Мета людського життя в тому, щоб збагнути свою божественну природу

Веданта ставить перед людиною мету досягнути стану самоусвідомлення або космічної свідомості. Вважається, що цього стану може досягнути кожен, але його неможливо пояснити жодними словами.

Веданту називають також уттара-мімамсою, тобто пізньою, вищою мімамсою, на відміну від пурва-мімамси, яку часто називають просто мімамсою. Тоді як мімамса зосереджується в основному на поясненні перших частин Вед: Самхіти та Брахман, веданта пояснює здебільшого езотеричне вченняАраньяк та Упанішад.

Самкх'я або санкх'я (санскр. सांख्य, IAST: sāṃkhya^? - перечислення) - одна з шести ортодоксальних шкіл класичної індійської філософії. Традиційно засновником школи самкх'я вважається мудрець Капіла, хоча історично це підтвердити неможливо. Самкх'я одна з найстаріших філософських шкіл в Індії.

Самкх'я належить до тих індійських філософських систем, які називають ортодоксальними (астіка), оскільки вони визнають авторитет Вед. Основний текст цієї школи Самкх'я-каріка написаний Ішвара Крішною приблизно в 200 році. В наші часи школа самкх'я не існує в чистому вигляді, хоча її вплив зберігається в школах йоги та веданти.

Санкх'я належить до дуалістичних філософських систем. Вона розглядає Всесвіт як взаємодію двох першооснов: пуруші (свідомості) та пракріті (матеріальних явищ). Пракріті роздвоюється на живе та неживе. З другого боку, пуруша розпадається на безліч індивідуальних одиниць свідомості джива, що зливаються з тілами й розумом живої частини пракріті.

Конфуціанство - етико-політичне та релігійно-філософське вчення.
Конфуціанство – одна з головних ідейних течій у древньому Китаї. Чому ця філософська течія виникла саме в цій країні? У чому специфіка релігійної структури і психологічних особливостей мислення, всієї духовної орієнтації в Китаї?
Тверезо мислячий китаєць багато не задумувався над проблемами життя та смерті, зате він завжди бачив перед собою еталон доброчесності і вважав за свій священний обов’язок йому наслідувати. Китаєць вище над усе цінує матеріальну оболонку, тобто своє матеріальне життя. Великими та загальновизнаними пророками тут завжди вважалися, насамперед ті, хто вчив гідно і у відповідності з прийнятою нормою – жити заради життя, а не в ім’я благополуччя на тім світі або рятунку від страждань.
Усі ці специфічні особливості системи цінностей, що склалися у Китаї за тисячоліття, передували епосі Конфуція, підготували країну до сприйняття тих принципів та норм життя, які назавжди увійшли до історії під назвою «конфуціанство». Суть їх задовго до Конфуція, зводилася до відособлення ірраціональних онов релігії і звеличення раціональних основ етики, підпорядкування релігійно-етичних норм вимогам соціальної політики й адміністрації. У ряді публікацій дається подвійне, «компромісне», визначення конфуціанства - як релігії, і як етико-політичного вчення. Конфуцій, творець морально-релігійного вчення, залишив найглибший слід у розвитку духовної культури Китаю, у всіх сферах його громадського життя – політичній, економічній, соціальній і моральній, у мистецтві і релігії.
По визначенню Л.С.Васильєва: «Не будучи релігією в повному змісті цього слова, конфуціанство стало більшим ніж просто релігія. Конфуціанство – це також і політика, і адміністративна система, і верховний регулятор економічних і соціальних процесів, - словом, основа всього китайського способу життя, принцип організації китайського суспільства, квінтесенція китайської цивілізації». По своєму світорозумінню, способу пояснення світу і місця людини («цивілізованої», а не «варвара») у цьому світі конфуціанство виступає скоріше в етико-політичному, ніж у релігійному плані.
Конфуцій заснував свою школу в 50 років. У нього було багато учнів. Вони записали думки як свого вчителя, а також і свої. Так виник головнийконфуціанській твір «Лунь юй» («Бесіди та вислови») – твір несистематичний і навіть суперечливий. Це збірник, в основному, моральних повчань, у якому, на думку деяких авторів, дуже важко побачити філософський твір. Цю книгу кожен освічений китаєць учив напам'ять ще в дитинстві, нею ж він керувався і все своє життя.
Основна мета Конфуція – гармонізувати життя держави, суспільства, родини і людини взагалі. У центрі уваги конфуціанства - взаємини між людьми, проблеми виховання. Конфуцій не задоволений існуючим, однак його ідеали не в майбутньому, а в минулому. Він вважає, що людина звернена обличчям до минулого, до майбутнього ж повернута спиною. Стародавність постійно присутня в сьогоденні. Майбутнє не привертає занадто багато уваги – адже час рухається по колу; і усе повертається до свого початку. Кульмінація конфуціанського культу минулого – «виправлення імен» («чжен мін»).
Конфуцій визнавав, що «усе тече» і що «час біжить, не зупиняючись». Тому конфуціанські «виправлення імен» означало не приведення суспільної свідомості у відповідність із суспільним буттям, що змінюється, а спробу привести речі у відповідність із їх колишнім значенням. Тому Конфуцій учив, що государ повинен бути государем, сановник – сановником, батько – батьком, а син – сином не по імені, а реально, насправді. Ідеалізуючи стародавність, Конфуцій раціоналізує вчення про моральність – конфуціанську етику. Вона спирається на такі поняття, як «взаємність», «золота середина», «людинолюбство», що складають у цілому «правильний шлях» - дао.
У своєму вченні Конфуцій ґрунтувався на традиційних китайських поглядах на устрій світу. По представленнях древніх китайців, людинавиникає після того, як споконвічний ефір (чи пневма, «ці») поділяється на 2 начала: Інь та Ян, Світло і Пітьму. Своєю появою вона як би покликана перебороти цей розкол світу, тому що поєднує в собі темне та світле, чоловіче та жіноче, активне та пасивне, твердість та м'якість,спокій та рух. Конфуцій повчав, що досконала і благородна людина повинна жити у суспільстві соціального порядку, в якому кожен індивід знає свої права й обов'язки, займається своєю справою: батько має бути батьком, син — сином, правитель — правителем, чиновник — чиновником. Це суспільство мусить складатися з "верхів" і "низів", тобто з тих, хто думає й управляє, і тих, хто працює і підкоряється. Критерієм такого поділу можуть бути тільки знання, гуманізм і почуття обов'язку, а не знатне походження чи багатство. Кінцевою і вищою метою управління суспільством повинні бути інтереси народу; з трьох головних його елементів на першому місці має бути народ, на другому — божества, і лише на третьому — сам правитель.

Патристика — у філософії загальна назва напряму, заснованого так званими отцями церкви. У теології — це сукупність вчень отців церкви та авторитетних церковних письменників 1-8 століть (патрологія при цьому розглядається як наука про патристику, що включає також відповідні філологічні, джерелознавчі, текстологічні, історичні аспекти). Філософія Середньовіччя не тільки започатковується в античному світі, а й має в його межах свою класику — і саме нею є патристика. В історії філософії це поняття використовується для позначення християнських теологічних та філософських вчень 1-8 століть, коли їхні представники — Тертуліан, Климент Александрійський, Ориген, Августин Аврелій захищали християнську доктрину від філософії язичників, іудейського світогляду, державної влади, яка спиралася на міфологічні уявлення про дійсність. З 3 століттяпатристика, навпаки, починає пристосовуватися до теоретичної форми світогляду — філософії, використовує неоплатонізм для обґрунтування християнського віровчення.

Дата добавления: 2015-05-26