Значення принципу політичного плюралізму для забезпечення прав і свобод особи, його конституційне закріплення 5 страница

вести релігійну діяльність. З урахуванням історичного розвит-1 ку нашого суспільства свобода віросповідання конкретизована в праві не сповідувати ніякої релігії. Указівка на це знімає можливу соціальну напругу в суспільстві, в якому мільйони людей не сповідують ніякої релігії, а можуть керуватися атеїстичним філософським світоглядом.

Реалізація ст. 35 Конституції забезпечується Законом «Про свободу совісті та релігійні організації» від 23 квітня 1991 року та Указом Президента України від 4 березня 1992 року «Про заходи щодо повернення релігійним організаціям культового майна». У Законі підкреслюється рівноправність громадян незалежно від їхнього ставлення до релігії. До релігійних організацій відносяться релігійні громади, управління й центри, монастирі, релігійні братства, місіонерські товариства (місії), духовні навчальні заклади, а також об'єднання, що складаються з вищезазначених релігійних організацій.

Здійснення свободи сповідувати релігію або переконання гарантується і тим, що ніхто не має право вимагати від священнослужителів відомостей, одержаних ними при сповіді віруючих і підлягає лише тим обмеженням, які необхідні для охорони громадського порядку, життя, здоров'я й моральності населення, прав і свобод інших громадян. Особи, які винні в порушенні законодавства про свободу совісті і віросповідання можуть бути притягнуті до юридичної відповідальності. Так, кримінальна відповідальність передбачається за порушення рівноправності громадян залежно від ставлення до релігії (ст. 66 Кримінального кодексу України) та за перешкоджання відправленню релігійних обрядів, оскільки вони не порушують громадського порядку і не супроводжуються замахом на права громадян (ст. 139 КК України).

Важливою нормою Конституції є положення про те, що церква і релігійні організації в Україні відокремленні від держави, а школи — від церкви. Держава має світський характер. Доступ до різних видів освіти, тих чи інших посад в державних органах, органах місцевого самоврядування та інших організацій надається громадянам незалежно від їхнього ставлення до релігії. Жодна релігія не може бути визнана державою як обов'язкова. Усі релігії, віросповідання та релігійні організації є рівними перед законом. Релігійна організація не повинна втручатися

у діяльність інших релігійних організацій, в будь-якій формі проповідувати ворожнечу, нетерпимість до невіруючих і віруючих інших віросповідань.

Практика релігії або переконань, в яких виховується дитина, не повинна наносити шкоди ні її фізичному чи розумовому здоров'ю, ні її повному розвитку. Саме така норма закріплена в ст. 5 Декларації про ліквідацію всіх форм нетерпимості й дискримінації на основі релігії та переконань.

Необхідність поважати релігійно-етичні переконання особи привела до визнання права на альтернативну (невійськову) службу. Право на таку службу як вид виконання загального військо-го обов'язку мають при наявності істинних релігійних переконань громадяни України, які належать до діючих згідно із законодавством релігійних організацій, віровчення яких не допускає користування зброєю та служби у збройних силах. Це право деталізоване в Законі України «Про альтернативну (невійськову) службу» від 12 грудня 1991 року.

Слід відзначити, що закріплене в законодавстві України право на свободу світогляду і віросповідання відповідає змістові ст. 18 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права та ст. 9 Європейської конвенції про захист прав і основних свобод людини.

§15. Право громадян України на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб

Таке право передбачено і гарантується ст. 55 ч. 2 Конституції України. Воно безпосередньо випливає із ст. З Основного Закону про відповідальність держави перед людиною за свою діяльність, здійснення нею обов'язку утвердження й забезпечення прав і свобод людини.

Діюче в Україні законодавство не встановлює конкретний перелік дій чи рішень органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб, які можуть бути оскаржені. Це пояснюється тим, що в суд можливо оскаржити будь-які дії чи Рішення, якщо вони порушують права й свободи громадян.

Розгляд судом скарг на дії вказаних вище органів, посадових 1 СІІУжбових осіб має свою специфіку. Перед судом стоїть задача

перевірити правомірність, законність рішень чи дій конкретних" осіб, державних чи інших органів. На відміну від цивільних справ, І де суб'єкти завжди бувають рівноправні, між заявником і відпо- і відною особою, чиї дії й рішення оскаржуються, існують адміністративно-правові відносини і між ними немає рівності. Тому «слабка» сторона—громадянин — потребує підвищеного захисту з боку держави, і такий захист полягає в тому, що подібного роду і справи повинні бути розглянуті судом у стислі строки, виключа- і ючи можливість укладення мирової угоди; звільненні від уплати

державного мита та ін.

Як свідчить судова практика розгляду подібного роду скарг, громадяни останнім часом досить активно користуються своїм конституційним правом, звертаючись із скаргами до органів судової влади.

§16. Право громадян на участь в управлінні державним! і громадським справами, в обговоренні й прийняті законів та рішень загальнодержавного й місцевого значення

Це право, згідно з ст. 38 Конституції України, надане тільки громадянам України. Дане право розвиває закріплене в ст. 5 Основного Закону положення про народовладдя, яке має узагальнений характер. А конкретно дане право може бути реалізоване громадянином шляхом участі в референдумах, виборах Президента України, народних депутатів України, депутатів місцевих рад і голів населених пунктів та іншим чином.

Таке право громадян України повністю відповідає міжнародним нормам про право кожного громадянина без будь-якої дискримінації та без ґрунтовних обмежень брати участь в управлінні державними справами як безпосередньо, так і через вільно обраних представників.

Управління справами держави охоплює діяльність всіх її органів, в тому числі органів державної влади й управління, суду

і прокуратури.

Право доступу до державної служби означає, що громадянам України має бути забезпечена реальна можливість займати відповідні посади в державних органах та органах місцевого самоврядування і здійснювати відповідні функції. Таким правом вони можуть користуватися незалежно від походження, соціаль-

ного І майнового стану, расової та національної приналежності, статі, політичних поглядів, релігійних переконань, місця проживання. Такі особи повинні мати відповідну освіту і професійну підготовку та пройти у встановленому порядку конкурсний відбір, бути обраними чи призначеними на відповідні посади згідно із Законом України від 16 грудня 1993 року «Про державну службу».

§17. Значення забезпечення основних політичних прав громадян для розвитку демократії в Україні

На відміну від особистих прав і свобод, які по своїй природі є невід'ємними і належать кожному від народження як людині, політичні права і свободи пов'язані з належністю до громадянства держави. Цю відмінність відображає Конституція, адресуючи політичні права громадянам. Політичні права і свободи виступають як природні права і свободи кожного громадянина демократичної держави. Природний характер прав і свобод громадянина випливає із того, що носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ (ст. 5 Конституції). Це досить важлива засада конституційного ладу України реально реалізується через політичні права й свободи кожного громадянина, їхня реалізація дає можливість громадянам брати участь у політичному житті суспільства, в управлінні державою. Громадяни, асоційовані як народ, здійснюють державну владу.

Діюча в Україні Конституція закріпила за громадянами України такі важливі права, як право на свободу об'єднання у політичні партії та громадські організації; брати участь в управлінні Державними справами, у всеукраїнському та місцевих референдумах; вільно обирати і бути обраним до органів державної влади та органів місцевого самоврядування та інші.

Реалізація політичних прав і свобод громадянами України має надзвичайно важливе значення для розвитку демократії у нашій країні. Отже, вибори, референдуми є формами безпосереднього здійснення громадянами державної політичної влади. Саме через вибори народних депутатів України, Президента України, депутатів місцевих Рад і голів населених пунктів гро-МаДяни мають можливість впливати на формування цих органів. Де дозволяє забезпечити періодичну змінюваність відповідних

виборних осіб згідно з побажаннями громадян і є свідченням того, що дійсно носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ.

Важливим засобом прояву громадсько-політичної активності1 громадян, зацікавленості їх у громадських справах є право на-; правляти індивідуальні чи колективні письмові звернення або особисто звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів. Звернення громадян мають значення і як канал зміцнення зв'язків державного апарату з населенням, як джерело інформації, необхідної для вирішення поточних питань суспільного життя.

Важливим правом, пов'язаним з участю громадян в управлінні справами держави є право на об'єднання, включаючи право створювати профспілки для захисту своїх інтересів. Об'єднання громадян допомагають у розвиткові політичної активності й самодіяльності громадян, задоволенню їх багатоманітних інтересів. Більше, ніж 100 політичних партій, тисячі громадських організацій, які діють в Україні, — яскраве свідчення реалізації цього права.

Виразом соціальної й політичної активності громадян, їхнього впливу на процеси управління державою, розвиток демократії є право громадян на проведення зборів, мітингів, походів і демонстрацій, про що детально вказувалось у відповідному параграфі.

Слід відзначити, що багато форм участі громадян в управлінні справами держави, сьогодні використовується не досить ефективно. З одного боку, про це свідчать такі фактори, як низька активність виборців на виборах до органів державної влади й органів місцевого самоврядування, слабка зацікавленість у діяльності вибраних ними депутатів. З іншого боку, перешкодою в реалізації права громадян брати участь в управлінні державними справами являються високий рівень бюрократизму в державних органах, тяганина, високий ступінь закритості їхньої діяльності, відсутність досить цілеспрямованої на розвиток громадської активності громадян політики тощо.

Глава 3. Соціально-економічні права громадян, права в галузі екології й культури

§1. Соціальні права громадян України, їхня загальна характеристика

Особливу групу основних прав та свобод людини і громадянина складають соціальні права, які забезпечують людині гідний рівень життя та соціальну захищеність. Цей вид прав є найчи-сельнішим і багатоманітним у новій Конституції України. Соціальні права людини й громадянина закріплені у наступних статтях Основного Закону: право на працю (ст. 43), право на страйк (ст. 44), право на відпочинок (ст. 45), право на соціальний захист (ст. 46), право на житло (ст. 47), право на достатній життєвий рівень (ст. 48), право на охорону здоров'я, медичну допомогу та медичне страхування (ст. 49), право на освіту (ст. 53).

Право на працю. Кожен громадянин має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується (ч. 1 ст. 43 Конституції України). Згідно з ч. 2 ст. 43 Основного Закону обов'язком держави є: створення відповідних умов для повного здійснення громадянами права на працю; гарантування рівних можливостей у виборі професії та роду трудової діяльності; реалізація програми професійно-технічного навчання; підготовки та перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб.

У ст. 2 Кодексу про працю дається визначення права на працю — це право на одержання роботи з оплатою, не нижчою встановленого державного мінімального розміру, право на вільний вибір професії, роду й характеру діяльності. Дане право включає право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення, Конституцією України забороняється використання примусової праці. До примусової праці не відноситься: військова служба; альтернативна (не військова) служба, а також робота чи служба, яка виконується °собою відповідно до законів про воєнний і про надзвичайний стан. Поряд із цим, забороняється використання праці жінок і Неповнолітніх на небезпечних для їхнього здоров'я роботах.

Юридичні гарантії забезпечення права на працю містяться у нормах трудового, адміністративного, кримінального та ініш галузях права.

Право на страйк передбачено у ст. 44 Конституції України! Зокрема, ті, хто працюють, мають право на страйк для захист своїх економічних та соціальних інтересів. Це право вперіщ закріплюється в Основному Законі нашої держави. ПорядоІ здійснення права на страйк, визначений у Законі України «Пре порядок розгляду колективних трудових спорів (конфліктів)» З березня 1998 року. Згідно із законом страйк — це тимчасов^ колективне припинення роботи працівниками (невихід на робс ту, невиконання своїх трудових обов'язків) підприємства, устаї нови, організації з метою вирішення колективного трудової спору (конфлікту).

Порядок здійснення права на страйк установлюється законом з урахуванням необхідності гарантування національної безпеки, охорони здоров'я, прав та свобод інших людей. Страйк застосовується як крайній засіб, коли всі інші можливості вичерпано. Рішення про оголошення страйку приймається на загальних зборах більшістю голосів працівників або на конференції двома третинами голосів делегатів. Ніхто не може бути примушений до участі або неучасті у страйку.

Страйк не допускається, якщо він створює загрозу життю і здоров'ю людей, а також на підприємствах і в організаціях залізничного й міського громадського транспорту (включаючи метро), цивільної авіації, енергетики, оборонних галузей (у підрозділах, безпосередньо зайнятих виробництвом продукції оборонного призначення), у державних органах, на підприємствах і в організаціях, на які покладено виконання завдань по забезпеченню обороноздатності, порядку й безпеки країни, у безперервно діючих виробництвах, зупинення яких пов'язане з тяжкими і небезпечними наслідками.

Тільки на підставі судового рішення страйк може бути визнаний незаконним. Так, на підставі цього рішення трудові колективи зобов'язані припинити страйк і приступити до роботи не пізніше наступного дня після вручення копії судового рішення органові, який очолює страйк.

Право на відпочинок передбачено ст. 45 Основного За ну. Кожен, хто працює, має право на відпочинок. Це право

безпечується наданням днів щотижневого відпочинку, а також оплачуваної щорічної відпустки, встановленням скороченого робочого дня щодо окремих професій і виробництв, скороченої тривалості роботи у нічний час. Максимальна тривалість робочого часу, мінімальна тривалість відпочинку та оплачуваної щорічної відпустки, вихідні та святкові дні, а також інші умови здійснення цього права визначаються законом.

Згідно з Кодексом законів про працю під часом відпочинку розуміють встановлений законодавством час, протягом якого працівники вільні від виконання своїх трудових обов'язків і який вони можуть використовувати на свій розсуд. КЗпП України передбачає такі основні види відпочинку: перерви протягом робочого дня; щоденний відпочинок (перерви між робочими днями); щотижневі дні відпочинку; святкові й неробочі дні; відпустки. Закон України «Про відпустки» від 15 листопада 1996 року встановив такі види відпусток: щорічні (основні і додаткові), творчі й соціальні відпустки, відпустки без збереження заробітної плати.

Право на соціальний захист. Це право закріплено у ст. 46 Конституції, і воно включає право на забезпечення громадян у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від нього причин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом. В Конституції (ч. 2, 3 ст. 46) закріплюється якісно нова система гарантій щодо забезпечення цього права. Гарантіями права на соціальний захист є: загальнообов'язкове державне соціальне страхування за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створення мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними; пенсії та інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, і мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого Законами.

Право на соціальний захист відноситься до найважливіших соціально-економічних прав громадян. Воно визначається "^Жнародним пактом про економічні, соціальні і культурні пра-а (ст. 9), спеціальними конвенціями Міжнародної організації

праці (зокрема, Конвенція МОП «Про мінімальні норми соціального забезпечення» 1952 року) та окремими нормативно-правовими актами законодавства України. Серед них укажемо Закон України «Про пенсійне забезпечення» від 5 листопада 1991 року; «Про пенсійне забезпечення військовослужбовців та осіб керівного та рядового складу органів внутрішніх справ» від 9 квітня 1992 року; «Про основні засади захисту ветеранів праці та інших громадян похилого віку в Україні» від 16 грудня 1993 року та

інші.

У відповідності з діючою системою соціального захисту передбачаються наступні види соціального забезпечення: пенсійне забезпечення; пенсія за віком; пенсія по інвалідності; пенсія в разі втрати годувальника; пенсія за вислугу років; соціальна пенсія; забезпечення державними допомогами; надання непрацездатним громадянам послуг у спеціально створених для цього закладах та пільг. Щодо загальнообов'язкового державного соціального страхування, то 14 січня 1998 р. Верховною Радою були прийняті Основи законодавства України про загальнообов'язкове державне соціальне страхування.

Право на достатній життєвий рівень закріплено у ст. 48 Основного Закону: «Кожен має право на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім'ї, що включає достатнє харчування, одяг, житло». Ця конституційна норма хоча і відповідає міжнародним стандартам щодо визнання державою цього права, але у той же час необхідно зазначити, що соціально-економічний стан країни в сучасних умовах не дозволяє певною мірою гарантувати й забезпечити реалізацію цього права кожній людині. Втім, для досить значного відсотка громадян ця норма є реально діючим правом.

Право на охорону здоров'я, медичну допомогу та медичне страхування. Відповідно до ст. 49 Основного Закону кожен має право на охорону здоров'я, медичну допомогу та медичне страхування. При цьому зазначається, що держава створює умови для ефективного й доступного для всіх громадян медичного обслуговування і що у державних і комунальних закладах охорони здоров'я медична допомога надається безкоштовно, а існуюча система таких закладів не може бути скорочена. Держава сприяє розвиткові лікувальних закладів усіх форм власнос^

дбає про розвиток фізичної культури, спорту, забезпечує санітарно-епідемічне благополуччя. Це право відповідає вимогам Міжнародного пакту про економічні, соціальні, та культурні права (ст. 12), який передбачає право кожного на найвищий досяжний рівень фізичного та психічного здоров'я. Правове забезпечення права на охорону здоров'я передбачено в «Основах законодавства України про охорону здоров'я» (1982 року), в Законі України «Про санітарне та епідемічне благополуччя населення» (1994 року), «Про запобігання захворюванню на СПІД та соціальний захист населення» (1991 року), «Про обіг в Україні наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів та прекурсорів» (1995 року), «Про фізичну культуру й спорт» та інші.

Крім законодавчого регулювання, охорона здоров'я забезпечується державним фінансуванням відповідних соціально-економічних, медико-санітарних і оздоровчо-профілактичних програм. Право на охорону здоров'я — це сукупність соціальних, організаційних, економічних, науково-медичних, санітарно-епідеміологічних і профілактичних заходів, які зобов'язана проводити держава в інтересах своїх громадян.

Право на медичну допомогу — можливість людини лікуватися в поліклініках, лікарнях і спеціалізованих медичних закладах.

Медичне страхування — система заходів по створенню спеціального грошового страхового фонду, з коштів якого відшкодовуються витрати на медичні послуги, утримання хворих у лікувально-профілактичних установах та інша матеріальна шкода, що пов'язана з порушенням здоров'я, працездатності і соціальної активності людини.

Право на житло встановлено ст. 47 Конституції України. Кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожен громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Право на житло регулюється Житловим кодексом України. Поряд із цим у Конституції встановлюється, що ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше, як на підставі закону за рішенням суду (ст. 47).

Право на освіту (ст. 53 ч. 1). Положення цієї статті відповідають міжнародним стандартам у сфері освіти. Дане право охоплює собою право практично на всі основні види освіти. За Конституцією держава забезпечує доступність і безоплатність дошкільної, повної загальної середньої, професійно-технічної, вищої освіти в державних і комунальних навчальних закладах; розвиток дошкільної, повної загальної середньої, позашкільної, професійно-технічної, вищої й післядипломної освіти, різних форм навчання. Право на освіту детально врегульовано в Законі України «Про освіту», а також в інших законодавчих актах.

§2. Право громадян на достатній життєвий рівень

Відповідно до ст. 48 Конституції України, кожен має право на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім'ї, що включає достатнє харчування, одяг, житло.

Ця конституційна норма відповідає вимогам Міжнародного пакту про економічні, культурні і соціальні права (ст. 11) щодо визнання державою права кожного на достатній життєвий рівень для нього самого та його родини.

Виходячи з положень цієї статті, виникає питання, який життєвий рівень є достатнім? Згідно зі ст. 25 Основ законодавства України про охорону здоров'я з метою забезпечення достатнього життєвого рівня, на основі науково обґрунтованих методів, фізіологічних та санітарно-гігієнічних вимог держава:

а) установлює єдині мінімальні норми заробітної плати, пенсій, стипендій, соціальної допомоги та інших доходів населення;

б) організує натуральне, в тому числі безкоштовне, забезпечення найбільш вразливих верств населення продуктами харчування, одягом, ліками та іншими предметами першої необхідності;

в) здійснює комплекс заходів щодо задоволення життєвих потреб біженців, безпритульних та інших осіб, які не мають певного місця проживання;

г) безкоштовно надає медичну допомогу і соціальне обслуговування особам, які перебувають у важкому матеріальному становищі, загрозливому для їхнього життя й здоров'я.

Разом із тим, Верховна Рада України затверджує медичні, фізіологічні та санітарно-гігієнічні вимоги щодо життєвого

рівня населення. Один раз на рік при затвердженні державного бюджету парламентом установлюється розмір мінімальної заробітної плати. В період між переглядом розміру мінімальної заробітної плати індивідуальна заробітна плата підлягає індексації за діючим законодавством.

Основою достатку громадян є їхні доходи, і насамперед, одержувана ними заробітна плата — винагорода, яку за трудовим договором власник або уповноважений ним орган (або особа) виплачує працівникові за виконану ним роботу. В умовах кризового стану економіки та спаду виробництва розмір оплати праці не завжди забезпечує достатній життєвий рівень працівників і їх сімей.

Людині, що займається суспільно-корисною працею, надається можливість поповнювати свої доходи шляхом виконання додаткової роботи за сумісництвом.

Разом із тим в обов'язок держави входить надання матеріальної допомоги (пенсій, різноманітних грошових допомог, послуг та пільг) непрацездатним громадянам (інвалідам, пенсіонерам), сім'ям із дітьми, одиноким матерям і деяким іншим категоріям малозабезпечених громадян.

За даними Міністерства статистики України, опублікованими у лютому 1997 року, а також у червні 1997 року в середньому в країні сукупний прибуток на члена сім'ї у місяць (за даними обстеження сімейних бюджетів) становив 107,1 гривень. При цьому 14,6 мільйонів чоловік (28,5 % населення) мали середньо-душовий сукупний прибуток, нижчий за межу малозабезпече-ності (61,8 гривень на місяць) і лише 1,3 мільйони (2,6 % населення) мали такий прибуток у розмірі 300 гривень у місяць. Для порівняння: середньодушовий прибуток у таких країнах, як Танзанія, Чад, Конго, Ефіопія й Мозамбік становить близько 80 доларів США на рік; в Данії — 32 100, в Японії — 40 940, Швейцарії — 44 350 доларів США на рік. За офіційною межею бідності живуть понад 35 мільйонів американців — для сім'ї з чотирьох осіб «межа бідності» в США у 1998 році становила 16 400 доларів на рік. Понад 1,3 мільярди населення Землі живуть за межею бідності.

Для громадян України хліб став основним продуктом споживання (50—60 % раціону, для порівняння в країнах Західної Європи та Північної Америки цей показник — 12—16 %).

На сьогодні за межею бідності в Україні за різними даним перебуває від 20 до 37 % населе шя (зокрема, за даними Світо вого банку — 33 %). За даними Де. „кавної податкової адмініст рації України, сім громадян України мають річний прибуто понад мільйон гривень відпові: І ларацій за 1997 рік.

Наведене вище дає змогу зробити висновок, що соціальне економічний стан країни в сучасних умовах не дозволяє повною мірою гарантувати й забезпечувати реалізацію конституційного права на достатній життєвий рівень кожній людині

І

§3. Економічні права громадян України, їх види, загаль на характеристика

Економічні права є центральним видом прав і свобод людини й громадянина, які закріплені й гарантовані новою Конституцією України, їхнє призначення полягає в тому, що їх реалізація пов'язана зі створенням матеріальної основи життя суспільства. Економічні права — це можливості людини й громадянина вільно розпоряджатися предметами вжитку та основними факторами господарської діяльності — власністю й працею, виявляти винахідливість та ініціативу в реалізації своїх здібностей і здобутті засобів для існування, беручи участь у виробництві матеріальних і інших благ.

До економічних прав, закріплених у Конституції України, належать: право приватної власності (ст. 41); право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом (ст. 42); право на користування об'єктами права публічної власності (ст.ст. З, 14,41).

Право приватної власності та право на результати своєї інтелектуальної творчої діяльності закріплено у ст. 41 Конституції України.

Згідно із ч. 1 ст. 41 Конституції кожен має право володіти, користуватися й розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Суб'єктом права приватної власності може бути кожен (громадяни України, іноземці, особи без громадянства) за умов, якщо вони набули це право в порядку, визначеному законом. Лише така власність охороняється законом. Об'єктами права приватної власнеє'

Можуть бути майно (речі, гроші, цінності) і результати інтелектуальної, творчої діяльності особи, тобто духовні цінності (твори науки, літератури, мистецтва, інформація тощо). Згідно зі ст. 13 Конституції громадянам гарантується право власності на землю. Відповідно до конституційної норми, під правом приватної власності необхідно розуміти — право володіти, користуватися й розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Порядок користування регулюється Цивільним кодексом України, Законом України «Про власність» та іншими законодавчими актами.

Надання землі у приватну власність громадянам України регулюється Земельним кодексом України.

Конституційними гарантіями права приватної власності є такі положення:

1) ніхто не може бути протиправне позбавлений права власності (ч. 4 ст. 41). Конфіскація майна може бути застосована тільки за рішенням суду у випадках, обсязі й порядку, встановленим законом (ч. 8 ст. 41);

2) примусове відчуження об'єктів права приватної власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності, на підставі і порядку, встановленому законом, та за умови попереднього й повного відшкодування їхньої вартості — націоналізація (ч. 6 ст. 41). Відчуження таких об'єктів допускається лише в умовах воєнного чи надзвичайного стану з наступним повним відшкодуванням їхньої вартості — реквізиція (ч. 6ст. 41).

Здійснюючи право приватної власності, власник зобов'язаний не порушувати права, свободи, гідність інших громадян, інтереси суспільства, економічну ситуацію і природні якості землі (ст. 41)

Право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом, закріплено у ст. 42 Конституції України. Дане право Досить багатогранне й у взаємозв'язку з правом приватної власності складають правову основу ринкової економіки.

Підприємництво — це гарантована Конституцією України самостійна ініціатива, систематична, на власний ризик і не заборонена законом діяльність по виробництву продукції, виконанню робіт, наданню послуг та зайняттю торгівлею з метою °тримання прибутку.

Суб'єктами підприємницької діяльності, виходячи зі змісту ст. 42, можуть бути громадяни України, іноземці, особи без громадянства (апатриди), що не обмежені законом у правоздатності або дієздатності.

Дата добавления: 2015-05-31