності, гармонійності, завершеності, а людині – відчуття сенсу і повноти життя. Він є складовим компонентом і філософської самосвідомості.

Сказане дозволяє зробити висновок: проаналізовані точки зору однобічно відтворюють процес виникнення філософії. Реальний процес виникнення філософії можна змоделювати таким чином. Міфічна, синкретично-родова свідомість розпадається на ряд формоутворень – форм суспільної свідомості. Останні, досягаючи рівня самоусвідомлення, і переростають в філософію.

Процес виникнення філософії можна показати схемою.

СХЕМА ВИНИКНЕННЯ ФІЛОСОФІЇ

		Наукова свідомість

Деякі пояснення до схеми:

по-перше, вихідною формою суспільної свідомості є не міфологія, як писав Гегель, а міфічна свідомість. Саме міфічна свідомість, розпадаючись, дає всі форми виявлення суспільної свідомості. Міфологія ж є логосом (вченням) про міф;

по-друге, стосовно вичленування форм суспільної свідомості в літературі також існують розбіжності. Дехто з філософів виділяє науку, право, політику, мораль, релігію, мистецтво, етику, естетику, філософію. До перелічених інколи додають економічну свідомість, культуру тощо. Кожний автор, звичайно, має право на свій погляд. Єдина вимога до будь-якої точки зору – це строгість в аргументації. В даному випадку саме така аргументація здебільшого повністю відсутня. Виділяючи форми суспільної свідомості, автори, як правило, не дотримуються одного з правил поділу обсягу поняття, а саме: поділ обсягу поняття повинен відбуватися на одній основі. Тому поряд з наукою виділяють етику (науку про мораль), естетику (науку про прекрасне) тощо. Виокремлення ж економічної суспільної свідомості та культури (серед форм) взагалі безпідставне;

по-третє, вихідною основою для поділу обсягу поняття “форми суспільної свідомості” може бути спосіб усвідомлення. В літературі виділяють синкретичний, практично-духовний, художній, релігійний, теоретичний, духовно-практичний способи усвідомлення. “Ціле, як воно уявляється в голові як мислиме ціле, є продукт мислячої голови, яка освоює світ єдино можливим способом – способом, що відрізняється від художнього, релігійного, практично-духовного освоєння цього світу [6, т. 12, 684], – пише зокрема К. Маркс. До названих можна додати містичний спосіб. Містика, містицизм (грецьк. mystikos – таємничий) – релігійно-ідеалістичний погляд на дійсність, основу котрого становить віра в надприродні сили. Зародившись у глибокій давнині, він пізніше виступає як обов’язковий сутнісний елемент тайних обрядів (містерій). Головне в цих обрядах – спілкування з богом або якоюсь таємничою істотою. Подібне спілкування досягається через осяяння, екстаз, одкровення. Елементи містицизму властиві багатьом філософсько-релігійним вченням як давнини, так і сучасності – конфуціанству, брахманізму, піфагорійству, неоплатонізму, неотомізму тощо. Елементи містицизму знаходимо у Платона, В. Соловйова, Я. Бьоме, Екзарта та ін.;

по-четверте, міфічна свідомість є результатом синкретичного (цілісного) способу усвідомлення людиною навколишнього світу і свого буття в ньому. Синкретичний спосіб розпадається на:

а) практично-духовний, що дає міфологію;

б) художній – мистецтво;

в) релігійний – релігію;

б) духовно – практичний – право, політику, мораль;

г) теоретичний – науку;

д) містичний – містику;

по-п’яте, якщо ж будуть відкриті у майбутньому (що цілком ймовірно) інші способи усвідомлення, то вони “породять” і відповідні форми супільної свідомості, а самоусвідомлення їх “відкриє” інший шлях виникнення філософської свідомості. Саме для цього на схемі залишена порожня клітинка.

Запропонований підхід до вичленування форм суспільної свідомості, можливо і має недоліки, але, на мій погляд, він дає змогу відсікти одну із зовнішніх причин плюралізму філософування – елементарне порушення правил логіки;

по-шосте, самоусвідомлення названних духовних формоутворень і є філософським рівнем розвитку людської свідомості, а саме – рівнем самоусвідомлення.

Звідси я роблю такий висновок: виникнення філософії – це багатоваріативний процес, головним моментом якого є самоусвідомнення різнопланових формоутворень духу. В різні історичні епохи і в різних народів цей процес має свої особливості.

Стосовно розуміння сутності філософії, то головна суперечка серед філософів точиться навколо питання: філософія – це наука чи теоретичний світогляд. Вихід із цієї суперечки я вбачаю у виділенні різних типів філософування.

На сьогоднішній день в наукових публікаціях виділяються такі типи філософування: теоретичний, есеїстсько-афористичний, художньо-образний, релігійно-містичний тощо.

Теоретичний тип філософування дає теоретичну філософію. Серед філософів цього напряму можна виділити Арістотеля, Б. Спінозу, Р. Декарта, І. Канта, Г. Фіхте, Г.В.Ф. Гегеля, К. Маркса тощо. Саме цей тип філософування слід віднести до системи теоретичного знання, або до науки. Система знання проявляється у формах – концепції, теорії, науки. Знання поєднується у певну цілісність (систему) за допомогою способів синтезу. В основі концепції як вихідної форми системного знання лежить принцип. В основі теорії – ідея, а в основі науки – метод. Тому зрозуміло, що кожна теоретична філософія має свій вихідний основний принцип (положення, що лежить в основі системи знання), а перехід від однієї філософської системи до іншої відбувається шляхом критики як специфічного виду теоретичної діяльності. Критика завжди повинна бути принциповою, тобто критикою основних принципів, а не окремих положень цілісної системи. Завдяки принциповій критиці відбувається перехід від однієї теоретичної філософської системи до іншої. Тому А. Шопенгауер якоюсь мірою був правий, підкреслюючи, що “кожний новоявлений філософ поступає так само, як кожний новий султан: щонайперше приречує своїх братів на страту” [16, с. 585]. Більш “гуманно” в цьому плані поступив Гегель, який підкреслює: “кожна система філософії необхідно існувала і продовжує ще і зараз існувати: жодна з них, отже, не зникла, а всі вони збереглися в філософії як моменти одного цілого. Але ми повинні розрізняти частковий принцип цих систем філософії, взятий як частковий принцип, і проведення цього принципу через увесь світогляд” [2, с. 40]. Свою філософську систему Гегель вважає завершальним етапом в розвитку філософії. Тому він, образно кажучи, приречує на страту не своїх попередників, а своїх наступників. Проте його думка про завершеність філософії, на мій погляд, цілком закономірна і доречна. Все залежить від розуміння філософії. Однак вона чи не найбільше піддавалася критиці. В чому тільки не звинувачували Гегеля? Замість того, щоб збагнути хід думок генія, його просто третирували.

Передовсім зауважу, що гегелівське розуміння філософії виникає не на голому місці. Воно є подальшим уточненням розуміння філософії як самоусвідомленням людиною свого буття. Специфічність філософії Гегель вбачає в тому, що вона є самоусвідомлюючим мисленням. Правомірно критикувати Гегеля за те, що він зводить всі прояви духовності людини до мислення. Але явно недоречно критикувати його за намагання повністю розкрити форми та способи діяльності самоусвідомлюючого мислення. Вперше ця проблема, як відомо, була усвідомлена Парменідом та його прийомним сином Зеноном. Пізніше – софістами, Сократом, Платоном, Арістотелем, І. Кантом та Г. Фіхте. Особливе місце в розкритті само-усвідомлюючого мислення належить Арістотелю та І. Канту.

Арістотель першим в історії людської культури аналізує діяльність мислення за допомогою самого мислення і тим самим створює логіку – науку про форми та закони мислення. Але, як відомо, за часів Арістотеля мислення не поділяли на розсудкове і розумне. Вперше це зробить лише І. Кант. Тому логіка Арістотеля, будучи історично першим проявом теоретичної філософії, є логікою лише самоусвідомлюючого розсудку. Розсудок же за способом своєї діяльності принципово антиномічний. Така специфіка розсудку не є його недоліком. Без цієї ознаки мислення перестає бути дискурсивним і стає повністю релятивним. Але ця специфіка розсудку чітко проявляється в логіці. У Арістотеля маємо логіку (логіку розсудку), але логіку без діалектики (без законів діяльності розуму). І. Кант в своїй праці “Критика чистого розуму” показує, що розсудок у своїй діяльності проходить етапи – антиномій, паралогізмів, ідеалів. Його діяльність відрізняється на кожному з цих етапів. На етапі ідеалів розсудок закономірно переростає в розум, а тому виникає діалектика. Тобто антиномічне мислення стає діалектичним. Але діалектику, що виникає закономірно, І. Кант вважає цензурою, мета якої не допустити, щоб розсудок вийшов за свої межі. Один крок залишилося зробити І. Канту, щоб перейти до аналізу форм і способів діяльності розуму, але він його так і не зробив. Самоусвідомлююча діяльність як розуму, так і мислення взагалі, стає об’єктом дослідження Гегеля. Розум за способом своєї діяльності принципово діалектичний. Тому діалектика виступає у Гегеля як самоконструюючий шлях розвитку самого самоусвідомлюючого мислення. Самоконструюючу діяльність самоусвідомлюючого мислення Гегель і розкриває у цілісній системі наук про дух, або про самоусвідомлююче мислення. Коли ж форми і способи самоусвідомлюючого мислення повністю розкриті, залишається лише визнати: філософія як самопізнання мислення віднайшла відповідну її сутності форму прояву і на цьому завершує свій розвиток. Мушу відверто заявити: якщо визнати, що “філософія же специфічна тим, що вона самопізнаюче мислення” [5, с. 16], то слід беззастережно визнати і правоту Гегеля. Проте жодні уточнення, пояснення, що подаються в філософській літературі під час обгрунтування тези, що філософія це само-пізнаюче мислення, не спроможні заперечити основний аргумент протилежної точки зору: філософія не зводиться лише до самопізнаючого мислення. Філософія – це самопізнаюча свідомість.

Найхарактерніша ознака філософської свідомості – це самоусвідомлення. Але самоусвідомлення може відбуватися не лише в системній, а і в афористичній формі. Афористичність притаманна багатьом філософам. Ось чому в літературі виділяють есеїстсько-афористичний тип філософування. До цього типу філософування належать Геракліт, Козьма Прутков, Шопенгауер, Ларошфуко та багато інших. По суті справи кожного філософа тією чи іншою мірою можна причислити до цієї когорти. Найхарактерніше, що відрізняє їх від представників теоретичної філософії, так це специфічна форма висловлювання акту самоусвідомлення людини: ессе, афоризми, притчі тощо.

В літературі виділяють також релігійно-містичний тип філософування. Його специфіка полягає в тому, що самоусвідомлення відбувається не в системній формі, а базується на віруваннях, містиці, інтуїтивних відчуттях тощо. До цього типу філософування можна віднести релігійних містиків, Єлену Блаватську, Реріхів та інших.

Доцільно окремо виділити і художньо-образний тип філософування. Його специфіка полягає в тому, що самоусвідомлення людиною свого буття відбувається в художньо-образній формі. До цього типу філософування слід віднести Ф. Достоєвського, Т. Шевченка, Л. Толстого, Лесю Українку, А. Камю, Ж.П. Сартра та інших. Якщо теоретик може філософувати, тільки створюючи свою філософську систему (системність і є основною ознакою науки), то художник, за образним висловлюванням руського релігійного філософа П. Флоренського, “філософствує пензлем”, а кінорежисер, за вислювлюванням видатного українського кінорежисера О. Довженка “філософствує метафорами”.

Виділення вказаних типів філософування, напевно, має недоліки. Але воно дозволяє зробити найсуттєвіший висновок: специфічність філософської свідомості полягає не в тому, що вона є теоретичним способом самоусвідомлення, а в тому, що вона є самоусвідомленням людиною свого буття, яке може відбуватися в різних формах.

Отже, філософський плюралізм породжується як об’єктивними чинниками – конкретно-історичним уточненням сутності філософії, так і застарілими уявленнями про неї. Новітнім же філософським студіям, серед яких чи не найповніше і проявляється філософський плюралізм, на мій погляд, притаманний головний недолік – релятивізм форми, що і призводить до відсутності, за великим рахунком, філософського дискурсу, а саме філософування проявляється як безперервний і невпинний потік свідомості. Безсумнівно, що і таке філософування дає певні результати в розкритті самосвідомості людського буття. Але “коефіцієнт корисної дії” такого стилю філософування не дуже високий, адже дуже часто самосвідомість ніби пливе за течією, піднімаючи на поверхню другорядне і обминаючи найсуттєвіше. Проте до такого стилю філософування потрібно ставитися толерантно, адже найголовніша проблема сучасних новітніх філософських студій – це пошук адекватних форм вираження багатогранності й невичерпності неповторних порухів духовності людини в процесі її самоусвідомлення. Напевно сучасна філософія накопичує емпіричний матеріал цих форм вираження, який лише з часом стане об’єктом теоретичної рефлексії.

Дата добавления: 2015-05-26