Значення принципу політичного плюралізму для забезпечення прав і свобод особи, його конституційне закріплення 8 страница

Ст. 23 Конституції закріплює принцип єдності прав і обов'язків людини й громадянина. Це означає, що не повинно бути прав без обов'язків, як не повинно бути обов'язків без прав. Саме в процесі реалізації обов'язків здійснюються і права, які їм відповідають. У свою чергу, здійснення прав породжує ті чи інші обов'язки. Так, наприклад, згідно зі ст. 51 Конституції України, кожен із подружжя має рівні права й обов'язки у шлюбі та сім'ї. Слід також відзначити, що існуючий в Конституції України поділ прав та обов'язків на права й обов'язки людини та права й обов'язки громадянина пов'язаний з тим, що для сучасного суспільного ладу характерним є дуалізм громадянського й політичного суспільства. Як член громадянського суспільства людина рівноправна з усіма іншими, а як член політичного суспільства вона рівноправна лише з тими, хто, як і вона, належить до даної держави.

§3. Види основних обов'язків та'їх конституційне закріплення

Конституція нашої держави закріпила наступні основні обов'язки людини й громадянина:

1. Обов'язок батьків утримувати дітей до повноліття (ч. 2 ст. 51). При цьому вони зобов'язані утримувати як неповнолітніх дітей, так і повнолітніх непрацездатних дітей, які потребують матеріальної допомоги. При ухиленні батьків від цього обов'язку кошти на утримання дітей можуть стягуватися з них в судовому порядку згідно зі ст.ст. 82—89, 91—94 Кодексу законів про шлюб та сім'ю.

2. Обов'язок повнолітніх дітей піклуватися про своїх непрацездатних батьків (ч. 2 ст. 51). Згідно з українським зако-

нодавством повнолітні діти зобов'язані утримати непрацездатних батьків (пенсіонерів, інвалідів 1,2 групи), якщо вони потребують допомоги. При ухиленні від цього обов'язку кошти на утримання батьків стягуються в судовому порядку (ст. 90—94 КЗпШС). Суд може покласти на таких дітей і обов'язок брати участь у додаткових витратах, викликаних винятковими обставинами (каліцтво, тяжка хвороба та ін.). Якщо судом буде встановлено, що батьки свого часу ухилялися від виконання своїх обов'язків, то діти можуть бути звільнені щодо утримання своїх батьків і стягнення витрат по догляду за ними.

3. Обов'язок громадян України захищати Вітчизну, незалежність та територіальну цілісність України (ч. 1 ст. 65). Вказаний обов'язок покладається тільки на громадян України і його слід вважати одним із найважливіших і почесних. Перш за все мається на увазі захист України від озброєної агресії. Захист Вітчизни водночас означає, що кожний громадянин України незалежно від національної, расової належності, віросповідання, ідеологічних переконань, трудової та іншої діяльності повинен захищати й відстоювати її конституційний лад від усіляких посягань, підтримувати громадський порядок і т.ін. Саме тому будь-які посягання на незалежність України, її територіальну цілісність, спроби насильницьким шляхом змінити державний устрій відносяться до державних злочинів.

4. Обов'язок громадян України шанувати державні символи України (ч. 1 ст. 65). Чинна Конституція нашої держави закріпила її державні символи — Державний герб, Державний прапор і Державний гімн. Як важливі атрибути суверенності та незалежності вони потребують відповідної поваги й захисту. Правда, не зовсім зрозумілим є те, що такий обов'язок не розповсюджується на всіх осіб без виключення, в тому числі й іноземних громадян і осіб без громадянства. Чинним законодавством публічний глум над державною символікою розглядається як злочин, передбачений ст. 187-2 КК України.

5. Обов'язок громадян відбувати військову службу (ч. 2 ст. 65). Порядок і правила її проходження визначаються законами України «Про загальний військовий обов'язок і військову службу» від 25 березня 1992 року, «Про альтернативну (не-військову) службу» від 12 грудня 1991 року та ін. Загальний

військовий обов'язок встановлюється з метою підготовки населення до захисту держави й забезпечення комплектування Збройних Сил України, Служби безпеки України, Прикордонних військ України, Управління охорони вищих посадових осіб України та інших військових формувань, створених відповідно до законодавства. Загальний військовий обов'язок включає підготовку громадян до військової служби; приписку до призовних дільниць; призов на військову службу; проходження за призовом або добровільно військової чи альтернативної (невійськової) служби; виконання військового обов'язку в запасі; дотримання правил військового обліку. Військова служба є почесним обов'язком кожного громадянина, а тому діюче кримінальне законодавство передбачає відповідальність за ухилення громадян від чергового призову на дійсну військову службу, а також за ухилення від військової служби, порушення військових статутних правил, інші військові злочини.

6. Обов'язок не заподіювати шкоду природі (ч. 1 ст. 66). Такий обов'язок покладається не тільки на громадян України, а й на кожну людину. Якщо об'єктам природи заподіяна шкода, то завдані збитки повинні бути відшкодовані або за спеціальними методиками визначення збитків, або за фактичними витратами, необхідними для відновлення порушеного стану природних ресурсів.

7. Обов'язок не заподіювати шкоду культурній спадщині (ст. 66). Детальна регламентація цього обов'язку дається в Основах законодавства України про культуру (ст. 11), а також в Законі «Про охорону і використання пам'яток історії та культури» від 13 липня 1978 року. Цей закон установлює певні вимоги щодо охорони пам'яток історії та культури, а також обов'язок відшкодувати заподіяні збитки. В разі відмови в добровільному порядку відшкодувати збитки, відповідні спори мають вирішуватися в судовому порядку.

8. Обов'язок сплачувати податки і збори (ст. 67). Цей обов'язок розповсюджується на всіх осіб, які отримують доходи від трудової, інтелектуальної і творчої діяльності, а також з інших джерел. Принципи побудови системи оподаткування в Україні, види податків, зборів та інших обов'язкових платежів, напрями їхнього зарахування і використання, перелік платників податків

та об'єктів оподаткування і відповідальність за порушення податкового законодавства визначаються Законом України «Про систему оподаткування» від 25 червня 1991 року. Згідно з Декретом Кабінету Міністрів України «Про прибутковий податок з громадян» від 26 грудня 1992 року громадяни, починаючи з 1 січня 1993 року сплачують прибутковий податок, в основу якого покладено принцип: рівні доходи — рівні податки. Декретом встановлені і пільги окремим категоріям громадян щодо сплати податків, які передбчають звільнення від сплати податків, зменшення їхніх розмірів. Контроль за дотриманням податкового законодавства здійснюється державними податковими адміністраціями згідно із Законом «Про Державну податкову службу в Україні» від 4 грудня 1990 року. Відповідно до Конституції всі громадяни щорічно подають до податкових інспекцій за місцем проживання декларації про свій майновий стан та доходи за минулий рік у порядку, встановленому законом.

9. Обов'язок неухильно дотримуватися Конституції України та законів України (ст. 68). Цей обов'язок тісно пов'язаний з визначенням і поняттям юридичної відповідальності — особливих, передбачених і врегульованих нормами права, відносин між громадянами й державою, що виникають у разі і внаслідок правопорушення. Головна мета юридичної відповідальності — охорона правопорядку, правове виховання людей і покарання за скоєне винних. В залежності від правопорушення юридична відповідальність може бути адміністративною, кримінальною, цивільною, дисциплінарною та конституційно-правовою. Встановлення чинним законодавством норм про юридичну відповідальність пов'язане з незадовільним рівнем загальної правової культури та правовим нігілізмом. Ч. 2 ст. 68 Конституції встановлює загальновідоме ще з часів римського права правило — незнання законів не звільняє від юридичної відповідальності.

10. Обов'язок кожного не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей (ст. 68). На рівні конституційно визнаної найвищої соціальної цінності в Україні в ч. 1 ст. З перелічені не всі права й свободи людини, які передбачені Конституцією. Але право на життя й здоров'я, честь і гідність, недоторканість і безпеку належать до тих прав людини, що зумовлені

її природою, та не залежать від наявності певного статусу особи в державі. Саме тому всі вони в міжнародній практиці позначаються як фундаментальні. І, звичайно, повинні поважатися і бути гарантовані всі без виключення права й свободи людини, які зафіксовані в Конституції України та в поточному галузевому законодавстві.

§4. Гарантії виконання основних обов'язків громадянами України

Основні обов'язки, за виключенням двох, передбачених ст. 51 Конституції, своє закріплення знайшли в ст.ст. 65—68 Основного Закону держави. Універсальним же гарантіям реалізації прав і свобод людини і громадянина Конституція присвятила ст.ст. 55—64, тим самим підкресливши, що вони насамперед стосуються саме прав і свобод. І все ж таки деякі з цих гарантій мають безпосереднє відношення і до виконання основних обов'язків. Це:

— право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб (ч. 2 ст. 55);

— право знати свої права і обов'язки (ч. 1 ст. 57);

— обов'язок держави доводити до відома населення закони та інші нормавтивно-правові акти, що визначають права й обов'язки громадян (ч.2ст.57);

— положення ч. З ст. 57 Конституції, згідно з яким закони та інші нормативно-правові акти, що визначають права й обов'язки громадян, в разі не доведення їх до відома населення, вважаються недійсними;

— положення ч. 1ст. 58, згідно з яким закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи;

— право на правову допомогу (ч.І ст. 59)

Крім того, шляхом тлумачення гарантій, закріплених в ст.ст. 60—63 Конституції можливо зробити висновок, що при певних умовах вони також можуть виступати в якості гарантій реалізації громадянами своїх конституційних обов'язків.

Що стосується гарантій, які мають безпосереднє відношення до реалізації основних обов'язків, передбачених ч. 2 ст. 51

та ст.ст. 65—68 Основного Закону, то своє закріплення вони знаходять, насамперед, в чинних галузевих законах, які передбачають кримінальну, адміністративну' чи цивільно-правову відповідальність. Це досить чисельні закони та інші норматив-но-правбві акти, багато із них прийнято до вступу в силу чинної Конституції України.

к Глава 6. Правовий статус національних меншин!н в Україні

, *ч -

§1. Національні меншини в Україні та їхній правовий статус

Вперше цей статус закріплено в ст. 11 Конституції України, згідно з якою держава сприяє розвитку етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України. Такий конституційний принцип дає можливість визначити характер і цілі політики держави щодо корінних народів і національних меншин. Визначення напрямків політики держави щодо цих груп є більш конкретним і чітким. Мова йде про сприяння з боку держави розвиткові саме їхньої етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності. Вказані в ст. 11 Конституції положення підводять найбільш авторитетну правову базу під ті заходи законодавчого та виконавчого характеру, які проводяться в Україні з моменту проголошення її незалежності. До них відносяться прийняття Декларації прав національностей України від 1 листопада 1991 року; Закону «Про національні меншини в Україні» від 25 червня 1992 року; Державної програми відродження й розвитку освіти національних меншин в Україні на 1994—2000 роки та ін. Слід сподіватися, що підписання від імені України Європейської Рамкової Конвенції про захист національних меншин викличе подальше вдосконалення законодавства.

До національних меншин слід віднести представників тих національностей, які не створюють корінну чи титульну націю, тобто ту, яка дала ім'я данній державі. Наприклад, у Франції — Це французи, в Україні — українці і т.п.

В Україні проживають представники більш, ніж 110 націй і народностей. Усі вони, за виключенням українців, являються

представниками національних меншин. Згідно зі ст. З Закону «Про національні меншини в Україні» до національних меншин належать групи громадян України, які не є українцями за походженням, виявляють почуття національного самоусвідомлення та спільності між собою.

Правовий статус національних меншин слід відрізняти від правового статусу української нації. І така головна відмінність полягає в різних формах реалізації права на самовизнання. Згідно зі ст. 1 Міжнародного пакту про громадянські й політичні права від 1966 року всі народи мають право на самовизнання. Згідно з цим правом вони самі встановлюють свій політичний статус і вільно забезпечують свій економічний, соціальний і культурний розвиток. І таке право вони можуть реалізувати у двох формах: державній і недержавній. В державній формі своє право на самовизнання, в тому числі і створення власної держави, може реалізувати тільки українська нація.

Національні меншини в Україні мають досить широкі основні права, під якими слід розуміти формально визначені соціальні можливості нації, які визнані міжнародним співтовариством і закріплені в міжнародно-правових актах і які реалізуються нацією незалежно від її чисельності, наявності або відсутності власної держави, розмірів території розселення, її географічного положення та інших даних. Реальний же характер прав національностей залежить від досягнутого рівня соціально-економічного, політичного, духовного розвитку суспільства в цілому, від розуміння нацією свого місця в історії і сучасному світі.

До таких прав слід віднести: право на існування; право на самовизначення; право на захист від расової дискримінації; на економічний, соціальний і культурний розвиток; захист під час війн і всіх інших збройних конфліктів і т. п.

§2. Загальна характеристика Декларації прав національностей України та Закону «Про національні меншини в Україні»

Декларація прав національностей України була прийнята парламентом нашої держави 1 листопада 1991 року. Вона складається із 7 статей і преамбули, в якій указується, що громадяни понад 100 національностей, які проживають в Україні, разом

3 українцями складають 52-мільйонний народ України. Вказується на прагнення утвердити в незалежній, демократичній Україні в якості священних принципи свободи, гуманізму, соціальної справедливості, рівноправності всіх етнічних груп народу України.

Згідно із Декларацією держава взяла на себе обов'язок забезпечити існування національно-територіальних одиниць; зберегти їхнє традиційне розселення; дала гарантію реалізації політичних, економічних, соціальних і культурних прав; право обиратися до органів державної влади всіх рівнів; право вільного користування рідною мовою в усіх сферах суспільного життя; право сповідувати свою релігію, використовувати свою національну символіку; відзначати свої політичні свята; брати участь у традиційних обрядах своїх народів. Держава гарантує всім національностям право створювати свої культурні центри, товариства, земляцтва, об'єднання. Указані організації отримали право здійснювати діяльність, спрямовану на розвиток національної культури, проводити в установленому законом порядку масові заходи, сприяти створенню національних газет, журналів, видавництв, музеїв, художніх колективів, театрів, кіностудій.

Що стосується Закону «Про національні меншини в Україні», то він був прийнятий 25 червня 1992 року у зв'язку з необхідністю реалізувати Декларацію прав національностей України і з метою гарантування національним меншинам право на вільний розвиток.

Закон не тільки розвиває основні положення Декларації, але і доповнює її дуже важливими нормами. Наприклад, що при забезпеченні прав осіб,які належать до національних меншин, держава виходить із того, що вони є невід'ємною частиною загальновизнаних прав людини.

Особливу зацікавленість викликають норми, що закріплюють права, якими можуть користуватися як національні меншини, так і особи титульних націй:

• право вільно обирати та відновлювати національність;

• право на національні прізвище, ім'я та по батькові та інші. Державний бюджет України повинен передбачати спеціальні

асигнування для розвитку національних меншин.

Згідно зі ст. 17 Закону Україна сприяє розвитку міжнародного співробітництва у забезпеченні і захисті прав та інтересів націо-

'0 О.Г. Кушнірснко

нальних меншин, зокрема, шляхом укладання різносторонніх і двосторонніх договорів у цій сфері. Україна підписала і ратифікувала відповідні договори з десятками країн. Створені і діють численні організації: Українсько-німецький фонд, Фонд депортованих народів Криму, Фонд розвитку культур національних меншин. Функціонує велика кількість національно-культурних товариств, об'єднань, центрів і т. ін.

Глава 7. Правове становище іноземців і біженців в Україні

§1. Правове становище іноземних громадян в Україні

Іноземець — особа, яка належить до громадянства іноземної держави і не є громадянином України.

Особа без громадянства — особа, яка не є громадянином України і не має доказів своєї належності до іноземної держави.

Слід відзначити, що згідно з діючим Законом «Про правовий статус іноземців», під іноземцем слід розуміти як іноземного громадянина, так і особу без громадянства. Тому така норма Закону не відповідає ст. 26 Конституції України, яка чітко проводить такий розподіл. Згідно з ст. 26 Конституції України іноземці та особи без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами й свободами, а також несуть такі самі обов'язки, як і громадяни України, за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України.

Виходячи з цього принципового положення, можна зробити висновки. По-перше, іноземці одночасно підкоряються законодавству власної країни й держави, у якій вони перебувають. По-друге, іноземці зобов'язані дотримуватися законів держави перебування, із повагою ставитися до звичаїв і традицій її народу. По-третє, виходячи з положень ст.ст. З, 4,10 Декларації про права людини від 13 грудня 1985 року, держава повинна опубліковувати своє національне законодавство або правила, які стосуються іноземців, щоб забезпечити кожному іноземцю, який перебуває на її території, свободу зв'язатися з консульським або дипломатичним представництвом держави, громадянином якої він є.

Права іноземців та осіб без громадянства на території України відповідають загальновизнаним нормам міжнародного права. Згідно з Конституцією іноземці й особи без громадянства є рівними перед законом.

В Україні більш детально основні права, свободи та обов'язки іноземців та осіб без громадянства врегульовані в Законі «Про правовий статус іноземців» від 4 лютого 1994 року. Даний закон базується на демократичних принципах правового положення іноземців. Серед них виділяють: національний режим; рівність іноземців перед законом; єдність прав, свобод і обов'язків; гарантованість прав і свобод.

На міжнародному рівні регламентація правового статусу іноземців свідчить про наявність наступних правових режимів:

1) взаємності;

2) «відкритих дверей»;

3) ідентичності;

4) національний;

5) найбільшого благо сприяння;

6) преференціальний.

В Україні провідну роль відіграє національний режим і режим найбільшого благосприяння, який сполучається з режимом взаємності. Іноді застосовується і спеціальний (преференціальний) режим.

Національний правовий режим витікає зі ст. 2 Закону України «Про правовий статус іноземців», згідно з яким іноземці та особи без громадянства користуються тими ж правами й свободами і виконують ті ж обов'язки, що і громадяни України, крім випадків, передбачених Конституцією, іншими законами або міжнародними договорами України.

Спеціальний правовий режим має місце у тому випадку, коли для іноземців установлюються особливі пільги чи обмеження. Це характерно для держав, які пов'язані особливими угодами та домовленостями між собою. Наприклад, на сучасному етапі це проявляється в рамках Співдружності Незалежних Держав у зв'язках між Росією й Білоруссю.

Режим найбільшого благосприяння — мається на увазі співвідношення статусу фізичних осіб держав, які домовляються, з правовим статусом на їхній території таких же осіб третьої

10*

І

держави. Відповідь на це означає, що фізичній особі однієї держави надається на території іншої такої ж держави правовий режим, яким користуються чи будуть користуватися в майбутньому на їхній території фізичні особи такої держави, якій надані в цьому найбільш сприятливі умови.

Рівність іноземців перед законом визначається як основоположний принцип їхнього правового статусу. Іноземці та особи без громадянства є рівними перед законом незалежно від походження, соціального і майнового стану, расової та національної належності, статі, мови, ставлення до релігії, роду й характеру занять та інших обставин (ст. 2 Закону «Про правовий статус іноземців»).

Принцип єдності прав і обов'язків. Даний принцип закріплюється у ст. 26 Конституції України та у ст. 2 Закону «Про правовий статус іноземців». Закон визначає, що здійснення іноземцями своїх прав і свобод не повинно завдавати шкоди національним інтересам України, правам, свободам і законним інтересам її громадян та інших осіб, які проживають в Україні. Іноземці зобов'язані поважати та дотримуватися Конституції й законів України, шанувати традиції та звичаї народу України. Відповідно до Конституції України та Закону «Про правовий статус іноземців», іноземці та особи без громадянства мають право:

— займатися інвестиційною, зовнішньоекономічною та іншими видами підприємницької діяльності, передбаченими законами України;

— володіти правами та обов'язками в трудових відносинах;

— на відпочинок на рівні з громадянами України;

— брати шлюб;

— на соціальний захист;

— захищати свої права в суді;

— мати у власності будь-яке майно, успадковувати й заповідати його, а також мати особисті немайнові права;

— на дотримання таємниці листування, телефонних і телеграфних переговорів;

— користуватися досягненнями культури;

— право на недоторканість житла, особ^и тощо.

Що стосується права на житло, на освіту, на медичну допомогу, то вони можуть користуватися ними на рівних засадах із

громадянами України при умові, що мають в Україні постійне місце проживання.

Свої права іноземці захищають шляхом звернення до суду або інших державних органів. У судочинстві вони користуються такими ж процесуальними правами, що й громадяни України.

Слід відзначити, що іноземці не мають права брати участі в діяльності політичних партій, але вони можуть засновувати і брати участь у роботі громадських організацій, якщо постійно мешкають в Україні.

§2. Правовий статус біженців в Україні

Під терміном «біженець» розуміється іноземний громадянин чи особа без громадянства, які внаслідок обгрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками расової, національної належності, ставлення до релігії, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань вимушені залишити територію держави, громадянином якої вони є (або територію країни свого постійного проживання), і не можуть або не бажають користуватися захистом цієї держави внаслідок зазначених побоювань та щодо яких у порядку та за умов визначених цим законом прийнято рішення про надання їм статусу біженця.

Правовий статус біженців в Україні регулюється Законом України «Про біженців» від 24 грудня 1993 року. Даний закон визначає їхній правовий статус, встановлює правові, економічні та організаційні гарантії захисту прав осіб, які вимушено залишили державу своєї громадянської належності (або країну свого постійного проживання).

Важливе значення має те, що у Законі «Про біженців» дається поняття «біженець». Тим самим законодавець чітко визначає коло осіб, які відносяться до даної категорії і на яких розповсюджуються відповідні гарантії забезпечення їхніх прав, зазначаються підстави набуття статусу біженця.

Поняття «біженець» застосовується до особи, яка:

1) не є громадянином України;

2) знаходиться за межами країни своєї громадянської належності (а у разі відсутності визначеного громадянства — за межами країни попереднього місця проживання);

г

3) залишила зазначену країну в силу цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, національності, належності до визначеної соціальної групи або політичних переконань;

4) не може (не бажає) користуватися її захистом (повернутися до неї) унаслідок таких побоювань.

Для отримання статусу біженця особа повинна порушити клопотання у відповідний орган міграційної служби. Так, особи, які мають намір набути статус біженця і перетнути державний кордон України у порядку, встановленому чинним законодавством, повинні протягом трьох днів звернутися до відповідного органу міграційної служби із заявою про надання їм статусу біженця (ч. 1 ст. 2).

А якщо особи вимушені були незаконно перетнути державний кордон України з наміром набути статус біженця і прибули в Україну з держави, на території якої існують умови, зазначені у ст. 1, вони повинні протягом доби звернутися до відповідного органу міграційної служби через її уповноваженого чи службову особу Прикордонних військ України із заявою про надання їм статусу біженця з обґрунтованим поясненням свого незаконного перетину кордону (ч. 2 ст. 2)/ В іншому випадку така особа вважається такою, що незаконно перетнула кордон, і підлягає притягненню до юридичної відповідальності.

Згідно з законом, після перевірки відповідних відомостей відповідні органи міграційної служби видають посвідчення про надання статусу біженця. Статус біженця надається на три місяці, але цей термін може бути продовжено відповідним органом міграційної служби (ст. 11) на такий самий термін.

У законодавстві визначаються права й обов'язки осіб, які подали заяву про надання статусу біженця (ст. 9). Вони мають право на:

1) тимчасове працевлаштування чи навчання;

2) медичну допомогу і соціально-побутові послуги;

3) користування житлом, наданим у пункті тимчасового розміщення до вирішення питання про надання статусу біженця, але не більше трьох місяців;

4) вільне сповідування своєї релігії. Крім того, вони мають право на:

а) вибір місця тимчасового проживання;

,, б) працю за наймом або на підприємницьку діяльність, придбання у власність майна;

в) охорону здоров'я;

і г) отримання грошової допомоги, пенсії та інших видів соціальної допомоги;

д) користування наданим житлом;,• е) навчання;

є) користування надбанням культури;

ж) свободу совісті;

з) недоторканість особи, житла, таємницю листування, телефонних розмов;

й) судовий захист від посягань на честь і гідність, життя й здоров'я, особисту свободу, на житло, а також захист майнових і немайнових прав та інше.

На них покладаються відповідні обов'язки:

1) подати до відповідного органу міграційної служби відомості, необхідні для вирішення питання про надання статусу біженця;

2) при отриманні направлення органу міграційної служби відбути до визначеного місця тимчасового перебування й у триденний строк зареєструватись у місцевому органі внутрішніх справ;

3) дотримуватися встановленого чинним законодавством порядку перебування на території України;

4) проходити медичний огляд на вимогу органів охорони здоров'я.

Основний обов'язок біженців — дотримання Конституції та законів України.

Закон «Про біженців» чітко й детально врегулював питання про втрату та позбавлення статусу біженця.

§3. Особливості правового статусу біженців, іноземних громадян та осіб без громадянства в Україні за чинним законодавством

Особливістю правового статусу біженців, іноземців та осіб без громадянства в Україні є те, що з одного боку їм забезпечується фактичні та юридичні передумови для реалізації прав і свобод, а з іншого — установлюються певні обмеження щодо

реалізації прав і свобод. Зокрема, вони не можуть бути членами політичних партій України, обирати й бути обраними до органів державної влади та місцевого самоврядування, брати участь у референдумах. А також на них не поширюється загальний військовий обов'язок, вони не проходять військову службу в Збройних Силах України та інших військових формуваннях, створених відповідно до законодавства України. Українська держава самостійно визначає правовий статус та режим перебування іноземців, осіб без громадянства на її території.

Законодавство України, яке визначає правовий статус осіб без громадянства, біженців базується на демократичних політико-правових принципах взаємовідносин особи й держави та відповідає міжнародно-правовим стандартам прав людини й громадянина.

На думку Ю.М.Тодики правове положення іноземців у тій чи іншій країні своєрідне, оскільки воно складається як би з двох елементів: правового статусу громадянина своєї держави (або статусу особи без громадянства в країні його постійного, звичайного проживання) і правового статусу власне іноземця. Так, в особи без громадянства статус один і визначається державою, на території якої особа проживає. Іноземець, перебуваючи за межами своєї держави, зберігає юридичний зв'язок із нею, правовий статус своєї держави, підкоряється її законам, користується її заступництвом і захистом. Разом із тим, іноземці й особи без громадянства підпадають під дію суверенної влади іноземної держави, тобто знаходяться під її юрисдикцією і повинні дотримуватися Конституції, законів та адміністративних правил країни перебування.

Дата добавления: 2015-05-31