Значення принципу політичного плюралізму для забезпечення прав і свобод особи, його конституційне закріплення 4 страница

Здійснення вказаних політичних свобод забезпечується на-анням громадянам та організаціям громадських приміщень, ву-

лиць, майданів, можливості широко розповсюджувати відповщ-1 ну інформацію. Обмеження щодо реалізації даного права може встановлюватися судом відповідно до закону і лише в інтересах, національної безпеки та громадського порядку — з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров'я на-! селення або захисту прав і свобод інших людей. Відповіді дальність за порушення передбаченого порядку організації проведення зборів, мітингів, походів і демонстрацій передбачаєте ся Кодексом України про адміністративні правопорушення.

§7. Право громадян України на участь у зборах, мітингах?| вуличних походах та демонстраціях

Це право громадян в ст. 39 Конституції України закріплено як право збиратися мирно, без зброї і проводити збори, мітинги, походи й демонстрації, що, по суті, є однією з форм безпосередньої демократії. Слід відзначити, що в Україні таким правом не можуть користуватися іноземні громадяни та особи без громадянства. Це дещо відрізняється від положень, закріплених у ст. 11 Європейської конвенції про захист прав і основних свобод людини, в якій мова йде про «кожну людину», але згідно зі ст. 16 зазначеної вище Конвенції, держави у своєму поточному законодавстві можуть встановлювати такі обмеження.

Конституція встановлює дуже важливу норму, згідно з якою встановлюється сповіщальний, а не дозволяючий (як це існувало до цього часу) порядок проведення зборів, мітингів, походів і демонстрацій. Звідки випливає і висновок про те, що органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування зобов'язані надсилати письмові відповіді організаторам проведення мітингів, демонстрацій тощо, лише у випадку їх відмови громадянам в реалізації такого права. Причому, згідно з ч. 2 ст. 39 Конституції такі обмеження можуть встановлюватися лише судом відповідно до закону і лише в інтересах національної безпеки та громадського порядку — із метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров'я населення або захисту прав і свобод інших людей.

Реалізація вказаного права громадян містить рівні вимоги до організаторів таких заходів щодо забезпечення їх мирного характеру. Учасникам забороняється мати при собі зброю, спе-

ціально підготовлені чи пристосовані предмети, які можуть бути використовані проти життя й здоров'я людей, для нанесення матеріальних збитків. Відповідальність за порушення передбаченого порядку організації й проведення зборів, мітингів, походів і демонстрацій передбачається Кодексом України про адміністративні правопорушення (ст. 185-1).

Здійснення громадянами указаних вище політичних свобод покладає і певні обов'язки на органи виконавчої влади чи місцевого самоврядування. Це — надання громадянам громадських приміщень, вулиць, майданів, обмеження руху транспортних засобів, охорона працівниками правоохоронних органів, надання можливості широко розповсюджувати відповідну інформацію тощо.

Процедурні питання реалізації відповідних свобод громадян повинні знайти своє відображення в спеціальному законі, який ще не прийнято.

Проведення зборів, мітингів, походів, вуличних походів і демонстрацій згідно із ст. 16 ч.4, ч.5 Закону України «Про правове положення надзвичайного стану» може бути заборонено на період дії надзвичайного стану в Україні або в окремих її місцевостях.

В Конституції України нічого не говориться про таке нове для України явище як пікетування. В світовій практиці це явище — досить розповсюджена форма висловлювання своєї думки невеликою групою людей. Пікетування може здійснюватися не тільки людьми, які пересуваються, але і тими, що стоять без руху, тримаючи в руках і демонструючи лозунги, плакати, інші предмети, які ілюструють їхні ідеї й погляди.

В державно-правовій літературі висловлюються різні думки з приводу відмінностей зборів і мітингів. На наш погляд, мітинг -^ це форма організованого виразу суспільної думки, масової підтримки резолюцій, вимог та інших звернень громадян, який проводиться в своєчасно визначеному місці та в своєчасно визначений час, в результаті якого приймається резолюція, із якою-небудь вимогою до влади або закликом до громадян.

Збори — це можливий захід, при якому кількість учасників відносно невелика, який проходить завжди в приміщенні, носить 1ЛЬШ систематизований характер і основною функцією якого є прийняття колективного рішення.

о.г.

Кушнірснко

Демонстрація — це публічний вираз групою людей суспільно-політичного настрою з використанням під час вуличних походів плакатів, транспарантів та інших наочних засобів. Як правило, це рух по вулицям і дорогам маси людей з плакатами й транспарантами, які виражають своє відношення до якихось суспільних питань або вимоги до властей. Демонстрація може розпочинатися або завершуватися мітингом.

Вуличні походи — це організований масовий рух людей по пішохідній чи проїзній частині вулиці, проспекту з метою звернення уваги до якихось проблем. Різновидом вуличних походів є так звані марші-походи через населені пункти, через усю країну, а іноді і через декілька країн.

§ 8. Право людини на свободу слова і друку

Таке право закріплено в ст. 34 Конституції України: кожному гарантується право на свободу думки і слова, на вільне висловлювання своїх поглядів і переконань (ч. 1), і що кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб — на свій вибір (ч. 2). Зазначені права знаходяться у повній відповідності до ст. 19 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, а також ст. 10 Європейської конвенції про захист прав людини й основних свобод, вони гарантують кожному духовну творчу свободу, яка знаходить своє вираження в гласному безперешкодному висловленню ідей, думок, поглядів. Без зазначених свобод неможлива ідеологічна багатоманітність суспільства й реалізація права на вільні вибори, які супроводжуються правом на агітацію, свободу наукового пошуку, творчості тощо. В ч. З ст. 19 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права вказано, що використання свободи поглядів накладає особливі обов'язки й особливу відповідальність, і тому це пов'язано з деякими обмеженнями. Вони стосуються інтересів національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам для здоров'я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету й неупередженості правосуддя.

Кожній людині гарантується доступ до засобів масової інформації, а також участь у діяльності політичних партій і рухів, громадських організацій. Ніхто не може бути примушуваний до зміни чи висловлювання своїх поглядів і переконань.

Конкретні гарантії забезпечення права на інформацію встановлені Законом України «Про інформацію» від 2 жовтня 1992 року. Під інформацією розуміють документовані або публічно проголошені відомості про події і явища, що відбуваються у суспільстві, державі й навколишньому середовищі. Цим законом встановлені правові засади отримання, використання, поширення та зберігання інформації, закріплено право на інформацію в усіх сферах суспільного й державного життя України, встановлена система інформації, її джерела, визначений статус учасників інформаційних відносин, регулюється доступ до інформації та забезпечується ії захист. Закріплені норми, які оберігають особу й суспільство від неправдивої інформації.

Враховуючи значення інформації в життєдіяльності суспільства, закон інформацію поділяє на відкриту та з обмеженим доступом (остання поділяється на конфіденційну й таємну). Не підлягають обов'язковому наданню для ознайомлення за інформаційними запитами офіційні документи, які містять інформацію, визнану у встановленому порядку державною таємницею; конфіденційну інформацію, що стосується особистого життя громадян; інформацію, що не підлягає розголошенню згідно з іншими законодавчими актами; інформацію фінансових установ, підготовлену для контрольно-фінансових відомств; документи, що становлять внутрішньовідомчу службову кореспонденцію, якщо вони пов'язані з розробкою напряму діяльності установи, із процесом прийняття рішень і передують їх прийняттю; про оперативну і слідчу роботу органів прокуратури, СБУ, МВС, органів дізнання; інформацію, яка може порушити право людини на справедливий та об'єктивний судовий розгляд її справи, створити загрозу життю або ЗДОРОВ'Ю будь-якої особи.

Право на інформацію забезпечується: обов'язком органів Державної влади і органів місцевого самоврядування інформувати громадян про свою діяльність та прийняті рішення; створенням у державних органах спеціальних інформаційних служб

або систем, що забезпечували б у встановленому порядку доступ до інформації; вільним доступом суб'єктів інформаційних відносин до статистичних даних, архівних, бібліотечних і музейних фондів (обмеження цього доступу зумовлюється лише специфікою цінностей та особливими умовами їх зберігання, які визначаються законодавством); контролем з боку держави за додержанням законодавства про інформацію; встановлення відповідальності за порушення законодавства про інформацію тощо.

§ 9. Конституційно-правове регулювання виборчих прав громадян України

Вибори являють собою процедуру, згідно із якою певна група людей висуває із свого середовища одного або кількох членів для виконання якихось суспільних функцій. Особливе місце займають політичні вибори, в результаті яких формуються органи державної влади і місцевого самоврядування. Самі вибори не зумовлюють характеру суспільного (конституційного) ладу, вони є важливою складовою частиною політичної системи буг якого класового суспільства і пов'язані із формуванням пре; ставницьких органів.

Виборче право — це система правових норм, які регулюють суспільні відносини, діяльність суб'єктів, встановлюють їх права і обов'язки у сфері здійснення народовладдя — виборів в органи державної влади і виборні органи місцевого самоврядування.

Сучасне виборче право повинно відповідати міжнародно-правовим стандартам, які були встановлені після Другої світової війни, коли інтенсивно стало переоцінюватися значення основних політичних і громадянських прав і свобод людини. Ці права й свободи були об'єктом підвищеної уваги міжнародних організацій і невдовзі стали не тільки внутрішньою справою держави, але й набули міждержавного значення.

Найбільш важливі з них набули закріплення в міжнародних правових актах. Загальна декларація прав людини, прийнята Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 року, містить в собі надзвичайно важливе положення: «Воля народу повинна бути | основою владь уряду; ця воля повинна знаходити своє виражену

ня в періодичних і нефальсифікованих виборах, які повинні проводитися на основі загального і рівного виборчого права, шляхом таємного голосування чи через інші рівнозначні форми, забезпечуючи свободу голосування» (ст. 21). З нею перекликаються Міжнародний Пакт про громадянські і політичні права, прийнятий Генеральною Асамблеєю ООН у 1966 році, який проголосив для кожного громадянина право «приймати участь в управлінні державними справами як безпосередньо, так і через свободно обраних представників»; «голосувати і бути обраними на дійсних періодичних виборах, які проводяться на основі загального і рівного виборчого права при таємному голосуванні, які забезпечують вільне волевиявлення виборців» (ст. 25).

Таке право признає за громадянином України Конституція держави. Згідно зі ст. 38, громадяни мають право «...вільно обирати і бути обраними до органів державної влади та органів місцевого самоврядування».

Для розуміння змісту виборчого права й механізму його реалізації необхідно, насамперед, вказати на те, що вибори являють собою розтягнуту в часі виборчу кампанію, сукупність виборчих дій і процедур, регламентованих законодавчими та іншими правовими актами. Окрім Конституції України, яка закріпила виборчі права громадян і принципи виборів, порядок і організацію виборів регламентують закони: «Про вибори Президента України» від 5.03.1999 року із змінами від 16.06.1999 року; «Про вибори народних депутатів України» від 24.09.1997 року; «Про вибори депутатів місцевих рад і сільських, селищних, міських голів» від 14.01.1998 року. Виборче право прийнято також розглядати як гарантоване державою право громадян приймати участь у виборах. Розрізняють активне і пасивне виборче право.

Активне виборче право — це право громадянина приймати участь в голосуванні на виборах. У більшості країн світу таке право настає з 18 років. Інколи, головним чином на виборах в органи місцевого самоврядування, правом обирати громадяни наділяються і в більш ранньому віці. Так, у ФРН на комунальних виборах в Нижній Саксонії молодь має право голосувати 3 16 років.

Пасивне виборче право — це право громадян бути обрани-ми до органів державної влади та виборчих органів місцевого

самоврядування. На відміну від активного виборчого права, воно реалізується насамперед самим кандидатом за підтримкою невеликої кількості громадян, але за більш складною процедурою і може закінчитися виборами кандидата. Для цього потрібно провести у визначеній законом послідовності цілий ряд дій як самим громадянином, так і іншими учасниками виборчого процесу, розпочинаючи із висунення і реєстрації громадянина в якості кандидата для проведення передвиборної агітації, підрахунку голосів і встановлення результатів виборів. Пасивне виборче право не виникає одночасно при досягненні повноліття. Для його набуття багатьма державами встановлюються додаткові вікові цензи в залежності від характеру виборів. Сенс вікового цензу полягає в тому, щоб надати можливість керувати країною громадянам, які мають життєвий досвід, достатні знання про навколишню дійсність, здатним на основі свого власного накопиченого досвіду приймати адекватні рішення. Згідно із діючим українським законодавством, громадяни України можуть бути обраними: Президентом України при досягненні 35 років, народним депутатом України — з 21 року, депутатами місцевих рад і головами населених пунктів — з 18 років.

При реалізації громадянами своїх виборчих прав надзвичайно важливими визнаними світовим співтовариством є принципи виборчого права — тобто ті умови, виконання яких надає виборам дійсно демократичного характеру і робить їх результати легітимними. Ці принципи закріплені в ст. 71 Конституції.

Принцип загальності — відсутності будь-якої дискримінації — означає, що громадяни мають право вибирати і бути обраними при досягненні певного віку, незалежно від статі, раси, національності, відношення до релігії і світогляду, майнового й посадового стану. Не мають права голосу громадяни, яких визнано судом недієздатними (ч. 2 ст. 70 Конституції). В деяких країнах право голосу не мають також особи, які знаходяться в місцях позбавлення волі за вироком суду, існує ценз осідлості, ценз походження тощо.

Принцип вільних виборів — означає, що громадянам надається МОЖЛИВІСТЬ СаМОСТІЙНО ПРИЙНЯТИ рІШеННЯ Про ВИКО|

ристання або про не використання на виборах свого активН| го чи пасивного виборчого права. При цьому у випадках, кс у виборах прийняла участь невелика кількість громадян, ві

никають сумніви, чи стала основою влади воля народу, чи можна вибори визнавати як такими, що відбулися, а сформовані органи влади легітимними. Виборче законодавство, як правило, встановлює мінімум, який необхідний, щоб вибори були визнані законними. Відмову виборців приймати участь у виборах прийнято називати абсентеїзмом. Вибори не можна вважати вільними, якщо вони, наприклад, проводилися в період дії надзвичайного стану.

Принцип рівного виборчого права — це рівність громадян на виборах, яка досягається за допомогою норм-гарантій і, як правило, двома способами. По-перше, шляхом надання кожному виборцю одного голосу (але можливо надання одному виборцю двох чи навіть трьох голосів). Важливо лише, щоб кількість голосів у всіх виборців була однаковою. По-друге, рівне виборче право в багатьох випадках забезпечується створенням на виборах виборчих округів, приблизно рівних за кількістю виборців.

Принцип прямого виборчого права в останні роки діє в більшості країн із демократичними політичними режимами при виборах нижніх палат парламенту, досить рідко при виборах верхніх палат парламенту й президентів і майже у всіх країнах при виборах органів місцевого самоврядування. Цей принцип означає право громадян безпосередньо обирати і бути обраними в органи державної влади й органи місцевого самоврядування.

Принцип таємного голосування означає відсутність контролю за волевиявленням громадян, створенням умов для свободи вибору. Досягається це рядом організаційних гарантій і правил, які встановлюються законодавством про вибори. Наприклад, заборона нумерувати виборчі бюлетені; для заповнення бюлетенів виборцем надаються спеціально обладнані кабіни або кімнати, в яких не дозволяється знаходитися іншим особам. Після заповнення бюлетені опускаються в скриньки, які виключають можливість доступу будь-кого до бюлетенів до закінчення часу голосування й початку підрахунку голосів.

§10. Право громадян обирати й бути обраними до місцевих рад

Таке право надає громадянам України право приймати участь в Управлінні державними громадськими справами через своїх

представників. Загальні, прямі, рівні, вільні вибори при таємному голосуванні дають громадянам України можливість обирати органи державної влади та місцевого самоврядування. Тим самим народ має унікальну можливість контролю за діяльністю цих органів, включаючи повну зміну влади.

Право обирати мають громадяни України, які на день проведення виборів досягай віку 18-ти років, за винятком осіб, яких визнано судом недієздатними. А це означає, що таким правом можуть скористатися й особи, які відбувають покарання в місцях позбавлення волі, знаходяться під арештом, в тому числі й психічно хворі люди, але за умовою, що по відношенню до них суд не виніс відповідного рішення. Право бути обраними мають громадяни України залежно від виду виборів. Так, депутатом місцевої ради може бути обраний громадянин України, який має право голосу і на день виборів досяг 18 років. Народним депу-? татом України — громадянин, який на день виборів досяг 21 -то; року, має право голосу і проживає в Україні протягом останніх п'яти років. Президентом України може бути обраний громадянин, який на день виборів досяг 35-ти років, має право голосу і проживає в Україні протягом десяти останніх перед днем виборів років та володіє державною мовою.

§11. Право громадян України на участь у Всеукраїнських і місцевих референдумах: гарантії та механізм реалізації

Особливим політичним правом громадян України є їх право на участь у референдумах, які є одним із видів прямої, безпосередньої демократії народу. Референдуми — це всенародні голосування, які проводяться в зв'язку з прийняттям найбільш важливих законів та вирішення найбільш важливих питань внутрішньополітичного й зовнішньополітичного життя.

За сферою застосування референдум може бути загальнодержавним, місцевим і Автономної Республіки Крим. У залежності від предмета розгляду референдуми поділяються н конституційні, законодавчі й консультативні. Порядок підгото ки і проведення референдумів регулюється Конституцією Ук ни й Законом України «Про Всеукраїнський та місцеві референдуми» від 3 липня 1991 року.

Всеукраїнський референдум призначається Верховною Радою або Президентом України відповідно до їх повноважень. Верховна Рада призначає Всеукраїнський референдум із питання про зміну території України. Президент України призначає Всеукраїнський референдум щодо внесення змін до Конституції відповідно до ст. 156 цієї Конституції і проголошує Всеукраїнський референдум за народною ініціативою на вимогу не менш як трьох мільйонів громадян України, які мають право голосу, за умови, що підписи щодо призначення референдуму зібрано не менш як у двох третинах областей і не менш як по сто тисяч підписів у кожній області.

Згідно зі ст. 74 Конституції референдум не допускається щодо законопроектів із питань податків, бюджету та амністії. Законом про Всеукраїнський та місцеві референдуми забороняється винесення на референдум питань, що віднесені законодавством України до відання органів суду та прокуратури; помилування; питання, пов'язані з обранням, призначенням і звільненням посадових осіб, що відносяться до компетенції Верховної Ради, Президента та Кабінету Міністрів.

Місцеві референдуми призначають органи місцевого самоврядування з питань, що належать до їхньої компетенції. Наприклад, про найменування й перейменування населених пунктів тощо.

§12. Гарантії забезпечення прав громадян України на ь об'єднання в політичні партії, асоціації, громадські

ь організації

Важливим правом громадян України є право на свободу об'єднання в політичні партії та громадські організації для здійснення і захисту своїх прав і свобод та задоволення політичних, економічних, соціальних, культурних інтересів (ст. 36 Конституції України). Право на об'єднання — одне із політичних прав, мета якого — забезпечити можливість участі кожного в громадському і політичному житті, об'єднуватися за інтересами І цілями. Воно перешкоджає узурпації влади державою, од-Нією людиною або групою осіб.

^ В державно-правових і міжнародно-правових актах право на

єднання називається по-різному: свобода союзів, свобода

єднань, свобода асоціацій і т.ін.

Згідно із Міжнародним Пактом про громадянські і політичні права кожна людина має право на свободу асоціацій, включаючи право створювати профспілки та вступати до них для захисту своїх інтересів (ч. 1 ст. 22). За Загальною декларацією прав людини, ніхто не може бути примушений до вступу в будь-яку асоціацію (ч. 2 ст. 20). Конституція України, відтворюючи цю норму декларації, доповнює її неможливістю бути обмеженим у правах за належність чи неналежність до політичних партій або громадських організацій.

Аналіз змісту права громадян на об'єднання дає можливість виділити наступні права громадян: право на створення громадського об'єднання; право на вступ в об'єднання; право стриматися від вступу; право на вихід із об'єднання; право на розпуск (ліквідацію) об'єднання й свободу союзів (свободу діяльності об'єднань).

Діюча в Україні Конституція та відповідне законодавство закріплюють право на створення і діяльність політичних партій, громадських рухів, профспілок, жіночих і молодіжних організацій, соціально-економічних і соціально-культурних спілок і асоціацій.

Політична багатоманітність і багатопартійність встановлюються невід'ємною частиною суспільного життя України. Закріплення цього положення в Конституції означає незворотність процесу установлення громадянського суспільства, в якому партії відіграють немов би роль посередника між громадським суспільством і державою. В політичній організації суспільства політичні партії займають дуже важливе місце, в значній мірі визначаючи її фактичний стан і перспективи розвитку у майбутньому.

У правовій державі повинен існувати закріплений законом механізм взаємодії політичних партій між собою і державою в тих областях, де їхні інтереси збігаються, і в першу чергу — система взаємовідносин партій та інших суб'єктів політичної організації суспільства в державних органах і органах місцевого самоврядування. Головною метою існування політичної партії є отримання або вплив на державну владу. Партія, яка отримує державну владу конституційним шляхом, є правлячою. Опозиційні партії також мають можливість впливати на державні

органи через ЗМІ, критику діяльності уряду, беруть участь у роботі комітетів і фракцій парламенту, висловлюючи недовіру уряду і т.п.

У ч. 1 ст. 37 Конституції України дається перелік діянь, які як по внутрішньому законодавству, так і по міжнародному праву тягнуть за собою притягнення до кримінальної відповідальності осіб чи груп осіб, що їх вчинили: «Утворення й діяльність політичних партій та громадських організацій, програмні цілі або дії яких спрямовані на ліквідацію незалежності України, зміну конституційного ладу насильницьким шляхом, порушення суверенітету і територіальної цілісності держави, підрив її безпеки, незаконне захоплення влади, пропаганду війни, насильства, на розпалювання міжетнічної, расової, релігійної ворожнечі, посягання на права і свободи людини, здоров'я населення, забороняються».

Цілі або дії, спрямовані на насильницьку зміну засад конституційного ладу, мають на увазі, що ігноруються демократичні правила його законної зміни і робиться ставка на державний переворот, насильницьке відсторонення від влади законно обраного глави держави або уряду, розпуск парламенту і т.ін. Що стосується порушення територіальної цілісності, то під ним слід розуміти навмисні дії або заклики до них, які направлені на законну зміну кордонів України з метою зменшення її території. Ч. 2 ст. 37 Конституції України забороняє політичним партіям та громадським організаціям мати воєнізовані формування, а ч. З цієї ж статті не допускає створення і діяльність організаційних структур політичних партій в органах виконавчої та судової влади і виконавчих органах місцевого самоврядування, військових формуваннях, а також на державних підприємствах, У навчальних закладах та інших державних установах і організаціях.

Надзвичайно важливою є і ч. 4 ст. 37 Конституції, згідно з якою заборона діяльності об'єднань громадян здійснюється лише в судовому порядку. Діяльність таких об'єднань може бути припинена в разі здійснення ними дій, спрямованих на насильницьку зміну засад конституційного ладу України та інших кримінальних дій.

Право на об'єднання забезпечується як внутрішньодержавними, так і міжнародно-правовими гарантіями, які є досить

значними і знаходять своє закріплення в багатьох законодавчих актах. До цих гарантій слід віднести право на оскарження в суді відмови в реєстрації статутів об'єднань громадян Міністерством юстиції України та іншими органами виконавчої влади на місцях. Гарантією права на об'єднання є також відповідальність за порушення цього права. Відповідальність (кримінальну, ад-і міністративну та іншу) за порушення законодавства про об'єднання громадян несуть винні в цьому посадові особи державних і громадських органів, а також громадяни (ст. 27 Закон} України «Про об'єднання громадян» від 16.07.92).

Міжнародно-правові гарантії права на об'єднання полягакш в тому, що кожна особа має право згідно з міжнародними договорами України після використання всіх національних засобії правового захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод де відповідних органів міжнародних організацій, членом або учас-| ником яких є Україна (ч. 4 ст. 55 Конституції України).

§13. Право громадян на судовий захист від посягань н: честь і гідність, життя і здоров'я, на особисту свобод^

Діюча Конституція нашої держави до найбільш важливго особистих (громадянських) прав і свобод людини відносить ш від'ємне право кожної людини на життя (ст. 27); право на поваг до його гідності (ст. 28); право на свободу та особисту недоторі каність (ст. 29). Галузеве поточне законодавство, насамперед, крі мінальне, передбачає можливість кожної людини, яка знаходитьс на території України, незалежно від свого громадянства в суде вому порядку захищати вказані цінності. Так, наприклад, Крі мінальний кодекс України в ст.ст. 93—98 передбачає можливім притягнення до відповідальності осіб, винних у посяганні та п< збавленні життя людини.

Конституція закріплює норму про повагу до людської гіднос в зв'язку з чим передбачає, що катування та інші жорстокі, н(людські або такі, що принижують гідність особи, види поводжеї ня й покарання є грубим порушенням прав людини. ПричоІ» вказані вище вчинки, згідно з міжнародним правом, є абсолі ними, що означає, що навіть виключні обставини, такі, як ста або загроза війни, надзвичайний стан, не можуть служити правданням катувань та інших вищевказаних видів поводжень'

або покарання. Під поводження, які заборонені ст. 28 Конституції, можуть підпасти такі явища, як «дідівщина», випадки доведення до самогубства, нелюдські умови утримання в'язнів у містах позбавлення волі і т. ін. Указані випадки також підпадають під дію відповідних статей Кримінального кодексу України.

У ч. З ст. 28 Конституції на рівень конституційного права поставлена неможливість піддання жодної особи без її згоди медичним, науковим чи іншим дослідам. Згідно зі ст. 29 Конституції України кожна людина має право на свободу та особисту недоторканість. Це право є одним із найважливіших прав людини. Воно неодноразово проголошувалось й закріплювалось у різних міжнародних правових документах. У відповідності з цим правом ніхто не може бути заарештований або триматися під вартою інакше, як за вмотивованим рішенням суду і тільки на підставі і в порядку, встановлених законом. Тримання під вартою може мати місце або як міра кримінального покарання, або як запобіжний захід на період досудового провадження, судового розгляду та набрання вироком законної сили.

Кожна особа, яка затримана або заарештована, має право ознайомитися з мотивами свого арешту чи затримання та своїми правами, їй гарантується право користуватися допомогою захисника. Про арешт або затримання людини має бути негайно повідомлено родичів заарештованого чи затриманого. Кожний затриманий має право у будь-який час оскаржити своє затримання в суді.

§14. Право на віросповідання як невід'ємне право кожної людини та громадянина

Згідно із ст. 35 Конституції України кожен має право на свободу світогляду й віросповідання. Це досить важлива норма повертає наше суспільство до засад демократії, згідно з якими особа має право вільно і прилюдно сповідувати свою віру, не боячись переслідувань з боку держави й суспільства. Таке пра-Во Держава гарантує всім без винятку особам, які знаходяться на території України, а не тільки власним громадянам. Зазначена свобода включає в себе як право сповідувати будь-яку релі-Гію або не сповідувати ніякої, так і безперешкодно відправляти °Дноособово чи колективно релігійні культи, ритуальні обряди,

Дата добавления: 2015-05-31